3781-7599-1-SM-1

В ідеалі етнічно однорідному псипростору повинен відповідати свій локус. Однак історія людства почалася із кочових племен. За мільйони років розвитку етноси змішувалися, міняли місця локалізацій, перекроювали границі локусів. Навіть у цей час міграція населення продовжує носити масовий характер і змінювати співвідношення національностей у локусах цивілізації. Наприклад, десятки тисяч українців через війну на Донбасі емігрували до Польщі, сотні тисяч сирійців – до Європейських держав і т.д. За даними Девіда Велша, у цей час етнічно однорідні локуси цивілізації становлять менше 5% від загальної кількості існуючих держав [Welsh, 1993]. Саджіт Чаудрі висловився ще більш категорично: «ера гомогенних етнокультурних держав канула в лету» [Choudhry, 2008]. При цьому гомогенність псипростору не гарантує миру й згоди в локусі. На цей факт указали у своїх дослідженнях Жорж Батайл, Габріель Алмонд, Карл Шміт, Оренд Лейпхарт, Джеймс Б’юкенен-Молодший і ін.

На наш погляд, стійкість псипростору більш пов'язана зі стійкістю й актуальністю світу історичних ідей, який поєднує й гуртує народи. Етнічна складова псипростору відіграє важливу роль, але за значимістю поступається впливу світу історичних ідей. Як тільки актуальність світу історичних ідей знижується, етнічна неоднорідність псипростору починає виявляти себе. Знецінювання національної ідеї, що поєднує поліетнічний локус цивілізації, прирікає його на громадянські війни й нове перекроювання кордонів.

***

Причинами нескінченної локалізації простору Землі є не тільки вияви агресії у вигляді конфліктів, насильства й війн, а й прагнення до миру. На відміну від полемології, яка досліджує підстави війни, теорією миру є паксологія. Природа псипростору безупинно й нелінійно схиляє його до створення максимально комфортних умов для повноцінної реалізації внутрішніх творчих потенціалів. Це – п’ятий постулат загальної теорії війни і миру.

51

Взаємовигідна інтеграція й кооперація як між психіками усередині псипростору, так і між псипросторами в просторі Землі, є комфортними умовами, до яких псипростір прагне опинитися під дією факторів і причин еволюції.

Різноманітна емпірична й теоретична основа, що розкриває структуру й функціональні особливості сучасних суспільств – це наслідок вияву п’ятого постулату. Розгляду цього питання присвятили свої роботи: Еміль Дюркгейм, Толкот Парсонс, Роберт Кінг Мертон, Нейл Дж. Смелзер, Едвард Шілз, П’єр Бурдьє, Томас Лукман. У сучасних соціологічних теоріях ствердився підхід до суспільства як до існуючого в соціальному просторі й часі «згустку» соціальних зв'язків і взаємодій, що склалися між людьми. У якості основних характеристик цього «згустку» називають: цілісність, ієрархічність, саморегуляцію, відкритість, інформаційність, самодетермінованість, самоорганізацію (наприклад, П’єр Бурдьє, Томас Лукман тощо). Якщо порівняти ці характеристики з універсальними факторами еволюції, які ми прийняли як другу аксіому, то виявиться їхня разюча відповідність. Псипростір прагне досягти максимально комфортних умов для повноцінної реалізації внутрішніх творчих потенціалів, спираючись на свою внутрішню природу, організовану на основі універсальних факторів і причин еволюції.

Для розширення масштабу вияву внутрішніх творчих потенціалів і матеріальних, енергетичних і інформаційних можливостей свого локусу, безупинно й нелінійно ускладнюваний псипростір має обмежений набір способів: війну або мир. Іван Бліох показав, що війна – це не найбільш вдалий вибір [Блиох, 1898]. Для псипростору-агресора, як і для псипростору-жертви, роки війни й післявоєнний період – це період руйнувань, людських втрат, переосмислень. У війні гине, як правило, найбільш активна, мотивована видатна частина суспільства – потенційні лідери нації. Період війни для обох псипросторів – це як сильна нервова напруга, у результаті якої, з одного боку, найвищого піка досягають мотивація, цілеспрямованість, прагнення до енергійних дій, випробовується задоволення від

52

боротьби, ризику, небезпек. Труднощі, тяготи й позбавлення переносяться як необхідне. Однак, з іншого боку, псипростір слабшає, з’являється сильна фізична й психічна втома, виникає ймовірність депресії, слабкості, байдужості. У психології ці стани називаються стресом і дистресом. Динаміку змін виявів псипростору в періоди стресу й дистресу досліджували: Уолтер Кеннон, Ганс Гуго Сельє, Бернард Голдстоун, Джон Холдейн, Леонід Кітаєв-Смик та ін.

