«Теорія пенітенціарії»

Тема № 1. Поняття, предмет та система навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії. Еволюція світової та вітчизняної пенітенціарної ідеї.

Завдання та методичні вказівки щодо самостійної роботи курсантів під час підготовки до семінарського заняття

Опрацювати питання: «Вплив еволюції світової пенітенціарної думки на формування пенітенціарної ідеї в Україні», скориставшись такою літературою:

1. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. — М., 1953.

2. Демченко Г.В. Общества патроната, их воз­никновение и распространение, устройство и де­ятельность. — Киев, 1912.

3. Лучинский Н.Ф. Основы тюремного дела. Тюремный вестник, — С-П., 1904.

4. Полюмбицкий А. Джон Говард и состояние тюрем в Европе в конце ХУШ столетия / Юриди­ческие записки. — 1862.

5. Пенітенціарна ідея. Радов Г.О. Киів –1997.

6. Познышев С.В. Очерки тюрмоведения. — М., 1915.

7. Познышев С.В. Основы пенитенциарной на­уки. — М., 1923.

8. Тальберг Д.Г. Исторический очерк тюремной реформы и современные системы европейских тюрем. — Киев, 1875.

9. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. — С-П., 1889.

За конспектом лекцій повторити навчальний матеріал теми, що вивчається. При необхідності доповнити конспект лекції навчальним матеріалом згідно контрольних питань.

Підготувати індивідуальні навчально-дослідні завдання та реферативні доповіді за їх змістом:

1. Надати загальну характеристику «Наказу» Катерини ІІ.

2. Надати загальну характеристику роботі С.В. Познишева «Основы пенитенциарной науки».

3. Надати загальну характеристику роботі С.В. Познишева «Очерки тюрьмоведения».

4. Надати загальну характеристику роботі С.П. Мокринського «Наказание, его цели и предположения».

5. Надати загальну характеристику роботі М.Ф. Лучинського «Основы тюремного дела».

6. Надати загальну характеристику роботі Д.Г. Тальберга «Исторический очерк тюремной реформы и современные системы европейских тюрем».

7. Надати загальну характеристику роботі Д.Г. Тальберга «Тюремная литература или тюрьмоведение».

8. Надати загальну характеристику роботі М.М. Гернета «История цар ской тюрмы».

9. Надати загальну характеристику роботі І.Я. Фойницького «Тюремная реформа и тюрьмоведение».

10. Визначити загальне поняття про покарання, його цілі та зміст (за роботою М.С. Таганцева «Русское уголовное право» т. 2).

11. Надати загальну характеристику роботі В.А. Зіверта «Элементарный курс пенитенциа­рии».

Навчальні питання (питання для обговорення):

1. Поняття, зміст і завдання навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії».

2. Предмет та система навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії».

3. Загальне поняття пенітенціарної ідеї.

4. Історія виникнення світової пенітенціарної ідеї.

5. Еволюція та основні закономірності функціонування світової пенітенціарної ідеї.

6. Тюрмознавство як відображення пенітенціарної ідеї у дореволюційній Росії.

7. Вплив світової пенітенціарної ідеї та тюрмознавства на формування сучасної пенітенціарної теорії в Україні.

Письмова консультація №1

«Вплив еволюції світової пенітенціарної думки на формування пенітенціарної ідеї в Україні».

Злочин і покарання, як поняття суспільного життя мають свою глибоку історію і виникли разом з появою людського суспільства. На всіх етапах людського розвитку ознаки злочину були яскравим відбитком політичних, ідеологічних, моральних поглядів пануючих в суспільстві. В стародавні часи навіть громадянський стан людини складав ознаки злочину як покарання - раби використовувались для найтяжчої праці, в якості гладіаторів тощо. Ідея покарання в докласові часи не являлась засобом державного примусу, а базувалась на принципі кровної помсти «око за око, зуб за зуб».

З виникненням рабовласницького суспільства з’являється один з перших засобів покарання – каторга. З формуванням канонічного права на базі поширення християнства виникла ідея спокутування злочину, гріха засобом покарання провини.

У 18 ст. ця думка вже фіксується в окремих кримінальних законах і кодексах. Метою покарання, перш за все, було залякування, в основі якого лежала помста і заходи покарання вражали своєю жорстокістю: смертна кара, членопошкодження, тілесні пошкодження тощо.

Після буржуазних революцій в 18-19 ст.ст. прогресивна філософсько-мисливська ідея призвела до створення різних пенітенціарних систем тюремного ув’язнення для осіб вирок яким був позбавлення волі.

Таким чином пенітенціарна політика виникла з теорії пенітенціарії в основу якої закладено ідею просвітництва епохи переходу від феодалізму до капіталізму, пов’язаною з боротьбою молодого класу буржуазії та народних мас проти феодалів. Яскравими поборниками просвітництва були визначені мислитель 18 ст. Вольтер, Гегель, Кант який в 1784 році в своїй праці «Що таке просвітництво?» остаточно закріпив ознаки просвітництва, як епоху безмежної віри в людський розум.

Історична і філософська наука 19-го ст. вбачала можливість перебудувати суспільство на розумних підвалинах з руйнуванням теологічного догматизму і урочистим піднесенням науки над середньовічним церковним мракобіссям.

Ставлячи питання про майбутній устрій суспільства ідеологи Просвітництва вважали надійним камінням його політичну волю і громадянську рівність, а їхня критика деспотизму церкви прямим вістрям була спрямована проти деспотизму абсолютної монархії, тобто проти феодального ладу з його системою судових привілеїв.

Історично гносеологічне коріння розвитку пенітенціарної політики тісно пов’язано з іменами видатних мислителів свого часу Монтеск’є та його наступника Чезаро Беккарія. Головною темою книги Монтеск’є «Про дух законів», є проблема розумного державного устрою і його організація, а в якості чисто юридичного аспекту він висунув ряд прогресивних принципів: рівність громадян перед законом, широке виборче право, свобода слова, друку, совісті, відокремлення церкви від держави, відмовлення від катувань і судових покарань, необхідність міжнародних угод про гуманізацію методів війни і т.п.

Продовжуючи і розвиваючи ідеї свого попередника в 1764 році італійський просвітитель Беккаріа анонімно видав книгу «Про злочини і покарання», в якій були висунуті нові принципи кримінального права.

Якщо взяти до уваги те, що в ті часи в судочинстві панували принципи жорстокого катування і навіть признання обвинуваченого не бралось до уваги, якщо воно не підтверджувалось під тортурами то звісно, що гуманні ідеї Беккаріа прозвучали гучним голосом громадської совісті. Ним були запропоновані реформи в кримінальних законах на принципах гуманності і законності, рівності прав особи і загальної користі, як основи справедливості. Високий гуманізм полягав в проголошенні презумпції невимовності, в заклику відміни смертної кари, заборони допиту з упередженням і катуванням, відмови від вироків, в основу яких були покладені доноси.

Гарантію від суддівського свавілля Беккарія вбачав в розподілі законодавчої і судової влади.

Вбачаючи в першопричині злочинів соціальні та економічні фактори він запропонував класифікувати злочини за ступенем їх тяжкості і застосовувати покарання відповідні їх природі.

Стосовно покарання – він вбачав у ньому не інструмент помсти та устрашіння, а засіб виправлення злочинця та утримання його та інших від скоєння нових злочинів. Книга Беккарія ініціювала ряд реформ кримінального законодавства в Європі:

• введення суддів присяжних,

• право на відведення судді,

• гласність судового розгляду,

• гласність винесення вироку,

• рівність свідків і вагомість доказів,

• роздільне утримання обвинувачених і злочинців.

В цих ідеях ми вбачаємо прообрази існуючих пенітенціарних систем цілого ряду розвинутих країн сьогодення.

Історично найбільш розроблена пенітенціарна система вперше виникла у 18 ст. в США в штаті Пенсільванія (так звана Пенсільванська система).

Для неї характерне одиночне ув’язнення, поєднання з релігійним впливом на ув’язненого, виключення його спілкування з зовнішнім світом.

Оборнська система, яка виникла в 19 ст. в м. Оборн (США) передбачала роз’єднання засуджених на нічний час і встановлювала дотримання абсолютного мовчання під час сумісної роботи, приймання їжі.

По мірі гуманізації суспільства, в різних країнах також змінювались засоби пенітенціарної системи, набуваючи більш прогресивних форм: строк ув’язнення розподілявся на декілька етапів з різними умовами утримання від суворих до пільгових, можливість побачень з родичами, надання права на передачі; при чому зміна умов утримання цілком залежала від погляду тюремної адміністрації на поведінку засудженого.

Така система вперше склалася у Великобританії в середині 19 сторіччя. Вона відмовилась від надмірностей попередніх пенітенціарних систем, зберегла їхні численні атрибути й надала засудженому в цілому гуманні і ліберальні форми, що відповідають сьогоденним принципам демократії.

У розвинених країнах існує декілька типів прогресивної системи відбування покарань (англійська, ірландська, французька і т. п.).

Як правило, всі вони передбачають три - п’ять етапів: одиночне ув’язнення, роз’єднання засуджених на нічний час, перехідний період з застосуванням праці ув’язнених по найму за межами тюрми, а також умовне або умовно-дострокове звільнення від покарання.

Різновидом прогресивної пенітенціарної системи є мережа реформаторів для засуджених віком від 16 до 30 років, яким вироком суду визначається лише вид покарання (без точного визначення строку). Адміністрації реформаторі надається право утримувати засудженого аж до його виправлення, але не більше терміну, передбаченого законом за даний злочин. Такі системи характерні для Швейцарії, Данії та ін. країн, де на основі гуманізації і диференціації умов тюремного ув’язнення не в абстрактній, а цілком реальній формі розв’язується завдання виправлення засуджених, шляхом поєднання покарання з навчанням, сільськогосподарською працею.

