Українська срр в 20 – 30-ті рр. Хх ст.

План

4. Соціально-економічна та політична криза в УСРР наприкінці 1920 р.– поч. 1921 р.

5. Нова економічна політика більшовиків в УСРР (1921 – 1929 рр.).

6. Проголошення курсу на індустріалізацію: вибір шляхів та здійснення технічної модернізації промисловості (1929 – 1937 рр.).

Література

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1955 рр. У 2-х кн.— К.,1994.

2. Голод 1932-1933 років в Україні: очима історика, мовою документів,— К.,1990.

3. Кондратюк В., Зайцев О. Україна в 20-30-х роках Суспільно-політичне життя XX ст.— Львів, 1993.

4. Кульчицький С. Ціна “великого перелому”.— К.,1991.

5. Шаповал Ю. Людина і система. (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні).— К.,1994.

6. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії.— К.,1993.

I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі

Версальсько-Вашингтонська система — система міжнародних угод, визначена та ініційована державами-переможницями у Першій світовій війні і укладена протягом 1919 — 1922 рр. на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкались договори, тексти яких вироблялись на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 р. і тривала з перервами рівно рік. У дебатах брали участь 32 офіційно запрошені країни. Головував на конференції Ж.Клемансо. Так зване “Російське питання” стало одним з головних на конференції. Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на під­тримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національ­но-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною — Закарпатської України, Польщею — Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність.

II. Національно-державне будівництво

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км., а її населення — 25,5 млн. чол., з яких — 20,9 млн. проживали на селі, а 4,6 — у містах.

30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил; запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.

Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.

Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за со­юзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 року фактично закріпила основи унітарного ладу, а “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу.

У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.

З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народногосподарський комплекс, який визначався як цент­ралізована, командно-адміністративна система, що протистояла іні­ціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.

Радянський уряд України очолив більшовик В.Раковський (1878— 1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади — УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г.Петровського.