Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Перше питання вимагає характеристики змін в політико-адміністративному устрої українських земель кінця ХVІІІ-го – початку ХІХ ст. Цей час був періодом великих політичних і соціальних змін та перетворень. Вони зумовлювалися новою політичною ситуацією у Центральній та Східний Європі. Нагадаємо, що наприкладі ХVІІІ ст. зникла з карти Європи Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель аж до Дніпра. На півдні припинило своє існування Кримське ханство, яке з кінця ХV ст. було серйозною воєнною загрозою для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні.

У новітній час українські землі вступили у цілком новій політичний конфігурації. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичина, частина Волині і Поділля увійшли до складу Австрійської імперії. У 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина. В результаті другого (1775 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі уся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. А ще раніше, після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала північно-причорноморські степи, а в 1783 р., зліквідувавши Кримське ханство, приєднала Крим.

Таким чином, кількість держав, до яких входили українські землі наприкінці ХVІІІ ст. зменшилась до двох (Австрія і Росія). Кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав належність населення цих двох держав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Саме упродовж ХІХ ст. (в період перебування українських земель у складі двох сусідніх держав) заклалася відмінність в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Середньо-Східної України.

Українські землі, що на початку ХІХ ст. становили південно-західну частину Російської імперії, поділялась на чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова) Україна.

ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (територія на Схід від Дніпра) була найбільш українською за складом населення. У 1795 р. 98,1 % місцевих жителів цієї території складали українці. Та інкорпорація її до складу Російської імперії спричинила поступове зменшення кількості українців серед ремісників, купців тощо. Росіяни і євреї поступово зайняли ключові позиції серед чиновників, офіцерів, купців, ремісників. До середини ХІХ ст. лівобережне міщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру. Кількісна перевага українців на Лівобережжі зберігалася за рахунок селянства та ще незрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Наявність власного національного дворянства була однією з рис, що відрізняла населення колишньої Гетьманщини від інших історичних регіонів України. Ще однією характерною рисою соціальної структури Лівобережжя було те, що кріпацтво там мало набагато коротшу історію і набуло меншого поширення, ніж у Росії чи на Правобережжі. Поза кріпацьким станом залишались козаки, переведені на статус державних селян, які складали майже третину місцевого населення. Відмітною рисою українського населення лівобережних українських земель було те, що воно навіть після ліквідації козацької автономії ще довго зберігало риси «державної» нації: рідну мову, звичаї й історичну пам’ять.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. Згадаємо, що у ХVІ ст. вона була колонізована російськими козаками, які мали завданням обороняти південні кордони Московщини від татарських нападників. Упродовж наступних століть населення тут збільшувалось за рахунок українських козаків і селян, що втікали з Правобережної України від польсько-шляхетського гніту. Саме українські втікачі спричинили українізацію цього регіону і наприкінці ХVІІІ ст. українці склали 85,9 % тамтешнього населення. Українське селянство Слобожанщини складалося з двох верств – посполитих та козаків, і перша категорія становила меншу (30-40%) частину населення. Слобідська українська шляхта швидше піддавалась русифікації, але велике значення для розвитку українського відродження мало відкриття на початку століття Харківського університету.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА. Строкатий етнічний склад цього регіону був зумовлений переходом у 1569 р. з-під литовської під польську владу, а потім перетворення його на арену запеклих польсько-українсько-турецьких воєн. Після значних людських втрат польська влада проводила чергову колонізацію, спроваджуючи в цей регіон з Малопольщі і Червоної Русі (Галичини) дрібну польську шляхту українських і німецьких селян та євреїв. Після переходу Правобережжя під російську владу там значним був польський етнічний елемент. На початку ХІХ ст. польські магнати і шляхта Правобережжя складали більше третини всього дворянства Росії. До польського повстання 1830-1831 рр. правобережні українські землі продовжували залишатися тереном польських політичних і культурних впливів. Складаючи меншість місцевого населення (бл. 5 %) польський елемент домінував над краєм. Сполонізована або польська шляхта становила 7,8 % населення. Більшість населення Правобережжя (88 % у 1795 р.) становили українці. Козацька еліта у переважній більшості спольщилася, а козацтво було закріпачене. Тому українське суспільство Правобережжя складалося майже виключно із селянства. На початку ХІХ ст. його нараховувалось близько 3 млн. чол., тим часом як польських селян – 579 тис. осіб. У 1795 р. селяни-кріпаки становили 74 % селян на Волині, 90 % – на Київщині і 91 % – на Поділлі.

Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. потужним став процес зросійщення Правобережжя. Упродовж 1830-1890 зросійщення Правобережжя відбувалось такими швидкими темпами, що Київ до кінця ХІХ ст. перетворився на російське місто.

Потужним був і єврейський етнічний елемент. Російський уряд запровадив т. зв. «смугу осілості», за якою євреям заборонялося оселятися. З українських земель лише Слобожанщина була поза цією «смугою». Це спричинило неприродну ситуацію, коли великі маси єврейського населення зосереджувалися на одній території. До середини ХІХ ст. серед населення Правобережжя євреї становили понад 10 %. За чисельністю вони були другою після українців етнічною групою.

ПІВДЕННА (СТЕПОВА) УКРАЇНА. Це була територія колишнього «Дикого поля», яку до останньої чверті ХVІІІ ст. заселяли кримські татари і запорозькі козаки. Після ліквідації Кримського ханства у 1774 р. і Запорозької Січі у 1775 р. цей регіон через родючі землі, сприятливі кліматичні умови і близькість чорноморських портів притягував значну кількість переселенців. З 1800 до 1863 р. туди переселилося близько 2,6 млн. чол. За рівнем приросту населення Південна Україна мала найвищі у Російській імперії темпи. Результатом потужного колонізаційного процесу стало будівництво нових міст (Катеринослав, Херсон, Миколаїв), особливо заснування у 1794 р. м. Одеси. Одеса з середини ХІХ ст. до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення поступалася лише Москві і Петербургу.

Особливістю цього регіону було те, що російський уряд з метою встановлення економічного контролю над родючими південними землями заохочував іноземну колонізацію. Чужоземних колоністів приваблювали обіцянками звільнення від податків та релігійними свободами. Так з’явились компактні поселення молдавського населення, болгар, греків, сербів, т. зв. «чорноморських німців». У південноукраїнських містах мешкали також італійці, вірмени, євреї та ін.

Та більшість населення Південної України становили українці. За даними 1782 р. вони складали 71,5 % усього населення регіону.

На чорноморському узбережжі і в Криму упродовж ХІХ ст. продовжувалась еміграція татар. Їхня частка населення півострова зменшалась з 83 % у 1783 р. до 34, 1 % у 1897 р. У середині ХІХ ст. їх кількість становила трохи більше половини жителів Криму. Наприкінці ХVІІІ ст. росіяни і молдавани становили по 9 % населення Південної України, вірмени і цигани – по 3-4 %, решту (менше 1 %) – серби, поляки, болгари, цигани, німці, грузини, євреї, угорці.

Підросійські українські землі у ХІХ ст. становили близько 85 % усієї української етнічної території. Решта 15 % припадала на західноукраїнські землі, що були приєднані до Австрійської імперії. На українські землі, що були включені до складу Російської імперії поширювався адміністративно-територіальний поділ російського зразка.

З 1775 р. «Установлением о губерниях» в імперії існував поділ на намісництва. Уся територія поділялася на 34 намісництва. Підросійські українські землі поділялися на такі намісництва:

1. Харківське (1780 р.)

2. Київське (1781 р.)

3. Чернігівське (1781 р.)

4. Катеринославське (1783 р.)

5. Брацлавське (1793 р.)

6. Подільське (1793 р.)

7. Волинське (1793 р.)

8. Вознесенське (1795 р.)

Намісництва як адміністративно-територіальні одиниці місцевого управління проіснували до 1796 року, коли були замінені губерніями. У відповідності з царським указом від 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії» Лівобережна Україна отримала назву «Малоросійська губернія». Катеринославське і Вознесенське намісництва були об’єднані у Новоросійську губернію, яку у 1802 р. поділено на Чернігівську та Полтавську. У тому ж році Новоросійську губернію поділено на Таврійську, Катеринославську і Миколаївську (остання з 1803 р. почала називатися Херсонською). Отже, на підросійських українських землях на початку ХІХ ст. було утворено 9 губерній.

У 20-30-х роках ХІХ ст. царський уряд запровадив нову форму державного управління – генерал-губернаторства. Етнічні українські землі, що входили до складу Російської імперії були включені у три генерал-губернаторства:

1. Малоросійське (включало Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії).

2. Київське (включало Київську, Подільську, Волинську губернії).

3. Новоросійсько-Бессарабське (включало Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії).

Всього в Російській імперії було створено 10 генерал-губернаторств.