Особистість засудженого вивчається з застосуванням психотерапевтичних засобів впливу на нього, встановленням системи «позаінституційного» (без заточення в тюрму) впливу на засудженого і т.п.

Перш за все, ці нововведення необхідні для пошуків засобів боротьби з прогресуючою злочинністю, а також є результатом устремлінь прогресивних сил людського суспільства за демократизацію кримінального законодавства і його більш прагматичного застосування на благо людини, яка спіткнулась на якомусь етапі свого життя.

Повертаючись до часів діянь великих просвітителів, треба відмітити, що в Російській імперії жорстокість покарань і засоби їх виконання не поступались перед Західною Європою. Смертю каралися більш як 100 видів злочинів. Покарання стратою носили прилюдній характер. Тортури і доноси були звичайним явищем. Каторжні роботи вважались проявом високого гуманізму і за звичаєм замінювали покарання « на горло».

Кримінальне законодавство, основу якого складало «Соборное уложение» 1649 року (часи царя Олексія Михайловича Романова), Військові статути Петра І і чисельні імператорські укази, було невпорядкованим. Воно мало обвинувачувальний нахил, захищало кріпосництво та абсолютну монархію.

Тому книга Беккорія «Про злочини і покарання» не могла викликати інтерес в Росії, в країні де протягом всієї історії панував жорстокий політичний деспотизм.

Імператриця Катерина ІІ (1729-1796 рр.) вважаючи себе освіченою і прогресивною правителькою, неабиякий інтерес, як до особи автора, так і його твору. Вона уважно ознайомилась з книгою і запросила Беккаріа до Росії, пропонуючи йому діяльність по здійсненню ідей, започаткованих в його творі.

Приїзд Беккаріа до Росії не відбувся, але Катерина ІІ в 1767 році скликала спеціальну комісію з представників різних соціальних угруповань, звичайно привілейованих, тодішньої Росії для складання нового «Уложения», передавши їй власноручно написаний «Наказ» якого були закладені ідеї західноєвропейських мислителів у галузі суспільної і правової думки, запозичені із твору Монтеск’є «Про дух законів» і книги Беккаріа «Про злочини і покарання».

Охопивши питання судочинства, складання законів, торгівлі і ремесла, питання пов’язані із збільшенням кількості населення, виховання, функції діяльності поліції, державного господарства; зміст «Наказу» докладно відтворює запозичені із Беккаріа ідеї щодо презумпції невинності, класифікації відповідності покарання тяжкості і природі злочину, відповідальність співучасників злочину, попередження злочинних проявів. Докладно відтворені положення стосовно покарань свідків за відомо неправдиві свідчення, щодо оцінки свідчень.

Передбачалась заборона катувань, обмеження застосування смертної кари, пом’якшення покарань, надання обвинуваченому права на захист, роздільне утримування засуджених різного ступеню винності. У цілому увесь пафос «Наказу» в цій частині був спрямований на гуманізацію системи покарань і відмову від лякаючого принципу страхання і помсти в правосудді.

Але Росія того часу мало була підготовлена для сприйняття просвітительських ідей і відмова від традиційних методів насильства зустріла протидію панівних верств населення в тому числі і Сенату.

Тому Катерина ІІ була змушена відмовитись від цієї ідеї і «Наказ» був визнаний державною таємницею; нікому з нижчих чинів і «сторонніх» не дозволялося робити виписки з нього, а навіть читати.

Таким чином розвиток російської кримінально-правової системи продовжувався в традиційному насильницькому дусі, як інструмент зміцнення самодержавної влади, але разом з цим «Наказ» має позитивне значення для російського суспільства новими ідеями нового гуманістичного звучання, які були вироблені європейською цивілізацією, поступово готуючи підвалини для докорінних змін та демократичних перетворень у законодавстві, для зосередження пенітенціарної політики.

Разом з цим європейська пенітенціарна політика пішла по шляху проведення міжнародних пенітенціарних реформ і розробці європейських пенітенціарних правил, початок яким поклали перші тюремні конгреси середини 19 століття.

Спочатку вони проводились як з’їзди благодійних організацій, представників науки, літератури, інших прогресивних діячів. А починаючи з 1872 року – як міжнародні конгреси на урядовому рівні. Саме у 1872 році у Лондоні відбувся Перший міжнародний тюремний конгрес, який започаткував міжнародне співробітництво держав у пенітенціарній сфері та історію становлення і розвитку у міжнародному праві мінімальних стандартних прав поводження із в’язнями.

Процес вироблення цих правил і має свою довголітню історію. Проводились десятки міжнародних тюремних конференцій. Завдяки зміні соціально-політичних умов змінювався характер питань, підхід до них, назви самих конгресів, перш ніж проект Правил був схвалений всіма регіональними групами держав-членів Організації Об’єднаних Націй і прийнятий у 1955 році на 1 Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

Проте ці Правила не являли собою завершений варіант Європейської пенітенціарної політики, а відомі як Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями, тому що не вповній мірі відповідали власним напрацюванням кожної із держав, які були членами Ради Європи – колективного органу відповідального за сприяння прогресу в соціальній сфері, реалізації ідеалів і принципів загальноєвропейської культури. Тому у 1957 році державами-учасницями Ради Європи, був створений Європейський комітет з проблем злочинності, з одного боку, розвивати співробітництво Ради Європи з Організацією Об’єднаних націй з пенітенціарних проблем і, зокрема реалізації Правил, а з іншого привести текст Правил ООН у відповідність вимогам сучасної пенітенціарної політики з метою їх подальшого більш ефективного застосування в Європі згідно з вимогами Статуту Ради Європи.

В 1975 році ця робота була завершена і Кабінет Міністрів Ради Європи своєю резолюцією, 7315, схвалив текст європейської версії Мінімальних стандартних Правил поводження із в’язнями.

В 1981 році на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи був прийнята рекомендація по спеціальному положенню засуджених 14 (1981) про погодження з раніше висунутою пропозицією відносно перегляду правил для приведення їх у відповідність із сучасними тенденціями і для розширення спектра проблем для започаткування в Правилах. Виконання цього завдання було покладено на Комітет із співробітництва в галузі пенітенціарних проблем.

Цей новий етап в історії Європейських пенітенціарних Правил завершився прийняттям у 1987 році нової редакції Правил (рекомендація № 83/3. В основу їх нового змісту були покладені сучасні прогресивні погляди на місце і роль пенітенціарної політики у системі загальнолюдських цінностей з метою більш досконалого управління пенітенціарними установами з перспективами позитивного виправлення засуджених.

В новій редакції Правил значно зміщені акценти, які відображають глибокі зміни у свідомості установ, що сталися за час дії Правил ООН і перших Європейських Правил. Головна тенденція полягає у відході від застосування режимів, спрямованих на зміну поведінки і поглядів засуджених, у переході до використання моделей, що стимулюють розвиток соціальних навиків і внутрішніх ресурсів ув’язнених, які можуть допомогти їм включитися в нормальну життя після звільнення, індивідуалізації виправно-виховного процесу, диференціація режимів утримання (від більш суворого до помягшеного). Ідеологію і мораль цих нових Правил основують шість принципів : поняття гуманізму, повага людської гідності, соціальної орієнтації і ефективного управління пенітенціарними установами, неупорядженого застосування Правил, недопустимість дискримінації засуджених.

За своїм змістом нові Правила складаються з п’яти частин і преамбули, яка спрямовує їх головну мету.

У першій частині сформульовані головні завдання і шість незаперечних принципів загального характеру.

Друга частина вміщає принципи управління пенітенціарними установами. Це конкретні правила, які регламентують порядок прийому і реєстрації засуджених (ст. 7.1-10.3); їх розподіл і класифікацію (ст. 11.1-13); розміщення у місцях позбавлення волі (ст. 14.1-19); особисту гігієну (ст. 20-24); харчування засуджених (ст. 25.1-25.2); медичний догляд (ст. 26.1-32); дисципліну і покарання (ст. 33-38.3); засоби утримання (ст. 39-40); порядок надання інформації та подачі скарг (ст. 41.1-42.4); спілкування з навколишнім середовищем (ст. 43.1-54); релігійну і моральну підтримки (ст. 46-47.3); зберігання особистих речей засуджених (ст. 50.1-50.3).

Інформація третьої частини Правил стосується персоналу пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов’язків у відповідності до умов конкретних стандартів.

В четвертій частині висвітлюється мета і режим утримання засуджених.

Охоплюючи більшість сфер діяльності виправних установ, ця частина правил вміщує 26 конкретних правил поводження персоналу з ув'язненими.

В ній також обгрунтовані умови, характер і оплата їхньої праці (ст. 71.1-76.3); їх навчання (ст. 77-82); заняття фізкультурою та спортом, інше дозвілля (ст. 83-86); підготовка до звільнення ув’язнених (ст. 87-89.9).

В п’ятій частині вміщені правила утримання спеціального контингенту ув’язнених, серед яких можуть бути перебувачі під слідством і судом (ст. 91-98); ув’язнені за цивільні правопорушення (ст. 99); душевнохворі та психічно неврівноважені засуджені (ст. 100.1-104.4).

Навіть з цього короткого огляду, можна зробити висновок про те, що Європейські пенітенціарні правила являють собою соціальний послідовно структурований документ, легко доступний для практичного застосування та наукового вивчення.

Також Вони морально і політично зобов’язують держави Ради Європи, повноправним членом якої стала Україна встановленню більш високих стандартів поводження із в’язнями і створенню мінімальних необхідних умов у пенітенціарних установах відповідно до вимог гуманізму і справедливості.

