Іі. Українська держава у 1648—1654 роках. Переяславська угода 1654 року. Березневі статті.

Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із головних своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної державності. Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівська (серпень 1949 р.) і Білоцерківська (вересень 1951 р.) угоди України з Річчю Посполитою засвідчили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна рада всього козацького війська, яка ще мала назви “військова”, “генеральна”, або “чорна”, старшинська рада та генеральний уряд на чолі з гетьманом. Загальна рада всього козацького війська являла собою представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання козацького життя. До старшинської ради, яка виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані, входили лише представники козацької еліти. Виконавчим органом з певними судовими повноваженнями був генеральний уряд. До його складу входили генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини.

Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки і сотні, якими управляли полковники й сотники разом із відповідною старши­ною. Гетьманом видавалися загальнообов'язкові акти — універсали, що оперативно регламентували нові відносини, які складалися під час визвольних змагань.

Таким чином, можна зазначити, що в 1640—50-х роках склалося політичне утворення, яке мало ознаки державності: територію, військо, свої органи влади і управління, правові норми, певне міжна­родне визнання і зачатки власних податкової і грошової систем.

Пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі привели Б.Хмельницького до угоди з московським царем як найбільш бажаним союзником і протектором. Порівняно з іншими можливими спільниками — Туреччиною і Кримським ханством, Росія мала ту перевагу, що її з Україною об'єднували слов'янське етнічне походження та єдина православна віра (хоча церкви і були підпорядковані різним патріархатам). Разом з тим, Москва була зв'язана з Польщею мирним договором і не хотіла мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнення. Тим паче, що попередній головний спільник Б.Хмельницького, кримський хан, розглядався Росією як традиційний геополітичний противник. З плином часу російсько-польські стосунки все більше загострювалися, чому сприяло систематичне порушення в польських офіційних документах правил написання повного титулу московського царя, що свідчило про претензії Польщі на деякі російські землі.

Тому регулярні звернення українців до Москви врешті-решт завершилися успіхом. В жовтні 1653 року обміркувавши справу “безчестя” царського імені з боку поляків і утиски православної віри в Україні, а також небезпеку можливого союзу козаків з Туреччиною, Земський собор у Москві ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана Б.Хмельницького і Військо Запорізьке під високу государєву руку для захисту православної віри. На підставі цієї ухвали цар вислав в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином В.Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрі­тися з гетьманом і козацькою старшиною для переговорів.

18 січня 1654 року в Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, на якій було вирішено прийняти протекцію московського царя. Того ж дня на міському майдані було скликано Генеральну раду. У своєму виступі Б.Хмельницький наголосив на потребі України у верховному во­лодарі, назвавши чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московсь­кого царя. Він заявив, що найкращим для цього є православний цар, народ підтримав рішення гетьмана. Після цього Хмельницький повернувся до московських послів, і Бутурлін урочисто передав гетьманові грамоту про згоду царя прийняти під свою протекцію геть­мана й все Військо Запорізьке з городами й землями. Царське слово (яке за тієї доби вважалося за присягу монарха) на підтвердження того, що права й вольності Війська Запорізького не будуть порушені, що цар його полякам не віддасть і що державний та громадський лад не буде змінений, було витлумачено Хмельницьким як присяга московського царя. Потім Бутурлін передав гетьманові привезені з Москви прапор, булаву, верхній каптан і високу боярську шапку, тобто було проведено обряд затвердження гетьмана. У Переяславі присягу склали генеральна старшина, майже всі полковники, біля 100 сотників та міщан.

Юридичне рішення Переяславської Ради закріпили “Березневі статті”, які визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було укладено в березні 1654 року під час перебування у Москві українсь­кого посольства на чолі з генеральним суддею С.Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П.Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським урядовцям свій варіант договірних умов, який складався з 23 статей і дістав у науковій літературі назву “Просительні статті”. У процесі переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, який складався вже з 11 пунктів.

У “Березневих статтях” передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині, розміри витрат казни на козацьку артилерію, право Війська Запорозького мати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Туреччини і Польщі, та ін. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) — 60 тис. осіб, а також право козаків самим між собою вирішувати, хто козак, а хто мужик.

Разом із затвердженням “Березневих статей” російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам грамоти про прий­няття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення. Ці документи розглядаються як договір України з Росією. “Березневі статті” визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.

ІІІ. Руїна (1658-1678).

Руїна — надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б.Хмельницького попередні здобутки були значною мірою втрачені. Розкол серед старшини — політичної еліти тогочасного суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, яка не здатна була консо­лідувати народ на основі розбудови української державності, бороть­ба за геополітичні інтереси російської держави, Турецької Імперії і Речі Посполитої складали основні причини руйнації державотворчих досягнень доби Хмельниччини.

У 1657 році старшинська рада, посилаючись на молодість спад­кового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І.Виговський, широкі верстви українського громадянства були незадоволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорозька Січ на чолі з кошовим Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.

В свою чергу противники Московії відстоювали ідею повороту до державних зв'язків із Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат, що призвело до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівсь­кого й Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав – Польщі, Литви й України. Об'єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма держа­вами спільно обраного.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого б обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньополітичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. І хоча польські політики в деяких пунктах пішли на визнання елементів української державно­сті, у принципових справах вони виявили непоступливість (зокрема, не погодились на державну самостійність, а надавали лише автономію, і то лише для Наддніпрянщини). Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.

В українській історіографії Гадяцька угода знайшла досить неоднозначну оцінку: від цілком негативної до визначення її як вищої політичної ідеї українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України. Послідовники останньої точки зору вважають, що ідеї, викладені в цьому документі, стали на тривалий період українською національною програмою: його взяв в основу своєї діяльності гетьман П.Дорошенко, його таємно зберігали й вивчали інші гетьмани, він став певним політичним ідеалом гетьмана Івана Мазепи.

У 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобе­режна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріп­лювалося за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир'я остаточно затвердило розкол України.

Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед українців прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося добитися проголошення гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.

У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбні мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.

Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини 17 сторіччя. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Українська державна організація зосталася лише на Лівобережній Україні — Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.