4. Типи світогляду та їх взаємозв’язок

Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цiнностi, ідеали, органiзованi у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною свого місця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:

1.Міфологічний - це результат практично-духовної діяльно-стi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свiдомiстю та рез. льнiстю, предметом та думкою про предмет.

^ 2.Науковuй світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу - природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зі світом тому навіть сучасне художне бачення світу близьке до мiфологiчного.

^ 4.Релiгiйний світогляд чітко поділяє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбічне. Люди на, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеності i таким чином досягає rapмонії з ним.^ 5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порівняно з наукою її особливість поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце i становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми.

Семынар 3

1. 1. Філософія - світоглядне знання.

Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.

Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж включаються до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.

Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений поєднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненту з почуттєво-емоційним. Це вказує на наявність у його змісті постійних спонук до дій, що й надає його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд - це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву і свідомої переконаності. Інтегральний характер світогляду передбачає структурну його складність, наявність у ньому різноманітних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) і пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще вирізняють такий рівень як світосприйняття, до якого відносять досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів (сприйнять).

Можна сказати, що світогляд це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини зїїжиттєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльну установки людини.

Всі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, класовий, національний, а також професійний таін.) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т.д.) чи ступеня теоретичної "зрілості" (стихійно-повсякденний, "життєвий", філософсько-теоретичний).

Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною підставою для цього є визнання діалектичного взаємозв'язку абсолютної і відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної — постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду і терпимість у ставленні до інших.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів — міфології і релігії (докладно див. про це в § 2). Вона має спільні риси з наукою — в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших менше. В той же час філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.

Спільною з наукою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні, головним чином, по розуму — а не до уяви (як міфологія) і не до віри (як релігія).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь "фрагмент" дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).

Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивність, а для неї відношення "людина-світ", "суб'єкт-об'єкт", саме є її власною проблемою.

Філософія ставить і намагається розв'язати найзагальніші (а тому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення, вона спрямована не тільки на осягнення об'єктивної істини, але й на формування системи цінностей, визначення того, що має для людини життєве значення. Внаслідок цього на змісті, характері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізація з їх певними "ментальностями" (способами мислення), специфічними рисами світорозуміння й життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного і життєвого досвіду, позицій різних національних та соціальних спільнот і груп. На неї впливає сила традицій, вона взаємодіє з різними формами духовного життя.

Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що в філософії можливі принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтернативні відповіді на корінні питання світогляду. Філософське знання за своєю природою діалогічне, воно вимагає повної свободи обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претендувати на монопольне володіння істиною і нав'язуватись як загальнообов'язкове.

Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне значення, бо головним чином спрямовує на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може впадати в парадокси. Звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення не "спрацьовують". Питання залишаються, а відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.

У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні види буття - природа, людина, суспільство, то відповідно виділяються й філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності—практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

Всі перелічені проблеми грунтуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми — "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Перш за все в тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення насамперед до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" виступає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ?

Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернативна (антиномія) не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологі-чна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, у найзагальнішому виразі — добро і зло — тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму і толерантності стає незастосовним.

2.

