3. Перспективи взаємовідносин філософії та науки

Далі слід розглянути положення про практичну значущість філософії й науки. Тут існують такі протилежні точки зору які полягають в тім, що наука має безпосередню практичну значущістю, а філософія ні. З допомогою, чи краще сказати на основі відкриттів науки можна побудувати машини, споруди, а філософські міркування не мають практичної цінності, вони непотрібні, а іноді й просто шкідливі, коли нагадують про долю кібернетики, генетики тощо. Але чи так це?

Знаменитий філософ науки Ф. Франк був упевнений, що філософія теж слугує практиці. Філософія надає методи, за допомогою яких можна направляти поведінку людей, філософія сприяє досягненню мети навіть ще більш прямим, ніж власне наука, філософія вимагає близької відповідності між принципами і досвідом здорового глузду. Наука ж, чим більше входила до глибини теоретичного мислення, тим більше віддалялась від буденного розуміння, формулюючи свої загальні принципи.

Взагалі вихід науки за межі здорового глузду цілком зрозумілий і необхідний. Саме філософія покликана пояснити це співвідношення здорового глузду й глибоких абстракцій науки.

Сучасна філософія покликана зробити предметом свого аналізу розгляд науки як сукупного цілого в її людському вимірі, нести відповідальність за науку перед людством. Задача філософії полягає в запобіганні негативним наслідкам найсучасніших технологічних розробок, пов’язаних з загрозою самого людства. Філософія тут вирішує етико-світоглядні проблеми. Той, хто хоче домогтися сутнісного розуміння сучасної науки, повинен добре засвоїти філософську думку в сфері науки. Філософія пояснює важливість відкритих наукою законів, тому зв’язок філософії й науки взаємний, органічний. Філософія зображує сучасну картину світу та її еволюцію. Тут вона виступає формою теоретичного освоєння дійсності, яка спирається на категоріальний апарат, ввібравши в себе історію людського мислення.

4. Філософія науки в сучасному вищому навчальному закладі: проблеми та перспективи

Стан сучасної вітчизняної освіти можна визначити як перехідний. Відходить в минуле радянська парадигма освіти, на її місце висувається нова система ідей, принципів, нормативних моделей. По суті, процес формування нової парадигми освіти є складовою деякого загальнокультурного процесу, який охоплює різноманітні сфери пострадянського інтелектуального простору. В якості найважливіших, які зачіпають чимало сфер культури тенденцій цього процесу можна виділити деідеологізацію, під якою розуміється зняття ідеологічних регламентацій і установлень. У сфері освіти процес деідеологізаціі пов’язаний як з деякими чисто зовнішніми заходами – вилученням з навчальних планів специфічно ідеологічних дисциплін (історії КПРС, наукового комунізму, тощо), так і з заходами змістовного характеру-кардинальним переглядом тематики навчальних програм практично зі всіх курсів гуманітарних дисциплін. Разом з тим, є очевидним., що процес деідеологізаціі освіти - це аж ніяк не просто зміна пріоритетів - витіснення одних ідеологічних формул іншими. Деідеологізація-це, в першу чергу, відмова від спрощення, від готових універсальних схем, унітаризму. Звільнення від ідеологічного диктату здійснюється за допомогою розширення меж знання, зняття різного роду заборон, табу на інформацію, прориву інтелектуальної ізоляції, включення в світову інтелектуальну культуру.

