Сценічне мовлення

Виразно читання — цс мистецтво. Акт цього ж мистецтва, на думку психологів, є творчим актом і не може бути відтворений шляхом тільки свідомих операцій. Навчити творчого акту мисте­цтва неможливо, але цс не означає., що неможливо сприяти його утворенню, адже будь-який акт мистецтва неодмінно передбачає акти раціонального пізнання, розуміння, впізнавання, асоціації тощо.

К. Станіславський зазначав: «Слід уміти не тільки самому для себе втішатися мовленням, а й дати змогу присутнім... уло­вити і зрозуміти те, що заслуговує на увагу. Потрібно непомітно вкласти слова й інтонацію у вуха слухачів... Погане мовлення створює непорозуміння одне за одним, їх набирається стільки, що вони затуманюють зміст».

Елементи техніки мовлення:

дихання — фізіологічна основа мовлення;

голос — головний інструмент читця;

дикція — чітке вимовляння звуків, слів, виразів;

орфоепія — правильна літературна вимова.

Коли дитина починає вимовляти перші слова, саме тоді почи­нається процес удосконалення її мовленнєвого апарату. Здебіль­шого людина удосконалює свій мовленнєвий апарат несвідомо.

Дихання

Дихання є ваясливим фактором мовлення. Від правильно­го дихання залежить сила і рівномірність звучання мовлення, а також зміст і краса мовлення взагалі. Дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи зумовлені змістом і тому членують потік мовлення на мовленнєві такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це, в свою чергу, впливає на красу мовлення. Дихаїщя з широкими інтер­валами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і зрештою призводить до монотонного мовлення.

Дихання — це основа звукоутворенгог. Залежно від того, які саме м'язи беруть участь у роботі дихального апарату, його по­діляють на чотири тини фонаційного дихання:

ключичний;

грудний;

діафрагмальпий;

комбінований.

Ключичний — це такий тип дихання, за якого високо здій­маються плечі, а з ними й ключиці, лопатки та верхні ребра. Таке дихання с неефективним, адже повітря заповнює лише верхні ділянки легенів; зустрічається рідко та справляє непри­ємне естетичне враження.

Грудний — це такий тип дихання (у театральному середовищі його називають «жіночим»), за якого повітрям наповнюється се­редня частина легенів. При цьому грудна клітка розширюється, а ясивіт утягується, у легені не потрапляє достатньої кількості повітря, щоб заповнити і верхню, і нижню частини.

Діафрагмальпий — це такий тип дихання, що ґрунтується на роботі м'язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на че­ревну порожнину, від цього нижні ребра розсовуються, ясивіт подасться вперед. Таке дихання значно краще, ціж ключичне чи грудне, проте також неправильне, адже верхня і середня частини залишаються пасивними, Погано вентилюються. Цс найпошире­ніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.

Комбінований — це найдоцільніший тин дихання, що має значні переваги, тому що найповніше насичує повітрям легені та забезпечує еластичну роботу м'язів діафрагми під час видиху, що дає змогу раціонально використовувати повітряний потік.

Автоматизувати діяльність дихального апарату — означає під­корити процес дихання своїй полі. Дихання повинно бути непо­мітним як для виконавця, так і для стороннього. Його постановка вимагає спеціальних вправ, індивідуального підходу. Правиль­ного дихання, що необхідне для виразного читання — власного чи авторського тексту, можна навчитись. Досягти правильного фонаційного дихання можна тільки за допомогою тренувальних вправ, що умовно можна поділити на три групи.