З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем генерал-губернаторія, які були наділені усіма цивільними, державними та військовими правами, імперська влада на українських землях значно посилилась. Усі адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії управлялись з одного центру – Петербурга.

Західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Австрійської імперії. Так, Галичина з частиною польських земель була виділена в окремий край – Королівство Галичини і Лодомерії з центром у Львові. Межею між українською (східною) і польською (західною) частинами цієї адміністративної одиниці була р. Сян. В адміністративному плані Королівство Галичини і Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

У 1786 р. як окремий округ до Галичини була приєднана Буковина з Чернівцями.

У 1795-1809 рр. також була приєднана Холмщина.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором, якого призначав імператор. Найвищим представницьким органом в Галичині був сейм, виконавшим органом якого був становий крайовий комітет.

Територія Закарпатської України, як і угорські землі, поділялися на жупи (комітати), які склалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Щодо населення Галичини, то упродовж ХІХ ст. чисельність його невпинно зростала, але національний склад був приблизно сталий: 65 % українців, 20 % поляків і 10 % євреїв. Українці становили переважну більшість населення і на Буковині й у Закарпатті. У Східній Галичині мешкали ще й вірмени. Галичина являла собою головне місце осідку єврейського населення Австрійської імперії. У середині ХІХ ст. там проживало майже 70 % всіх євреїв Габсбурзької монархії.

Розкриваючи друге питання, потрібно мати на увазі, що в першій половині ХІХ ст. сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку.

Стан сільського господарства в цей період визначала низька тенденцій. Серед них: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишкової робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

В аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння. У підросійських українських землях воно становило майже 75 % усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградували та занепадали, про що свідчило посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, малоефективне екстенсивне господарювання. Виявом занепаду поміщицьких господарств було зростання заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині ХІХ ст. становила понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак.

В означений період посилювалась експлуатація селянства. Селянство поділялось на дві основні групи – поміщицькі та державні селяни. Основними формами експлуатації селянства були відробіткова, грошова і натуральна ренти. Попри те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень. Селяни-кріпаки відробляли і додаткові повинності та сплачували натуральний та грошовий оброки. Державні селяни хоч і вважалися вільними, але за користування землею вони виплачували державі грошову ренту, яка сягала 40 % селянських прибутків. Так як основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Гальмівною тенденцією був рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині ХІХ ст. землю обробляли традиційними знаряддями праці, що й століття тому. Та навіть застарілого і малопродуктивного ременту не вистачало: у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало лише два плуги. Традиційними залишалися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, перелогова система – на південних українських землях і поєднання цих двох систем – на Лівобережній України.

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організації праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки. Так, з 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які спричинили голод та епідемії, розорення селянських господарств.

Упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід у господарській діяльності до товарності та підприємництва. Характерною ознакою розвитку аграрних відносин була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі землеволодіння Півдня та Правобережжя при достатній кількості дармової кріпацької сили мали вагомий ринковий потенціал. Саме вони швидше пристосовувались до товарно-грошових відносин. Дрібні господарства Лівобережжя були менш пристосованими до ринкових відносин. Повільно втягувались в товарне виробництво і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. За умов прогресуючого обезземелення формується заможна селянська верхівка, яка шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі накопичує капітали і стає готовою до крупної підприємницької діяльності.

Характеризуючи промислове виробництво, потрібно дати розгорнуту характеристику еволюційних змін промислового розвитку. Початок промислового перевороту, що мав місце в середині 30-х років, став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. У першій третині ХІХ ст. при наявності стимулюючої дії казенних замовлень (в першу чергу воєнного відомства) зростала кількість промислових підприємств. Якщо у 1793 р. в Україні без винокурень налічувалось 200 підприємств, то в 1830 р. їх налічувалось 649. Суттєвими були якісні зрушення. В першу чергу, це зростання ролі вільнонайманої праці.

Промисловий переворот на підросійських українських землях розпочався у 30-40-х роках ХІХ ст. Він ознаменував початок нового етапу розвитку промисловості, що тривав до скасування кріпацтва. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини і технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники не відповідали, а відтак зростала частка вільнонайманої праці. Так, у 1825 р. вона становила 25 %, а у 1861 р. – вже майже 74 %.

В означений період в українських землях виникали нові галузі промисловості – кам’яновугільна, машинобудівельна, цукрова та ін. Зрушення відбувалися і в розміщенні промислових підприємств та в складі їх власників. Так, якщо до середини 40-х років майже три чверті підприємств належали переважно поміщикам і були розташовані в селах та містечках, то надалі їх будували в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворився на великий центр кам’яновугільної промисловості, а більшість українських земель дедалі більше спеціалізувались на виробництві цукру. Найбільшими бурякові плантації були на Правобережжі. У Полтавській та Чернігівській губерніях спеціалізувались на вирощуванні конопель та тютюну. На території Новоросії та Криму значного поширення набуло тонкорунне вівчарство.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Унаслідок цього в Україні розширювався внутрішній ринок, а також помітно зросли обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. До кінця 50-х років ХІХ ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких упродовж 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тисяч. Купецтво України за національним складом було переважно російським, але поруч з ним з’явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися брати Яхненки.

Перша половина ХІХ ст. була періодом визрівання глибокої суспільно-політичної кризи, що зумовила виникнення суспільних рухів, метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства за умов занепаду феодально-кріпосницької системи призводило до протидії пригнічених народних мас. Форми цієї протидії були різноманітними: селянські скарги на поміщиків в урядові установи; відмова від панщини і оброку; непокора місцевим та центральним офіційним властям; самовільне формування органів місцевого самоврядування; псування панського реманенту; підпали поміщицьких маєтків; втечі у південні землі; збройний опір; масові повстання. Ці та інші вияви непокори складали зміст селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи.

Тільки у 1803 р. на Правобережжі відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту. Іноді селянські виступи тривали досить довго. Так, мешканці с. Підвисокого Уманського повіту Київської губернії упродовж 1811-1826 років відмовлялися виконувати феодальні повинності. За досить приблизними підрахунками, з 1797 до 1825 р. в Україні відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Хвилі селянських виступів були пов’язані з польським повстанням 1830-1831 рр. та голодом 1832-1833рр., що охопив Харківщину, Херсонщину, Чернігівщину.

Новою формою протесту була т. зв. Київська козаччина. Поштовхом до розгортання цього руху став царський маніфест від 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. Після його обнародування поширилась чутка про те, що всі ополченці по закінченню воєнних дій на фронтах Кримської війни одержать волю. Київська козаччина була наймасовішим селянським рухом першої половини ХІХ ст., так як цей рух охопив більше 400 сіл, майже 180 тис. осіб.

Іншою формою масового народного руху був «Похід у Таврію за волею». Вступаючи у сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушали до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Широкого розмаху набув селянський рух під проводом Устима Кармелюка. Упродовж 23 років він очолював повстанський рух на Поділлі, у якому взяли участь майже 20 тис. осіб, що здійснили 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки.

Загалом упродовж 1826-1847 рр. в Україні відбулося 250 селянських виступів, а упродовж 1849-1854 рр. – вже 104. Ці дані свідчать, що селянський рух наростав та набирав розмаху, та через неорганізованість і локальність, він більше був свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режимові

Відповідь на третє питання доцільно розпочати із з’ясування історичних передумов здійснення реформи. Серед них виділяються такі:

1. Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенню імперії на другорядну державу. Селянський рух в українських губерніях наприкінці Кримської війни, вимоги з боку всіх опозиційних царизму сил звільнити селян, вплив ліквідації залишків кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. – усе це вимагало вирішити проблему кріпацтва.

2. Кріпацька залежність основної маси виробників уповільнювала темпи економічного розвитку країни. Поширення застосування вільнонайманої праці на Півдні України демонструвало її переваги і водночас спричиняло численні проблеми через невідповідність цих відносин і порядків в інших частинах імперії.

3. Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власність» засуджувалася більшістю представників різних суспільних верств. Приклад європейських монархій, які ліквідували кріпосне право, засвідчував, що це не послабило, а навпаки, зміцнило їхні позиції через можливість прискорення соціально-економічного розвитку.

19 лютого 1861 р. російський цар Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпосного права. Одночасно було видано «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності» і 4 «Місцевих положення». Усі ці акти містили головні умови реформи, визначали права селян, встановлювали розміри земельних наділів і повинностей селян за користування ними. За реформою 1961 р. скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків, селяни дістали особисту свободу, поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян. Селяни отримували право вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори й торгівельні угоди, вільно торгувати або заробляти промислами, переходити в інші верстви суспільства, вступати на службу або навчальні заклади, купувати рухоме і нерухоме майно, вільно розпоряджатися нажитим майном.