Сигналом для активних примусових дій держави є неправомірні дії з боку членів суспільства та обмеженні в реалізації деяких прав і свобод.

Така діяльність забезпечує на деякий час суспільну безпеку від дій окремого ізольованого індивіда, але це тимчасове явище тому що засуджений повертається в суспільство таким же небезпечним, як і раніше. Суспільство зацікавлене в цілеспрямованості пенітенціарної функції на моральне оновлення засудженого і його перетворення на соціально-корисну людину.

І, звичайно, основною ланкою для створення умов для всебічного виконання пенітенціарної функції являється система органів – від центрального апарату до виправної установи, з учбовими закладами по підготовці кваліфікованих фахівців.

На відміну від західноєвропейських стандартів історично склалось так, що ні в Царській Росії, ні в Радянському Союзі система виконання покарань, при деякійсь автономізації (окреме фінансування, управління органами та установами, виробничо-господарська діяльність, наукові та проектні підрозділи, навчальні заклади) не мала самостійного статусу, що безумовно вплинуло на незавершеність традицій в її багатогранній діяльності. Якщо Царській Росії основним фундатором безперечно являлось МВС, то в пост революційні часи , був проведений ряд експериментів по визначенню побудови та місця існуючої пенітенціарної системи з точки зору на її відомче підпорядкування.

В хронологічному переліку таких етапів було вісім :

1. З жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув’язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та частково Наркомату внутрішніх справ – з квітня 1919 року створені табори примусових робіт були підпорядковані НКВС.

2. З 12 жовтня 1922 року постановою Наркомату ВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування НКВС до 1930 року.

3. 15 грудня 1930 року у зв’язку зі скасуванням НКВС, постановою ЦВК і РНК місця ув’язнення були підпорядковані Наркомату юстиції.

4. У липні 1934 року, після відновлення НКВС рішенням уряду, цьому Наркомату були передані всі місця позбавлення волі.

5. 15 березня 1953 року при виконання заходів по реалізації партійного і державного керівництва в країні, прийнятих ЦК КПРС, Радою Міністрів і Президією Верховної Ради СРСР підпорядкування системою було розмежоване таким чином, що виправно-трудові табори і колонії були передані Мінюсту, а тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх – МВС.

6. З січня 1954 року всі існуючі установи пенітенціарної системи були повністю підпорядковані МВС.

7. Восени 1956 року, у зв’язку з недоцільністю функціонування виправно-трудових таборів, вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передні у відання Мінюсту, а інші заклади залишились у віданні МВС.

8. З квітня 1957 року всі місця позбавлення волі були знову підпорядковані МВС, девони перебувають до 22 квітня 1998 року.

Тому зазвичай, створення Державної пенітенціарної служби підводить до певної тотожності статусу аналогічних відомств, які відомі практиці зарубіжних країн.

Існують різні підходи до відомчого підпорядкування пенітенціарної системи: у Китаї, США, Угорщині, Данії, Польщі, Чехії, Швеції, Японії пенітенціарні установи входять до складу Міністерства юстиції. А, наприклад, в Англії, Болгарії, В’єтнамі, Кубі, Монголії, Румунії, Сірії вони перебувають під егідою Міністерства внутрішніх справ.

Тому зараз в нашій державі теорія і практика відшуковує оптимальні варіанти відпрацювання стандартів пенітенціарної системи, щодо її розвитку, місця та функції на принципах гуманного ставлення до в’язнів, цілковитого зазначення їхніх прав і свобод у місцях позбавлення волі.

Цей творчий пошук насамперед базується на вивченні досвіду інших країн, співробітництві з зацікавленими громадськими об’єднаннями, створенні цільових програм з проблем теорії і практики діяльності установ виконання покарань.

Вступ України в Раду Європи в 1995 році відчиняє якісно нову сторінку у її історії. З`явились нові можливості поширення співробітництва із розвинутими країнами з багатьох напрямків діяльності. Одним з таких напрямків є реформування тюремної системи України. Така реформа покликана необхідністю приведення кримінальної політики держави у відповідність зі світовими і європейськими досягненнями.

Слід визнати, що в останній час неурядові організації стають помітними учасниками демократичних перетворень, у тому числі в Україні. Серед таких організацій – Penal Reform International (PRI). Ця неурядова організація була створена в Лондоні і зареєстрована в Нідерландах в листопаді 1989 року. У число членів PRI входять представники п’яти континентів з більш ніж 80 країн світу. PRI розробляє програми на регіональній основі, сприяє неурядовим організаціям та окремим особам в реалізації різноманітних проектів у своїх країнах, у розповсюдженні інформації та позитивного досвіду між країнами із схожими умовами суспільного життя.

PRI була створена для того, щоб надати можливість окремим представникам та організаціям, які займаються пенітенціарною реформою у своїх країнах, вийти на міжнародній рівень, налагодити обмін інформацією та досвідом, визначити перспективи розвитку.

Міжнародний центр тюремних досліджень (ICPS), був створений у квітні 1997 року при Школі права Королівського коледжу Лондонського університету. Цей центр надає допомогу урядовим та іншим зацікавленим організаціям в розробці відповідних стратегій для пенітенціарних установ з урахуванням доцільності тюремного ув’язнення.

Основу його діяльності складають проекти і консультаційні послуги для міжнародних установ, урядових та неурядових організацій. Його завдання полягає у тому, щоб розповсюджувати результати академічних досліджень і проектів як в національному, так і в міжнародному масштабі, зробити їх доступними для організацій та приватних осіб.

Міжнародна тюремна реформа і Міжнародний центр тюремних досліджень реалізує проект «Тюремна реформа у Східній Європі і Центральній Азії»

Процес реформування тюремної системи, як складова процесу демократизації і гуманізації суспільства, знаходиться в розвитку, в русі. Сьогодні вже не можна задовольнятися результатами, які досягнуті в цьому напрямку за останні роки. Об’єктивність вимагає пошуку нових шляхів, форм, методів вирішення проблем, які турбують суспільство.

Тема № 2. Становлення та загальна характеристика пенітенціарних (тюремних) систем.

Завдання та методичні вказівки щодо самостійної роботи курсантів під час підготовки до семінарського заняття

1. Опрацювати питання: «Спроби гуманізації тюремної політики наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст.» «Вплив досвіду функціонування перших пенітенціарних систем на тюремну реформу 1879 року в Російській імперії», скориставшись такою літературою:

1. Бентам И. Избранные сочинения. — С-П., 1876. Т. 1.

2. Гернет М.Н. История царской тюрьмы: В 5 т. — М., 1953.

3. Лучинский Н.Ф. Основы тюремного дела. Тюремный вестник, — С-П., 1904.

4. Полюмбицкий А. Джон Говард и состояние тюрем в Европе в конце ХУШ столетия / Юриди­ческие записки. — 1862.

5. Слиозберг Г.Б. Говард. Его жизнь и обще­ственно-филантропическая деятельность. — С-П., 1891.

6. Пенітенціарна ідея. Радов Г.О. Киів –1997.

7. Познышев С.В. Основы пенитенциарной на­уки. — М., 1923.

8. Тальберг Д.Г. Исторический очерк тюремной реформы и современные системы европейских тюрем. — Киев, 1875.

9. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. — С-П., 1889.

2. За конспектом лекцій повторити навчальний матеріал теми, що вивчається. При необхідності доповнити конспект лекції навчальним матеріалом згідно контрольних питань.

3. Підготувати індивідуальні навчально-дослідні завдання та реферативні доповіді за їх змістом:

1. Визначити місце, роль та історичне значення Пенсільванської тюремної системи у становленні сучасної пенології.

2. Визначити місце, роль та історичне значення Оборнської тюремної системи у становленні сучасної пенології.

3. Визначити місце, роль та історичне значення тюремної системи реформаторіумів у становленні сучасної пенології.

4. Визначити місце, роль та історичне значення англійської та ірландської прогресивної тюремної системи у становленні сучасної пенології.

5. Визначити місце, роль та історичне значення Борстальскої та інших тюремних систем для неповнолітніх у становленні сучасної пенології.

6. Визначити особливості реалізації ідей прогресивних тюремних систем в національній тюремній системі Бельгії у ХІХ -ХХ ст.ст.

7. Визначити особливості реалізації ідей прогресивних тюремних систем в національній тюремній системі Голандії у ХІХ -ХХ ст.ст.

8. Визначити особливості реалізації ідей прогресивних тюремних систем в національній тюремній системі Франції у ХІХ -ХХ ст.ст.

9. Визначити особливості реалізації ідей прогресивних тюремних систем в національній тюремній системі Германії у ХІХ -ХХ ст.ст.

10. Визначити особливості реалізації ідей прогресивних тюремних систем в національній тюремній системі Англії у ХІХ -ХХ ст.ст.

11. Визначити особливості реалізації ідей прогресивних тюремних систем в національній тюремній системі Росії у ХІХ -ХХ ст.ст.

12. Визначити особливості розгляду проблеми призначення покарання за, концепцією класичної школи кримінального права.

13. Визначити особливості розгляду проблеми призначення покарання за, концепцією антропологічної школи кримінального права.

14. Визначити особливості розгляду проблеми призначення покарання за, концепцією соціологічної школи кримінального права.

Навчальні питання (питання для обговорення):

1. Спроби гуманізації тюремної політики наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст.

2. Стан в тюрмах країн Західної Європи наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст.

3. Історичний розвиток та становлення перших пенітенціарних систем.

4. Загальна характеристика Пенсільванської, Оборнської та європейських пенітенціарних систем.

5. Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на порядок та умови тримання ув’язнених в Європі.

6. Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на створення тюрьмознавства як галузі кримінального права.

7. Вплив досвіду функціонування перших пенітенціарних систем на тюремну реформу 1879 року в Російській імперії.