Одна з прикмет цього складного процесу – поява нової дисципліни – філософії науки, вивчення якої передбачено для підготовки магістрів всіх спеціальностей. Такий стратегічний поворот продиктований цілою низкою причин. Головна з них – переоцінка ролі філософії у вихованні молодих дослідників. Якщо в минулому на першому місці в ряду завдань філософської підготовки магістрантів стояли завдання індоктрінації, то сьогодні на перший план висуваються дві взаємопов’язані й взаємообумовлені функції філософії – світоглядної та методологічної. Таким чином, мова йде не про заміну однієї дисципліни іншою, а про якісну внутрішньодисциплінарну заміну, сутнісній метаморфозі. Суть цієї метаморфози можливо не для всіх сьогодні зрозуміла, оскільки часто відбувається сплутання понять світогляд й ідеологія. Світогляд-поняття ємне, в короткій дефініції – це певний комплекс уявлень людини про світ. Ідеологія – поняття більш специфічне, зазвичай його використовують для позначення деякої системи ідей, які висвітлюють ту чи іншу політичну, економічну, соціальну програму. Ідеологія і світогляд не тотожні. На фундаменті деякого загального світогляду можуть базуватися різні ідеології, так само як і в межах єдиної ідеології можливі світоглядні розбіжності. Ототожнення світогляду та ідеології – прикмета ідеократії, в умовах якої ідеологія стає панівною, а всі форми культури підпорядковані їй. Одна з ознак ідеократії – утвердження принципу партійності філософії. Справа в тім, що філософія з’явилась задовго до появи політичних партій і рухів, вона безпартійна, як безпартійна й наука. Цей феномен був усвідомлений світовим співтовариством тих філософів і вчених, які декларують ідеал аполітичності наукового знання. «Політика не повинна мати місця в навчальній аудиторії», – стверджував М. Вебер. Впровадження нової дисципліни – філософії науки-можна кваліфікувати як частину загальносвітової стратегії відмежування науки від політики, перетворення науки в деяку автономну сферу, в якій вищим авторитетом виступають не політичні лідери, чи їх ставленики, а фахівці – вчені. Звичайно, мова йде не про повний розрив держави й науки, а лише про подолання практики диктату політики в науці.

Однак, не в усіх ВНЗ поки що читається цей курс. Одна з причин неприйняття філософії науки базується на уявленні, згідно з яким загальна філософія охоплює весь спектр філософської проблематики, включаючи й ту її частину, яка з давніх пір умовно йменується метафізикою, тобто вченням про загальні, абстрактні від конкретного існування речей і людей принципах, формах, якостях буття. Філософія науки в такому баченні постає як галузь суто прагматична, як фізика в широкому сенсі слова, тобто вчення про речовий, фактажний світ. Перехід від загальної філософії до філософії науки в такій інтерпретації означає елімінацію метафізики, а отже, збіднення філософії, філософську убогість.

Слід констатувати, що таке уявлення хибне. Воно є продуктом специфічної наукової ментальності, що перебуває в полоні деяких позитивістських уявлень про науку. Сучасна. філософія відходить від позитивістського принципу абсолютизації логіко-методологічної функції філософії науки, розглядаючи цю дисципліну у всій повноті її змісту: онтологічному, гносеологічному, аксіологічному, історичному, антропологічному, соціальному та інших аспектах. У баченні сучасних філософів науки будь-яка методологічна конструкція ґрунтується на певному онтологічному фундаменті, а також обов’язково включає аксіологічні, деонтологічні, культурологічні елементи. Науковий світогляд є багатогранною структурою: приватні науки на основі узагальнення емпіричних знань про світ формують теорії «середнього рівня», метафізика виступає як теорія другого порядку, як теорія теорій або метатеорія. Будучи найбільш високим абстрактно-теоретичним рівнем узагальнення знань про світ, метафізика виконує евристичну функцію в процесі побудови теорій приватних наук, задає загальну схему концептуальних моделей наукових досліджень. Теорія науки без метафізичних питань короткозора, оскільки саме метафізика покликана розширити горизонт дослідження, розкрити його онтологічний сенс, показати науковцю місцезнаходження досліджуваної проблеми в системі інших проблем, висвітлити її ціннісні, етичні та інші аспекти. В результаті такого «світлоносного» впливу метафізики відкриваються нові, які перебували колись у тіні грані досліджуваної проблеми.

Іншим важливим запереченням проти філософії науки є твердження про надзвичайну тематичну вузькість цієї галузі філософського знання. Вважають, наприклад, що філософія науки – це одна єдина школа, головою якої є К.Поппер. Такі висловлювання – свідоцтво вузькості наукового та філософського кругозору, оскільки тривалий час досягнення світової філософії подавалися в строго дозованій нормі і під рубрикою «критика буржуазної науки». Звичайно, це не означає, що в СРСР була відсутня філософія науки як наукова дисципліна, однак вона була надбанням досить вузького кола фахівців.

Насправді, історія філософії науки налічує не одну сотню років. Її генезис невід’ємний від генезису філософії як такої. До складу філософського знання завжди – в античності, середньовіччі, в новий і новітній час – входило те, що називається наукознавством. тобто вчення про структуру, функції, цілі, методи, процедури, способи дослідження і творення істинного знання.