Селяни отримали громадянські права. А за одержані земельні наділи, що розміром були менші за попередні, селяни мусили платити поміщикові викуп. Не маючи для цього грошей, вони змушені були брати позику в держави, а потім упродовж 49 років виплачувати її з відсотками. Маючи підтримку держави, поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої землі. Після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94 % селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, до функцій якої належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Селянська община, поміщицьке землеволодіння та тотальне безземелля селян були гальмівними пережитками феодальної системи господарювання, які уповільнювали поступ капіталістичної модернізації.

Даючи характеристику передбачає характеристику стану сільського господарства та селян у пореформений період, потрібно відмітити, що за даними 1877 р. в Україні нараховувалось 43 млн. дес. землі, яка між власниками розподілялась так:

поміщикам належало 17 млн. десятин,

духовенству та іноземним підданим – 2 млн. дес.,

купцям – 0, 5 млн. дес.,

державним установам, церкві, монастирям – 3,6 млн. дес.,

селянству – 20 млн. десятин.

Як бачимо, панівним суспільним станам належало 23 млн. десятин, а селянству – 20 млн. десятин. Найпотужнішим землевласником було дворянство (32 тис. дворян володіти 17 млн. десятин землі). Серед дворянства виділялися найзаможніші – 197 осіб володіли латифундіями розміром від 10 тис. десятин і більше. Поміщицькі господарства, які не переорієнтовувались на ринок поступово розорювалися. До того ж, наявність державних кредитів спричиняла те, що поміщицькі землі скуповувались міщанами, євреями, колоністами, заможними селянами. Відбувався процес «демократизації», подрібнення крупної поміщицької власності не менші наділи. За 40 післяреформених років обсяг дворянського землеволодіння скоротився з 17 до 12, 2 млн. десятин.

У пореформений період формувався новий тип поміщицького господарювання. Формувалися господарства у відповідності з вимогами аграрного бізнесу. Це були великі сільськогосподарські підприємства, які стали основними постачальниками товарного зерна та технічних культур на ринок.

У 1880-1890-х роках в Україні існувало 120 великих сільськогосподарських підприємств, які становили близько 40 % усіх поміщицьких господарств. У таких господарствах використовувалася вільнонаймана праця, новітні технології, добрива та сільгосптехніка. Основними джерелами модернізації поміщицьких господарств були викупні платежі селян, оренда та кредити в селянському банку.

У пореформений період була витворена і нова модель сільського господарювання фермерського типу. Більшість селянства зберігала традиційні форми господарювання, властиві аграрному, доіндустріальному суспільству – дрібні земельні наділи, в середньому по 5 десятин, застарілий реманент, примітивна система рільництва, відсутність добрив; земля оброблялася членами родини без застосування додаткових робочих рук. Для цієї частини селянських господарств характерно було подальше подрібнення наділів, малоземелля та обезземелення селянства.

В умовах здійснення аграрної реформи 1/4 селянських господарств стала на шлях ефективного сільськогосподарського виробництва. Їх земельні наділи були значно більшими, ніж у основної маси селянства. Збільшення селянських земельних наділів відбувалося за рахунок розорення дрібних і середніх дворян-землевласників, оренди та захвату наділів у економічно слабких селян. За період з 1877 до 1905 р. розмір селянського землеволодіння в Україні збільшився на 4,5 млн. десятин, тобто на 39 %.

У пореформений час активно відбувалася індустріалізація аграрного сектора, машинізація основних виробничих процесів. Впровадження сільськогосподарських машин спричинило справжній переворот в економіці сільського господарства. Використання знарядь для розпушування ґрунту, жатки і т.д. подвоювало працездатність сім’ї, дозволяло збільшувати розмір посівів, давало можливість обходитись без найманих робочих рук.

Суттєвим наслідком індустріалізації сільського господарства була спеціалізація аграрної економіки регіонів України. Відособлення різних районів землеробства складало одну з найбільш характерних рис пореформеного сільського господарства. Лівобережжя стало центром виробництва зернових і технічних культур (зокрема тютюнництва). Правобережжя було основним масивом посівів цукрових буряків. А центр товарного виробництва зерна остаточно перемістився на південь. У 1881 р. під вирощуванням зернових перебувало 92, 8 % посівних земель півдня України. Така спеціалізація регіонів сприяла зміцненню економічних зв’язків між ними, розвитку механізмів внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Становище селянства у пореформений час залишалось важким. Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими суспільними групами: вони залишалися під особливим доглядом адміністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, посилати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувались тілесні кари. Через великі платежі за землю та повинності, селяни продавали свою землю і перетворювались на робітників у багатших господарів чи йшли на фабрики і заводи. В результаті цього почалося розшарування сільського населення на бідних і багатих. На початку ХХ ст. 62 % селян мали до трьох десятин землі; т. зв. середньозаможних, які мали 3-9 десятин землі було 34 %, а тих, що мали від 9 до 50 десятин землі було заледве 5 %. Ті багатші, зі середньої групи, українські селяни, як і та найбагатша група, мали у своїх руках 60 % всієї української землі. На початку ХХ ст. найбільш численну групу селянства України становили бідні селяни, бо з 3 100 тис. господарств – 1 550 тис. мали менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньозаможні і приблизно 1/6 (558 тис. господарств) належала заможним господарям.

Загалом становище селянства було важким, але деякі зміни у взаємовідносини між поміщиками і селянами реформа внесла. Зокрема: був встановлений точний розмір повинностей; поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; землевласник мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто і з селом; була запроваджена загальноросійська система селянського управління (селянські громади, об’єднані у волості) та кругова порука для сплати податків.

Окрім аграрної реформи була проведена ще низька реформ. Коротко про них.

Військова реформа (1874 р.) здійснювалася 15 років і мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Реформа передбачала уведення замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії через запровадження загальної військової повинності для чоловіків віком від 20 років. У суходільних військах служба тривала 6 років, на флоті 7. Наприкінці ХІХ ст. було встановлено п’ятирічний термін служби у всіх родах військ. Особи, які здобули освіту, служили менший термін. Реорганізація системи військового управління. Країну було поділено на 15 військових округів, до складу 3-х з яких (Київського, Одеського і Харківського) входили українські губернії.

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував та адвокат, який захищав підсудного). Реформою передбачалося створення безстанового суду, не залежного від адміністративної влади. Засідання судів ставали відкритими для публіки. У судову практику впроваджувалася змагальність з участю у процесі присяжних засідателів (12), прокурора і адвоката. Розгляд дрібних громадянських і кримінальних справ здійснював мировий суддя, який обирався земством або міською думою. Місцева влада не мала права усувати з посади мирового суддю або суддів окружного суду.

Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Цей крок самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно розв’язувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо.

Запровадження у повітах та губерніях земського (місцевого) самоврядування, що складалося з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів: землевласників, міських власників і селян. Гласні губернських земських установ обиралися повітовими зборами. У Наддніпрянщині дія земської реформи до 1911 р. не поширювалася на Правобережжя, оскільки царизм побоювався, що діяльність земств спричинить там пожвавлення польського національно-визвольного руху.

Міська реформа (1875 р.). У містах створювалися міські думи і міські управи. Виборче право надавалося чоловікам віком від 25 років, які були власниками нерухомості. Більшість міського населення усувалася від участі в самоуправлінні. Постійно діючим виконавчим органом була міська управа, що обиралася міською думою. Обидві установи очолював міський голова.

Фінансова реформа (1860 р.). Заснування Державного банку, який отримав переважне право кредитування торговельних і промислових підприємств. Створення незалежних від місцевої адміністрації губернських контрольних палат для щомісячної перевірки видатків усіх установ. Скасування відкупної системи податків і встановлення акцизних зборів, які збиралися державними установами.

Реформа системи освіти (1864 р.) передбачала кардинальні зміни в освітній сфері. «Положення про початкові народні училища» вводило єдину систему початкової освіти. До неї відносилися початкові школи усіх відомств, міські і сільські, з підпорядкуванням їх Міністерству народної освіти. Церковнопарафіяльні школи залишилися у відомстві Св. Синоду.

Статутом від 19 листопада 1864 р. встановлено два типи позастанових гімназій: класичні (з викладанням латинської і грецької мов) та реальні (без цих мов, але з перевагою природничих і точних наук). Навчання в гімназіях тривало 7 років. У невеликих містечках існували неповні середні школи – прогімназії (давали освіту в межах перших чотирьох класів гімназій).

Статут 1871 р. ліквідував реальні гімназії, перетворивши їх на класичні. Навчання в них тривало 8 років.

У 1872 р. був обнародуваний статут реальних училищ – неповної середньої школи з 6-7-літнім терміном навчання.

Зароджувалась і жіноча середня освіта. За положенням від 10 травня 1860 року заснувались жіночі училища двох розрядів: першого – з 6-річним терміном навчання, другого – з 3-річним. У 1870 р. з’явилося «Положення про жіночі гімназії», за яким вони поділялися на заклади Міністерства народної освіти і відомства імператриці Марії. Навчання тривало 8 років, після чого випускниці могли поступати в університети. Існували також жіночі прогімназії з 4-літнім терміном навчання.