Письмова консультація №1

Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на порядок та умови тримання ув’язнених в Європі та на створення тюрьмознавства як галузі кримінального права.

Обґрунтуванням та апологетикою тюремної політики держав, створенням теоретичних посилок, концепцій про організацію пенітенціарних установ, розробкою проектів реформ у законодавстві і методів поводження із засудженими займається спеціальна галузь наукових знань - тюрьмознавство, або пенітенціарна наука.

Виникнення цієї галузі знань прийнято пов'язувати з іменами двох відомих реформаторів тюремної справи - Джона Говарда і Ієремії Бентама, які, вивчивши стан справ в тюремних установах Англії та низки інших європейських країн, у кінці XVIIIст., висунули низку ідей і принципів реорганізації тюремних установ. У їх працях знайшли обґрунтування ідея виправлення злочинців і проекти раціональної архітектурної конструкції тюремних будівель і приміщень. До речі, в той час конструкція і внутрішній устрій тюремних будівель висувалися на передній план майже у всіх проектах тюремної реформи. Жахливий стан існувавших на той час в'язниць, спільне утримання в них самого різноманітного контингенту злочинців призвело перших реформаторів до думки про раціональність одиночного ув'язнення. Звідси, одиночне ув'язнення, покамерне розміщення арештантів висувались у якості принципу найбільш раціональної організації в'язниць, хоча незабаром з'ясувалося, що такий устрій призводить до інших, не менш небезпечних наслідків («живе поховання», психічні розлади, здичавіння), зводячи нанівець саму ідею виправлення як пристосування до людського гуртожитку.

Заклики до раціональної і гуманної організації тюремних установ у зв'язку з ідеями про законності й справедливість у каральній політиці були висловленими ще у відомому творі Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» (1764), у працях великих просвітителів і діячів французької революції (Монтеск'є, Вольтера, Робесп'єра, Марата та ін). У роботі «Нагорода за справедливість і гуманність» (1777) Вольтер, наприклад, писав: «Не слід, щоб в'язниця була схожа на палац. Не слід також, щоб вона була схожа на бійню... Тюремне ув'язнення є покаранням вже саме по собі; воно, отже, повинно бути співмірним з величиною злочину... Як би мало не тривало тюремне ув'язнення, воно є мукою. Коли ж до нього засуджують довічно, то це нестерпна мука»¹. Ж.П. Марат у відомому творі «План кримінального законодавства» (1780р.) виробив «правила поводження з обвинуваченими під час їх ув’язнення». На його думку, «до тих пір, поки обвинувачений не викритий в очах своїх суддів, з ним не мають права поводитись як із винним... Таким чином, не треба ніяких важких ланцюгів... ніяких знарядь, що завдають безперервні тортури, ніяких похмурих темниць, де хиріють у гнилості»².

Марат висловлювався за відокремлення різних ув'язнених: підслідних від засуджених, більш небезпечних від менш небезпечних, за те, щоб кожний засуджений в'язень мав окреме приміщення. Нарешті, він закликав: «Розпорядок у в'язницях не повинен бути залишеним на розсуд тюремників. Умови утримання різних злочинців встановлюються законом»³.

У перший період свого розвитку тюрьмознавство відало питаннями устрою тюремних будівель, внутрішньої їх конструкції і розміщення ув'язнених, санітарії і гігієни. Проекти Говарда і Бентама виходили передусім з цього. Пізніше увагу тюрьмознавців стали привертати питання поводження із злочинцями, підготовки тюремного персоналу, організації праці ув'язнених та виховної роботи з ними.

Рух за тюремні реформи, який у XIXст. охопив багато країн Європи і Америки, суттєво не позначився на долі тисяч і тисяч в'язнів, не міг радикально поліпшити становище у в'язницях. Ще у 1913 році С.В. Познишев зазначав: «З часів Говарда не перестає розвиватися і тюремна література. В даний час література, що присвячена окремим питанням тюрьмознавства, воістину неосяжна. У більшості держав існують і журнали, присвячені спеціально питанням тюрьмознавства; наприклад, існуючий у нас «Тюремний вісник», Журнал «Penitentiare e (le droit penal)» - у Франції, «Revista didisciplina carciraric» - в Італії, «Blatter fur Gefangniskund.e» - в Німеччині та ін⁴.

На початку ХХст., внаслідок результатів півстолітнього досвіду, були встановлені і суттєві недоліки одиночного ув'язнення, при його послідовному проведенні. Воно нерідко виявляло руйнівний вплив на фізичне і психічне здоров'я в'язнів; воно вимагало від держави величезних витрат на зведення дорогих пенітенціарних установ, витрат, які не відповідали отриманим результатам; нарешті, воно робило ув’язненого людиною пасивною, відучувало його від умов суспільного життя і, при звільненні, відразу переносило його зі стану крайньої несвободи в прямо протилежне.

Зважаючи на це все, захоплення системою одиночного тюремного ув'язнення, що до середини ХІХст. охопило усю Європу, на початку ХХст. починає проходити, і в літературі вже нерідко лунали голоси його противників. Більшість тюрьмознавців, правда, не поділяли негативного ставлення до одиночного ув'язнення, але прихильників ідеї абсолютного усамітнення арештантів теж практично не стало. І на конгресах, і в літературі все більше і більше отримували визнання різні способи пом'якшення умов одиночного ув'язнення - загальні роботи, спільні прогулянки, поміщення довгострокових арештантів до окремих келій лише на частину призначеного їм судом часу строку ув’язнення тощо.

Найбільшого розвитку система одиночного тюремного ув'язнення досягла в Бельгії і Голландії, особливо в Бельгії, де, за законом 1870р., всі види позбавлення волі відбувались в умовах одиночного ув'язнення строком до 10 років. У Франції, згідно із законом 1875р., було встановлено одиночне ув'язнення у департаментських в'язницях для всіх підслідних арештантів і для засуджених на строк не більше одного року; однак засуджені до тривалих строків могли бути залишені і після закінчення року в умовах одиночного ув'язнення, але тільки за власним бажанням; при цьому термін ув'язнення знижувався для них на 1/4.

Німецьке кримінальне Уложення визначало, що покарання у виді поміщення до гамівного будинку і в'язниці могли відбуватись протягом всього або частини призначеного судом строку в умовах одиночного ув'язнення; однак, без згоди засудженого воно не могло тривати довше 3 років. В Австрії, за законом 1872р., засуджені на термін до 18 місяців утримувались протягом усього терміну в умовах одиночного ув'язнення; до довгострокових арештантів воно застосовувалось протягом перших 3 років.

У стародавній Росії тюремне ув'язнення мало значення не позбавлення волі, а скоріше фізичної муки; це був різновид тілесного покарання. Ні про який розподіл арештантів, звичайно, і згадки не було; навіть у XVIIIст. чоловіків нерідко сковували за ноги із жінками. Статут про утримання під вартою вимагав, щоб дорослі містились окремо від неповнолітніх, підслідні - від засуджених, присуджені до одного роду ув'язнення - окремо від присуджених до інших, більших строків; але, за браком приміщення, ці вимоги не завжди дотримувались, тому і Закон зробив певні застереження на випадок «браку місця». Пануюча система розміщення арештантів – загальне ув'язнення, і вдень, і вночі. У сорокових роках ХІХст., за особистим бажанням імператора Миколи Павловича, який відвідав англійську Пентонвільску в'язницю і залишився дуже задоволеним нею, в Росії передбачалося ввести одиночне ув'язнення, але це бажання практичного здійснення не отримало. Тільки у вісімдесятих роках була збудована у Санкт-Петербурзі перша в'язниця для одиночного ув'язнення для осіб, які відбували покарання за вироками світських суддів.

Дещо раніше був збудований у Петербурзі, за тією же системою, будинок попереднього ув'язнення для підслідних арештантів.

Петербурзька одиночна в'язниця - установа зразкова. За законом від 15 червня 1887р. найбільший термін одиночного ув'язнення - 11/2 року, причому термін, призначений за судовим вироком, при відбуванні покарання у одиночній в'язниці скорочується на 1/4, а засудженим на термін більше року - на 1/3. В будинку попереднього ув'язнення всі арештанти містились в умовах одиночного ув'язнення до передачі справи судовим слідчим прокурорському нагляду, а потім переводились до загальних камер, але особам привілейованих станів надавалось право залишатися і в наступні періоди руху справи в умовах одиночного ув'язнення. Проект кримінального Уложення закріпив кілька різних систем ув'язнення. Одиночне ув'язнення було введеним до каральної системи і у військовому законодавстві. У 1867р., при реформі військово-кримінальних законів, встановили два спеціальних виду позбавлення волі для нижніх чинів - військово-виправні роти і військові в'язниці, причому в основу і тих, і інших було покладено одиночне ув'язнення у військово-виправних ротах - протягом першої половини строку тримання в розряді випробовуваних, після чого арештанти підлягали переведенню до загальних камер на день, із роз'єднанням на ніч, у військових в'язницях - на весь час, призначений вироком. Військово-виправні роти у 1879р. були скасовані і замінені дисциплінарними частинами. Військові в'язниці спочатку були влаштовані на засадах суворого келійного ув'язнення; ні навчання арештантів, ні робіт не було; побачення зовсім не дозволялися; найбільший термін ув'язнення був 6 місяців. У 1875р. термін ув'язнення був знижений до 4 місяців. Положенням 1883р. був суттєво пом'якшеним порядок відбування покарання: арештантів було наказано виводити на загальні стройові навчання і гімнастику, були організовані роботи у камерах, допущені господарські роботи поза камер тощо; але побачення, все-одно, не дозволялись.