Перетворення філософії науки в навчальну дисципліну й спеціальність сталося значно пізніше. 29 жовтня 1832 р. О. Конт звернувся з листом на адресу міністра освіти Франції й відомого історика Ф.Гізо, в якому писав про необхідність створення в одному з головних навчальних закладів Франції Коллеж де Франс кафедри історії науки. Підкреслюючи міждисциплінарний характер історії науки, О. Конт вважав, що створення кафедри і читання курсу історії науки необхідно для всіх фундаментальних наук, які розвивалися поки що лише стихійно, що не дозволяло побачити загальний прогрес наукових знань. Пропозиція О.Конта була обґрунтована ним важливістю і методологічною цінністю історико-наукових досліджень як для самої науки, так і для підготовки кадрів. Згідно О.Конту, історія наукового знання дозволяє порівнювати методологічні засоби, що застосовувалися наукою на різних етапах свого розвитку, а отже, надає можливість виробити загальні принципи та загальну свідомість, що дозволяє говорити про єдність людського розуму. Це була перша спроба надати інституційну форму дисципліни філософії науки. Продовженням місії О.Конта виступив Е.Літтре. В своїй праці «Наука з філософської точки зору» він наголошував про необхідність створення кафедри історії науки, аргументуючи тим, що ця дисципліна стане не лише сферою координації різних наук, але й буде слугувати основою для виховання як вчених так і всієї національної освіти. Однак проект О.Конт - Е.Літтре не був здійснений. Лише в 1963 р. в Коллеж де Франсі була відкрита кафедра історії медицини. Спеціалізовані кафедри філософії науки в європейських університетах виникли лише перед Другою світовою війною. В США виходить спеціальний журнал з філософії науки «The Philosophy of Science». Після війни починають регулярно проводиться міжнародні конгреси з логіки, методології та філософії науки. Виникає ряд нових журналів та видань. Популярністю користуються серії «Міннесотські дослідження з філософії науки», «Бостонські дослідження з філософії науки», що налічують десятки томів.

Після війни в структурі Інституту філософії АН СРСР з’являється сектор філософії природознавства. У 60-ті роки на його базі створено відділ, який об’єднав ряд предметно орієнтованих секторів (філософії фізики, філософії біології, філософії кібернетики).

Нарешті, важливою підставою ворожого відношення до філософії науки є причини, пов’язані з ментальними властивостями. Довготривалий в радянській науці культивувальний монологічний тип наукової ментальності, який базувався на уявленні про існування певної єдино вірної, справжньої наукової теорії, створює бар’єр для сприйняття ідей цієї дисципліни, що ґрунтується на принципі діалогу наукових теорій, експлікації еволюції наукового знання як процесі витіснення одних теорій іншими. Необхідно підкреслити, що ментальність монологічного типу аж ніяк не є деякою нешкідливою специфічною особливістю. Вона містить потенціал саморуйнування. Визначальною характеристикою ментальності монологічного типу є не стільки консерватизм, тобто відданість раз і назавжди обраній науковій теорії, скільки авторитаризм – установка на абсолютизацію тієї чи іншої теорії, відповідно кваліфікація всього, що лежить за межами цієї теорії як неправдивої науки. Такого роду науковий ригоризм обертається сакралізацією будь-якої теорії й поступово призводить до деформації особистості вченого – перетворення дослідника в борця з інакомисленням. Подібна метаморфоза, за твердженням Т. Куна, означає, що людина «ipso facto перестав бути вченим». Запобігти такому сумному сценарію можна лише за умови відмови від монологічної установки, її витісненню діалогічністю. Цей процес подібний коперниківському перевороту, в результаті якого принцип наукового центризму витісняється принципом наукового плюралізму. Однією з дисциплін, відповідальних за пророщування подібного роду поглядів, є філософія науки. Розкриваючи перед дослідником- початківцем всю панораму розвитку наукового знання, реконструюючи історію наукових відкриттів, ця дисципліна покликана закласти основи антидогматичної ментальності, в межах якої наукова творчість осмислюється як діалог між минулим і майбутнім, теорією та експериментом, вчителем і учнем, традицією і новацією, теоретичними знаннями й практичною мудрістю.

Таким чином, аналіз основних причин неприйняття нової дисципліни – філософії науки – показує, що воно обумовлене, з одного боку, дефіцитом інформації, а з іншого, різного роду забобонами, що дісталися нам від радянської епохи.

