Медична етика і деонтологія

Перш за все треба нагадати, що інфекційна хвороба – заразлива і може передаватися до інших хворих, відвідувачів та медперсоналу. Звідси етичний і деонтологічний підхід до хворого. Про це повинен знати хворий. До хворого звертатися лагідно і спокійно, по імені і по батькові. До дітей пестливо: Ганнуся, Наталочка, Марійка, Васильку. Не називати їх “хворий”, “гепатитник”. Хворі не повинні переглядати історії хвороби, результати аналізів. Не забувати про свій зовнішній вигляд. Не фамільярнічати з хворими. Не палити і не пити.

Профілактика внутрішньо-лікарняних інфекцій (нозокоміальних)

Нозокоміальним вважається захворювання, яке виникло в лікарні за більш тривалий термін (враховуючи з дня поступлення) ніж інкубаційний період даної інфекції, або з’явлення після виписки із лікарні в період більш короткий, ніж інкубаційний період при цій хворобі. До нелікарських відносяться випадки зараження до госпіталізації, коли хворий поступив до лікарні в інкубаційному періоді (занос).

8 Принципів ранньої діагностики інфекційних хвороб

І принцип – ОСНОВНИЙ, тобто він здійснюється з урахуванням ЕПІДАНАМНЕЗУ /КЛІНІКО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНИХ ПОЗИЦІЙ/ і повинен відповісти на такі кардинальні питання: Де? Коли? Як? і Від кого? (Від чого?) міг заразитись хворий. Отримавши відповіді на ці питання ми можемо виявити джерело інфекції, механізм та шляхи передачі інфекції, а значить значно наблизитись до постановки попереднього діагнозу.

ІІ принцип РАННЬОЇ діагностики. Це значить, що діагностика має бути не тільки клінічною, а і протиепідемічною, а значить профілактичною.

ІІІ принцип - ВЕРШИНОЮ діагностики інфекційних хвороб є КЛІНІКО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНИЙ ДІАГНОЗ, з оцінкою заразності хворого в даний момент, у попередні та наступні періоди перебігу хвороби.

ІV принцип – ДІАГНОЗ інфекційної хвороби має бути тільки НОЗОЛОГІЧНИМ (відповідати певній класифікації щодо ураження органа чи системи), щоб забезпечити специфічну (етіотропну) терапію, профілактику та протиепідемічні заходи.

V принцип. Врахування НОЗОГЕОГРАФІЧНОГО діагнозу (географічний ареал розповсюдження).

VІ принцип. Лікарю-інфекційоністу потрібні знання основних ознак зоонозних інфекцій у тварин (сказ, бруцельоз, сап, ящур та ін..).

VІІ принцип. Лікарю-інфекціоністу потрібні знання суміжних галузей медицини (терапії, хірургії, педіатрії), тому що інфекційні стаціонари якоюсь мірою є сортувальними: 15 – 20% хворих у них бувають не профільними (гарячка, жовтушність, висипка).

VІІІ принцип. Можлива помилка в діагнозі має вести до посилення, а не до послаблення боротьби з інфекційними хворобами.

Лабораторні методи діагностики інфекційних хвороб.

Лабораторні методи: специфічні і неспецифічні.

Значення лабораторних (специфічних і неспецифічних) та інструментальних методів обстеження для підтвердження заключного діагнозу

Серед численних методів лабораторної діагностики інфекційних хвороб найбільше значення мають специфічні методи (мікроскопічні, бактеріологічні, серологічні, біологічні та ін.) виявлення збудника або імунної (гуморальної, клітинної) відповіді організму в динаміці хвороби.

МІКРОСКОПІЧНИЙ МЕТОД. При деяких захворюваннях можна виявити збудника і встановити чи підтвердити нозологічний діагноз за допомогою мікроскопічного дослідження матеріалу, взятого безпосередньо від хворого: з крові - це малярія, поворотний тиф, лептоспіроз, менінгококова інфекція; пунктату кісткового мозку - лейшманіоз; цереброспінальної рідини - менінгіт; калу - амебіаз, балантидіаз, гельмінтози; сечі - лептоспіроз; матеріалу зі слизових оболонок - іноді дифтерія; з виразок - сибірка, лейшманіоз; з пустул - натуральна віспа; дуоденального вмісту - лямбліоз; пунктату лімфатичних вузлів - токсоплазмоз, лейшманіоз та ін.