Розвитку пенітенціарних ідей і концепцій, теоретичному осмисленню тюремної практики, обміну думками з цих питань сприяли міжнародні тюремні конгреси. Спочатку такі конгреси кілька разів збиралися у наслідок приватного почину деяких філантропів, які представляли тюремні системи окремих країн (в 1846р. в Німеччині – у Франкфурті-на-Майні, в 1847р. – в Брюсселі і в 1857р. – знову у Франкфурті-на-Майні).

Пізніше періодично, раз на п'ять років, стали скликатися за заздалегідь визначеними процедурами офіційно визнані урядовими колами різних країн міжнародні тюремні (пенітенціарні) конгреси. До Другої світової війни таких конгресів було скликано одинадцять: перший конгрес, на якому була заснована міжнародна кримінально-пенітенціарна комісія по скликанню подібних конгресів, відбувся в 1872р. в Лондоні; другий - в 1878р. в Стокгольмі; третій - в 1885р. - в Римі; четвертий - у 1890р. у Петербурзі; п'ятий - в 1895р. в Парижі; шостий - у 1900р. в Брюсселі; сьомий - в 1905р. в Будапешті; восьмий - в 1910р. у Вашингтоні; дев'ятий - в 1925р. в Лондоні; десятий - у 1930р. в Празі; одинадцятий - у 1935р. в Берліні.

Організаційний орган конгресів - постійна кримінально-пенітенціарна комісія – випускала спеціальний бюлетень щодо скликання та реалізації матеріалів конгресів. Матеріали конгресів видавалися окремо на різних мовах і істотно поповнювали тюрьмознавську літературу. За усталеним традиційним регламентом тюремні конгреси працювали у чотирьох секціях, в яких обговорювали: в 1-й - питання кримінального законодавства; у 2-й - питання власне пенітенціарні, що стосувались постановки тюремної справи; в 3-й - питання попередження злочинів, у тому числі рецидивних; в 4-й - питання правопорушень неповнолітніх та їх перевиховання.

При оцінці ролі міжнародних пенітенціарних конгресів та їх впливу на тюрьмознавство слід враховувати, насамперед, те, що головне призначення і самого тюрьмознавства, і цих конгресів полягає у позитивній реорганізації існуючої тюремної політики, у пошуку рішення гострих проблем, пов'язаних із здійсненням цієї політики.

Разом з тим на цих конгресах «санкціонувалися», знаходили «наукове» обґрунтування (відкрито або в завуальованій формі) акції окремих урядів, спрямовані на придушення опору, на посилення репресій і нехтування прав і інтересів осіб, ізольованих в тюремних установах. Так, 8-й Вашингтонський конгрес санкціонував запровадження системи невизначених вироків і приєднання до відбутого покарання з визначеним строком додаткових превентивних заходів у вигляді обмеження волі до осіб, які «не виправилися» або «потенційно небезпечних» осіб: 9-й Лондонський конгрес «узаконив» систему превентивного ув'язнення і тим самим «теоретично обґрунтував організацію концентраційних таборів»; 11-й Берлінський конгрес схвалив методи стерилізації «потенційних»; «спадкових» злочинців, визнавши тим самим пріоритет біологічної концепції злочинності.

Після Другої світової війни в 1950 році в Гаазі відбувся 12-й тюремний конгрес. У цьому ж році на сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято рішення: проведення подібних міжнародних форумів взяти під егіду ООН. Міжнародна кримінально-пенітенціарна комісія як орган тюремних конгресів була розпущена, а її функції передані Економічній і соціальній ради ООН. Одночасно були створені регіональні групи експертів ООН для Європи, Азії, Латинської Америки, арабських країн), які і повинні готувати міжнародні конгреси з питань боротьби із злочинністю і методів поводження зі злочинцями.

С.В. Познишев у свій час зазначав: «Позитивний метод, маючи під ним спостереження і досвід, завжди більшою чи меншою мірою застосовувався у тюрьмознавстві»⁵. На його думку, «тюрьмознавство і є та галузь знань, яка висвітлює проведені досліди загальними науковими ідеями, перевіряє, об'єднує і оцінює їх і на цьому ґрунті будує свої вказівки щодо найкращого, при сучасних умовах стану в'язниць. Воно покликане освітлювати шлях законодавця і тюремного діяча в їх прагненнях до досягнення пенітенціарних цілей»⁶.

С.В. Познишев розглядав тюрьмознавство як особливу галузь науки кримінального права, що об’єднує та узагальнює багату різноманітність питань, організаційних, виправних, які розв'язуються за допомогою не тільки юридичної, але й інших наук (психології, психіатрії, гігієни тощо).

Відомий в тюрьмознавстві західнонімецький вчений Міттермайер у підручнику з тюрьмознавства (1954р.) цю наукову дисципліну трактує як вчення про тюремні установи і життя в них. При цьому він виділяє три групи питань: 1) правові питання виконання покарання, відносин між державою і ув'язненим; 2) адміністративна сторона діяльності в'язниць, організація власне тюремної справи, що відбувається на розсуд адміністрації і 3) питання психічного впливу на ув'язненого.

Він також вважає, що «тюрьмознавство - це частина науки кримінального права, якщо трактувати останню в більш широкому сенсі. На його думку, воно розглядає правові питання на тлі і поряд із загальними вченнями про управління, філософію, психологію, медицину, особливо психіатрію, педагогіку, економіку та соціології соціологію»⁷.

Таким чином, тюрьмознавство представляється як комплексна наукова дисципліна, як конгломерат різних галузей знань, що слугує «раціональній» організації тюремної справи. При цьому залишається незрозумілим, як це все вміщається в рамки науки кримінального права, науки юриспруденції.

З іншого боку, останнім часом у ряді сучасних країн, зокрема в США, тюрьмознавство у якості самостійної наукової галузі втрачає своє значення. Виявляється тенденція розчинення питань виконання покарання і виправлення злочинців в загальних проблемах пенології, кримінології та соціології злочинності. Ось, наприклад, які розділи, що відносяться до тюрьмознавства, містяться в книзі американських авторів Барнса і Тітерса «Нові горизонти в кримінології»⁸: «Виникнення і розвиток в'язниць», «Оцінка традиційного тюремного ув'язнення», «Новий підхід до проблеми виправних установ», «Соціальна адаптація колишнього ув'язненого в суспільстві», «Праця ув’язненого за виправною програмою», «Виправне поводження з жінками». Аналогічне становище спостерігається і в сфері виконання покарання відносно неповнолітніх. Так, західнонімецький вчений В. Міддендорф у книзі «Кримінологія неповнолітніх» поряд з питаннями про причини злочинності неповнолітніх і особистість злочинця розглядає і заходи покарання, що застосовуються до них, організацію в'язниць і виправних установ для неповнолітніх⁹.

У кращому випадку питання виконання покарання розглядаються в пенології (науці про покарання), яка в низці країн (США, Франції та інших) виявляє тенденцію до роздільного розвитку від кримінології. Але і при цьому конкретні та нагальні питання виконання покарання та організації перевиховання засуджених тонуть у масі абстрактних міркувань і порожніх просторікувань.

Такий розвиток призводить до того, що наука втрачає своє прикладне значення, перетворюється на конгломерат ідей, концепцій і понять, відірваних від конкретних потреб виконання покарання і нагальних проблем перевиховання засуджених. Характеризуючи стан пенітенціарної науки США, В.П. Шупілов зазначає: «Вплив виправної науки майже не позначається на діяльності виправних установ Сполучених Штатів, бо виправна наука США і практика пенітенціарних установ розвивалися як дві самостійні, які майже не перехрещуються, лінії»¹⁰.

Ця обставина особливо негативно позначається на найголовнішому - на реалізації ідеї виправлення злочинців. В різних науках на Заході, зокрема, кримінології, пенології та пенітенціарії, поняття «виправлення злочинця» трактується досить різноманітно; існує безліч суперечливих наукових концепцій про поняття, зміст та методику виправлення, побудованих на настільки ж суперечливій методологічній основі. При всьому цьому основний сенс «виправлення» зводиться до пристосування засудженого до порядків у тюрмі, придушення «злої волі», примусу до покори, його упокорення, незалежно від того, чи йдеться про «реформацію», «ресоціалізацію», «реадаптацію» або про іншу формулу цього поняття.

Потрібно відзначити, що трактування поняття «виправлення» в західному тюрьмознавстві знаходиться в залежності від пануючих у науці кримінально-правових і кримінологічних шкіл і течій.

Зокрема, концепція класичної школи розглядає призначення покарання як кару, відплату зла за скоєне, відповідає, наприклад, поняттю виправлення як залякуванню засудженого, прямого придушення його волі, вселення у нього почуття страху.

Антропологічній школі кримінального права і подібним їй біологічним напрямам властиві визнання злочинця патологічно хворим, спадково схильним до злочинів, біологічно або психічно неповноцінним. Звідси і визнання ряду категорій злочинців зовсім невиправними, що підлягають якщо не смертній карі, то довічному ув'язненню. Стосовно ж осіб, яких можна виправити, ведеться мова про «лікування», що передбачає не тільки медичне втручання, але й інші, в тому числі фізичні заходи впливу (наприклад тілесне покарання).

Соціологічна школа кримінального права з безліччю напрямків і течій розглядає злочинця як особу, що знаходиться у «небезпечному стані», яка наділена антисоціальною установкою, або яка не пристосована до умов середовища і гуртожитку, з особистістю, що зазнала певної деформації. Звідси у виправному плані ставиться завдання забезпечення безпеки засудженого, ресоціалізації, реадаптації, реформації його особистості з точки зору соціальних умов суспільства.

