18(5) Серпня 1914 р.

Братья! Творится суд Божий! Терпеливо, с христианским смирением в течение веков томился русский народ под чужеземным игом, но ни лестью, ни гонением нельзя было сломить в нем чаяний свободы. Как бурный поток рвет камни, чтобы слиться с морем, так нет силы, которая бы остановила русский народ в его порыве к объединению. Да не будет больше подъяремной Руси! Достояние Владимира Святого, земля Ярослава Осмомысла и князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит стяг единой, нераздельной и великой России. Да свершится Промысел Божий, благословивший дело великих собирателей земли Русской. Да поможет Господь царственному своему помазаннику, императору Николаю Александровичу всея России, завершить дело великого князя Ивана Калиты. А ты, многострадальная братская Русь, встань на сретение русской рати. Освобождаемые русские братья! Всем вам найдется место на лоне матери России. Не обижая мирных людей, какой бы они ни были народности, не полагая своего счастья на притеснении иноземцев, как это делали швабы, обратите меч свой на врага, а сердца свои к Богу, с молитвой за Россию и за русского царя.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Том 1. Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк. 1954. – С. 6.

Свідчення Ярослава Гашека про переслідування українців угорськими гонведами після відступу російської армії

Гуменне (Східна Словаччина), квітень 1915 р.

На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Тут було кілька попів, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузом і позв’язувал и парами. У багатьох були розбиті ноги, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту. Трохи далі бавився мадьярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої руки шнур і, тримаючи другий кінець в руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом, причому так шарпав мотуз, що піп заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожньої шопи, щоб ніхто не бачив, як їх б’ють.

Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка. – К., 1966. – С. 517-518.

Політичні засади Загальної Української Ради

12 травня 1915 р.

В теперішній важній історичній хвилі, коли всесвітна війна, що рішає про судьбу держав і народів, доходить до кульмінаційного пункту; коли наближається остаточне вирішення конфліктів, які війну викликали, – в хвилі, котра рішає про дальшу долю людскости, «Загальна Українська Рада», що повстала як розширення дотеперішньої «Головної Української Ради», – яка обіймала виключно галицькі українські політичні партії, – на всі українські землі, – заявляє перед цілим світом прилюдно і святочно іменем усього українського народу:

1.

Згідно з заявою репрезентантів галицько-українських партій з 7 грудня 1912; згідно з маніфестом «Головної Української Ради» з 3 серпня 1914; згідно з маніфестом «Союза буковинських парляментарних та сеймових послів» з 2 серпня 1914, та згідно з відозвою «Союза визволення України» з 25 серпня 1914, вважаємо, що для будучности, волі і самостійности України є конечне розбиття царської імперії, та що для того ми стоїмо рішучо по стороні австро-угорської монархії; по стороні її могутного німецького союзника та Туреччини, яка у вірнім з ними союзі веде оборонну війну проти заборчої російської політики.

2.

Нашою метою що до українських земель, що стогнуть тепер під російським ярмом, є вільна, самостійна Україна, – вільна самостійна українська держава.

3.

Нашою метою що до цілої нашої нації є повна національна свобода розвою і тому український народ, що в теперішній крівавій всесвітній війні тут на сході поніс найбільші жертви, тепер, коли на наші українські землі звалилась повінь московського варварства; коли українському народови хоче завдати смертельний удар його відвічний ворог – царат; тепер, коли українська країна є охоронним валом для Австрії: тепер український нарід для запоруки своєї національної свободи розвою домагається в межах Австро-Угорщини територіяльно-національної автономії, з’єдинення українських областей в одну автономну, на основах свободи і демократії збудовану територію, – при чім так само, як ми для українського населення на тих територіях, де воно становить меншість, домагаємось культурно-національної автономії, так само стоїмо за повну культурно-національну автономію для всіх національних меншостей на українській автономній території.

4.

Бажаючи полагодження української справи в межах Австро-Угорщини у висше вказанім напрямі, ми обстоюємо, що з хвилею покінчення війни є конечна переходова стадія, де б репрезентація українського народу мала рішаючий голос при полагодженні сеї справи для переведення в діло наших домагань, як територіальної, так і культурно-національної автономії. «

5.

Вкінці звертаємось з зазивом до всіх народів цілого цивілізованого світа:

Коли теперішна всесвітна війна має скінчитись справді побідою правди і справедливости; коли вона має справді принести всім народам свободу і незалежність і цим забезпечити єдино можливий, трівкий всесвітний мир для добра всеї людскости, то при мирових переговорах, як прийде до полагодження міжнародних відносин, є конечне, передовсім тут на Сході Европи визволення народів, поневолених царатом, який навіть тепер в критичній воєнній хвилі не відступив ані на ступінь від своєї традиційної політики гноблення всіх визвольних змагань, як серед поневолених народів, так і серед своєї російської суспільности, є отже конечне передовсім визволення українського народу, найбільш безпощадно давленого царатом, – народу котрому в російській імперії відобрано найпримітивніші людські і національні права.

Визволення се є конечне в інтересі людскости, цивілізації, демократії і волі.

Відень, дня 12 мая 1915

За Президію «Загальної Української Ради»:

Д-р Кость Левицький – президент, Николай Василько, д-р Евген Петрушевич, Микола Ганкевич, д-р Лев Бачинський – віце-президенти, Олександер Скоропис-Йолтуховський – відпоручник Союза визволення України

Українська суспільно-політична думка в 20 ст. – Мюнхен, 1983. – С. 222-223.

Володимир Винниченко про політичні орієнтації українців у Першій світовій війні

1920 р.