Розширювалась мережа і вищих навчальних закладів. У 1865 р. в Одесі відкрито Новоросійський університет. Статут від 18 червня 1868 р. реформував вищу школу. Університетам надавались автономні права, які існували до 1884 року.

З’являлися вищі спеціальні навчальні заклади. Так, у 1875 р. на базі Ніжинського юридичного ліцею створено Історико-філологічний інститут; у 1885 р. в Харкові відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут; у 1898 р. у Києві з’явився політехнічний інститут і т.д.

Прийняття нового університетського уставу, згідно з яким вони отримали досить широку автономію у питаннях внутрішнього життя. Започаткування вищої освіти для жінок, яку вони могли отримати на приватних вищих жіночих курсах. Надання права представникам усіх станів навчатися у гімназіях. Гімназії поділялися на реальні (давали можливість вступу після закінчення до вищих технічних шкіл і класичні (випускники могли йти навчатися до університетів), з окремим навчанням юнаків і дівчат. Право засновувати початкові школи надавалося приватним особам, земствам та іншим громадським установам, але з дозволу влади.

Провівши низку вищеназваних реформ, російський царизм не здійснив найсуттєвішого кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови – не проголосив конституції і не скликав парламенту (що було зроблено в Австрійській імперії ще в 1848 році). Саме тому модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу виробництва.

Загалом оцінюючи реформи 60-70 років ХІХ ст., необхідно відзначити їх суперечливий характер і не послідовність. Вони здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження.

У відповіді на четверте питання потрібно підкреслити, що розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Але після царської амністії 1855 р. поверталися із заслання кирило-мефодіївці, які скупчуються в Санкт-Петербурзі, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції. Столиця Російської імперії перетворилася тоді на духовний центр наступного етапу українського національного відродження ХІХ – початку ХХ ст. Саме у С-Петербурзі була заснована українська громада, яка об’єднала українську інтелігенцію, небайдужу до національного життя. Ядро Петербурзької громади утворили колишні кирило-мефодіївці В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко. У різні часи до неї входило 50 осіб, яких зближували спільність походження, взаєморозуміння, світогляд, культура, звичаї, мова. Основними напрямками діяльності громади були такі: освітня справа, видавнича діяльність і культурно-громадські заходи. Громадівці основою своєї діяльності ставили народну просвіту. Громада видала „Буквар южнорусский” Т.Шевченка, „Арифметику або Щотницю” О.Кониського, „Словник української мови” Грінченка. Для просвіти народу потрібні були підручники та інша література. На кошти П.Куліша було видруковано 40 випусків популярної серії „Сільська бібліотека”, де публікувалися твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, Д.Мордовця та ін.

Петербурзька громада провела низку громадських акцій, що були спрямовані на підтримку і самовизначення українства. Справжньою маніфестацією став похорон Т.Шевченка у Петербурзі. Прощаючись з великим українцем, палкі промови виголосили В.Білозерський, М.Костомаров, П.Чубинський, П.Куліш та ін. На кошти громадівців було здійснене перезахоронення Т.Шевченка на Україну.

Завдячуючи зусиллям Петербурзької громади, в столичних театрах ставилися українські п’єси І. Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Гулака-Артемовського та ін. Але найбільшою заслугою петербурзьких громадівців було видання журналу „Основа”.

„Основа” – це був український суспільно-політичний та науково – літературний щомісячний часопис, що виходив з січня 1861 до жовтня 1862 р. у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася в ньому російською мовою. Видавцями були В.Білозерський (редактор), П.Куліш, М.Костомаров, О.Кістяковський, М.Щербак та ін. „Основа” обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика. Було вперше опубліковано багато творів Т.Шевченка (понад 70 поезій), Л.Глібова, С. Руданського, П.Куліша, історичні праці М.Костомарова, О.Лазаревського, Т.Рильського, П.Житецького та ін. Як перший український суспільно-політичний та наукового-літературний журнал, часопис справив великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Заслуга „Основи” в тому, що вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху, в якій превалювали українські національні інтереси.

Пробудивши національну свідомість, „Основа” в цілому виконала своє завдання і через брак коштів, переслідування цензури, внутрішні суперечки і конфлікт в редакції між П.Кулішем і В.Білозерським; П.Кулішем і М. Костомаровим, тобто між поміркованою і радикальною частинами інтелігенції припинила своє існування. Всього вийшло 22 числа часопису (12 у 1861 і 10 у 1862р., а 11-е і 1-е числа 1862 р. були набрані, але не надруковані). Видавався він накладом 2000 примірників і став значною подією в культурно-громадському житті України. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського руху.

Варто зазначити, що громадівський рух являв собою утворення і діяльність організацій української інтелігенції, котра вела національно-культурну та громадсько-політичну роботу. Громади в Україні – це напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українську інтелігенцію та студентство. Першою в Україні постала у 1858 р. Полтавська громада. Вона співробітничала з „Основою”. З „Основою” була пов’язана і Харківська громада, що виникла в кінці 50-х – на початку 60-х років. Активними членами Харківської громади були етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовський, філолог О.Потебня та ін. Утворення громади в Чернігові пов’язане з приїздом у місто в 1859 р. Л.Глібова та С.Носова. Окрім них активними громадівцями були О.Маркович, О.Тищинський, М.Вербицький. Чернігівська громада теж співпрацювала з петербурзькою „Основою”, але мала і свій друкований орган „Чернігівський листок”, який був другим публічним органом активного українства. „Чернігівський листок”, як і „Основа” був двомовним, а зініціював його створення байкар Леонід Глібов. Усього упродовж 1861-1863 рр. вийшло 51-е число „Чернігівського листка”, у вересні 1863 р. його видання було заборонено.

На початку 1861 р. постала Київська громада, яка за словами М.Драгоманова у 1862 р. об’єднувала у своїх рядах 250-300 осіб. Провідним ідеологом „хлопоманства” був Володимир Антонович – випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик. Окрім нього, активними діячами Київської громади були П.Чубинський, Т. Рильський, брати Синьогуби, Б. Познанський, А. Стефанович, П.Житецький та ін. Програма українських громадівців за підписом 21 особи була опублікована в 1862 р. під назвою „Отзыв из Киева”. Основним завданням громадівці вважали поширення освіти серед народних мас, вивчення життя, побуту і світогляду народу. Основними напрямами діяльності громадівців була робота в недільних школах та видавнича діяльність. З навчальної літератури громадівцями були видані „Буквар Южнорусский” Т.Шевченка, „Граматика” Пантелеймона Куліша, „Домашня наука. Початки” – буквар К.Шейковського, „Вищі початки” – підручник Деркача, „Українська абетка” М. Гатцука, „Граматика задля українського народу” Л.Ященка та ін.

Київські громадівці з метою вивчення побуту та культури народу використовували практику „ходіння в народ”, що була запозичена у діячів хлопоманського руху. Початок „ходіння в народ” розпочинається з кінця 50-х – початку 60-х років, коли київські „хлопомани” (В.Антонович з однодумцями, студентами Київського університету) у селянському вбранні подалися в українські села. Метою таких походів було глибше пізнання народу через вивчення його побуту, психології, світогляду.

Жвава зацікавленість київських громадівців народною культурою та історією, активна освітянська, пропагандистська і видавнича діяльність викликали занепокоєність уряду. Вона розцінювалась як антиурядова і викликала низку репресивних заходів. Першим серед них був указ Олександра ІІ від 10 червня 1862 р. про закриття недільних шкіл та народних читалень. А другим – стало видання міністром внутрішніх справ П.Валуєвим 18 липня 1863 р. циркуляра, який передбачав репресії проти української мови. Валуєвський циркуляр заперечував існування української мови – „ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути”. Назвавши її наріччям, циркуляр визначав, що „простолюдом вживається таж сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі.” Тому категорично заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу. Цим уряд позбавляв громадівців легальних форм роботи серед народу. Громадівський рух пішов на спад і завершився його перший етап.

Другий етап громадівського руху, пов’язаний з діяльністю Київської громади, яка стала ідейно-організаційним центром українського руху. Відродження діяльності Київської громади розпочалося з 1869 р. До її складу приймали осіб з вищою освітою і шляхом голосування. Кістяк Київської громади становили 10-20 осіб, серед яких були М.Драгоманов, К.Михайличук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський та ін. Лідером київських громадівців був В.Антонович.

Періодом розквіту Київської громади була перша половина 1870-х років. Саме тоді вона очолила український народницький (українофільський) рух. У 1872-1873 рр. чисельність Громади збільшилась до 70 постійних членів. А з урахуванням тих, хто співпрацював і співчував цій організації, кількість її членів сягнула 200 осіб.