Такий підхід, однак, має певне приховане соціально-політичне підґрунтя, ніж може здатися при зовнішньому розгляді зазначених формул виправлення. Міркування законності, прав та інтересів засуджених за концепцією соціологічної школи (це особливо відноситься до американської кримінології та пенітенціарії) можуть зневажатися набагато витонченіше, ніж при іншому підході, оскільки обґрунтовується система невизначених вироків «до забезпечення безпеки і виправлення», поєднання строкового покарання з додатковими заходами ізоляції і обмеження свободи «в інтересах забезпечення безпеки і виправлення», необмеженого контролю (і поліцейського переслідування) за особами, які перебувають в «небезпечному стані», «які не виправилися» тощо. Тим самим відкриваються можливості для будь-якого свавілля у відношенні до неугодним особам.

Якщо підходити до проблеми з точки зору тієї особи, яка повинна дбати про виправлення засуджених, то для тюрьмознавства характерно покладання тягаря виправлення на засудженого. Адміністрація пенітенціарної установи повинна допомогти йому в цьому, стимулювати його, за допомогою різних методів поводження, «прогресуючи» їх залежно від поведінки засудженого.

До речі, поняття «поводження зі злочинцем» (від анг. - treatment, франц. - traitement, нім. - Behandlung), дуже поширене в західній кримінології та пенітенціарії, і підміняє собою багато інших понять і термінологічно може означати і саме покарання, і режим його відбування, і способи поводження, обходження зі злочинцем, його «лікування», виховання. Така «універсальність», багатозначність терміна дозволяє вживати його в різних, часом суперечливих концепціях, пускати в хід при певних «наукових» маніпуляціях. Змішання понять дозволяє буржуазним тюрьмознавцям робити акцент на будь-які, що здаються їм ефективними, методи впливу на засуджених, пропонувати туманні «виправні» програми, а тюремній адміністрації - ухитрятися в їх застосуванні або створювати видимість прояву турботи про «виправлення», «лікування» ув'язнених, по-своєму трактуючи ті ж самі вихідні поняття.

При всьому цьому центральне місце в будь-яких виправних програмах займає психічна і релігійна обробка засуджених. «Психоаналіз» (за Фрейдом), «психотерапія», апеляція до підсвідомого, чуттєвого, інстинктивного з метою придушення «агресивних імпульсів», пріоритет служби лікаря-психіатра перед усіма, хто у виправному плані стикається з особистістю засудженого-все це найбільш характерно для виправних концепцій і програм західних тюрьмознавців, особливо американських.

Якщо ж у цих концепціях і звертається увага на педагогічну сторону виправної роботи, то за основу беруться і проповідуються моральні цінності, зразки життя і поведінки, ідеї і погляди існуючого суспільства.

Характерною рисою розвитку правових ідей і самого кримінально-виконавчого права України в наш час є, з одного боку, прагнення реформувати саму цю систему, а з іншого - спроба осмислення і прилучення до міжнародних стандартів поводження із засудженими. Помітні також термінологічні нововведення, що дисонують з поняттями і термінологією радянського періоду виправно-трудової політики і відповідної їй галузі права (законодавства).

Цей двоїстий, «перехідний» характер поки ще помітно позитивно не позначилося на організації самого процесу виконання покарання, у діяльності кримінально-виконавчих, в тому числі виправних установ.

Письмова консультація №2

Вплив досвіду функціонування перших пенітенціарних систем на тюремну реформу 1879 року в Російській імперії.

Зміст проблеми реформування тюремної системи Росії у 70-х роках ХІХ ст. Проблема реформування тюремної системи у 1870-х роках постала перед державою дуже гостро. Суспільні, соціальні, економічні відносини, свобода друку і громадський рух досягли такого рівня розвитку, що пенітенціарна система не встигала за ними і здавалась найбільш прогресивній частині російського суспільства страшним лихом, що вимагало негайних радикальних реформ.

Безумовно, архаїчна тюремна система Російської імперії 1870-х років, c її тілесними покараннями, громіздкою системою управління, убивчими пішими етапами до Сибіру і старими тюремними приміщеннями, що десятки років не ремонтувались, потребувала термінової модернізації не тільки з міркувань гуманності, але й тому, що банально не відповідала перед нею завдань, що перед нею поставали.

До честі царського уряду, він це чудово усвідомлював і досить відверто констатував жалюгідний стан і пенітенціарної справи, і пенітенціарної системи в Російській імперії до кінця 70-х років XIX століття навіть в офіційних звітах та внутрівідомчому листуванні. Напередодні тюремної реформи 1879 року один з високопоставлених чиновників міністерства юстиції писав, що виконання поставлених перед тюремною системою імперії завдань ускладнюється «полною дезорганизациею и безусловно неудовлетворительностью современного тюремного дела в империи и совершенным отсутствием на местах органов, способных прийти в этом отношении на помощь центральному установлению»¹¹.

Микола Валеріанович Муравйов (1850-1908рр.) був п'ятнадцятим міністром юстиції Російської імперії у чині генерал-прокурора. У час перебування його міністром юстиції було закінчено здійснення судової реформи 1864 року, створено 3 нових судові палати (Іркутська, Омська і Ташкентська) і 23 окружних суди, видано кримінальне Уложення від 22 березня 1903 року, суттєво продовжені роботи із складання цивільного Уложення.

Міністр юстиції Росії М.В. Муравйов, один з основних ідеологів тюремної реформи, писав у 1878р., що «російська в'язниця не є і не може бути тим, чим їй слід бути, тобто інститутом внутрішньої політики для боротьби із злочинністю. Вона, навпаки, підтримує і знову породжує злочини, бо арештант виходить із в'язниці зіпсований і безпорадний, діватися йому нікуди, суворе і тверезе дисципліноване життя йому не знайоме, працювати він не звик, не вміє або не хоче. За відсутністю в острозі чесної і законної роботи, в ньому невпинно кипить робота злочинна, точна, невловима»¹².

Призначений в 1885 році іркутським генерал-губернатором граф Ігнатьєв після відвідування місцевого тюремного замку знайшов його «брудним і переповненим, повітря нестерпним, взагалі все перебувало у самому непривабливому вигляді». Після відвідування замку він першим ділом розпорядився надати місту 100 арештантів для ремонту іркутських мостових. Частина доходів від арештантських робіт повинна була піти на користь в'язниці, інша частина - в казну. Ув’язненим теж повинні були видати частину грошей – 4/10 від суми прибутків.

Прикладом опису стану дореформених місць позбавлення волі є «Огляд діяльності Головного тюремного управління за 1879-1889 рр.», який був опублікований у 1889 році і в якому розміщувався «Нарис становища тюремної частини наприкінці 70-х років».

Характерно те, що чиновники без будь-якої демагогії і прикрас досить відверто констатували: «Не говоря уже о том, что часть тюрем была устроена в наемных домах, дурно или совсем не приспособленных к размещению арестантов, или же в казенных зданиях, сооруженных для иных потребностей, даже специальные тюремные здания в большинстве своем отличались ветхостью, сыростью, недостатком света и воздуха, неудобством внутреннего устройства помещений, отвратительным состоянием отхожих мест». До цієї характеристики потрібно додати визнання самого відомства, що деякі в'язниці перебували в стані повного руйнування, були відсутні ванни, кухні, пральні тощо. Іншими словами, необхідність реформи пенітенціарної системи зовсім виразно назріла - про це відкрито писали урядові кола.

Також необхідність тюремної реформи була викликана низкою супутніх обставин, зокрема, потребою суспільства у гуманізації життя та постійною участю Росії у міжнародних тюремних конгресах. Прагнення підтримувати міжнародний престиж стимулювало тюремні перетворення в Росії.

Будь-яка тюрма завжди була і буде порочною системою. В різні часи умовна кількість «поганого» в пенітенціарних системах, природно, різниться, але воно є в межах будь-якої системи виконання покарань. У 1870-1900рр. у багатьох тюремних системах навіть стереотипно передових європейських країн залишалася ще маса архаїчних напівфеодальних рудиментів, які з позиції сьогоднішньої моралі, і вже тим більше норм юстиції, виглядають жорстоко і дико. Перш за все це відноситься до практично повсюдного поширення в кримінальних кодексах Європи такого не надто приємного явища, як тілесні покарання. Наприклад, тілесні покарання в другій половині XIX – на початку XX століття зберігалися в кримінальних кодексах найбільш розвинених та передових країн - у Німеччині (як міра тюремно-дисциплінарна аж до 1917 р.), Франції (відновлені у 1890 р.), Швеції, Данії (за кодексом 1866 р. для неповнолітніх), Норвегії тощо.

Але поступово, крок за кроком, найбільш прогресивні громадські діячі, преса, а також найбільш далекоглядні чиновники міністерств внутрішніх справ та юстиції сприяли відмиранню цих непривабливих явищ. Російська імперія тут не була винятком із загальносвітових тенденцій реформування тюремної системи. Цими тенденціями були гуманізація покарання, його прив’язка до цілей виправлення, спрощення порядку покарання, врахування особливостей окремих категорій ув'язнених, забезпечення можливостей реалізації принципу часткової самоокупності пенітенціарної системи тощо.

Наприклад, сильний рух проти тілесних покарань, які у російському суспільстві з 1860-х років постійно викликали бурю обурення і масу протестів, призвели до того, що навіть опозиціонери соціалістичного спрямування до кінця XIX століття змушені були визнати: «И все-таки телесным наказаниям подходил конец. Общественная борьба оказала свое влияние, и правительству пришлось уступить… общественное движение против телесных наказаний, хоть и не сразу, сказалось сильно на сокращении их; имеющиеся у нас данные по нескольким губерниям за 1893 и 1900 годы показывают, что число телесных наказаний в них сократилось в 2-4 и даже более раз»¹³.