Отже, що ж дає філософія науки майбутньому науковцю? Який її предмет, метод, які цілі, завдання, з яких складових частин та розділів вона складається? Очевидно, що наука як предмет, до якого звернена філософська думка, явище багатовимірне й багатогранне, тому монокаузальні моделі її вивчення не результативні. Багатоманітний, який відкривається тільки стереоскопічному баченню, вигляд науки складається з різних іпостасей. Виділимо основні:

У отологічній іпостасі наука поряд з релігією, мистецтвом, економікою, політикою постає як специфічна форма культури, як одна зі сфер життя суспільства. Онтологічний ракурс розгляду науки припускає постановку цілого ряду проблем буттєвого плану. Одна з них пов’язана з визначенням сутнісних підстав науки. В межах марксизму-ленінізму склалась традиція поділу науки на матеріалістичну й ідеалістичну. Сучасна філософія науки, відмовляючись від банального редукціонізму, встановлює в якості субстанціональної основи науки не деяку фіксовану сутність (матерію, дух), а принцип, зокрема, принцип системності та діалогізму. Звідси випливає й рішення ще одного онтологічного питання, пов’язаного з визначенням єдності і різноманіття науки. Наука єдина і різноманітна одночасно, що обумовлено системністю та діалогізмом як основоположними принципами її буття.

У гносеологічній іпостасі наука інтерпретується як одна з форм пізнання. Специфіка цієї форми полягає в актуалізації раціоналізму – лівопівкульній логіко-вербальній, аналітико-синтетичній стратегії обробки інформації; розвитку теоретичної рефлексії – критичного мислення, орієнтованого на формування, звільненої від конкретики узагальнень, яка спираються на докази, побудов. Філософія науки в такому прочитанні може бути визначена як рефлексія другого порядку, «самопізнання науки» (Фіхте). Звичайно, прагнення до самопізнання науки викликане далеко не пустим інтересом. Філософія науки – це сфера конструювання методологічного апарату науки, в процесі якого деякі розрізнені методики перетворюються в цілісну логічно аргументовану систему – «дисциплінарну матрицю» (Кун).

В аксіологічній іпостасі наука являє собою сферу побудови певної системи цінностей. Діяльність вченого, в якій би галузі науки вона не протікала, не є механічним винахідництвом, обмеженим світом технологій. Ця діяльність завжди ціннісно детермінована. Звичайно, ціннісні наповнення наукової діяльності можуть бути досить різними. Скажімо, ціннісні орієнтації античної науки відмінні від ціннісних пріоритетів науки середньовіччя. Кожна епоха вибудовує свою ієрархію ідеалів. Сутнісні відмінності різних історичних форм раціоналізму лежать саме в ціннісній площині. Так, специфіка класичного нового раціоналізму, в кінцевому рахунку, є результатом реалізації певної ціннісної установки, в межах якої природа розглядалася як «космічний механізм». А народження сучасного раціоналізму пов’язане, в першу чергу, зі зміною ціннісних орієнтирів, формуванням «організмічного» розуміння навколишньої людину природи.

Історики науки відзначають і таку цікаву закономірність наукової творчості, як його схильність до впливу краси. На переконання Т. Куна, наприклад, тріумф нової теорії відбувається найчастіше завдяки її естетичним даними. Е.Панофський, досліджуючи творчість Галілея, приходить до висновку про вплив естетичних поглядів мислителя на його наукові відкриття.

У деонтологічній іпостасі наука являє собою галузь функціонування певних моральних норм. Філософія науки в деонтологічному ракурсі, відповідно, є наукова етика – досить розгалужена сфера знання. Її можна розмежувати на деякі частини, розділи. Один з них – етос наукової творчості. Цей розділ звернений до вивчення проблеми творчої свободи й соціальної відповідальності вченого; в науці склалася традиція іменувати його кодексом наукової чесності. Р.Мертон формулює основні принципи кодексу наукової чесності: принцип універсалізму, з якого випливає, що істинність наукових тверджень оцінюється незалежно від віку, статі, раси, авторитету, титулів та звань тих, хто їх висуває; принцип спільності стверджує неприпустимість монополій в науці (що не заперечує авторського права); принцип незацікавленості, згідно з яким первинним стимулом діяльності вченого є, вільний від міркувань особистої користі, безкорисливий пошук істини; принцип організованого скептицизму відкидає стратегію сліпого підпорядкування авторитету попередників як ненаукову.

