Проблеми інфекційної служби

1. Незважаючи на суттєві успіхи в практичній боротьбі з інфекційними хворобами, вони все ще на сьогодні займають чільне місце в загальні патології людини.

2. Активуються так звані “старі” інфекції – туберкульоз, малярія, холера та інші.

3. Залишаються актуальними інфекції, не керовані засобами імунопрофілактики.

4. Зниження рівні захворювання керованими інфекціями здатне супроводжуватись відділеним наслідками в зв’язку з мінливістю збудників і виникнення нових біологічних властивостей, що можуть вести до зміни характеру ЕП.

5. Застосування антибіотиків та інших лікарських препаратів призводить до появи резистентних штамів та до широкої алергізації населення, що ускладнює боротьбу з інфекціями.

6. Поява нових хвороб з раніше невідомими збудниками (численні екзотичні вірусні гарячки, хвороба Лайма, ВІЛ - інфекція та інші), а також так звані “повільні інфекції”, здатні спричиняти надзвичайні епідемічні ситуації і боротьба з якими не завжди можлива.

7. Визначення нової групи інфекційних хвороб з незавершеним механізмом передачі (сапронози), при яких людина є лише біологічним тупиком для збудника, веде до перегляду поняття “джерело інфекції”, яким може бути не тільки інфікований організм, але й об’єкт неживої природи.

8. Розвиток сучасної технології збереження і переробки продуктів харчування (холодильні установки) призводять до появи цілої групи психофільних (холодолюбивих) мікроорганізмів, що вражають людину ( псевдотуберкульоз, єрсиніози, сальмонельози та інші), також і поява термостійких штамів мікроорганізмів сприяє повсюдному поширенню симптомокомплексу дисбактеріозу.

9. Централізація харчової промисловості та суспільного харчування підвищує ризик епідемічних спалахів.

10. Перенаселення міст, концентрація дитячого населення та його “перемішування” (літні табори, місця навчання та відпочинку) підвищує ризик зараження дитячими хворобами.

11. Збільшення потоків міжнародних міграцій населення посилює ризик переносу екзотичних хвороб.

12. Підвищення фону радіоактивності допускає можливість генетичних зрушень в популяціях та появу нових патогенних форм мікроорганізмів.

Історія розвитку вчення про інфекційні хвороби.

Внесок вчених І.І.Мєчнікова, С.П.Боткіна, Д.І.Івановського, Н.Ф.Філатова, А.М.Безредки, Н.Ф.Гамалеї, Л.В.Громашевського, Е.П.Павловського

у розвиток вчення про інфекційні хвороби.

Значення робіт Е Дженера, Р.Коха, Л.Пастера

Інфекційні хвороби – це група захворювань, які спричинються патогенними чи умовно-патогенними біологічними агентами: бактеріями, вірусами, рикетсіями, мікоплазмами, хламідіями, найпростішими, грибками, гельмінтами та пріонами.

Інфекційні хвороби існують так довго, як і саме життя, поява їх відбулася ще задовго до появи людини. Але вивчення їх почалося відносно недавно – це одна з молодих дисциплін медичної науки, що швидко розвивається. Описи клінічної картини поворотного тифу, дизентерії, правця, бешихи, вірусного гепатиту та інших захворювань можна знайти в працях Гіппократа (460-377 рр. до н.е.); чуми, поліомієліту, малярії – у давньогрецьких (ІV – ІІ ст. до н.е.), а натуральної віспи – у старовинних китайських рукописах (ХІІ ст. до н.е.).

Попередньо виникнення інфекцій пов’язували зі шкідливим впливом особливих міазмів – хвороботворних “випарів” – у повітря. Лише талановитий італійський лікар Джіроламо Фракасторо у ХVІ ст. обгрунтував і сформулював вчення про контагії та контагіозні хвороби, передбачивши відкриття мікроорганізмів. Він вважав, що збудником заразних хвороб є невидимі, але дуже активні живі істоти і що ці хвороби передаються від хворої до здорової людини. Наукова історія інфекційних починається із середини ХІХ століття, коли німецький лікар Гулефанд запропонував термін “інфекційні хвороби” (від латинського слова infectio – заражати), який здобув міжнародне визнання, та було доведено, що причиною цих хвороб є мікроорганізми. Відкриття мікроорганізмів – збудників інфекційних хвороб – ознаменувало справжній переворот у медицині того часу.