За часів правління Олександра II царський уряд все ясніше почав усвідомлювати необхідність кардинального поліпшення справ у тюремній системі імперії. Серйозність намірів уряду доводить той факт, що у 1860–1870рр. ним були створені 5 основних міжвідомчих комісій, діяльність кожної з яких була етапом у процесі опрацювання тюремної реформи: 1) 1862 р. - комісія К.І. Палена; 2) 1869 р. - комісія О.Б. Лобанова-Ростовського; 3) 1872 р. - комісія В.О. Соллогуба; 4) 1873 р. - комітет П.О. Зубова; 5) 1877 р. - комісія К.К. Грота. У процесі підготовки до тюремної реформи відбувалося вивчення і узагальнення пенітенціарного досвіду США, Ірландії, Англії, Швейцарії, Бельгії, Німеччини, Франції, Австрії, Швеції, Данії та Туреччині. В організаційно-управлінському плані найбільш сильний вплив на становлення кримінально-виконавчої системи Росії справила шведська модель пенітенціарної системи.

Складність і багатоаспектність (міжнародного і внутрішнього правового, управлінського, фінансового, кадрового та ін. характеру) завдання, що постало перед державою, було посиленим одночасною реалізацією низки інших масштабних проектів, які зробили неможливим одномоментне проведення тюремної реформи у 1860-х рр. На початку 1860-х було виділене первісне завдання (найменш витратне) - оновлення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства (Судові статути, Уложення про покарання кримінальні та виправні), яке вирішувалася у період з 1864 по 1890 рр. Одночасно з цією роботою, до середини 1870-х був визначеним другий сегмент реформи - цілий комплекс найвитратніших практичних заходів, зокрема:

1. Реформування адміністративного устрою тюремної системи у масштабах імперії - забезпечення єдності, ефективності та уніфікованості каральної практики на всій території імперії.

2. Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи (програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, каналізацією, лазаретами і лазнями).

3. Інтеграція до тюремної системи імперії актуальних на той момент загальносвітових концепцій пенітенціарної справи у відповідності із європейськими стандартами.

4. Скасування нелюдських пережитків архаїчної феодальної тюремної системи минулих століть у відповідності з підписаними загальноєвропейськими конвенціями і стандартами.

5. Зниження смертності ув'язнених.

Реформування адміністративного устрою тюремної системи у масштабах імперії.

Одним із основних завдань тюремної реформи в Росії стало удосконалення системи управління місцями ув'язнення, підвищення ролі центрального органу тюремного відомства у здійсненні контрольних функцій, забезпечення єдності каральної практики на всій території імперії. Дореформений система управління місцями ув'язнення не представляла єдиного гармонійного механізму.

До 1879 року в Росії не було єдиного тюремного управління: існувало 15 відомств, яким підпорядковані тюрми. Тому створення у 1879 році Головного тюремного управління поклало початок принципово новому етапу тюремної реформи в Росії - практичного втілення теоретичних положень реформаторського характеру, що були сформульовані раніше, але не застосовувались на практиці.

Проблему адміністративного удосконалення управління місцями ув'язнення, на думку реформаторів, можливо було вирішити передачею в'язниць у відання Міністерства юстиції. Тим самим, по-перше, вводилась єдиноначальність, по-друге, з'являлася можливість для формування штату професійних наглядачів, які могли не просто здійснювати охорону, але і впливати на засуджених з метою виправлення, і по-третє, внутрішні війська звільнялися від впливу злочинців. Таким чином, передбачалася реорганізація системи управління пенітенціарними установами на всіх розглянутих рівнях. Внаслідок цього адміністративне реформування проводилося за трьома основними напрямками. Перший напрямок передбачав створення нового центрального відомчого органу. Саме тому, 27 лютого 1879р. при Міністерстві внутрішніх справ було засновано Головне тюремне управління, що перейшло 13 грудня 1895р. у відання Міністерства юстиції.

Другий напрямок адміністративного реформування полягав у зміні системи управління на губернському рівні. З цією метою передбачалося введення державної тюремної інспекції, а також обмеження повноважень Товариства піклувального про тюрми і поліції.

Для усунення існуючої в губерніях багатоначальності в управлінні в'язницями необхідно було збудувати тверду, самостійну і відповідальну за свої дії владу, усунувши від безпосереднього завідування в'язницями всі ті елементи, діяльність яких визначалася не - службовими обов'язками, а добровільним і посильною працею. З цією метою 31 березня 1890р. було створено новий інститут - тюремну інспекцію, якій було довірено місцеве завідування господарською та адміністративною частинами тюремних установ. У більшості губернських і повітових тюремних замків управління господарсько-адміністративним порядком було зумовлено участю тюремних комітетів і відділень Товариства піклувального про тюрми. Вони, як було підкреслене у циркулярі МВС: «...получая из казны в свое распоряжение суммы на содержание тюрем и арестантов, руководствовались в удовлетворении потребностей исключительно своими частными соображениями, покрывая недостаточные ассигнования по одним статьям, излишками по другим...» Тюремні комітети і відділення зберегли за собою благодійно-філантропічну діяльність у тюрмах загального призначення. Відтепер головні їх турботи повинні були спрямовані «на попечение об освобожденных из тюрем,...облегчение участи семей заключенных и преимущественно, их детей...», тобто тюремні комітети займалися працевлаштуванням звільнених ув'язнених, підшукуючи їм роботу, щоб ті не почали знову жити злочинним життям.

Третім напрямком у реформуванні системи управління була реорганізація посад доглядачів на посади начальників і створення штату професійних наглядачів. Для начальників передбачалося підвищене утримання (оклад, пенсія, забезпечення казенною квартирою), що дозволяло закріпити кадри.

Закон від 11-го грудня 1879 року «Про основні положення, що мають бути керівництвом при перетворенні тюремної частини і при перегляді Уложення про покарання» звів всі місця ув'язнення імперії до чотирьох основних видів: каторжні тюрми, виправні будинки, тюрми (губернські, повітові) і арештні будинки. «Універсальні» каторжні в'язниці повинні були замінити колишню систему каторги з поділом робіт на рудничні, кріпацькі і заводські. Загальна реформа каторги передбачала два напрямки: створення нових, більш віддалених, зон для висилки злочинців (наприклад, острів Сахалін) і розширення числа постійних каторжних в'язниць, в яких злочинці відбувають весь строк покарання.

Тюремні замки мали поділятися на три ізольовані один від одного відділення з різним режимом утримання: термінове, слідче та пересильні. Однак ця реорганізація проводилася тільки в центрі (зокрема, в Санкт-Петербурзі) і не торкнулася віддалених губерній навіть при будівництві нових в'язниць.

Наступним напрямком у реформуванні було створення виправних арештантських відділень, які повинні були замінити виправні роти, робочі та гамівні будинки, а також інші пенітенціарні установи із застарілими, нелюдськими і жорстокими умовами тримання. У них повинні були відбувати термін ув'язнення чоловіки у віці від 16 до 60 років, придатні до важких фізичних робіт. Ще одним напрямком у реорганізації місць ув'язнення було будівництво арештних будинків, призначених для тимчасового утримання порушників громадського порядку.

У процесі тюремної реформи оформився ще один вид виправно-трудової установи - колонія для неповнолітніх злочинців. Ці заклади давали вихованцям початкову освіту і навички землеробства, скотарства та ремісництва, з метою утворити з них досвідчених сільських робітників та ремісників і тим забезпечити їм засоби до існування. Неповнолітні злочинці за законом були повністю ізольовані від дорослих арештантів. При колонії не було своєї церкви, тому вихованці відвідували не тюремний храм, а одну з міських церков. Хворих дітей за спеціальним указом направляли до університетської клініки або до місцевої лікарні, а не до тюремного шпиталю. Крім цього, при направленні до колонії, при виклику до суду або за іншими подібними обставинами вони етапувались окремо від арештантських партій, під наглядом окремо призначених чинів поліції. Вважалося, що внутрішнє життя колонії не повинно відрізнятись від побуту незаможних селян і ремісників, тому всі господарські роботи виконували самі вихованці.

Вихователі, на кшталт батьків, жили разом з вихованцями. Діти молодшого віку перебували ізольовано від старших, а найбільш «важкі» підлітки поміщалися до окремої сім'ї, якою керував самий досвідчений вихователь і яка перебувала під постійним наглядом лікаря. У разі систематичного порушення дисципліни підлітки переводилися на більш жорсткий режим утримання, включаючи покарання, передбачені для дорослих засуджених¹⁴.

Наприкінці XIX ст. у Саратовській губернії було створено притулок для дітей арештантів від 6 до 14 років. Їх навчали читанню та письму, арифметиці, привчали до посильної праці. Виготовлені ними речі продавали, а виручені кошти надходили на рахунок притулку. Діти були доглянуті. Щодня на харчування однієї дитини витрачали 11 коп., що було більше, ніж витрати на дорослого арештанта¹⁵.

Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи Росії. Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи повинна була забезпечити програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, лазаретами і лазнями. До 1895 році у відповідності до Закону від 11 грудня в Росії було побудовано 59 нових в'язниць, з яких сім були розраховані на утримання ув'язнених в одномісній камері.

Якщо у 70-і роки ХІХ ст. в'язниці практично не мали власних лікарень, то до кінця століття було розгорнуто активне будівництво лазаретів і лікарень: у 1900р. 67% в'язниць мали власні лікарні. Інші користувалися цивільними міськими лікарнями¹⁶.