Інший розділ наукової етики – етичні норми життя наукового співтовариства. Значимість цього розділу визначається тим фактом, що творчі потенції найкраще розвиваються там, де існує справжня повага до творчості, наявність доброзичливої атмосфери. Забарвлена в агресивні тони конкуренція, заздрість, породжує тип поведінки, названий Хакслі «публічного войовничого танцю», завжди деструктивний, несумісний з гідністю науки. Власне кажучи, одна з цілей наукової етики як дисципліни пов’язана з подоланням таких рудиментів культури, які дісталися нам від минулого, як образи й сварки, інтриги й шельмування. Особливу важливість у цьому зв’язку набуває виховання культури наукової дискусії. Головна заповідь будь-якого наукового диспуту - виявлення того, що правильно, а не того, хто правий.

Нарешті, важливий розділ наукової етики – екологічна етика. Цей розділ філософії науки, який вважає своїм предметом моральні й духовні аспекти відносин людини (суспільства) до природи, сьогодні є одним з найактуальніших. Основний принцип екологічної етики конкретизований Н.Н. Мойсеєвим як принцип коеволюції людини, суспільства і природи.

Наукова етика - не застигла доктрина, тому сам спосіб подачі етичних норм повинен бути живим і образним. Прекрасний приклад художньої подачі етичних норм науки дає робота відомого біолога і психолога Г.Сельє «Від мрії до відкриття: як стати вченим». Автор підносить моральні правила і норми в деякій персоніфікованій формі, виділяючи різні типи, негативні й позитивні, наукових діячів. Серед них: робітники (збирач фактів, удосконалювач), думателі (книжковий черв’як, класифікатор, аналітик, синтезатор), відчувальники ( великий бос, прохальник, риб’ча кров, самозакоханець, агресивний сперечальник, святоша, добрячок), ідеали (Фауст - ідеальний вчитель і керівник, Фамулус – ідеальний учень і співробітник).

У соціальній іпостасі наука постає як сукупність іерархізірованних установ, інститутів, що відповідають соціальній структурі суспільства. Інституційна структура науки формується в ході розвитку і ускладнення системи освіти, виникнення академічних професій, становлення академічно-університетської структури, інституту публікацій, бібліотек. До найбільш істотних передумов цього процесу Т. Парсонс відносить виникнення спеціалізованого, який піддається кодифікації і збереженню в письмовій формі корпусу знань; диференціації сакрального й світського знання, набуттю інтелектуальної свободи від релігійного контролю. Аналіз соціальних механізмів інтеграції автономної системи освіти доповнюється у Т. Парсонса вивченням процесів внутрішньої диференціації академічних організацій, появи різного роду підрозділів (факультетів). Ключова подія соціальної історії науки – відокремлення наукової діяльності від викладацької, народження професії вченого.

Особливий аспект соціології науки – дослідження ролі інтелектуальної еліти як соціальної сили. Тут існують протилежні точки зору. К. Мангейм розглядає інтелігенцію як творчу, споруджуючу силу суспільства, покликану «створювати інтерпретації світу». Е. Гулднер, навпаки, характеризує інтелектуалів як Новий експлуататорський клас, який викликає до життя нову деспотичну форму панування – меритократію (merit – здатність).

В цілому, соціальний аналіз науки – напрямок новий і дуже перспективний, але і його не можна абсолютизувати. Цілісний образ науки народжується лише в результаті синтезу різних його іпостасей. Ідеєю синтезу пронизана філософія науки, її метод можна охарактеризувати як діалогічний, що акумулює онтологічні, гносеологічні, соціологічні, культурологічні та інші підходи. Відповідно, комплексна й мета дисципліни філософія науки. Світоглядна і методологічна, навчальна й виховна функції філософії науки не просто взаємопов’язані, а спаяні в нерозривній єдності. Дійсно, навчити науковій творчості – безглузда витівка. Не існує універсальної логіки відкриття, як і не існує формули наукового успіху. Творчий процес завжди в певній мірі ірраціональний. М. Борн писав: «Я переконаний, що в науці немає філософської стовпової дороги з гносеологічними покажчиками. Ні, ми знаходимося в джунглях і знаходити свій метод шляхом проб і помилок, будуючи свою дорогу позаду себе, по мірі того, як ми просунулися вперед» . Тому супермета філософії науки аж ніяк не зводиться до прищеплювання готових навичок, нею може бути тільки виховання творчої особистості.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте зміст понять: парадигма, дослідницька програма, картина світу, стиль мислення, архетип наукового мислення.

2. Назвіть основні філософські парадигми в дослідженні науки.

3. У чому полягає єдність, відмінність та взаємозв’язок філософії і методології науки.

4. Як Ви розумієте твердження: поняття, які в філософії є абсолютними, в науці є відносними.