сторичні умови і причини виникнення філософіїШлях: Освітні матеріали → [1. 1 . 1] Історичні умови і причини виникнення філософії .Філософія виникає в період становлення ранньокласового суспільства , в період переходу від привласнюючого господарства первісності до робить господарству ранньокласового суспільства , коли відбуваються глибокі зрушення в структурі і масштабності суспільного виробництва - освоєнні великих земельних площ , виникнення міст , і , як наслідок , будівництві доріг , будівель , виникненні торгівлі і т.д. Але для цього потрібно знання властивостей і законів природи . Однак знання законів природи - не дар Божий , воно досягається в ході дослідницької роботи . Остання можлива лише тоді , коли виробництво знань виділяється в особливу область соціальної діяльності , стає професією. Це фіксується фактами виникнення в період ранньої античності ( 8-7 в . Д.н.е ) зачатків математики , астрономії , механіки . З подібних фактів слід один висновок : потреба в знаннях законів природи , тобто потреба в науці , виникає там і тоді , де і коли в самому матеріальному виробництві виникають потреби в таких технічних засобах та технологічних прийомах обробки речовини природи , які виходять за межі фізичних можливостей людини як сили природи і , тим самим , багаторазово збільшують його продуктивну силу .Але для виробництва знань на ранніх етапах розвитку людської цивілізації було потрібно подолання релігійно - міфологічного погляди на світ , успадкованого цивілізацією від первісно- варварських племен.Що таке міфологія ? Це особливий спосіб осмислення явищ природи ( від космічних до земних ), що характеризується олюдненням , одушевлением всього існуючого . Міфологія характеризується антропоморфізмом , коли явище природи наділяється людськими якостями і здібностями. Наприклад , сучасній мові збереглися такі вирази: « земля спить , небо хмуриться , верба плаче ... ». Психологічною основою пожвавлення природних явищ є осмислена людська здатність до уяви . Міф є спроба пояснення непізнаних причинних зв'язків шляхом уособлення, тобто шляхом перенесення людських здібностей на природні явища . З логічної точки зору уособлення - це просто ототожнення людського і природного , суб'єктивного та об'єктивного , перетворення людських якостей в якісь об'єктивні феномени . Формуючи потреба у знанні законів природи потрібне передусім подолання міфологічного погляди на природні явища .Подолання міфологічного пояснення світу починається з протиставлення об'єктивного і суб'єктивного , природного і людського. Це протиставлення формується в так званому основному питанні філософії ( ОВФ ) - питанні про відношення мислення до буття , свідомості до природи ; це вихідний пункт філософії , що виробляє прагнення формується науки осмислити світ так , як він існує сам по собі, не наділяючи цей світ ніякими людськими якостями і здібностями. У цьому сенсі виникнення філософії означає виникнення наукового способу пояснення світу на відміну від релігійно - міфологічного .Іншою причиною виникнення філософії є виникнення давньогрецького рабовласницького суспільства , рабовласницької демократії , коли кожен вільний громадянин міг взяти участь у формуванні державної влади , бути обраним на державну посаду. Але щоб домогтися влади , мало особистих симпатій , потрібно перемогти в конкурентній боротьбі за цю посаду. А для цього необхідно переконати виборців , довести свою правоту і здатність вести державні справи , виявити розуміння суспільних інтересів і завдань. На цій основі виникає риторика , тобто мистецтво красномовства , а останнє неможливе без уміння доводити , будувати логічно бездоганну інформацію та аргументацію. Все це вимагає розвитку культури мислення , тобто здібності до логічно аргументованого доказу . Таким чином , філософія формується як особлива форма духовного виробництва , духовної розумової діяльності , метою якої , з одного боку , є подолання релігійно - міфологічного уявлення світу , а тим самим , вироблення наукового пояснення світу , а з іншого боку - як засіб формування культури мислення , тобто здібності до логічно аргументованого мислення , необхідного в усіх сферах суспільної діяльності людини . У чому особливість , специфічність філософії , як форми культури ?

3. Структура філософського знання

Як і кожна розвинена наука, філософія має власну внутрішню спеціалізацію. Класичними розділами філософії вважаються онтологія, гносеологія, логіка, етика, естетика й історія філософії.

Структура філософського знання відносна. Кожна філософська система має власну структуру. Між основними розділами філософії в жодній системі немає жорстких кордонів, їхній вміст перетинається, проблеми, студійовані тільки в розділах, розглядаються та інших.

Найважливішим розділом філософії є онтологія.

>ОНТОЛОГИЯ (від грецьк. >ontos — суще і >logos — слово, вчення, наука) — вчення про сущому, вчення про бутті.

Онтологія — це вчення про все, що є. Вона вивчає найбільш загальні форми буття, відволікаючись від своїх конкретного змісту. Ці форми виражаються у основних онтологічних категоріях: буття й небуття, матеріальне і ідеальне, матерія і знепритомніла, простір та палестинці час, переривчастість і безперервність, рух, зміну цін і т. буд. (докладніше див.: 5.2. Філософське вчення про бутті).

У складі онтології виділяють свої підрозділи, вивчаючи найбільш загальні закономірності існування певних сфер буття: природи, людини, суспільства. Такими підрозділами є філософія природи, філософська антропологія, соціальна філософія (докладніше див.: Модулі 5, 6, 7).Філософія природи, чи натурфілософія (від латів. >rtatura — природа) — найдавніший розділ філософії. Його предметом є основні закономірності існування природи.Натурфилософия прагне узагальнити наявні знання про фізичному світі, створити картину світу, вона міцно пов'язана з природничонауковим знанням. Найважливішою філософської проблемою вивчення природи є запитання про походження фізичного світу.

