Фотографи

В.П. Учні сідають півколом.

Завдання: Один із них, стоячи перед іншими, «фотографує» їх (із за­здалегідь обумовленою витримкою — на рахунок 20, або на 10, або на 15), а потім виходить за двері. Під час короткої паузи учні пересідають на інші місця. Заходить «фотограф». «Фотографові» необхідно Побачити, хто пересів на інше місце, змінив позу.

Ускладнення:

1. На сцені розставлені стільці. Один або декілька учнів «фото­графують» (з короткою витримкою — на рахунок 3, або 2, або 1) загальний вигляд кімнати і виходять. Поки вони пере­бувають за дверима, розташування стільців змінюється (краще не робити повну перестановку, а лише ледве змінити положен­ня двох-трьох стільців). Заходять «фотографи», визначають, що змінилося.

2. Двоє учнів стоять перед півколом, останні «фотографують» їх з обумовленою витримкою. Потім ці двоє виходять за двері та щось змінюють у своєму зовнішньому вигляді, зачісці або обмі­нюються якими-небудь деталями свого одягу. Коли вони знову входять у кімнату, «фотографи» повинні пригадати, як було.

3. Учитель на столі розкладає декілька дрібних предметів. Ви­кликає трьох учнів. Учням необхідно «сфотографувати» всі предмети та заплющити очі. Учитель перемішує всі предмети.

Учні розплющують очі, розкладають предмети так, як вони лежали на початку вправи. Обрати партнера Учні сидять півколом.

Завдання: Кожному учневі необхідно обрати партнера і сказати йому Яро це тільки за допомогою очей, але так, щоб ніхто інший не зрозумів.

Ускладнення Спробувати погодитися на пропозицію партнера, потім від­мовитися. Звернути увагу партнера на вашого сусіда. Посварити Партнера за його недогадливість. Щиро подякувати йому. При­соромити.

Найемоційніший момент вправи — порозуміння між партне­рами.

Словничок

Мікроміміка — це не усвідомлювані нами, дрібні, майже не­видимі скорочення мімічних м'язів. Мікроміміка не з'являється сама собою, її виникненню сприяють наші думки, бачення, емо­ції. Якщо ви бажаєте, щоб партнер зрозумів ваш заклик, і якщо сам партнер (це дуже важливо!) прагне зрозуміти вас, якщо при цьому працює ваша уява, то вапіа мікроміміка все повідомить партнерові, йому дійсно захочеться відповісти вам.

Екран внутрішнього бачення. Уявна дія

Кожна людина бачить усе, про що їй розповідають, проте не завжди усвідомлює ці бачення. Або усвідомлює їх уривчасто, рідкими клаптиками картин. Необхідно вправлятися в безпе­рервності бачень. Виховувати в собі таку звичку — означає під час прослухування розповіді намагатися безперервно бачити все. про що чується.

Глокая куздра

Це вправа на розвиток фантазії. У ній використано штучну фразу, вигадану академіком Л.С. Щербою. «Глокая куздра штеко будланула бокра і курдячить бокреня».

Якою це мовою? Мовою фантазії.

Учні записують фразу. їм необхідно придивитися до записаних слів, розібратися в сенсі. Яка подія відбулася?

(Якась «куздра» (утім, сказано, що вона — «глокая») узяла та «будланула» якогось «бокра». Як вона його «будланула»? Так, «штеко»! Можливо, навіть дуже «штеко», «штекіше» нікудиі А потім чим зайнялася? Напала на «бокреня» (мабуть, це дитинчя «бокра») і «курдячить» його!)

Чи уявляєте щось? Слова нічого не означають, немає таких слів, а образи з'являються!

Учні розповідають, у кого яка саме «куздра»! А «бокр» з «бо креням» які?.. Чим вона його «будланула»?

Кінофільм

Учні сидять півколом. Учитель оголошує назву кінофільму, який зараз створюватиме вся група. Можна описати картинку кадрик, але тільки одним-двома словами.

