Спеціальна фармакологія Нейротропні засоби
Виходячи з принципів нервизму, які обґрунтовують єдність живого організму і тісний взаємозв'язок його з навколишнім середовищем, можна з впевненістю стверджувати, що провідна роль у цьому належить нервовій системі. Тому значення засобів, які регулюють функцію різних її відділів (нейротропних), трудно переоцінити.
Нейротропні засоби поділяють на дві групи: ті, що діють на центральну, і ті, що діють на периферійну нервову систему. Вони в свою чергу поділяються на ті, що пригнічують, та ті, що збуджують (див. схему, с.46).
Засоби, що діють на центральну нервову систему
Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку. їй властиві функції мислення, координації та регуляції функції інших органів і систем, регуляції гомеостазу внутрішнього середовища в умовах постійного впливу різних факторів зовнішнього середовища, у т.ч. дії будь-яких лікарських засобів.
Але є значна кількість препаратів, які проникають через гемато-енцефалічний бар'єр і вибірково діють на різні структури головного та спинного мозку. Тому їх можна віднести до центральних нейротропних засобів.
Величезна різноманітність прояву дії цих засобів у межах різних видів тварин і навіть в межах одного виду пояснюється не однаковою чутливістю різних відділів мозку до того чи іншого засобу. Це, напевне, пов'язано перш за все з еволюційним розвитком цих структур, з деякими відмінностями їх фізико-хімічних, гісто-гематичних та ферментативних характеристик. Так, наприклад, з'ясовано, що більш пізні у філогенетичному відношенні структури мозку (довгастий мозок) є менш чутливими до наркотиків, ніж молодші (кора головного мозку).
Засоби, що пригнічують центральну нервову систему
У цьому розділі розглядаються засоби, які пригнічують функцію центральної нервової системи в цілому (наркотичні та снотворні) і вибірково (нейролептики, транквілізатори, аналгетики, жарознижувальні, седативні, протисудомні) - Горшков Г. І., 1997.
Кожна група перелічених препаратів має свої специфічні проти дії, але залежно від виду тварин, вихідного стану їх організму, дози та інших факторів можна виділити загальні закономірності - це заспокоєння (седативний ефект), розслаблення скелетних м'язів (міорелаксація), пригнічення харчової поведінки, гіпотермія тощо.
Препарати цієї групи в організмі піддаються біотрансформації за допомогою мікросомальних ферментів гепатоцитів шляхом гідроксилювання (фенобарбітал, оцетанілід, фенацетин, саліцилати, аміназин), ациклічного гідроксилюванняч (барбітурати, хлоралгідрат), дезамінування (кодеїн, фенацетин, морфін, амідопірин, аміназин, барбітурати), сульфоокислення (похідні фенотіазину), відновленого дегалогенування (хлороформ, фторотан) тощо. Утворені метаболіти виводяться з організму переважно з сечею, повітрям, що видихається, з молоком, але мають здатність накопичуватись у м 'ясі та жирах.
Наркотичні засоби
Наркоз (гр. narke - заціпеніння) - тимчасова втрата деяких функцій організму, що супроводжується загальною анестезією (відсутність будь-якої чутливості), відсутністю свідомості і довільних рухів у результаті повного розслаблення скелетних м'язів. Це особливий стан організму, який дозволяє безболісно проводити найскладніші хірургічні втручання протягом тривалого часу без особливої негативної післядії.
Відкриття наркозу та створення цілого ряду високоефективних наркотичних засобів розцінюється як величезне досягнення людства. Йому передувала дуже тривала і нерідко трагічна історія.
Перші повідомлення про застосування препаратів з метою анестезії зареєстровано на вавілонських глиняних плитках близько 2250 років до нашої ери. З цією метою використовували вина, різні напої з насіння блекоти, опій, гашиш, мандрагору (суміш алкалоїдів беладонни) тощо.
Перші спроби застосування хімічних сполук для загальної анестезії (наркозу) пов'язані з ім'ям Хемфрі Деві, який у 1795 р. використав в експериментах на тваринах для інгаляції відомий на той час закис азоту (N20). Тільки в 1844 р. його вперше було застосовано для наркозу при видаленні зуба в людини.
Видатний фізик Майкл Фарадей, учень Хемфрі Деві, відкрив у 1818 р. наркотичну дію етилового ефіру. Вперше застосував його Мортон лише в 1846 р. під час операції на горлі у хворого. З того часу закис азоту та ефір набули поширення в Америці і Європі. Але невдовзі в них з'явився конкурент-хлороформ, який був одержаний Юстусом Лібіхому 1831 р., а вперше застосований як наркотик у гінекологічній практиці шотландцем Джеймсом Юнгам Сімпсоном у 1847 р.
У Росії широкому використанню інгаляційних наркотиків сприяли роботи відомого хірурга М.І.Пирогова, який значно вдосконалив методи наркозу. Інгаляційні наркотики дещо не задовольняли хірургів, тому постійно вівся пошук нових засобів. Оре в 1847 р. вперше успішно застосував внутрішньовенно хлоралгідрат, у 1902р. М.П.Кравков - гедонал. Лише з 1930 р. почали широко застосовувати барбітурати.