Молоді громадівці гуртувалися навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, а з часом почали утворювати гуртки в інших містах. Ці відгалуження називали „кошами” та „куренями” (наприклад: кіш Миргородський, кіш Чорноморський). Вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу. З часом Київську громаду почали називати „Старою”, а новоутворені організації – „Молода громада”.

Значення діяльності громадівців полягало не лише у пробудженні української національної свідомості, в організації національного визвольного руху, але насамперед у заходах досягнення цієї мети – розвитку наукової, культурно-громадської роботи в українському суспільстві.

Стара Київська Громада створила першу в Україні наукову установу, що дозволяло дещо легалізувати роботу. У лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, ідеологом і координатором якого став Павло Чубинський. Членами – засновниками були лідери громадівського руху – історики В.Антонович та М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог і антрополог Федір Вовк, економіст Микола Зібер, статистик О.Русов, літературознавці П.Житецький та К.Михайличук, правник О.Кістяківський та ін. Перше засідання відбулося 13 лютого 1873 р. під головуванням Київського генерал-губернатора князя О.Дондукова-Корсакова. Головою товариства обрано чернігівського поміщика, відомого мецената Г.Галагана. Метою створення товариства було наукове дослідження етнографії, економіки та статистики Південно-Західного краю.

Наукове товариство видало 2 томи „Записок” (1874-1875). Окремими додатками у „Записках” були опубліковані думи і пісні бандуриста О.Вересая. Заходами Товариства видавались збірки чумацьких пісень І.Рудченка (1874), історичних пісень В.Антоновича і М.Драгоманова (1874-1875), підготовлено видання українських народних переказів і оповідань М.Драгоманова та три томи творів М.Максимовича. У березні 1874р. було проведено перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані в 1875 р. У серпні 1874 р. за ініціативою Товариства відбувся Третій Археологічний з’їзд, а в березні 1875 р. Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

Найбільшим науковим проектом громадівців було видання „Трудов этнографическо-статистической экспедиции” П.Чубинського в 7 томах (1872-1878 рр.). За перший том цього видання П.Чубинський отримав срібну медаль на виставці в Парижі.

З 1874 р. почалося цькування керівників Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в „українофільстві” та „неблагонадійності”. Після обрання В.Антоновича головою, а П.Чубинського заступником (1875 р.) переслідування посилились. На підставі Ємського указу 1876 р. російський уряд у червні 1876 р. ліквідував Товариство.

Південно-Західний відділ відіграв важливу роль у науковому і громадському житті України. Він згуртував навколо себе кращі наукові сили активного українства і зробив величезний внесок у розвиток українознавства. Відділ пожвавив науково-дослідницьку роботу в регіонах, згуртував місцеві наукові сили, розбудив національну свідомість багатьох пригнічених українців, сприяв національному самоусвідомленню і став прообразом Академії наук.

Окрім діяльності в Південно-Західному Відділі, громадівці багато зробили в підготовці та поширенні популярних видань для дітей і дорослих. Вони видали серію популярних книжок, присвячених історії, природі, господарству, культурі України.

Друкованим органом Старої Громади був „Київський телеграф”. У 1875 р. за пропозицією видавця газети Є.Гогоцької з громадівців був утворений редакційний гурток, до якого увійшли М.Драгоманов, О.Русов, Ф.Вовк, С.Подолинський, М.Зібер, Ю. Цвітковський. Гурток визначив програму і редакційну політику газети, зміст якої полягав у тому, щоб служити інтересам населення губерній малоросійських і південно-західних, сприяти поліпшенню економічного та соціального побуту народу. Громадівці перетворили „Киевский телеграф” на друкований орган українофільства. Ця газета сміливо порушувала різні громадські, економічні, соціальні питання. Сміливі публікації мали громадський резонанс.

Громадівці працювали і у сфері мистецтва. Серед них були засновники нових галузей українського мистецтва – національного театру – М.Старицький та національної опери – М.Лисенко. Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літературні вечори.

Репресії проти громадівців почалися з того, що за наказом царя у Петербурзі була створена таємна комісія під головуванням міністра освіти та обер-прокурора Синоду графа Д.Толстого. Комісія працювала майже рік над виробленням заходів боротьби проти українофільства. Ця боротьба видавалась російським урядовцям настільки терміновою, що вони звернулися до царя, який перебував у цей час на відпочинку в німецькому містечку Емс. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ підписав розпорядження про заборону українського письменництва, яке відоме під назвою „Емський указ”.

Емським указом заборонялося ввозити книги українською мовою з-за кордону, заборонялося видання українською мовою національних творів і перекладів, заборонялися українською мовою театральні вистави, концерти, декламації, тексти для нот. Припинено видання газети „Киевский телеграф”.

Був ліквідований Південно-Західний Відділ як науково-організаційний осередок українофільства, зазнали репресій активні старогромадівці. Так, звільнившись з університету, емігрував за кордон М.Драгоманов, а згодом емігрували і М.Зібер, Ф.Вовк, С.Подолинський, П.Чубинський, П.Житецький, Ю.Цвітковський та ін.

Завершення відповіді доцільно розповіддю про третій етап громадівського руху. За умов дії Емського указу громадівці змінили тактику своєї діяльності, перейшовши до аполітичного культурництва. Аби не провокувати російський уряд на протиукраїнські репресії громадівці зосереджуються на практичній діяльності, суто науковій і літературній праці. Стара Київська Громада зреклася будь-якого політичного напряму і зосередила свою діяльність на виданні журналу „Киевская Старина” та укладанні українського словника.

Журнал „Киевская Старина” став виходити у 1882 р. і видавався до 1906 р. Першим його редактором був громадівець, церковний та культурно-громадський діяч Ф.Лебединцев. Ідеологами створення науково-літературного журналу були лідери Старої Київської Громади В.Антонович, П.Житецький, О.Левицький. Програма журналу передбачала наукове вивчення історії, етнографії, фольклору та літератури України.

Журнал „Киевская Старина” відіграв значну роль в історії українського руху. В умовах реакції, суспільної русифікації та протиукраїнських заходів російського уряду журнал скупчував навколо себе інтелектуальні сили українства і залишався одним з легітимних засобів формування української свідомості.

У першій половині 1870-х рр. більшість членів Київської громади працювали над створенням українського словника. Ця праця мала не лише академічний характер, а була своєрідною формою українофільського руху. Упродовж 1880-1890 рр. словникова робота залишалася чи не однією з основних форм організаційної діяльності старогромадівців. У різні часи редакторами „Словника” були В.Науменко, Є.Тимченко, а на завершальному етапі (1902 р.) – Б.Грінченко. У 1906 р. „Словар української мови” за редакцією Б.Грінченка отримав премію Російської Академії наук.

Зосередження українофілів на науково-літературній та культурній праці відштовхувало радикально налаштовану молодь. У 90-х роках більшість громадівців були людьми похилого віку, нездатними до рішучих активних дій. Тому моральний провід в українському русі 90-х років перебрала на себе політично активна молодь, українські студентські організації.

Однією з таких було „Братство тарасівців”. Це таємна організація, створена влітку 1891 р. на могилі Т.Шевченка у Каневі. Засновниками були група українських студентів – Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін. Основні ідейні засади організації були викладені у „Декларації віри молодих українців” і опубліковані у квітні 1893 р. у Львівській газеті „Правда”. Своїм основним завданням Братство тарасівців ставило боротьбу за національне визволення українського народу та досягнення повної автономії всіма народами, які були поневолені Російською імперією. Братство зобов’язувалось вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, родині і при всіх обставинах боронити інтереси українського народу. Тарасівці розгорнули широку діяльність по пропаганді своїх ідей серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. До літа 1893 р. основним осередком Братства тарасівців був Харків, але після арешту значної частини членів організації центр перенесено до Києва. Осередки Братства з’явилися в Одесі, Полтаві, Лубнах. Братство тарасівців діяло в Україні до 1898 р. Під впливом ідей Братства було засновано в 1897 р. Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію та в 1900 р. – Революційну Українську Партію.

У другій половині 1890-х років активною силою українського національного руху залишається студентська молодь. У 1897 р. у Харкові виник гурток під назвою Харківська Студентська Громада, активними учасниками якої були Дмитро Антонович, М.Русов, О.Коваленко, Б.Мартос, Б.Камінський та ін. Усього організація об’єднувала 100 осіб. Ідеологічні позиції членів Харківської студентської громади характеризувалися поєднанням національних та соціальних ідеалів. Ідейним підґрунтям українського студентського руху була програма тарасівців. Але на відміну від них, діячі українського студентського руху, поступалися національними ідеалами на користь революційних.