До 1917р. третина російських в'язнів мали окремі і цілком комфортабельні камери, площею не менше 8 кв. м., хоча проблему з переповненням в'язниць державі так і не вдалося вирішити. Особливо посилилася проблема переповнення місць ув'язнення у період з 1907 по 1913рр., тобто під час придушення революційних виступів. Але уряд робив все можливе для «розущільнення» в'язниць - нові в'язниці продовжували будуватися аж до 1917 року, причому не тільки у великих містах, але і в дрібних повітових центрах. Будували, як це було прийнято до революції, «на століття». Зокрема, тільки при будівництві у 1884-1886рр. повітової Царіцинської в'язниці Саратовської губернії було використано більше двох мільйонів керамічних цеглин (для доставки такої кількості цегли в сучасних умовах знадобилося б близько 1.000 вантажних Камазів)¹⁷, що дозволило звести зовнішні стіни 3-поверхової в'язниці шириною в 3 цегли (75 см), а внутрішні - у 1,5 цегли.

Найбільшим будівництвом у програмі перетворення тюремної частини Російської імперії, що було здійснено Головним тюремним управлінням Міністерства внутрішніх справ, стали знамениті петербурзькі «Хрести». В'язниця називалася зразковою: в ній були влаштовані: система автономного водопостачання, вентиляція, центральна опалювальна система, пральня і навіть (вперше в російських в'язницях) електричне освітлення від власної електростанції. «Хрести» стали типовим проектом. Трохи пізніше за їх зразком були побудовані в'язниці в Саратові і Самарі. Споруди виявилися настільки добротними і комфортними, що в Самарі місцева влада у 1923р. переобладнали місцеву в'язницю у гуртожиток медичного інституту, яке функціонує і досі. На основі цього проекту в Росії було зведено 28 в'язниць, але менших розмірів.

Розглянемо більш детально споруду такої типової «нової» в'язниці в російській глибинці. Повна вартість тюремного комплексу в Самарі сягала 900.000 рублів - суми, досі небаченої у справі зведення казенних будівель в російській провінції. Самарський тюремний замок став грандіозним спорудженням свого роду, що не має собі рівних в рамках російської провінції, а за умовами утримання ув'язнених - однією з найбільш комфортних в'язниць в Росії. Показово, що в той час в Самарі подібні побутові зручності мали лише одиниці з числа її вільних жителів. Зате ув’язненим тут були надані електрика, водопровід, вентиляція, парове опалення і навіть каналізація. Одна лише споруда електросистем в самарських «Хрестах» обійшлася казні в величезну по тим часам суму у 41.000 рублів. При цьому необхідно відзначити, що навіть сам по собі устрій електричного освітлення у в'язниці наприкінці XIX ст. багато сучасників вважали справжнім дивом. Крім того, були влаштовані і інші небачені для того часу зручності: примусова вентиляція у всіх приміщеннях, парове опалення від власної котельні, водопровід та автономна система каналізації. На початку XX ст. всі ці пристрої по праву називали «чудом тюремної техніки». Правда, адміністративна будівля, а також будинки, де жили начальник в'язниці, охорона та інші тюремні чиновники, на відміну від головного корпусу, в холодну пору року обігрівалися за допомогою пічного опалення. Що стосується водопостачання, то у головному будинку був свій самостійний водопровід, який живився від підземного джерела. На всіх чотирьох поверхах основного корпусу були влаштовані спеціальні кип'ятильники у вигляді мідних колонок для постачання арештантів окропом. Місцева ж каналізаційна система взагалі вважалася гордістю самарської в'язниці. Вона складалася з керамічних труб, що проходили всередині всіх будівель, а потім по всьому тюремному подвір’ї, щоб у підсумку всі брудні води стікалися в один колодязь глибиною у 24 сажні, з фільтром.

Протягом 1913–1914рр. весь тюремний комплекс заново відремонтували, обладнали електричною сигналізацією і телефонною мережею, а також розширили приміщення лікарні для ув'язнених. У 1914р. ремонтні роботи проводилися в основному в будівлях жіночого відділення в'язниці. Одночасно було розпочато будівництво нової жіночої лікарні. Перед революційними подіями 1917р. тут встигли встановити дезінфекційну камеру японського виробництва і запустити власний млин для борошномельних робіт.

Незважаючи на явні і яскраві успіхи у справі модернізації російських в'язниць, потрібно відзначити, що, особливо з огляду на специфіку гігантських відстаней і надзвичайне різноманіття конкретних регіональних умов, багато в'язниць аж до 1917р. все ще лишалися у вкрай занедбаному та старовинному становищі.

Скасування каторги на Сахаліні і різке збільшення числа засуджених в роки революції 1905-1907рр. переповнили місця позбавлення волі. Тюремна система, яка стабільно функціонувала у спокійні періоди, завжди давала збої в нетрадиційних ситуаціях. На жаль, у наступні роки в країні не відбулося зміни імперської будівельної політики. Фінансування будівництва в'язниць йшло за залишковим принципом і не могло кардинально вирішити всіх питань, як це було зроблено у США, Німеччині та Англії. У кінцевому підсумку проблема забезпечення всіх ув'язнених нормальними камерними умовами у відповідності до кращих світових стандартів так і не була вирішена в Російській імперії, хоча до цього було зроблено багато дуже серйозних кроків.

Особливості інтеграції до тюремної системи Російської імперії загальносвітових концепцій пенітенціарної справи.

Розглянемо, яким чином на території Російської імперії відбувалась поступова інтеграція до тюремної системи актуальних на той момент загальносвітових концепцій пенітенціарної справи.

Мова йде про наступні концепції:

а) пріоритетне утримання ув'язнених в окремих камерах для забезпечення їх безпеки та підвищення санітарно-гігієнічного рівня тюремної системи;

б) залучення ув'язнених до трудової діяльності з метою боротьби з ледарством, профілактики хвороб, що ним породжувались, пристосування до життя в умовах волі;

в) скасування нелюдських архаїзмів феодальної тюремної системи минулих століть (тілесних покарань, а також таких дій, що принижували людську гідність, зокрема, гоління половини голови для каторжних, приковування до тачки тощо) згідно з підписаними загальноєвропейськими конвенціями і стандартами;

г) заохочення діяльності органів громадського контролю за тюремною системою і адміністрацією, створення піклувальних тюремних комітетів, діяльність яких полягала у матеріальній і продовольчій допомозі ув'язненим під час ув’язнення, нагляді за дотриманням законів у в'язницях і запобіганні свавіллю з боку наглядачів, а також подальшому сприянні працевлаштуванню ув'язнених після звільнення.

Пріоритетне утримання ув'язнених в окремих камерах для забезпечення їх безпеки та підвищення санітарно-гігієнічного рівня тюремної системи. 11 грудня 1879р. Державною Радою Росії був прийнятий Закон «Про основні положення щодо перетворення тюремної системи». З метою надання належної оцінки цього документу, слід згадати, що вперше на світовому рівні рекомендація поміщати ув'язненого до окремої камери (хоча б уночі) з'явилася в Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими, прийнятих ООН аж у 1955 році. У Росії ж не рекомендація, а Закон передбачав: кожному ув'язненому - окрема камера. І не на ніч, а на цілу добу. Таким чином, за 80 років до прийняття Мінімальних стандартних правил Росія - однією з перших країн у світі - зробила крок до цивілізованої пенітенціарної системи.

Залучення ув'язнених до трудової діяльності з метою боротьби з ледарством, профілактики хвороб, що ним породжувались, пристосування до життя в умовах волі. 21 серпня 1879р. Головне тюремне управління видало циркуляр, у якому узагальнювався досвід окремих тюремних замків щодо розведення власних городів. Такі роботи «значною мірою слугували збільшенню коштів тюремних замків» і вирішували проблему не тільки «отримання власних овочів для задоволення необхідних потреб у продовольстві для арештантів», але навіть дозволяли мати надлишки для продажу. У циркулярі відзначалася користь від майстерень при в'язницях, оскільки «в деяких в'язницях одяг, білизна, взуття виробляються зазвичай арештантами». У циркулярі пропонувалося зібрати по всім російським тюрмах відомості, що стосуються робіт, на яких задіяні їх мешканці, з метою вивчення досвіду та його подальшої пропаганди у всіх місцях позбавлення волі. Уже в 1886р. був прийнятий перший законодавчий акт, покликаний організовувати виробництво за ґратами: «Высочайше утверждённое мнение Государственного совета о занятии арестантов работами и о распределении получаемых от сего доходов». Була висловлена думка щодо необхідності використання праці ув'язнених з прогресивною системою її оплати.

Обов'язковому залученню до праці за призначенням адміністрації підлягали засуджені до заслання на каторжні роботи (засланні–каторжні), засуджені до заслання на поселення (засланні–поселенці), засуджені, які були віддані до виправних арештантських відділень, засуджені до заслання на проживання до Сибіру, засуджені до ув'язнення у в'язниці за крадіжку, шахрайство, привласнення або розтрату чужого майна, а також за прохання милостині і за деякі інші злочини. За свою працю вони отримували, в залежності від категорій, від однієї десятої до чотирьох десятих доходів (за вирахування вартості матеріалів). З решти сум одна половина зверталася в прибуток державного казначейства, а інша на користь в'язниці. Зокрема, на будівництві Амурської залізниці (майбутній БАМ) з травня 1910р. по січень 1916р. використовувалася праця 2500–3000 ув'язнених. Їх загальний заробіток за цей період склав понад 4,2 млн. рублів. Згідно із законом, прийнятим 6 січня 1886 року, 50% зароблених грошей отримували арештанти, 15% відраховувались в казну, 35% йшли на потреби в'язниці.

Арештанти у в'язницях і виправних арештантських відділеннях залучалися до кравецьких, шевських, теслярських робіт, до виготовлення цегли, розпилу дров для міської управи, розчісування старого канату на пеньку тощо. Залучалися арештанти і до праці із господарського обслуговування свого закладу (пекарі, кухарі, квасники, пралі, конюхи, ламповщики, сажотруси, білильники).