3. Система конституційно-процесуального права України.

Як і будь-яка інша галузь конституційно-процесуальне право України є певною врегульованою системою, будова якої відображає основне призначення даної галузі, сферу її застосування, принципи, що лежать в основі конституційно-правового регулювання, внутрішній взаємозв`язок та ієрархію норм, які утворюють дану систему.

Система конституційно-процесуального права України має характерні риси, до яких відносяться:

1. взаємозв’язок і субординація елементів системи;

2. структурованість системи;

3. достатня автономність елементів системи;

4. відсутність однорідного предмету регулювання.

Дана система включає в себе процесуальні норми та інститути.

Процесуальна норма — це конкретне процесуальне правило поведінки встановлене або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом та примусом. У залежності від того, які саме сфери конституційно-процесуальних відносин регулюють ці норми, вони групуються в більші “правові одиниці” — правові інститути. Отже, конституційно-процесуальні інститути вже характеризуються тим, що регулюють коло однорідних і пов`язаних між собою процесуальних правовідносин. Наприклад, окремим інститутом є законодавчий процес. Нерідко самі ці інститути відрізняються складною внутрішньою структурою. Відповідно, вони включають більш дрібні підрозділи, які зазвичай також називають інститутами. Інколи окремі інститути об`єднують настільки значну кількість правових норм і є настільки складними, що до них самих застосовується термін “право”. Скажімо, вищезгаданий законодавчий процес, як інститут, входить в поняття „парламентське право”. Кількість норм та інститутів конституційно-процесуального права не є сталою, вона весь час перебуває в динаміці, оскільки постійно розвиваються самі держава та суспільство.

З огляду на зазначене можна сказати, що система конституційно-процесуального права являє собою складне правове утворення, яке об’єднує конституційно-процесуальні інститути та окремі конституційно-процесуальні норми.

Сфера дії конституційно-процесуальних норм та інститутів у конституційно-процесуальному праві України різна. Деякі з них поширюються на всі конституційно-процесуальні правовідносини (до прикладу методи, принципи даної галузі) та складають Загальну частину конституційно-процесуального права. Інші ж регулюють лише окремі процесуальні відносини і становлять його Особливу частину (скажімо, норми, якими врегульовано діяльність Кабінету Міністрів України). Разом з тим, Загальна та Особлива частини конституційно-процесуального права України становлять собою єдину взаємообумовлену та інтегровану систему, що не можуть існувати самостійно одне без одного.

4. Поняття, особливості, властивості та класифікація конституційно-процесуальних норм.

Процесуальні норми — це встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки процедурного характеру, які регулюють відносини у сфері правоустановчої, правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Норми конституційно-процесуального права — це встановлені чи санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, які регулюють відносини між суб’єктами конституційно-процесуальних відносин.

Для норм конституційно-процесуального права характерні ознаки, які мають будь-які норми права. Однак вони мають свої особливості, що зумовлені особливістю конституційно-процесуального права та суспільних відносин, які ним врегульовані:

1. вони носять організаційно-процедурний, управлінський характер;

2. предмет процесуальних норм — це відносини, які складаються у сфері реалізації матеріальних прав та обов’язків;

3. категоричний характер приписів, які адресуються переважно суб’єктам наділеним владними повноваженнями;

4. основною формою реалізації процесуальних норм є їх виконання.

5) процесуальні норми обслуговують матеріально-конституційні й покликані до життя потребами реалізації матеріальних.

6) процесуальні норми являють собою певну систему. Конституційно-процесуальні норми умовно можна поділити на регулятивні та юрисдикційні.

Властивостями норм конституційно-процесуального права є те, що вони:

1. є похідними щодо матеріальних конституційно-правових норм і не можуть існувати поза зв’язками з матеріальними нормами;

2. мають своїм завданням забезпечення відповідних матеріальних норм;

3. є визначальними щодо норм інших процесуальних галузей.

У залежності від способів класифікації конституційно-правових норм їх поділяють:

1. за видами правової діяльності:

• правоустановчі (встановлення загальних начал організації і діяльності державних і місцевих органів);

• правотворчі;

• правозастосовчі.

2. за об’єктом правового регулювання:

• норми, які регулюють процесуальні відносини в політичній, економічні системі (наприклад порядок проведення референдумів);

• норми, які регулюють процесуальну діяльність одного органу;

• норми, які регулюють діяльність державних органів, що знаходяться у відносинах субординації;

• норми, що регулюють діяльність державних органів, які не знаходяться у відносинах субординації;

• норми, які регулюють відносини державного органу, з однієї сторони, та фізичних і юридичних осіб, з іншої.

3. по призначенню та функціональній ролі:

• абсолютно виражені, які безпосередньо регулюють процес, пов’язаний із застосуванням матеріальної норми;

• бланкетні (відсильні), які безпосередньо не врегульовують даний процес, а відсилають до інших норм.

4. за юридичною силою:

• норми Конституції України;

• норми законів України;

• норми підзаконних актів;

- норми міжнародних договорів.

5. за суб’єктом:

• норми адресовані державним органам влади;

• норми адресовані юридичним особам;

• норми адресовані фізичним особам.

6) за дією в часі:

• постійні (діють протягом невизначеного часу);

• тимчасові (норми з обмеженою чинністю).

7) за можливістю вибору поведінки:

• імперативні (наказові);

• диспозитивні.

8) за територіальною ознакою:

• загальнодержавні (діють в межах держави);

• місцеві (діють в межах адміністративно-територіальної одиниці).

9) за характером поведінки:

• зобов’язуючі;

• забороняючі;

• уповноважуючі.

СХЕМА 2