Стан миру як спосіб розширення можливостей локусу для задоволення потреб псипростору – більш вигідний і комфортний для псипростору варіант вибору. За мирного розширення можливостей локусу відбувається взаємовигідна інтеграція й кооперація псипросторів. Можливо, якби не закономірні відхилення в структурі нейронних ансамблів підсвідомості та свідомості, які супроводжують ускладнення псипросторів, стан миру залишався домінуючим станом у взаєминах між псипросторами. Однак природа створила альтернативні умови, які безупинно генерують конкуренцію між псипросторами, пошук нових варіантів миру.

П’ятий постулат розкриває останню, п’яту причину нескінченної локалізації простору Землі – причину миру. Сформулюємо її в такий спосіб: комфортний стан для повноцінної реалізації псипростором своїх внутрішніх творчих потенціалів – це стан інтеграції й кооперації з мінімальним ризиком для себе й своїх виявів. Саме тому псипростори прагнуть до пошуку різних форм мирного співіснування й взаємовигідного співробітництва.

Вияви п’ятої причини нескінченної локалізації проглядаються від особливостей історії організації суспільств до розуміння причин створення різних союзів (блоків, коаліцій, альянсів). На наш погляд, саме прагнення псипросторів до інтеграції й гармонізації інтересів зумовило виникнення й розвиток спеціальних органів, призначених для саморегуляції й відтворення суспільства – соціальних інститутів сім’ї, шлюбу,

53

виховання, освіти, релігії та ін. Ці штучно створені соціальні структури значно полегшили об'єднання психік і псипросторів навколо нових ідей, цілей, інтересів (тобто перетворили їх на надіндивідуальне буття). Як особлива форма колективної організації, соціальні інститути спростили об’єднання різних за змістом і смислами світів історичних ідей навколо постійно генерованих і корельованих ідей більш загального порядку.

Завершуючи розгляд причин нескінченної локалізації простору Землі, ми не можемо залишити без уваги істотний вплив на цей процес психік-лідерів. Це питання широко представлене в науковій літературі, зокрема, в працях Нікколо Макіавеллі, Фрідріха Ніцше, Макса Вебера, Зіґмунда Фройда, П’єра Ренувена, Еріха Фромма, Толкота Парсонса, Рональда Хейфеца, Теодора Адорно, Абрахама Маслоу, Донелсона Форсайта, Рональда Ріджіо, Сергія Рубінштейна, Ігоря Кона. Серед оглядових робіт з цієї теми виділимо книги Ларрі Х’єлла і Даніеля Зіглера, Валентина Рибалка та ін.

З цих досліджень виділимо найбільш важливе для нас:

1.Коли ми говоримо про псипростір, ми повинні розуміти, що йдеться не про хаотичну організацію, а про систему, яка має суворо ієрархічну структуру. Один з універсальних факторів еволюції, який ми прийняли як другу аксіому, прямо вказує на те, що ускладнення будь-якого псипростору здійснюється нелінійно,

як спрямований та ієрархічний процес. Тому будь-який псипростір

–це ієрархічна система, що має своїх лідерів і виконавців.

2.Будь-яка ієрархічність системи наділяє представників ієрархії певними можливостями й повноваженнями. Тому спрямованість розвитку псипростору і його виявів у локусі цивілізації й за його межами, значною мірою залежить від психіклідерів (так званої «правлячої еліти») і тих повноважень, якими вони наділені. Чим більшими повноваженнями в псипросторі наділені психіки-лідери, тим сильніше псипростір залежить від спрямованості їхніх творчих потенціалів.

54

3. Відношення психік-лідерів до агресії або до мирного співіснування, значною мірою сприяють виявам усього псипростору. Лідери або заохочують агресивні вияви й псипростір перетворюється на псипростора-агресора, або ж психіки-лідери обирають інтеграцію й кооперацію, і псипростір дотримується добросусідських відносин.

***

Розглянувши причини нескінченної локалізації простору Землі, ми впритул підійшли до створення загальної теорії війни й миру, яка відповідно визначеному нами завданню повинна пояснити: чому одні ускладнювані псипростори залишаються в місцях своїх локусів, а інші прагнуть поширити свій вплив на прилеглі й вилучені локуси цивілізацій?

Повторимо компоненти теорії війни й миру:

1. Емпіричну основу теорії війни й миру складають:

а) факти й закономірності з галузі нейронаук, психології й соціальної філософії;

б) факти й закономірності з галузі геофілософії;

в) факти й закономірності з галузі військової історії й історії військового мистецтва.

2. Базис теорії війни й миру утворюють: дві аксіоми й п’ять постулатів.