5. Чи існують такі аспекти реальності, які не вспромозі пояснити наука, але може тлумачити філософія?

6. Чи спроможна розвиватись наука, не спираючись на філософію?

7. Чи бере участь філософія в пізнанні реального світу?

8. Висловіть власну думку щодо цінності науки і її значення для життя сучасної людини й суспільства.

Теми рефератів

ТЕМА НАУКОВІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА

Мета: допомогти студентам зрозуміти сутність міфологічної, філософської, теологічної, повсякденної та наукової форми світорозуміння; виявити які наукові відкриття привели до переходу від класичної до некласичної та постнекласичної науки, якими ідеалами й нормами керується сучасасна наука.

План.

1. НАУКОВА КАРТИНА ЯК ОНТОЛОГІЧНА СХЕМА РЕАЛЬНОСТІ

2. НАУКОВІ РЕВОЛЮЦІЇ ЯК ПЕРЕБУДОВА ЗАСАД НАУКИ

3. ГЛОБАЛЬНИЙ ЕВОЛЮЦІОНІЗМ І СУЧАСНА НАУКОВА КАРТИНА

1. НАУКОВА КАРТИНА ЯК ОНТОЛОГІЧНА СХЕМА РЕАЛЬНОСТІ

В минулому столітті Томас Хакслі, товариш та однодумець Ч. Дарвіна, стверджував, що питанням питань для людства, є проблема, яку можна знайти за плечима іншої, але яка набагато цікавіша, ніж будь яка з них - це визначення місця людини у природі та його відношення до космосу. А.Ейнштейн вважав ,що людина бажає якимось адекватним чином скласти в собі просту та ясну картину світу, і це не тільки щоб подолати світ, в якому вона живе, але й задля того, щоб у відомій мірі намагатися замінити цей світ створеною ним картиною. Цим займаються художники, поети та природознавці, кожний по-своєму.

Іншими словами, визначення місця людини у Всесвіті пов’язане з побудовою картини світу, як впорядкованої цілісності, що синтезує різні знання на основі системоутворювального початку принципу або ідеї, які задають світознавчу установку та ціннісні поведінкові орієнтири. В залежності від початкового принципу реалізуються конкретні способи інтерпретації картини світу, формуються образи всесвіту і людини, як двох взаємопов’язаних цілісностей, які визначають методи осягнення реальності з урахуванням суб’єкт-об’єктивних відносин, раціоналізації, символізації, предметно-чуттєвої достовірності. Серед історично виниклих визначень світу, як цілого (Всесвіту) й місця людини в ньому треба вказати на міфологічну, філософську, теологічну, наукову та повсякденну форми світорозуміння.

У сучасному динамічному швидкозмінному світі людина постійно має справу з принципово новими ситуаціями у всіх сферах свого життя. Зрозуміти картину світу, світогляд людини неможливо без певних філософських уявлень, що допомагають глибше осмислювати дійсність у єдності та розмаїтті всіх її сфер.

Такі поняття, як «картина світу», «стиль мислення», описують одне і те ж саме метатеоретичне знання.

Картина світу включає в себе наступні компоненти:

- загально філософське (метатеоретичне) положення про будову світу (онтологія) і його розвиток (динаміка, генезис);

- загальнонаукові принципи, які виступають в ролі нормативних регуляторів діяльності науковця (об’єктивність і достовірність наукового знання, істинність та ін.);

- ідеологічні стандарти й моральні цінності;

- евристичні моделі, які запозичені з інших галузей знання і які використовують як засіб пояснення соціальної реальності (наприклад, порівняння суспільства з живим організмом у Г.Спенсера).

Узагальнена характеристика предмета дослідження вводиться в картині світу засобом уявлень:

1) про фундаментальні об’єкти, з яких вважаються побудованими всі інші

об’єкти, які вивчаються відповідною наукою;

2. про типологію об’єктів, які вивчаються;

3. про загальні закономірності їх взаємодії.

Між різними картинами світу можуть існувати відносини: 1) наступності (в електродинамічну картину світу поступово зробили свій внесок Фарадей, Герц Лоренц); 2) не зведеності однієї картини світу до іншої (особливо на цей момент акцентував О.Шпенглер); 3) змагальності, конкуренції (ейнштейнівська картина світу альтернативна ньютонівській).

