8. Властивості мовних знаків

Ф. де Соссюра як основоположник лінгвосеміотики визначив дві основні властивості мовного знаку: довільність і лінійність.

На сучасному етапі мовні знаки характеризуються такими основними властивостями, як:

1) довільність, тобто відсутність внутрішнього зв’язку між предметом і його позначенням (знаком).

Ця ознака є проблемною в мов-ві (так звана проблема вмотивованості мовного знака). Мовний знак має одночасно дві протилежні властивості: він мотивується (недовільний) і не мотивується (довільний).

Невмотивованість мовного знаку – це умовність зв’язку між позначуваним і позначувальним. Ніякими ознаками, властивостями позначуваного предмета не можна пояснити те, що він має таку назву.

Проте в будь-якій мові є знаки вмотивовані. Виділяють зовнішню й внутрішню мотивації. До зовнішньо вмотивованих мовних знаків належать звуконаслідувальні слова: хіхікати, мукати, рос. ку-ку. Внутрішню мотивацію мають похідні слова (подорожник, настільний, мореплавець). Їх звучання й значення обумовлено іншими знаками мовної системи, тому головним для мови є принцип системної зумовленості мовних знаків.

2) умовність – наявність згоди, прийнятої суспільством чи його частиною, домовленості про інформацію, яка виражається знаком,

Ця риса – умовність – органічно притаманна мові. Про умовність мовних знаків свідчить те, що одне й те саме поняття в різних мовах позначається різними звуковими комплексами.

3) лінійність – наявність часової та просторової протяжності.

4) поліфункціональність (напр., морфема виконує структурну, дериваційну, реляційну функції, слово – номінативну, дейктичну, речення – комунікативну, експресивну; загалом, крім називання явищ об’єктивної дійсності, слово ще й характеризує самого мовця, його стан і ставлення до повідомлюваного, а це може впливати на стан і поведінку адресанта),

5) відтворюваність – мовці не створюють щоразу мовні знаки, а відтворюють їх у процесі спілкування (ідеться про лексичний запас кожного носія мови, а також про особливості фразеологічних мовних знаків);

6) замінність (слова-синоніми, а також можливість замінювати акустичні знаки на оптичні),

7) структурність – виділення в знаку складових елементів,

8) сполучуваність – здатність із простого утворювати складне: з фонем морфеми, із морфем – слова, із слів і словосполучень – речення,

9) відносна дифузність (тобто змішування: знаки не завжди піддаються розмежуванню, особливо в усній формі відтворення),

10) валентність (здатність сполучатися один з одним),

11) змінність (наявність аломорфів, системи відмінювання й дієвідмінювання).

Щодо останньої властивості – змінності, то Ф. де Соссюр вважав, що знак володіє одночасно двома протилежними властивостями: змінністю та незмінністю. Змінність Соссюр розумів як зсув відношень між позначуваним і позначувальним. Спираючись на це твердження російський учений С.О. Карцевський сформулював принцип асиметрії мовного знаку.

Відношення між планом вираження та планом змісту мовного знаку асиметричні:

1) одне позначуване може мати кілька позначувальних (багатозначність, омонімія),

2) одне позначувальне може бути назване кількома позначуваними (синоніми),

3) позначуване й позначувальне можуть змінюватися незалежно одне від одного: (*holva – укр. голова, словац. hlava, польськ. głova) і навпаки (мишка 1. «тварина», 2. «комп. прилад»). Членування плану вираження й плану змісту знака не співпадає.