Перша аксіома: окремий локус цивілізації й людини мають єдину різому – еволюціонуючу психіку.

Друга аксіома: еволюція – це безперервне й нелінійне ускладнення структури речовини, типів взаємодії й середовищ існування, які підкоряються трьом факторам і двом причинам, універсальним для будь-якої матеріальної організації в масштабах Всесвіту. Звідси, ускладнення псипростору здійснюється:

а) безупинно, блоками й згідно з принципом домінантності;

55

б) нелінійно, як спрямований і ієрархічний процес;

в) залежно від просторової, тимчасової й репродуктивної ізоляції;

г) під впливом активного первеня, споконвічно закладеного в основу нейронних структур псипростору;

д) в умовах природного добору.

Перший постулат: різома агресивних виявів псипростору полягає в патологіях, які утворюються в результаті безперервного й нелінійного ускладнення структури й функцій нейронних ансамблів підсвідомості й свідомості.

Другий постулат: фізико-хімічні сприятливі, провокуючі й підтримуючі фактори зовнішнього середовища впливають на агресивні вияви псипростору.

Третій постулат: якщо в сприйнятті псипростору локус цивілізації з географічної території перейшов у стан світу історичних ідей – він стає сакраментальним і непереможним. Сучасні війни – це боротьба ідей.

Четвертий постулат: розпад і інтеграція локусів цивілізації прямо пов'язані c актуалізацією й деактуалізацією світу історичних ідей.

П’ятий постулат: природа псипростору безупинно й нелінійно схиляє його до створення максимально комфортних умов для повноцінної реалізації внутрішніх творчих потенціалів.

3. Методологічний базис теорії війни й миру складає розширена методологія геофілософії, що включає, крім класичних методів політичної філософії, культурології, етнології, економіки й географії, методи нейронаук, психології й соціальної філософії.

Установивши компоненти теорії, сформулюємо саму теорію війни й миру:

Еволюція псипростору – це історія його виявів у локусі й за його межами. Основу еволюції псипростору та його виявів становлять безперервне й нелінійне ускладнення структури й

56

функцій нейронних ансамблів підсвідомості й свідомості, а також безперервне й нелінійне ускладнення фізико-хімічних сприятливих, провокуючих і підтримуючих факторів зовнішнього середовища. Ускладнення псипростору зумовлюють універсальні фактори й причини еволюції. Війна і мир у цьому безперервному й нелінійному ускладненні – це вияви псипростору, за допомогою яких досягається регуляторний компроміс між протиборчими силами: активним началом і природним добором (або ускладнюваною структурою нейронних ансамблів підсвідомості та свідомості й умовами зовнішнього середовища). Війна і мир – це способи досягнення компромісу між ускладнюваними потребами псипростору й можливостями їх задоволення, між проголошеною ідеєю, яка поєднує псипростір, і можливістю її реалізації.

Поняття гомеостаз у класичному розумінні Уолтера Кеннона, як здатність відкритої системи зберігати сталість свого внутрішнього стану за допомогою скоординованих реакцій, спрямованих на підтримку динамічної рівноваги, тотожно поняттю регуляторного компромісу, тільки має більш вузьку галузь застосування. Війна і мир – це скоординовані реакції, спрямовані на підтримку гомеостазу псипростору Землі.

57

1.3. СУЧАСНІ КОНЦЕПТИ ВЕДЕННЯ ВОЄННИХ ДІЙ ТА ОСМИСЛЕННЯ СПЕЦИФІКИ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

УДОСЛІДЖЕННЯХ ЗАХІДНИХ ЕКСПЕРТІВ

УХХ та на початку ХХІ ст. різко прискорилася динаміка радикального переосмислення сутності війни, форм, методів, інструментів досягнення її цілей. Особливе місце серед них належить концепції гібридної війни, хоч її зміст, на думку багатьох військових теоретиків, і не відзначається особливою оригінальністю. На наш погляд, цю концепцію слід розглядати в контексті еволюції уявлень про стратегії ведення воєнних дій.

Зокрема, впродовж минулого століття набували популярності наступні стратегічні концепції.

Бомбардування площ / стратегічне бомбардування. Ця концепція стала надзвичайно популярною після появи та розвитку Військово-повітряних сил. Термін «повітряна могутність» було введено Гербертом Веллсом у праці «Війна у повітрі» 1908 р., а британець майор Дж. Фуллертон ще у 1893 р., за десять років до польоту братів Райт, висловив гіпотезу про переміщення військових дій у повітря та ймовірність нальотом повітряного флоту на столицю противника завершити воєнну кампанію [Hurley, 1975: 141-142]. Темпи розвитку авіації була настільки вражаючими, а уразливість (за відсутності на початковій стадії адекватних засобів протиповітряної оборони) настільки низькою, що було б дивним, коли б у цей час не з’явилися концепції, в яких роль авіації у досягненні перемоги над ворогом не абсолютизувалася. Хоча слід зазначити, що на їх появу об’єктивно вплинули хід та результати Першої світової війни.