Членами Харківської Студентської Громади використовувались традиційні для громадівства форми роботи. Вони організували український хор, театральні вистави, проводили читання рефератів та дискусій на суспільно-політичні теми. У 1898 р. вони організували святковий вечір і концерт на честь 100-річниці „Енеїди” І.Котляревського. Нелегальні форми їх діяльності характеризувалися встановленням зв’язків з національними діячами Галичини, поширенням політичних прокламацій.

Під впливом Харківської Студентської громади виникла Полтавська семінаристська Громада.

Український студентський рух 1890-х рр. поєднував дві тенденції – соціал-демократичну та націоналістичну. Спробою його консолідації було проведення у Києві нелегального з’їзду студентських громад. Ініціатором з’їзду у Києві був лідер Харківської Студентської громади Д.Антонович. На Київському з’їзді 1898 року були представлені Київська, Харківська, Олександрівська громади, а також Львівська „Академічна громада” та Віденська мілітарна організація „Січ”. У вигляді відозви були видані у Галичині постанови з’їзду. Маючи національно-демократичний характер, вони закликали до впровадження демократичних свобод, пропаганди української ідеї, вживання української мови, поширення друкованих видань українською мовою в масах.

У 1899 р. у Києві відбувся другий студентський з’їзд, в роботі якого взяли участь діячі Київської, Харківської студентських громад, а також громадівці з Петербургу та Юр’єва (Тарту, Естонія). Рішення студентського з’їзду було видруковано в Галичині під назвою „Оповіщення 1899 року”. В документі проголошувалося створення спілки українських студентських громад. Вітаючи новоутворену „спілку”, І.Франко дав їй назву „Молода Україна”.

„Молода Україна”, як і Братство тарасівців сполучала у своїй ідеології національну й політичну ідеї. Наприкінці 1890 р. „Молода Україна” видала в Галичині документ під назвою „Програма української національної партії”, яка була співзвучною з програмою тарасівців. На основі „Молодої України” та Харківської студентської громади була створена перша в Наддніпрянській Україні Революційна Українська партія.

Узагальнення відомостей про розвиток громадівського руху уможливлює виділення такої періодизації:

І період (1859-1863 рр.) – легальні форми діяльності, яка зводилася до дослідження української культури і мови. Друкований орган громадівців – журнал „Основа”.

ІІ період (кінець 1860-1875 рр.) – напівлегальні форми діяльності, змістом була наукова українознавча діяльність російською мовою. Друкований орган – газета „Киевский телеграф”.

ІІІ період (1875-1890 рр.) – нелегальна діяльність. Пошуки форм легальної діяльності й перенесення центру політичної боротьби до Галичини (ідея „галицького П’ємонту” В.Антоновича).Друкований орган – журнал „Киевская старина”.

Історичне значення громадівського руху:

1.Наукова діяльність громадівців заклала основи української науки.

2.Громадівці значно вплинули на розвиток українського руху в Західній Україні.

3. Громадівці завершили об’єднання двох регіональних течій українського руху в Російській імперії: лівобережного, що починався з відродження на Слобожанщині й продовжував свої традиції в Кирило-Мефодіївському братстві, та правобережного, що укоренився в „українській школі” польської літератури і знайшов продовження в діяльності хлопоманів.

4. Члени громад своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, статистики і мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння, чіткі етнічні особливості й окреслені етнічні межі. Цим вони підвели український рух до необхідності сформулювати і розробити політичну програму.

5. Забезпечили наступність поколінь в українському русі (кирило-мефодіївці та інші організації, що розпочали активну діяльність у 90-ті рр. ХІХ ст.).

Варто звернути увагу і на причини виникнення земського руху. Серед них такі: організаційний фактор – наявність розвиненої системи земств; внутрішній фактор, що був пов’язаний з боротьбою земств за розширення своїх прав і повноважень у протистоянні з імперською бюрократичною машиною; політичною причиною розвитку земського руху були виступи народників, діячів радикальної течії, які додержувалися тактики політичного терору, що сприяло дестабілізації суспільства, внесенню розладу в громадську свідомість. Зовнішньополітичним фактором активізації земського руху була російсько-турецька війна 1877-1878 рр., наслідком якої було звільнення Болгарії від турецького ярма і створення демократичної держави, а ці події сприяли виникненню і поширенню конституційних очікувань в Росії, Україні.

Форми земського руху. До легальних форм діяльності земств відносяться наступні: 1) практика подання „прошеній” на височайше ім’я, клопотань перед урядом, звернень тощо; 2) виступи на сторінках преси; 3) проведення статистичних досліджень та ін. Нелегальними формами діяльності земств були таємні наради та з’їзди, що організовувались під видом виставок, ювілейних вечорів, театральних вистав. Упродовж 1878-1879 рр. було проведено кілька нелегальних нарад та з’їздів з метою розробки спільної політичної програми та координації зусиль.

Етапи розвитку земського руху. Як ліберальна опозиція режиму, земський рух пройшов кілька етапів у своєму розвиткові. Перший – 60-ті роки ХІХ ст., пов’язаний із зародженням і становленням земств, формуванням самосвідомості земських діячів. Другий – 70-ті роки ХІХ ст. – це період піднесення та розвитку земського руху, коли відбулося остаточне розмежування земського руху на консервативну та ліберально-опозиційну течії. Третій етап охоплює 1880 – першу половину 1890-х років і характеризується своєрідним „відкатом назад” у порівнянні з бурхливими 70-ми роками. Четвертий етап почався з середини 90-х років ХІХ ст. і відрізнявся від інших політизацією земського руху, перетворенням організаційно не визначених земських угрупувань (земських зборів, з’їздів, статистичних комітетів) на політичні партії ліберального ґатунку.

Земський рух в українських землях мав свої особливості. Насамперед, він розвивався не на усіх підросійських українських землях. В лівобережних та південних губерніях земства виникли у 1864 р., а в Правобережній Україні лише з 1911 року. Така затримка в утворенні земств на Правобережжі пояснюється побоюванням російської влади, що земства можуть бути використані пропольськими елементами і польськими революціонерами з метою організації антиросійської політичної опозиції.

Активну участь у функціонуванні земств брали відомі діячі українського руху: Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський та ін.

Українські земці виступали за розширення прав і повноважень земств, звільнення їх від контролю і тиску державних установ, за політичні свободи, висували конституційні проекти.

Соціальний склад українських земств був представлений сільською інтелігенцією: агрономи, землеміри, лікарі, учителі, статистики та ін.

Важливою особливістю земського руху в Україні була спроба радикально налаштованих ліберальних земців встановити контроль з українським рухом, громадівцями.

Відмінною рисою земського ліберального руху в Україні було свідоме протистояння земців-конституціоналістів народницькому руху, зокрема його терористичним проявам. Земці не підтримували народників, навіть засуджували їхню тактику революційного терору.

Ще однією особливістю земського ліберального руху в Україні був певний взаємозв’язок і співпраця з представниками українського соціалізму за кордоном, зокрема групою М.Драгоманова. Останній встановив контакт з українськими земцями-конституціоналістами, свідченням чому стала політична програма „Вільна спілка”. Вона являла собою компроміс між реформістською програмою земців і вимогами європейського соціалістичного руху. У цій програмі, реформістській за змістом, автор поєднував соціалістичні й ліберальні принципи та вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право, демократичні свободи.

Серед українських земств радикалізмом відрізнялося Чернігівське губернське земство. У 70-ті роки ХІХ ст. в Чернігівській губернії виник гурток земських лібералів, який об’єднав представників місцевого дворянства, ліберального чиновництва та інтелігенції. Членами гуртка були: міський голова В.Хижняков, директор банку О.Карпінський, гласний повітового і Чернігівського губернського земства О.Ліндфорс, мировий суддя В.Савич та ін. Керівником гуртка був гласний Чернігівського губернського земства І.Петрункевич. Метою гуртка земців, за визнанням його лідера, було перетворення земських установ в школу самоуправління і цим шляхом підготувати країну до конституційного устрою.

Після закінчення російсько-турецької війни 1877-1878 рр. ліберально налаштовані земці Чернігівської губернії виступили з ініціативою надіслати імператору адрес із побажаннями надання конституції.

Наступний резонансний виступ чернігівських земців був пов’язаний із надісланим царю вірнопідданським відгуком на „Урядове повідомлення” 1878 року, що закликало усі стани сприяти урядові у боротьбі з „крамолою”. Була створена спеціальна комісія з 11 осіб під головуванням К.Рачинського, яка представляла правий табір. А лідер ліберальних земців І.Петрункевич підготував текст адреса-відповіді. Документ привів до розколу, хоча його зміст був цілком лояльним. Але деякі його положення не влаштовували консервативну частину гласних.

Проект адреса містив основні положення і вимоги опозиції. Зокрема висловлювалось невдоволення спотворенням курсу реформ, зокрема недоліками у реалізації аграрної, земської та судової реформи. Зверталася увага імператора на відсутність гласності, наявність цензурних утисків тощо. Документ закінчувався побажанням введення конституційних змін та встановлення конституційного ладу.