Філософська антропологія (від грецьк. >anthropos — людина) — філософське вчення про людину. Як самостійна галузь вона сформувалася в XVI в. Філософська антропологія вивчає проблеми походження людини, сенсу його існування, взаємовідносин людини з і суспільством. Докладніше див.: 7.3. Філософія про походження чоловіки й про його природі.Соціальна філософія (від латів. >socium — суспільство) — наука про основних законах існування суспільства. Розділи соціального знання, присвячені окремим сторонам життя, містилися переважають у всіх найбільших філософських навчаннях з часів античності. Проте виділення суспільства на ролі самостійного об'єкта вивчення сталося на початку в XIX ст. Сучасна соціальна філософія розглядає суспільство в розумінні системи як сукупність взаємодіючих елементів як і процес (як послідовне зміна, розвиток громадських структур).Синонимами соціальної філософії у різних філософських теоріях виступають поняття «загальна соціологія», «філософія історії», «історичний матеріалізм» та інших.Другим основним розділом філософії виступає гносеологія.>ГНОСЕОЛОГИЯ (від грецьк. >gnosis— знання) — вчення про пізнанні, теорія пізнання.>Гносеология вивчає суть і зміст процесу пізнання, досліджує стосунки між суб'єктом і об'єктом пізнання, розглядає проблеми кордонів, джерел, форм та способів пізнання існуючого світу.У сучасному гносеології виділяються такі провідні галузі, якепистемология і наукознавство.

>Эпистемология (від грецьк. >episteme — знання) — вчення про знанні узагалі.Эпистемология вивчає знання, відволікаючись відсубъектно-объектних взаємин у процесі пізнання. Вона досліджує структуру знання і набутий закономірності його функціонування.Эпистемология існує з часів античної філософії, хоча багато хто її до XX в. вивчалися у межах формальної логіки.

>Науковедение — дисципліна, вивчає теоретичних проблем розвитку науки. Виділення наукознавства на самостійну галузь належить до 60-му рр. XX в.Наступним після онтології і гносеології провідним розділом філософії є логіка (від грецьк. >logos — слово, поняття, думку, вчення, наука) — наука про закони мислення. Логіка вивчає закони, форми, способи, кошти мислення, розглядає проблеми, пов'язані з інтелектом, зокрема і штучним (машинним). Логіка зародилася в античний період.

Основним розділом логіки є формальна логіка — вчення про форми міркувань, аналізованих абстрактно від своїх змісту. Родоначальником формальної логіки є Аристотель.

>Классическую формальну логіку називають традиційною, чи Арістотелевої. З кінця ХІХ ст. у межах формальної логіки поширилася математична (символічна) логіка, вивчає процеси мислення у вигляді їх математичного описи.Онтологія, гносеологія і логіка, вивчаючи існування, пізнання і мислення, є ядро, основу філософського знання, будучи взаємопов'язаними частинами створення єдиного цілого. Крім зазначених основних розділів у складі філософії інші, звані периферійні (від латів. >periphereia — віддалений від центру, окружної) розділи: етика, естетика, історія філософії.Етика (від грецьк. ethos — звичай, характер) — вчення про моральності, моралі. Етика досліджує природу, суть і стала зміст моральності, вивчає основні цінності людського життя. Етика виникла як практичне направлення у античної філософії, як вчення норми людської поведінки. На відміну від онтології, що вивчає те, етика розмірковує у тому, як має надходити, т. е. є нормативної дисципліною. Основною проблемою етики є запитання про походження моральних норм: створює їх суспільство, або їх існують об'єктивно, незалежно від чоловіка.У межах етики виділяються етологія — наука про моральних нормах конкретних товариств та аксіологія (від грецьк. >axia — цінність) — вчення про цінностях людського життя.Естетика (від грецьк. >aisthetikos — відчуває, чуттєвість) — вчення про закони прекрасного. Естетика, як і етика, є найдавнішим розділом філософії. Вона вивчає сутність, форми, типи прекрасного у природі, мистецтві, людського життя. Основною проблемою естетики є запитання про походження критеріїв прекрасного: може бути «об'єктивно прекрасне», чи розуміння прекрасного завжди суб'єктивно як породження людської свідомості. Історія філософії вивчає розвиток у філософській думці від неї зародження донині. Структурною основою історії філософії є його періодизація, т. е. поділ на періоди, етапи, і навіть напряму, і школи. У історії філософії виділяють кілька етапів становлення філософського знання