БАКТЕРІОЛОГІЧНИЙ МЕТОД полягає у виділенні збудника в чистій культурі при посіві матеріалу від хворого на спеціальні живильні середовища і наступній його ідентифікації. Щоб зробити посів на живильні середовища, використовують кров (гемокультура) при тифо-паратифозних захворюваннях, сепсисі, чумі, сибірці, менінгококовій інфекції, бруцельозі, сальмонельозі; кал (копрокультура) при тифо-паратифозних захворюваннях; сечу (урінокультура); блювотні маси при сальмонельозі та інших харчових токсикоінфекціях; матеріал із глотки при дифтерії, коклюші, менінгококовій інфекції; цереброспінальну рідину при менінгіті, лептоспірозі; пунктату з бубонів при чумі, туляремії; виділення з виразок при сибірці.

ВІРУСОЛОГІЧНІ МЕТОДИ діагностики інфекційних хвороб більш складні, ніж бактеріологічні. Щоб виділити віруси, використовують курячі ембріони, лабораторних тварин (звичайно білих мишей) та культури клітин. Останні використовують також для визначення цитопатичного ефекту, в основі якого лежить специфічна деструкція заражених вірусом клітин, а також для проведення реакцій нейтралізації (РН), гемадсорбції та ін.

СЕРОЛОГІЧНІ МЕТОДИ грунтуються на реакції антиген-антитіло. У разі бактеріальних та протозойних інфекцій як антигени використовують вбиті або живі мікроорганізми чи найпростіші або вилучені з них повні антигени чи гаптени. При вірусних хворобах як антиген використовують матеріал від курячих ембріонів, культур клітин та органи (суспензії від тварин, які були заражені певними вірусами). Результати серологічних реакцій оцінюють за висотою титру та його динамікою протягом хвороби (парні сироватки).

У разі бактеріальних інфекційних хвороб найбільше застосування мають реакція аглютинації (РА), реакція пасивної (непрямої) гемаглютинації (РПГА,РНГА), рідше реакція зв'язування комплементу (РЗК), реакція преципітації (РП). При вірусних захворюваннях частіше використовується реакція гальмування гемаглютинації (РГГА), РНГА, РЗК, РН, реакція затримки гемадсорбції. Для експрес-діагностики застосовується реакція імунофлуоресценції (РІФ), яка згодом потребує, однак, використання класичних методів підтвердження діагнозу.

Останнім часом впроваджено високочутливі методи імунологічної діагностики - імуноферментативний аналіз (ІФА) і радіоімунний аналіз (РІА).

АЛЕРГІЧНІ ШКІРНІ ПРОБИ грунтуються на виявленні специфічної сенсибілізації організму до певного антигену за алергічною запальною реакцією шкіри на введений нашкірно (скарифікаційно) або внутрішньошкірно (частіше) відповідний алерген, який отримують шляхом спеціальної обробки збудника. На місці введення алергену через 24, 48 або 72 год. (іноді раніше) виникають почервоніння та інфільтрат, залежно від розміру яких (як правило, не менший за 10 мм) реакція визначається як слабо позитивна, позитивна і різко позитивна. Шкірні алергічні проби використовуються з метою діагностики туляремії (з тулярином), бруцельозу (з бруцеліном), сибірки (антраксином), сапу (з малеїном), меліоїдозу (з уайтморином), лейшманіозу (з лейшманіном), токсоплазмозу ( з токсоплазміном), орнітозу (з орнітоїном), дизентерії (з дизентерином), а також лістеріозу, Ку-гарячки, комариного енцефаліту, трихінельозу, трипанасомозу, філяріатозів, шистосомозів (зі специфічними алергенами).

БІОЛОГІЧНІ МЕТОДИ грунтуються на зараженні лабораторних тварин шляхом введення матеріалу, взятого від хворих (кров, сеча, пунктат бубонів, вміст елементів висипу - пухирців, пустул тощо). Мета - виділення від заражених тварин збудника інфекційної хвороби (бруцельоз, чума, туляремія, сибірка та ін.), проведення реакції нейтралізації (ботулізм, правець), виявлення специфічної реакції тварини на збудник або його токсин (сап, рикетсіози, ящур та ін.