Наукова картина світу тісно пов’язана з буденною картиною світу (БКС), котру має кожен із нас. БКС будується протягом всього життя, постійно коректується оновлюється. Інколи її ототожнюють з життєвою філософією. В БКС входять судження почерпнуті із буденної свідомості і громадської думки. В БКС джерелом знань постає інтуїція, здоровий глузд, життєвий досвід, помилки, забобони, політичні пристрасті й стереотипи, вона черпається із спілкування з людьми, засобів масової інформації і т.п. На відміну від неї, джерелом знань в науковій картині світу є наука. Якщо буденна картина завжди індивідуальна, то наукова – плід колективної діяльності всього наукового співтовариства. В різні історичні епохи існували різні типи БКС. Вони відрізняються залежно від того, до якого класового прошарку, становища, нації належали їх творці, в яку історичну епоху вони проживали. Буденна картина світу залежить також і від рівня освіти, середовища проживання (місто чи село), й інших чинників. Істотно розрізняються картини світу пролетарів і буржуазії, підлітків і літніх, тощо. Хоча, безсумнівно, в усі картини світу входять якісь спільні, такі, що мають універсальне значення, елементи.

Слід зазначити, що тематики БКС і НКС досить часто в чомусь співпадають, оскільки обидві торкаються філософського осмислення суспільної реальності. Таке осмислення, не дивлячись на різні джерела, стосується одних і тих самих важливих тем: сім’ї й шлюбу, праці й трудових відносин, політики, економіки, мистецтва, релігії і т.д.

Буденна картина світу служить перехідною ланкою на шляху до формування НКС Картини світу здобуваються людиною разом з мовою спілкування у процесі соціалізації. Ми не обираємо собі мову, її нав’язує нам конкретна соціальна група, як відповідає за первинну соціалізацію. Суспільство заздалегідь готує нам висхідний символічний апарат, за допомогою котрого ми осягаємо світ, впорядковуємо свій досвід й інтерпретуємо власне існування. В наш апарат включені цінності, логіка і інформації, які складають наше знання. Деякі на все життя залишаються з однією єдиною картиною світу, колись у дитинстві чи юності нав’язаною суспільством, а інші часто змінюють її на іншу, інколи навіть протилежну, потрапляючи у життєві перипетії чи екстремальні ситуації, які змушують людину здійснювати щось на кшталт духовної революції - переоцінки всіх цінностей. Чим нижча соціальна мобільність людини й кількість її переміщень, тим консервативніший життєвий досвід і менша потреба в такій переоцінці, бо привитий у процесі соціалізації світогляд здається їй самоочевидним.

Оскільки схожу точку зору поділяють майже всі, з ким індивіду приходиться мати справу в рамках свого співтовариства, остільки зміна соціального класу, професії, місця роботи чи місця проживання приводить інколи до зміни світогляду і картини світу. Чим частіше відбувається зміна кіл спілкування, тим вища ймовірність зміни картин світу.

Отже, чим вища соціальна мобільність, тим вища ймовірність світоглядних революцій, ширший набір можливих картин світу і вища ідейна терпимість до інших поглядів і картин світу. Але можлива й інша закономірність: чим ширше коло людей які поділяють ваші погляди, тим нижча ймовірність того, що ви зміните картину світу.

Людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формується певна картина світу, свої власні риси та особливості, свій світогляд. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Саме світогляд, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсамом).

Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світ Предмет світогляду – відношення «людина – світ» постає майже неозорим, безмежним тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезу цілу низку інтелектуальних утворень, таких як: знання, бажання, інтуїцію, віру, надію життєві мотиви, мету. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Аналізу світогляду, поясненню даного поняття філософи України приділяв пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І. Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та ін. Основна помилка у тлумаченні даного феномені яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв’язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати його. Світогляд – це просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, і знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ; місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання із зовні формувати особистість, спричинила до появи репресивної педагогіки з ї монологічністю та імперативними методами виховання типу «не хочеш - примусимо». Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвим установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є «само», тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов’язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання

догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутись кон’юнктурщиною.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін «світогляд» не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, – це споглядацьке просвітницьке тлумачення, – а як активне самовизначення людини в світі, яка шука шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб’єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія й конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. Світогляд прийнято класифікувати на основі певних спільних ознак:

За носієм:	За рівнем світобачення	За історичними епохами:	За морально-цінніс- ними орієнтирами
індивідуальний;	усвідомлений;	архаїчний;	гуманістичний;
колективний;	неусвідомлений;	античний;	цинічний;
груповий;	буденний;	середньовіччя;	егоїстичний;
національний;	філософський та	ренесансний;	альтруїстичний;
регіональний	та ін.	світогляд XX ст.	та ін.
та ін.		та ін.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об’єднує наявність переконання, ядра та смислу світогляду як такого оскільки саме переконання і з’єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався.