Гурток чернігівських земців-лібералів був розгромлений. У 1879 р. був заарештований і висланий до Костроми лідер чернігівських земців І.Петрункевич.

Рух земців-лібералів, як опозиційний до уряду, виявився недостатньо потужним для модернізації політичного життя в Україні.

У відповіді на п’яте питання потрібно відзначити, що після придушення революції 1648-1649 рр. Австрія вступила в період неоабсолютизму – добу, коли імперська адміністрація у Відні намагалася ліквідувати здобутки революції і відновити абсолютну владу імператора. Парламент, що був скликаний під час революційних подій, було розпущено у березні 1849 року, а його конституційний проект відкладено на далеке майбутнє. Навіть Конституція, яка передбачала набагато більшу централізацію влади і була проголошена імператором того ж місяця, так і не втілилася в життя, бо її скасували 31 грудня 1851 року. З поверненням неоабсолютизму надії на австрійський парламент втратили ґрунт. Імперією правив безпосередньо з Відня імперський двір, а окремі місцевості, зокрема Галичину й Угорщину, ще й контролювала імперська армія за законами воєнного стану. Воєнний стан у Галичині тривав аж до 1854 р., коли там було створено імперську цивільну адміністрацію на чолі з намісником, якого призначав імператор. Всю провінцію також було реорганізовано: у 1867 році замість 19-ти округів було створено 74, а згодом 83 повіти, кожну повітову адміністрацію очолював староста. Окрім повітів існували також два самоврядних міста – Львів і Краків.

Першим намісником за нової централізованої системи австрійського правління був польський граф Агенор Голухівський – багатий землевласник з Галичини, довірена особа імператора Франца Йосифа з найближчого цісарського оточення. Голуховський, який займав провідну позицію впродовж усього зазначеного періоду, з 1849 по 1875 рік тричі був намісником Галичини, а з 1859 по 1861 рік – австрійським міністром внутрішніх справ. Імператор потребував надійних адміністраторів і довіряв Голуховському. Знаючи це і користуючись слабкістю Відня у певні моменти, Голуховський зміг пролобіювати польське питання і перетворити Галичину на край, де поляки монополізували вищі ешелони адміністрації, освітньої системи та економічного життя – така ситуація зберігалася до Першої світової війни. Протягом періоду імперського адміністративного правління до 1859 р. Голуховський успішно руйнував наміри Відня поділити провінції. Йому також вдалося усунути багатьох німецьких чиновників, замінити німецьку мову польською в гімназіях та протидіяти зросту чисельності українських шкіл. У 1859 р. він навіть спробував запровадити латиницю для українських друкованих видань, але відмовився від цієї ідеї після енергійних протестів українських діячів.

В кінці квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським королівством П’ємонт, яка закінчилася у червні 1859 р. перемогою союзних військ Франції і П’ємонту. Внаслідок переговорів і плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габсбургів, об’єдналися з королівством П’ємонт. Ця поразка засвідчила внутрішню слабкість Австрії, тому незабаром з’явилися плани реструктуризації імперії. Неефективність централізованого правління з Відня була очевидною.

20 жовтня 1860 р. був оголошений документ, відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Центральною законодавчою установою, за Конституцією 1860 року, стала Державна Рада, яка складалася з палати панів і палати послів. Остання мала 343 посли, з яких 85 було від угорського сейму, 76 – від Богемії і Моравії, 38 – від Галичини та ін. У лютому 1861 р. Конституція була доповнена більш ліберальними статутами, згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із власними крайовими сеймами для крайового законодавства, а серед них Галичина й Буковина як два окремі коронні краї.

Наступним поворотним пунктом в австрійській історії став 1866 рік, коли Австрія програла Прусії війну, що тривала лише шість тижнів. Ця перемога Прусії ліквідувала вплив Габсбургів на німецькі землі у Центральній Європі. Поразку Австрії пояснювали небажанням угорців підтримати імперію під час війни. Ці події підштовхували Відень розв’язати угорську проблему та відреагувати на вимоги інших народів імперії. У травні 1867 р. з угорцями було досягнуто компромісу, згідно з яким Угорське королівство отримувало самоврядування, за винятком зовнішніх стосунків, деяких економічних аспектів (валюта, тарифи) та військових справ, які залишилася у компетенції імперії. Щодо інших земель, то у грудні 1867 р. було видано виправлену Конституцію.

Конституція 1867 р. гарантувала усім громадянам рівність перед законом, свободу преси, слова та зібрань, захист інтересів усіх народів, зокрема рівні права для всіх мов у школах, місцевих адміністраціях і громадському житті. Австрійська імперія перетворилась на т.зв. Габсбурську дуалістичну монархію, або Австро-Угорщину.

Потрібно підкреслити, що у 50-60-ті роки в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалася дуже повільно. Поміщики не були зацікавлені у відпливі робочої сили з сільського господарства. Галицька адміністрація, яка перебувала в руках польської шляхти, в перші десятиліття після реформи майже нічого не зробила для розвитку місцевої фабричної промисловості. Така їх позиція відповідала інтересам імперії, яка вважала українські землі своїм ринком збуту і джерелом сировини.

У 70-90 роках виникали середні і великі підприємства, проте їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабо механізованою. Великих капіталістичних підприємств на західноукраїнських землях було близько 220, і на них зосереджувалася лише четверта частина робітників. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова й озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні. Якщо в 1870 р. тут щорічно добували 20 тис. т. нафти, то на кінець століття – 310-330 тис. Видобуток нафти здійснювався і в селах Прикарпаття.

Однак промислу, де б міг знайти працю надлишок сільського населення, не було. Єдиною відносно великою галуззю промисловості в Галичині були джерела нафти на Підкарпатті з осередком у Бориславі. Але й тут кількість працівників у 1890-х роках досягала заледве три тисячі осіб, з яких велику частину становили поляки, спроваджувані сюди з заходу. У нафтовому промислі умови праці стали нестерпними і, як писав польський діяч Ігнатій Дашинський, Борислав представляв собою „галицьке пекло ... образ нужди, визиску і беззаконня”.

Окрім нафтодобування, у другій половині ХІХ ст. розвивалися і інші галузі промисловості. Так, наприкінці століття на трьох великих на той час лісохімічних підприємствах Закарпаття (у Великому Бичкові, Турії Бистрому і Перечині) працювало по 300-600 робітників. Діяло три меблеві фабрики – в Ужгороді, Хусті і Львові. Поступово набирав промислових рис Львів, де зростала кількість населення, зайнятого в промисловості і торгівлі, мережа фінансово-кредитних установ.

У нафтодобувну, лісову та інші галузі промисловості вкладали свої капітали австрійські, німецькі, французькі, американські банкіри і підприємці. Розгортали свою діяльність і українські фінансові установи і торгово-промислові об’єднання: страхові товариства „Дністер” і „Карпатія”, Крайовий союз кооперативів, Український іпотечний банк, кооперативні союзи.

Велике економічне значення мала залізнична комунікація. З побудовою у 1861 р. залізниці, яка сполучала Львів з Краковом і Віднем, Львів став важливим залізничним вузлом. Згодом продовжено залізницю до Чернівців і Румунії, а також до Бродів і Підволочинська. Закінчено будівництво підкарпатської залізниці Хирів – Стрий – Станіслав і далі через Поділля до Гусятина над Збручем. Три залізничних лінії перетнули російський кордон та зав’язали галицьку залізничну сітку з Центральними і Східними землями України. У 1870 р. Галичину вперше сполучено із Закарпаттям. До початку першої світової війни на українських землях Австро-Угорщини було 700 км. залізничних шляхів. Але й тут польська адміністрація приймала на роботу, за малими винятками, тільки поляків.

Щодо становища в сільському господарстві, то варто відзначити, що мала кількість землі, що залишилася в руках українського селянства, не забезпечувала сільськогосподарського розвитку села, зокрема його природного приросту. У 1880 р. пересічне селянське господарство налічувало 5 моргів землі, тоді як пересічна поверхня польських земель становила 2400 моргів. У 1900р. 42,6 % селянських господарств нараховувало менше ніж два гектари, а наступних 37,5 % – від 2-5 гектарів. Щоб сплатити податки й утримати родину, малоземельний господар потрапляв у борги до лихварів.

