7.4. Влияние барокко на более позднюю музыку

7.4.1. Переход в эру классицизма (1740-1780)

Переходная фаза между поздним барокко и ранним классицизмом, наполненная противоречивыми идеями и попытками объединить разные взгляды на мир, имеет несколько названий. Её называют "галантным стилем", " Рококо ", "Предклассическим периодом" или "Раннеклассическим периодом". В эти несколько десятилетий композиторы, продолжающие работать в стиле барокко, всё ещё оставались успешными, но уже принадлежали скорее не к настоящему, а к прошлому. Музыка оказалась на распутье: мастера старого стиля владели великолепной техникой, а публика уже хотела нового. Воспользовавшись этим желанием, достиг известности Карл Филипп Эммануил Бах : он отлично владел старым стилем, но много работал над тем, чтобы обновить его. Его клавирные сонаты замечательны свободой в строении, смелой работой над структурой произведения.

В этот переходный момент увеличилось различие между духовной и светской музыкой. Духовные сочинения оставались преимущественно в рамках барокко, в то время как мирская музыка тяготела к новому стилю.

Особенно в католических странах центральной Европы, барочный стиль присутствовал в духовной музыке до конца восемнадцатого века, так же как в своё время stile antico эпохи возрождения сохранялся до первой половины семнадцатого века. Мессы и оратории Гайдна і Моцарта, классические по своей оркестровке и орнаментации, содержали в себе множество барочных приёмов в своей контрапунктной и гармонической структурах. Упадок барокко сопровождался длительным периодом совместного существования старой и новой техник. Во многих городах Германии барочная практика исполнения сохранилась до 1790-х годов, например, в Лейпциге, где в конце своей жизни работал И. С. Бах.

В Англии устойчивая популярность Генделя обеспечила успех менее известным композиторам, сочинявшим в уже уходящем барочном стиле: Чарльзу Ависону (англ. Charles Avison ), Уильяму Бойсу (англ. William Boyce ) и Томасу Августину Арну (англ. Thomas Augustine Arne ). В континентальной Европе этот стиль уже стал считаться старомодным; владение им требовалось лишь для сочинения духовной музыки и окончания появлявшихся тогда во множестве консерваторий.

7.4.2. Влияние техник и приёмов барокко после 1760 года

Так як багато в музиці бароко стало основою музичної освіти, вплив барокового стилю збереглося і після відходу бароко як виконавського та композиторського стилю. Приміром, незважаючи на те, що практика генерал-баса вийшла з ужитку, вона залишилася частиною музичної нотації. У XIX столітті партитури майстрів бароко друкувалися повними виданнями, що призвело до відновлення інтересу до контрапункту "суворого листа" (наприклад, російський композитор С. І. Танєєв вже наприкінці XIX століття пише теоретичну роботу "Рухомий контрапункт строгого письма").

XX століття дало періоду бароко ім'я. Почалося системне вивчення музики тієї епохи. Барочні форми і стилі вплинули на таких несхожих композиторів, як Арнольд Шенберг, Макс Регер, Ігор Стравінський та Бела Барток. Початок двадцятого століття ознаменувався відродженням інтересу до композиторів зрілого бароко, таким як Генрі Перселл і Антоніо Вівальді.

Деяка кількість робіт сучасних композиторів було опубліковано в якості "загублених, але знову знайдених" робіт майстрів бароко. Приміром, концерт для віоли, складений Анрі Казадезюсом ( фр. Henri-Gustav Casadesus ), Але приписуваний їм Генделю. Або кілька творів Фріца Крейслера ( ньому. Fritz Kreisler ), Приписаних їм маловідомим барочним композиторам Гаетано Пуньяні ( італ. Gaetano Pugnani ) І падре Мартіні ( італ. padre Martini ). І на початку XXI століття існують композитори, які пишуть виключно в бароковому стилі, наприклад, Джорджіо Пакьоні ( італ. Giorgio Pacchioni ).

У XX столітті безліч робіт було складено в стилі "необароко", сфальцьованому на імітації поліфонії. Це твори таких композиторів, як Джачінто Шельсі, Пауль Хіндеміт, Пол Крестон і Богуслав Мартіну. Музикознавці роблять спроби дописати незавершені роботи композиторів епохи бароко (найбільш відоме з таких творів - " Мистецтво фуги "Й. С. Баха). Так як музичне бароко було прикметою цілої епохи, то сучасні твори, написані" під бароко ", часто з'являються в цілях використання на телебаченні і в кіно. Приміром, композитор Пітер Шикель пародіює класичний і бароковий стилі під псевдонімом П. Д. К. Бах.

Наприкінці XX століття з'явилося історично інформовану виконання (або " автентичне виконання "або" аутентізм "). Це стало спробою детально відтворити манеру виконання музикантів епохи бароко. Твори Квантца і Леопольда Моцарта сформували базис для вивчення аспектів виконання барокової музики. Автентичне виконання увазі використання струн, зроблених з жил, а не з металу, реконструкцію клавесинов, использование старой манеры звукоизвлечения и забытых приёмов игры. Несколько популярных ансамблей использовали эти нововведения. Это Anonymous 4, Академия старинной музыки, бостонское Общество Гайдна и Генделя, Академия Святого Мартина в полях, ансамбль Вильяма Кристи " Les Arts Florissants ", Le poeme harmonique, Оркестр Екатерины Великой и другие.

На рубеже XX и XXI веков интерес к музыке барокко и, в первую очередь, к опере эпохи барокко возрос. Такие видные оперные исполнители, как Чечилия Бартоли, включили в свой репертуар барочные произведения. Осуществляются постановки как в концертном, так и в классическом варианте. В России одними из первых, кто всерьёз занялся аутентичным исполнением и исследованием музыки барокко, были Марк Вайнрот, Феликс Равдоникас, Иван Розанов, Алексей Панов, Алексей Любимов, Анатолий Милка, " ансамбль Hortus musicus ", ансамбль "Мадригал" и некоторые другие. Первым ансамблем, добившимся мировой известности, стала Musica Petropolitana. Позже появились оркестр Екатерины Великой и ансамбль Екатерины Великой Андрея Решетина, "Новая Голландия" (ансамбль), ансамбль старинной музыки Владимира Шуляковского и Григория Варшавского, оркестр Pratum Integrum, ансамбль The Pocket Symphony Назара Кожухаря и другие.

Музыканты, картина Абрахама Боссе 1635 года