Отже, вирішальний вплив на картину світу виявляє філософія, а світогляд в цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії.

Наукове світорозуміння впорядковує визначену сферу явищ світу як цілісного утворення за певними правилам з використанням особливої мови. Воно виявляє теоретичну модель, як логічно несуперечну замкнуту систему знань, яка побудована на основі аксіом, які доведені емпіричним досвідом (експериментом, спостереженням та інш.)

Наукова картина розглядається, як цілісне та систематизоване утворення, яке формується та розвивається на основі фундаментальних досліджень фізики, астрономії, біології та інших ретельно існує набір часто наукових локальних образів, визначених фрагментів світу, як цілого ( механічної, хімічної, біологічної картини реальності) При цьому необхідно підкреслити, що об’єднання локальних картин самих по собі не дає єдиного і цілісного образа світу й людини, а представляє лише мозаїчну панораму. Найчастіше всього лише фізична картина світу приймається за зразок світу в цілому, хоча мова йде лише про Всесвіт, як об’єкт фізичного пізнання. Під Всесвітом розуміються різноманітні фізичні явища, які прямо або побічно увійшли в сферу споглядання та діяльності.

Людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття, тому важливо розглянути, яким постає буття у людському пізнанні та усвідомленні. Це можна з’ясувати насамперед за допомогою науки. Розуміючи певну необхідність позанаукових знань, врешті-решт до науки ми звертаємось саме тоді, коли хочемо з максимальним ступенем достовірності стверджувати про щось, що воно є або його немає. Інформація, якою володіє сучасна наука, майже безмежна; її досить важко звести до єдиної цілої системи.

Тому між конкретними науками та філософією існує проміжна пізнавальна ланка наукової картини світу (НКС).

НКС є інтегральним досягненням багатьох наук на підставі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних)предметних визначень сутнісного (в межах окремих наук, чи в межах наук загалом). Вирішальну роль в оформленні наукової картини світу відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, наукознавство та філософія.

Найважливішими характеристиками буття в сучасній науковій картині світу є такі:

1. буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді:

1. буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв’язку «всього з усім»;

2. до сучасної наукової картини входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро, макро, мегапроцеси. Мікропроцеси – це процеси субатомарного рівня, мікропроцеси – це рівень тіл, мегапроцеси – це рівень зоряних та галактичних процесів. На всіх рівнях діють свої особливі закони тенденції, якісні характеристики. Сучасна фізика намагається створити теорію так званого «великого об’єднання» яка б дала змогу пов’язати всі ці рівні єдиними закономірностями, але на разі такої теорії не існує;

3. багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно, що межує з оцінними підходами. Той факт, що за інформаційними потужностями мозок людини майже безмежний, вказує на те, що еволюція детермінована не лише конкретними умовами, а й потенціями світового цілого. Еволюційний процес рухається у напрямку дедалі тотального прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми суттєвого є більш детерміновані, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;

4. сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв’язок суб’єкта та об’єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу як об’єкта.

В зв’язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів ентропії ( хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого невпорядкованість і мінливість відбувається через рух у напрямі гнучкіших і складніших форм організації.

Отже, буття є справді складно організованою, ієрархічно-побудованою та самоконцентрованою системою. Суперечливість цієї системи виявляється в тому, що вона є єдиною і множинною, яка набуває форми просторово-часових співвідношень.

Звичайно завершують усю будову наукової картини світу філософські уявлення. Серед них дуже важливе значення має фіксація двох відомих нам і принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріального (або матеріально-чуттєвого) та духовного буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, роз’єдністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття позапросторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для самого себе, ідеальне, цілісне, динамічне. Саме тому, що філософія розглядає буття не лише у його матеріальних проявах, не можна задовольнитися тими ознаками (або критеріями) справжнього буття, які виробила наука: з позиції науки до справді існуючого можна відносити лише те, що має просторово-часові характеристики.

Отже сучасна наука різними напрямами та галузями створює сучасну наукову картину світу, яка окреслює досить складну картину проявів буття; в сучасній науковій картині світу буття постає системним, багаторівневим, ієрархічно впорядкованим та динамічним.