Спочатку потрібно побачити картину, потім назвати її словом. Щоразу, з кожним повторенням, необхідно «прокручувати» кіно­стрічку ще раз, перемикатися з одного бачення на інше і називати слово лише тоді, коли буде побачено картину.

Початківці часто механічно запам'ятовують слова. Інколи вони мимоволі пов'язують слово з людиною, яка назвала його. Тоді учень згадує слово за словом, дивлячись на товаришів — у якій послідовності вони сидять. Слід одразу ж застерегти учнів Від такої помилки. Головне у вправі — безперервна логічна по­слідовність кадрів-подій, безперервність внутрішнього бачення, довільне перемикання з одного бачення на інше.

Наприклад. «Партизани».

Учень, який сидить першим праворуч, повторює слово «пар­тизани» і називає наступне слово, що визначає ту картину, яку він уявив:

— Партизани... Ліс...

Другий учень повторює сказане і додає своє слово, розвиваючи сюжет:

— Партизани... Ліс... Землянка...

Так накопичуються слова-кадри. Кожен учень повторює всі олова, сказані до нього, і додає нове. Після учня, який сидить Крайнім ліворуч, ланцюжок слів-кадрів знов продовжує перший праворуч, і кінофільм продовжується. Група із десяти-дванадцяти Осіб може, якщо вони мають натреновану зорову пам'ять, довести фільм до ста кадрів.

У кожного учня складається своя розповідь. «Партизани, ліс, землянка»,— на цьому початку розповіді у першого учня склалася картина нічного відпочинку партизанів на своїй базі, в другого — повернення групи з бойового завдання, в третього, можливо,— бій і захват позиції противника. Кожне нове слово ніби повертає сюжет, інколи досить несподівано для тих, хто слухає. Тому учні спочатку часто протестують: слово, назване черговим учнем, «не укладається», не поєднується із загальною картиною, що створюється в уяві кожного. Протести не повинні прийматися. Тут діє принцип: «Авторське слово — закон!» Кожне слово потрібно виправдати. Іноді посеред кінострічки можна зупинити, попросити описати картинку в кадрик.

Ускладнення: Можна розширити завдання: вигадувати, користуючись великими фразами. На перший погляд, це здається простішою справою.

Умова: Жити в атмосфері вигадки, в атмосфері розповіді необхідно протягом усієї вправи. Ви сказали свою фразу, і вже ваші това­риші продовжують розвивати сюжет розповіді, а ви знову і знову, з кожним новим повторенням змушуєте себе бачити всі картини, щойно чуєте слова товаришів. Змушуйте себе миттєво перемика­тися з однієї картини на іншу.

Зазвичай розповідається по колу. Можливими є ускладнення, коли педагог називає прізвище будь-якого учня, і той продовжує розповідь.

Приклад.

1-ий. Хльостав дощ.

2-ий. Хльостав дощ. Мисливці промокли до нит­ки в своєму курені.

3-ій. Хльостав дощ. Мисливці промокли до нит­ки в своєму курені. Наближалася ніч, і потрібно було встигнути дійти до станції.

Якщо обмежити мету вправи лише розвитком фантазії учнів, то зовсім нескладно продовжити цю або будь-яку іншу розпо­відь, аби тільки працювала уява. Але варто поставити мету: тренувати безперервність внутрішніх бачень, і все стане значно складніше!

Картина набуває певних рис лише в тому випадку, якщо ми зупинимо на баченні свою увагу.

Хльостає дощ... Низькі, темні хмари, темрява, косі батоги води... А ще? Вода б'є по голим віттям дерев (напевно, осінь?), зриває листя, що залишилося... А ще? Вода мне тьмяну траву, біжить каламутним потоком по лісовій стежині...

Не слід квапитися продовжувати розповідь, не вигадувати, не вимучувати «літературну» фразу. Сперту потрібно пожити в атмосфері попередніх слів, і, коли картина стане зовсім конкретною, самі собою з'являться нові подробиці, які захочеться назвати, до того вони яскраві! Так бачення дощу привело до лісу, ліс — до мисливців, вони — до їх думок про дорогу на станцію.