Тема 2 Знаковий характер мови

1. Семіотика як наука про знаки. Знак, основні його властивості.

2. Типологія знаків.

3. Види знакових систем.

4. Специфіка мови як знакової системи.

5. Знакова ситуація.

6. Структура мовного знака.

7. Знакові й незнакові одиниці мови.

8. Основні властивості мовних знаків.

9. Функції мовних знаків.

1. Семіотика як наука про знаки. Знак, основні його властивості/ознаки.

У другій половині ХІХ ст. виникла семіотика – наука про різні знакові системи, використовувані в людському суспільстві для передачі інформації, про особливості функціонування знаків, їх природу, види, а також знакові ситуації та основні операції над різними знаками.

Зародження семіотики пов’язують з працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова, поведінка» (1964), хоча її основи заклав американський математик і логік Чарльз Пірс (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

Семіотика на сучасному етапі її розвитку – це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їхнього знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

У зв’язку з цим у наш час проводяться дослідження в межах правової семіотики, семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики музики, психоаналітичної семіотики тощо. Усі ці розділи відносять до дескриптивної семіотики.

Дескриптивна семіотика – це семіотика, яка вивчає конкретні знакові системи.

Окрім дескриптивної, науковці виділяють теоретичну семіотику.

Теоретична семіотика – це семіотика, яка вивчає загальні властивості та відношення, які властиві будь-яким знаковим системам, незалежно від їхнього матеріального втілення.

До складу теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.

У межах семіотики розрізняють три аспекти дослідження знаків:

1) синтактика: досліджує відношення між знаками в межах даної системи. У мов-ві синтактика найчастіше співвідноситься з синтагматикою та парадигматикою.

2) семантика: вивчає відношення знаків до позначуваних ними явищ і предметів,

3) прагматика: досліджує ставлення до знаків тих, хто ними користується.

Цим тьом аспектам семіотики відповідають три елементарні функції, які виконує кожна мова, незалежно від своєї структури:

1) називати предмети реального світу (номінація),

2) приводити назване у зв’язок одне з одним (предикація),

3) локалізувати назване в просторі й часі відносно мовця (локація).

Отже, три вказані функції відповідають трьом аспектам загальної семіотики:

• «номінація» як відношення мовного знака до об’єкту відповідає «семантиці»;

• «предикація» як відношення знака до знака (з подальшим відношенням до дійсності) відповідає «синтактиці»;

• «локація» як співвіднесення мовцем мовних знаків із своїм «я» відповідає «прагматиці».

Основним поняттям семіотики є «знак».

Знак – це (матеріальний) носій соціально значущої інформації, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає в процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.

Знак має позначуване (план вираження, експонент), доступне зору або слуху, та позначувальне (план змісту – поняття, уявлення, образ).

Основними властивостями знака є:

1) матеріальність (звукова форма вираження та чуттєве сприйняття),

2) позначуваність (позначення чогось, що перебуває поза ним),

3) довільність (відсутність природного зв’язку між позначуваним і позначу вальним),  

4) інформативність (здатність передавати певну інформацію),

5) системність (у різних знакових системах знак має різне значення),

6) однозначність ( у межах однієї знакової системи),

7) діяльнісно-цільовий характер (свідоме використання їх людьми в процесі діяльності з певною метою),

7) культурно-соціальний характер (використання знака завжди обмежене певною культурою).

Один писатель сказал мне, - пишет И. Эренбург о Китае, - что не мог встретиться со мной - его жена тяжело больна, три дня назад она умерла; говоря это, он смеялся. У меня мурашки пошли по коже; потом я вспомнил, что Эми Сяо мне говорил: «Когда у нас рассказывают о печальном событии, то улыбаются – это значит, что тот, кто слушает, не должен огорчаться». В Китае, продолжает И. Эренбург, он впервые задумался об условностях в обычаях, нравах, правилах поведения. Европейцы, здороваясь, протягивают для пожатия руку, что способно не только удивить, но и оттолкнуть китайца, японца или индийца (пожать руку чужого человека). Христиане-мужчины, входя в церковь, костел или кирку, снимают головные уборы, а еврей, входя в синагогу, покрывает голову. В католических странах женщины не должны входить в храм с непокрытой головой. В Европе цвет траура черный, а в Китае – белый. Когда китаец видит впервые, как европеец или американец идет под руку с женщиной, порой даже ее целует, это кажется ему чрезвычайно бесстыдным. В пекинской гостинице мебель была европейской, но вход в комнату традиционно китайским – ширма не позволяла войти прямо, в Китае это связано с преданием о том, что черт идет напрямик. Русский черт, напротив, лукав и заходит всегда сбоку, по кривой («лукавый» и произведено от «лука», «излучина», «дуга»). Если к европейцу приходит гость и восхищается картиной на стене, вазой или другой безделкой, то хозяин доволен. Если европеец начинает восхищаться вещицей в доме китайца, хозяин ему дарит этот предмет – того требует вежливость. Мы говорим детям, что в гостях ничего нельзя оставлять на тарелке, в Китае же к чашке сухого риса, которую подают в конце обеда, никто не дотрагивается, – правила вежливости требуют показать, что ты сыт.

Эти наблюдения И. Эренбург завершает следующим размышлением: «Немного осмотревшись, я понял, что форма жизни куда отличнее от привычной мне, чем ее содержание. Неруда и я поехали на кладбище, положили цветы на могилу Лу Синя. Там мы встретили знакомую китаянку. Она пробовала улыбаться, как того требовала вежливость, и не выдержала - расплакалась».

Из подобных наблюдений естественно вытекает вопрос: не являются ли «жизненные формы», «формы жизни», как называет их И. Эренбург, – позы, жесты, некоторые выражения лица, манеры – не столько содержанием, сколько знаками «жизненного содержания» – чувств, переживаний, верований? Притом знаками, принятыми только в данной стране и у данного народа? [Ю.С. Степанов. Семиотика].