Серед воєнних теоретиків найвідомішими апологетами авіації виступили італієць Джуліо Дуе (1869-1930 рр.), американець Вільям Мітчелл (1879-1936 рр.) та громадянин США російського походження Александер де Северський (1894-1974 рр.).

58

Так, Джуліо Дуе в своїх прогнозах й оцінках був позбавлений будь-яких моральних обмежень, вважав, що «мета виправдовує засоби», і виходив з суто прагматичних міркувань, відзначаючи, що геній авіаційного командира полягає у визначенні «життєвих центрів» противника, до яких він відносив всі стратегічні цілі, що працюють на оборону. У свою чергу Вільям Мітчелл вважав, що літаки можуть визначити результат не тільки окремої кампанії, але й війни в цілому за умов централізованої координації зусиль.

Найбільш виваженими, поміркованими й реалістичними виглядали погляди Александера де Северського, який враховував, що бойові дії – це складна взаємодія всіх видів і родів військ, жоден з яких не можна абсолютизувати. Проте необхідно краще враховувати специфіку їх призначення, функцій, завдань, особливості театрів воєнних дій тощо.

Однак, як показав досвід Другої світової війни, бойові дії США у В’єтнамі, Іраку, Росії у Сирії, інші військові операції, використання авіації не може бути самодостатнім інструментом досягнення кінцевих політичних цілей.

Мережецентричні війни або Революція у військових справах

(Network-centric warfare/ The Revolution in Military Affairs (RMA).

Цей підхід до планування та ведення воєн стрімко увійшов до наукового дискурсу після успіху коаліції військ на чолі зі США у бойових діях проти Іраку (1991 р.), який окупував Кувейт. RMA характеризується глибинними змінами у сутності ведення воєнних дій, що було наслідком інноваційного застосування нових технологій разом з радикальними змінами у воєнних доктринах, оперативних та організаційних концепціях. Все це фундаментально змінило характер і порядок проведення воєнних операцій.

Зокрема, під час війни з Іраком (1991 р.) (Gulf War) було використано 6250 тон високоточної зброї (ВТЗ) порівняно з 81980 тонами звичайних бомб. При цьому точність враження цілей за допомогою ВТЗ складала від 80 до 90 %, в той час як відсоток вдалих бомбардувань звичайними бомбами ледве досягав 25 %.

59

Якщо до цього додати логістичні переваги сил коаліції, то це пояснює мінімізацію їх втрат серед військовослужбовців. Також слід зазначити широке застосування систем «стелз», крилатих ракет, що здатні подолати опір надійно захищених зон. Необхідно також відмітити розвиток нових засобів розвідки та спостереження, широке використанням усього спектру інформаційних технологій тощо.

Водночас, сучасні фахівці в оцінках ефективності цієї концепції дуже часто вживають поняття «перебільшений технологічний оптимізм». Вже бойові дії в Афганістані та Іраку на початку ХХІ ст. довели, що технологічні переваги є необхідною, але не достатньою умовою досягнення політичних цілей.

Війни четвертого покоління. Їхні змістовно-концептуальні особливості були вперше розвинуті американцем Вільямом Ліндом у середині 1980-х рр. Подані у Вступі даної монографії критерії виокремлення поколінь війни ґрунтуються на діалектиці якості, де системоутворюючу роль виконує суперечність між тезою та антитезою (ідеєю та технологією).

Так, війни третього покоління (з 1918 р. до кінця ХХ ст.), на думку В. Лінда, більше ґрунтувалися на нових ідеях, ніж на нових технологіях. Тактика просочування, яку винайшли німці під час Першої світової війни, маневр військами та вогнем тощо стали домінуючими. Якщо до цього додати розвиток танків, авіації та іншої техніки, то цілком закономірною виглядає поява такої стратегії збройної боротьби, як кампанії «бліцкригів», орієнтованих скоріше на час, ніж на місце. Мала місце не тільки зміна тактики, яка зачепила воєнну культуру у цілому. Фокус уваги зосередився на противникові і результатах, які вимагали розвитку відповідальності за самостійні дії, а не тільки опанування стандартних методів досягнення цілей. За цих умов ініціатива стає більш важливою ніж дисциплінованість. Пріоритетними є динамічна зміна ситуації, а не рутинні процедури. Керівництво стає терплячим до помилок, оскільки вони є невід’ємним

60