Сюжет, фабула, інтрига

Конфлікт у драматичному творі є невіддільним від сюжету, фабули й інтриги — понять споріднених і щільно пов'язаних одне з одним.

Сюжет — система подій, що пов'язані з основним конфліктом твору і розкривають характери дійових осіб. У драмі здебільшого є не одна, а кілька сюжетних ліній. Стикаючись, переплітаючись або обминаючи одна одну, вони утворюють звивисту сітку, ви­гадливий «сюжетний контрапункт», у складному лабіринті якого борються дійові особи. Сюжетні лінії, що проходять крізь усю п'єсу й утворюють її стрижень й опору, називаються головними, а решта — побічними сюжетними лініями.

Фабула — короткий зміст, викладання дій і подій, зображених у творі в їхньому послідовному зв'язку. Між фабулою і сюжетом іноді ставлять знак рівності.

Інтрига — особливо заплутаний і напружений розвиток сюжету в драматичному творі.

Колізія — гостре зіткнення протилежних поглядів, почуттів, інтересів у художньому творі.

Конфлікт, сюжет, фабула, дія п'єси, її ідея знаходять свій вияв у тексті автора, у його мові, у мовній тканині драми.

Текст

Слово, розмова, мова — головний інструмент театру і його актора.

Слово, вимовлене людиною на сцені, повинне виражати до кін ця внутрішній світ, стан, прагнення, думки характеру, що створюється.

Роль, над якою працює актор-аматор,— це слова героя п'єси, якими він веде боротьбу за досягнення накресленої мети, за виконання поставленого завдання. Ці слова виражають думки, почуття, прагнення і сподівання дійової особи; у них приховані події та конфлікти, ідеї та характери, образи і мета, обставини і причини боротьби, усе життя людей, які діють у п'єсі. Режисерський примірник тексту містить:

♦ визначення головної теми (про що, про які явища дійсності написана п'єса),

♦ визначення головної ідеї (що хоче сказати автор, як він ставиться до зображува­ної у п'єсі дійсності, у чому його основна думка),

♦ визначення головного завдання,

♦ визначення головного сюжету п'єси,, характеру побудови інтриги, драматургії п'єси,

♦ визначення головної фабули, наскрізної дії та наскрізної протидії,

♦ визначення головного конфлікту і розстановки сил,

♦ визначення головного хто веде наскрізну дію п'єси, хто протидіє,

♦ визначення головного головних сцен, тобто таких, які найповніше і найчіткіше виражають ідею вистави;

♦ поділ п'єси на частини найвизначніших подій, що ламають дію; назви цих частин;

♦ опис образів, їхнє ставлення до навколишнього середовища, до події, до інших дійових осіб, їх наскрізну дію і завдання, їх соціальну, індивідуальну і мовленнєву характеристику, зовнішню і внутрішню характерність, розвиток образу — пси­хічні й фізичні зміни, що відбуваються з образом під впливом подій п'єси, біографію дійової особи;

♦ примітки щодо оформлення, музики, танцю тощо;

♦ ескізи основних (вузлових) мізансцен.

Робота виконавців над виставою

Необхідно, щоб від самого початку роботи виконавець знав. Що він аналізуватиме п'єсу в дії, що після логічного розбирання П'єси режисер запропонує йому вийти на обладнану сцену, щоб він виконав свої дії в конкретній обстановці. Усі речі, що по­трібні виконавцям під час дії: капелюхи, книги, гітара та ін., тобто весь реквізит,— усе, що може допомогти акторові повірити в правдивість того, що відбувається, повинне бути підготовлене до початку роботи.

Чи означає це, що виконавці, перейшовши до етапу етюдів, у яких вони шукають логіку і послідовність своєї психофізичної поведінки, не повертаються більше до репетиційного столу? Ні, вони повертаються до нього після кожного етюду, щоб осмислити все знайдене ними, щоб перевірити, наскільки точно вони вико­нували задум драматурга, щоб поділитися своїм живим досвідом, набутим під час роботи, щоб отримати від режисера відповіді на питання, що виникли в них, щоб із ще більшою глибиною осмислити авторський текст і, відмітаючи неправильне, знову шукати в дії злиття з роллю.