І все ж таки, треба зауважити, треба одмітити нашу надзвичайну, надприродну чи оптимістичність, чи поміркованість, чи просто призвичаєність до стін своєї тюрми: не всі з українців були виразними державними сепаратистами. Навіть не всі були «пораженцями». Знаходились такі з нас, які по якимсь там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя народам її всередині. Це були прихильники «російської орієнтації». Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм’ягчить круте серце царизму аж до степені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руських.

Друга орієнтація була на німців, на великий струс на фронтах, на знесилля російської державности й на просте захоплення німцями теріторії України. Німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він, даючи сили і народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати в його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала. Царизм по своїй некультурности, убогости державної освіти, брутальности і примітивности експлуатації народнього державного господарства цілком був подібний до російського селянина. Селянин, – темний, забитий, примітивний – не знав, не вмів і через це не шукав нових, економних і продуктивних засобів експлуатації своєї землі, лісу, води, всіх природних багацтв. Він прикладав до них стільки зусиль і знаття, скільки треба було, щоб тільки взяти й зужити те, що було готове в самій природі, що давалось тільки її силами. Так само царизм тільки ті усилля робив, які йшли на одбірання природних сил народу. Селянин знесилював землю, занечищав її, вирубав до останнього деревця ліс, не турбуючись про те, щоб розвивати їх і з того розвитку користуватись і далі, й більше, й краще. Царизм так само рубав готове, вибивав, однімав, видирав і бездумно, безтурботно нажирався, напивався й з ситою п’яною філософією не завдавав собі труду й клопоту зазирати в завтрашній день. Крім того, німець – не родич, не слов’янин, мова його цілком чужа, не «рідна» нашій мові, німець не зможе сказати, що українець – то «разновидність» німця й на тій підставі одбере йому право своєї мови. Словом, ні з якого боку українці, на думку цієї орієнтації, не мали потреби боятися німця, – з двох лих ця орієнтація вибірала культурніше, корисніше лихо для українського народу.

Була й третя орієнтація, – не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії. Вони не ждали визволення ні від зм’ягченого російсько-самодержавного чи конституційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І. – Київ-Відень. 1920. – С.39.

Відозва

Петроградського Тимчасового українського революційного комітету

«До українського громадянства, студенства, робітництва

й українських офіцерів у Петрограді»

15(02). 03. 1917 р.

Російська демократія виступила в боротьбі за політичну свободу своєї держави. До неї прилучилися жовніри російської армії – ся плоть од плоті й кров од крови демократії. В боротьбі за волю народу російська армія вкрила себе великою славою, далеко більшою й почеснішою, ніж на полі війни в боротьбі за завойовницькі змагання російського уряду й російської буржуазії. Велика хвала їй за се! Російський нарід з вдячністю і любов’ю запише в історії свого політичного визволення славні вчинки російського війська на вулицях столиці.

У визвольній боротьбі останніх днів велику роль відіграв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання. Російське громадянство з вдячністю згадає колись, що ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограду, в значній мірі складалися з синів українського громадянства й робітництва, з представників демократичних верств української нації.

Чи так само з вдячністю згадає вчинки українських жовнірів на вулицях Петрограду і український нарід? Чи з такою самою любов’ю запише сі вчинки й українська демократія в історію національно-політичного визволення свого народу й своєї країни?

Щоб на сю вдячність і любов заслужити, щоб нестертими слідами записати в історію національно-політичного визволення українського народу свої вчинки, свій героїзм, свою готовість до самопожертви й віддання загально-громадській справі, український демос, українське жовнірство повинно сі вчинки, сей героїзм, сю самопожертву й віддання виявити в завойованню не чужих політичних прав, а своїх власних, національно-політичних прав українського народу, і справити велику енергію української жовнірської маси в Петрограді на шлях завойовання власних національно-політичних прав, зафарбити її революційні виступи свідомістю власних національних інтересів – сей обов’язок лежить передусім на свідомій українській інтелігенції й демократії Петрограду, на вас, українське студентство й свідоме робітництво, на вас, українські офіцери російської армії, на вас, свідомі українські громадяни. На вас всіх лежить під сю важну хвилю величезна відповідальність перед нашою нацією, величезної ваги завдання – дати напівсвідомій українській жовнірській масі гасло боротьби за національну волю українського народу, а також зорганізувати під сим гаслом і повести до боротьби ще незорганізовані й розкидані українські демократичні маси.

Гасло демократичної республіки, виставлене російською демократією, забезпечує громадянські права кожної окремої людини. В боротьбі за сі права ми зичимо російській демократії всякого успіху. Але українська демократія, українські маси потрібують забезпечення не лише своїх загально-громадянських прав, але й своїх окремих прав національних, тих прав, які російський нарід має вже віддавна. З сим гаслом національного визволення й повинні виступити українські маси в Петрограді.

Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити як найширший культурний розвиток українського народу. В світлі сього ідеалу, як найближчий етап до нього, як практичне завдання сьогоднішнього дня, українська маса в Петрограді повинна виставити, вкупі з демократією інших народів Росії, лозунг перебудови російської держави на федеративну демократичну республіку, з як найширшими правами окремих націй і спеціально з як найширшою національно-територіяльною автономією України.

Отже, широка національно-територіяльна автономія України – се практичний льозунг, під яким кличемо вас усвідомляти й організувати українську масу.

Українці Петрограду!

На вас лежить під сю хвилю кольосальна відповідальність за дальшу долю визвольної боротьби українського народу. Прикладіть же усіх зусиль, щоб з тої крізи, яку нині переживає російська держава, вийти з честю й з печаттю боротьби за волю свого народу.

До усвідомлення й організації українських мас. Тимчасовий Український Революційний Комітет м.Петрограду.

2 березня 1947.

О.Лотоцький. Сторінки минулого. Частина третя. – Варшава, 1934. – С. 327-328.