Ііі. Галицько-Волинське князівство та його роль в історії українського народу.

Як вже зазначалося, спільний в масштабах усього східного слов'янства центр у 9—13 ст. мав переважно політичний характер.

В часи феодального роздроблення напередодні татаро-монгольської навали на території Південної Русі виразно намітилася політична колізія: виявлення у межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів — західного (Галичина і Волинь) та східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця 12— першої половини 13 ст. вели між собою наполегливу боротьбу за право очолити об'єднувальні тенденції у межах всієї Південної Русі, яка саме в цей час дістала назву “Україна”, і де активно відбувався процес формування українського етносу.

З розпадом Київської держави, причинами якого були великі простори держави і княжі міжусобиці, посилення нападів кочових племен, занепад економіки через війни і втрата торговельного шляху “з варяг у греки”, поліетнічність суспільства, формування українського етносу зосереджується на землях Галицько-волинського князівства. У ньому проживало майже 90% населення, котре мешкало тоді у межах нинішніх кордонів України. У культурному плані ці землі були своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Ці обставини надавали процесу формування українського етносу у цих землях особливої гостроти: з одного боку, прискорили процес формування національної свідомості, а з другого — ускладнювали його.

Майже 100 років Галицьке-Волинське князівство, як осередок української державності, сприяло етнічній консолідації українців, економічному й культурному визріванню українського етносу. Державної єдності Галицьке-Волинське князівство набуло наприкінці 12 ст., коли у результаті напруженої і тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і утвердити тут свою владу. Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславич стає наймогутнішим правителем Русі. Йому вдалося підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусити визнати себе за самодержця.

Проте, після смерті Романа галицьке боярство, володіючи знач­ними територіями, поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владу. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну могутність, місцева знать фактично розпоряд­жалася князівським столом, запрошуючи та усуваючи князів. Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізовувалась через боярську раду, значення якої особливо зростає у перші десятиріччя 13 ст.

Поставлений боярством Данило Галицький, у боротьбі з ним спробував спертися на віче, яке скликалося 1213 і 1235 рр., однак реальної допомоги не отримав. Після Ярославської битви 1245 р. Данилові Галицькому вдалося ліквідувати боярську опозицію, що привело до відновлення єдності Галицько-волинського князівства. Проте, піднесення нової слов'янської держави викликало зане­покоєння монгольських ханів, які у 1242—1243 рр. заснували в по­низзі Волги власну державу, що в руських джерелах згодом отримала назву Золота Орда. У 1245—1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, і домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство, фактично ставши спадкоєм­цем усіх тих виключних прав, що раніше належали київським князям.

Встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не привело до втрати політичної суверенності Галицько-волинської держави, а й розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Галицьке-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні стосунки з Німецьким орденом та Литвою і у такий спосіб відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Значним досягненням Юрія І, онука Данила Галицького, було утвердження константино­польським патріархом Галицької митрополії, яка стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. А сам Юрій, як і його славнозвісний дід, носив титул “короля Русі”.

Сини Юрія — Андрій і Лев продовжували політику батька і обидва загинули у боротьбі проти литовських загарбників, ця загибель поклала кінець династії Романовичів. Галицьке боярство обрало на королівство сина мазовецького князя — Болеслава, якій назвався Юрієм. Болеслав-Юрій провадив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями, встановив добросусідські взаємини з Литвою, скріпивши їх своїм шлюбом з дочкою великого князя литовського Гедиміна. У внутріш­ній політиці він намагався обмежити владу боярської олігархічної верхівки, яка фізично усунула Болеслава-Юрія (отруїла).

Після смерті Болеслава-Юрія на Волині утверджується влада литовського князя Любарта. Галичина зберігала свою незалежність аж до 1349 р., поки не була приєднана до Польського королівства. Так розпочалася довготривала боротьба за галицько-волинську спадщину, що завершилася її розподілом між Польщею та Литвою.

Таким чином, можна представити розвиток українського етносу у період раннього Середньовіччя у вигляді витків спіралі, що розкру­чується знизу вгору. Якщо припустити, що, зародившись приблизно у перших століттях по Р.Х., праукраїнський етнос сформувався на етнічному субстраті різних племен і відповідно мав зародки державної організації у формі союзів племен, то це можна позначити першим витком спіралі, або першою праукраїнською цивілізацією. Тоді, відповідно, консолідувавшись у багатомовну, поліетнічну дер­жаву — Київську Русь, слов'янські племена стартували на новий — другий виток спіралі, у другу цивілізацію. У цьому витку найбільший розквіт припадає на час князювання двох талановитих володарів:

Володимира Великого, який вирішив дві дуже важливі проблеми — хрещення Русі, що повернуло Русь до християнського світу, та збирання земель навколо Києва, який стає центром Староруської цивілізації, і Ярослава Мудрого, що заклав основи власного права і вийшов на рівень родинних зв'язків з Європою. Як ми мали мож­ливість побачити, існування різних етносів в межах однієї держави мало як позитивні, так і негативні наслідки, до яких необхідно від­нести консолідуючі та роз'єднуючі тенденції, що, з одного боку, укріп­лювали економічну і політичну могутність держави, а з другого, — величезні простори країни ускладнювали управління і тому сепара­тистські тенденції давали про себе знати.

1240 рік є своєрідною межею, найнижчим рівнем розвитку дру­гого витка, коли внаслідок нищівної монголо-татарської експансії національне життя занепадає. Саме тоді з багатоетнічного держав­ного організму виокремилися чотири самостійних етноси — українсь­кий, новгородсько-псковський, російський та білоруський і кожен з них пішов самостійною спіраллю розвитку, але до сьогодні дійшли три, бо новгородсько-псковський був поглинений російським етносом (Я.Дашкевич) .

Галицько-Волинське князівство розпочинає за нашою схемою наступний виток цієї умовної спіралі — третю цивілізацію. В Галицько-Волинській державі етнічна самосвідомість і самоідентифікація розвинулися до національної свідомості, що стає можливим у межах власної національної держави на материнських етнічних землях.