Після скасування панщини великі землевласники повинні були послуговуватися платними робітниками. Невміло ведені господарства стали руйнуватися і дідичі почали продавати двірські лани, що й дало початок парцеляції великої земельної власності в Галичині. Щойно у першому десятилітті ХХ ст. проведено часткову парцеляцію панських земель. З 1852 до 1912 рр. розпарцельовано 276 000 га землі, але й українські селяни через брак фондів закупили тільки 3 800 гектарів, а решту – 2 308 000 га закупили польські парцеляційні банки. Ті землі польська адміністрація краю розподіляла поміж польських селян, яких спроваджувала із заходу, щоб збільшити польський елемент і перетворити Галичину в польську провінцію. Як наслідок такої політики, у 1880-1910 рр. імігрувало до Галичини 318 589 осіб неукраїнського елементу. Польський міністер комунікації в 1911 р. Станіслав Гловбінський стверджував, що в останньому десятилітті, завдяки колонізації, польський елемент в українських повітах зріс на 22 %. А в той самий час, українські селяни, голодні на землю, дійшли до такого зубожіння, що єдиним способом порятунку була втеча з краю і селяни емігрували.

Під впливом соціально-економічних змін у пореформений період відбувалися значні зміни в його структурі. Розвиток капіталізму прискорював процес розшарування селянства. Упродовж півстоліття при загальному збільшенні чисельності господарств Галичини на чверть кількість найдрібніших господарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 рази на рубежі ХХ ст. близько 25-30 % сільського населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Разом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.

Становище селян та сільськогосподарських робітників було вкрай важким. Робочий день тривав 14-16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали – частково або повністю – натуральною. Але однією з головних причин розорення селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських господарств продавалися з молотка. Крім державних, селяни платили ще й крайові, місцеві та громадські податки.

Слаборозвинена промисловість не могла повністю забезпечити робочими місцями сільське і міське населення. Це викликало в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, соціального і національного гніту.

Отже, економіка західноукраїнських земель розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного колоніального придатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало тяжкого соціального, політичного й національного гніту.

Відповіддю на гніт був робітничий і селянський рух. У 50-60-ті роки робітничий рух на західноукраїнських землях розвивався дуже слабо, оскільки австрійське законодавство забороняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Тільки після прийняття 1867 р. закону про вибори і об’єднання у травні 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство „Зірка”. Восени 1869 р. з’явилося Прогресивне товариство львівських друкарів, до складу якого ввійшли члени Товариства взаємної допомоги друкарів і товариства „Зірка”.

З 70-х років почалася активна революційна боротьба робітників. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів оголосили страйк, який тривав 7 днів і закінчився успішно: власники друкарень змушені були піти на підвищення зарплати і скорочення робочого дня. Це був перший організований виступ робітників на західноукраїнських землях. У листопаді 1870 і січні 1871 р. відбулися нові заворушення друкарів. Слідом за ними розгорнули боротьбу пекарі, кравці, колісники і стельмахи. Виступи робітників мали економічний характер, були локальними та стихійними.

На рубежі 70-80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 чоловік. Це був перший масовий мітинг робітників Східної Галичини. У червні 1881 р. на зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з’їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з’їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робітничі збори за участю понад 1000 чол., це питання не було вирішено.

На початку 80-х років робітничий рух у Галичині розвивався порівняно слабо. У березні і вересні 1881 р. відбулися виступи друкарів Львова проти зниження зарплати. У травні 1881 р. сталися заворушення в Бориславі, що також були пов’язані з економічними мотивами. Саме тут під час сутички з робітниками поліція вперше в Галичині застосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х років слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

У 90-х роках великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Поступово зростав страйкових рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 року у Львові вперше на українських землях було відзначено 1 Травня.

У другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині і на Буковині у 60-х роках. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації – насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення – шляхових повинностей, податків тощо.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галицький крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських).

У 90-х роках розгорталися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньому взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники вічі вимагали ввести загальне виборче право, скасувати шарварки тощо. У багатьох вічах, особливо в містах Станіславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. Особливо активізувалася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кандидатів.

Таким чином, у 70-х роках у Східній Галичині розгорнувся робітничий рух, який посилився під кінець ХІХ ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. У 80-90-х роках поряд із страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного характеру. У другій половині ХІХ ст. великого розмаху набув селянський рух, який у 90-х роках все більше політизувався.

Доцільно наголосити на тому, що на суспільно-політичному русі негативно позначилася економічна відсталість та численні кріпосницькі пережитки. Домінуючі позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою суспільно-політичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських верств на російський царизм. На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827-1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834-1902) та Адольфом Добрянським. Розчарована результатами революції 1848-1849 рр., крахом сподівань на здобуття політичних переваг, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії.

Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У таборі москвофілів опинилися майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокрема духовенство. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію „Руська Рада”. Москвофіли видавали декілька журналів: „Слово”, „Руська Рада” тощо. Вони послуговувалися „староруською мовою”, яка дістала назву „язичіє”, бо була жахливою мішаниною російсько-церковнослов’янської та української мов. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаторської політики Росії.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов’янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканності існуючого ладу з його численними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Заходу. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства – Ставропігійський інститут, „Народний дім”, Товариство ім. М.Качковського, ряд періодичних видань – газети „Слово”, журнали „Галичанин”, „Страхопуд”, „Лада”, „Дом и школа”, „Семейная библиотека”. Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х роках. Ними були створені політичне товариство „Народна рада”, „Общество руських женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат” та ін.

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х років, які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політичного і культурного життя на західноукраїнських землях і особливо у Східній Галичині. Виходячи з того, що українці – це окрема нація, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. Організаційними центрами народовського руху були редакції журналів „Вечорниці” (1862-1863), „Мета” (1863-1864), „Нива” (1865), „Русалка” (1866). До народовців належали представники української інтелігенції. Група письменників, педагогів і суспільних діячів, зокрема С.Воробкевич, В.Шашкевич, К.Климикевич, Ф.Заревич, К.Горбань – організовували студентські й учнівські організації (громади) в навчальних закладах Західної України.

Через громади народовці прагнули розбудити національну самосвідомість. Використовуючи нові закони, прийняті урядом Австро-Угорщини, народовці заснували ряд культосвітніх товариств „Руська бесіда” (1861), український театр (1864), „Просвіту” (1868). Вони відкривали читальні бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, ставили театральні вистави і проводили щорічні Шевченківські вечори-концерти.

У 1873 р. у Львові виникло Літературно-наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке 1892 р. реорганізувалось в Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Поштовхом до початку активної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, до якого українці, очолювані москвофільською Руською радою, змогли провести тільки 3 своїх представників.

Новий етап просвітницької діяльності народовці розпочали з видання двох політичних журналів: „Батьківщина” (1879) і „Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців – В.Барвінський, В.Навроцький, О.Огоновський, Ю Романчук, А.Вахнянин та ін. У 1885 р. народовці створили політичну організацію – Народну раду. 1890р. Ю.Романчук, С.Сембратович, О.Барвінський при посередництві В.Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву „Нової ери”.

Рух народовців розгорнувся також на Буковині та у Закарпатті. У середині 1880-х рр. у діяльності їхніх організацій на Буковині („Руській бесіді” і „Руській раді”) активну участь брали Ю.Федькович, Є. Пігуляк, О.Попович та ін.

У відповіді на це питання потрібно відзначити, що важливу роль у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна Русько-українська радикальна партія, створена 1890 р. РУРП була першою українською політичною партією. Її лідерами були: до 1899 р. І.Франко, М.Павлик (до 1914 р.), а також В.Будзиновський, Є.Левицький. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини з захистом національних прав українського народу.

В ході гострих дискусій між „старими” (І.Франко, М.Павлик) і „молодими” (В.Будзиновський, В.Охримович, Є.Левицький) уперше висунуто постулат політичної самостійності України (книжка Ю.Бачинського „Ukraina irredenta”, 1895 р., і друга програма РУРП). Після розколу РУРП 1899р. частина членів увійшла до складу Української національно-демократичної партії (УНДП) і Української соціал-демократичної партії (УСДП). Разом з УНДП партія утворила неофіційну двопартійну систему, в якій РУРП відігравала роль лівої опозиції стосовно центриської УНДП.

17 вересня 1899 р. у Львові було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Це була легальна реформістська соціалістична партія, яка діяла в Галичині і Буковині як одна із секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом – як самостійна партія на землях Західної України у складі Польщі. Вона стояла на позиціях незалежності України, спиралася на промислових і сільськогосподарських робітників.

У 1896 р. народовці на чолі з Олександром Барвінським, Наталем Вахнянином та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем заснували Русько-український християнський союз – українську партію клерикального спрямування. Однак і Русько-український християнський союз і УСДП відігравали другорядну роль по відношенню до національно-демократичної та радикальної партій. Остання, створивши ґрунт для побудови двох нових партій, змогла досить швидко вийти з внутрішньої кризи. Таким чином, в українському русі в Галичині до початку ХХ ст. виникла фактично двопартійна система, у якій провідна роль центриської УНДП стимулювалася і врівноважувалася опозицією лівої РУРП. Це мало велике значення для стабілізації політичного життя галицьких українців. З іншого боку, усі новостворені партії стояли на спільній платформі політичної самостійності України, що давало підстави для формування широкої коаліції.