ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Тема: «Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної

мови. Орфографічні та орфоепічні словники».

План

1. Особливості українського правопису.

2. Орфоепічні норми.

3. Систематизація правил орфографії.

4. Правопис прізвищ, імен та по батькові в українській мові.

5. Правопис складних іменників та прикметників.

6. Правопис відмінкових закінчень іменників ІІ відміни у родовому відмінку.

7. Правопис прислівників.

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Літературна мова користується певними правилами переда­вання усної мови на письмі. Система загальноприйнятих правил, що визначають способи пере-давання усної мови на письмі, називається орфографією (від гр. оrthōs — правильний, рівний і graphō — пишу), або правописом.

Одиницею орфографії є орфограма — правильне написання, яке треба ви-брати з низки можливих. Орфограма є тоді, коли існує кілька варіантів написання, але з погляду орфографії правильний один. Наприклад: жи(е)ве, с (з)казати, роз(с)питати, запорізь(жсь)кий, по-новому — по новому, груша(е)ю.

Орфографія української мови встановила правила написан­ня окремих слів, їх значущих частин (морфем), складних слів, вживання великої літери, перене-сення частини слова з рядка в рядок.

Орфографія має велике значення, оскільки сприяє активно­му писемному спілкуванню. Тому правильне написання слів є обов'язковим для всіх, хто корис-тується українською літера­турною мовою. Проте орфографія не може охопити кожний конкретний випадок писемної практики, вона подає тільки ос­новні пра-вила написання слів.

Українська орфографія ґрунтується переважно на фонетич­ному та морфоло-гічному принципах, але використовуються та­кож історичний (традиційний) та смисловий (семантично-диференційний) принципи.

За фонетичним принципом слова пишуться так, як вони вимовляються і сприймаються органами слуху. За цим принци­пом пишеться:

а) і в новоутворених закритих складах та на місці колишнього дифтонга іе ( ): віз,

кінь, гірка, сіно, ліс, ріпка;

б) а на місці колишнього звука [о] перед складом з наголо­шеним [а]: багатий,

хазяїн, качати;

в) о, є після шиплячих та й у таких словах, як чорний,пшоно, вечеряти, пшениця,

жолудь, копійок;

г) префікс с- перед к, п, т, х, ф: спадати, скрутити,стиха, сховати, сфокусу-

вати;

ґ) спрощені групи приголосних: проїзний, тижня, влас­ний, улесливий;

д) чергування звуків у суфіксах прикметників, утворених від іменникових основ

на г, ж, з, к, ч, ц, х, ш, с: ризький, козацький, чеський та ін.

Морфологічний принцип полягає у тому, що на письмі зберігається написання значеннєвих частин слова (морфем) незалежно від їх звучання в окре-мих формах слова чи спорід­нених словах. За морфологічним принципом пишуть-ся:

а) літери на позначення ненаголошених голосних [е], [и],[о]: весна [ве^иснá], бо

весни, зима [зи^емá], бо зимонька, ро­зумний [ро^узýмниι], бо розум;

б) подвоєння при збігу однакових приголосних: роззброєн­ня, змінний, віддаль;

в) буквосполучення -ться [ц':а], -шся [с':а] та -жся [з'с'а],-чся [ц':а] в особових

дієслівних формах: робляться [робл'ац':а), бо роблять, миються [мúј'уц':а], бо

миють; одягаєш­ся [од'агáјес':а], бо одягаєш; вітаєшся [в'ітáјес':а], бо віта-

єш; наїжся [најіз'с'а], бо їж, їжте; зважся [звáз'с'а], бо важ, важте; вибачся

[вúбац':а], бо вибачити;

г) буквосполучення -стч-, сьч-, -зч-, -тч- на позначення звукосполучень шч, жч

та ч; невістчин [не^ив'ішчи^ен], бо не­вістка; Парасчин [парáшчи^ен], бо Параска;

Тодосьчин [тодόшчи^ен], бо Тодоська; Мотузчин [мотýжчи^ен], бо мо­тузка;

тітчин [тіч:ин], бо тітка;

ґ) буквосполучення -жц-, -шц-, -чц- на позначення звуко­сполучень [з'ц'], [с'ц'] та

[ц']: книжці [кнúз'ц'і], бо книжка; мушці [мýс'ц'і], бо мушка; качці [кáц':і], бо

качка;

д) буквосполучення -жц-, -чц- на позначення звукосполу­чення [з'ц'] та [ц']: пере-

можці [пе^ире^имόз'ц'і], бо перемога — переможний; хусточці [хýстоц':і], бо хус-

точка; палатці [палáц':і], бо палатка;

д) літери на позначення дзвінких приголосних перед глухими і глухих перед

дзвінкими: просьба [прόз'ба], бо просити; мо­лотьба [молод'бá], бо молотити;

легко [лéхко], бо легенько.

Історичний, або традиційний, принцип полягає у тому, що слова передаються на письмі за традицією, як писа­лися раніше, хоч у сучасній мові таке написання ні вимовою, ні граматичною структурою не зумовлене. Історичний прин­цип відображений насамперед у графіці:

а) літера щ на позначення звуків [ш] і [ч] (для кожного з них в алфавіті є окремі

літери): щиро [шчиро], щоразу [шчоразу];

б) літери я, ю, є, ї на позначення звукосполучень [ја], [ју], [је]. [јі]: яма [јáма],

юний [јýний], єдиний [једúний], їжак [јіжáк], заява [зајáва], поєдинок

[поједúнок], юність [јýн'іс'т'], заїхати [зајіхати] та голосних [а], [у], [е] після м'яких приголосних: лягти [л'агтú], люблять [л'ýбл'ат'], давнє [дáун'е];

в) двома літерами дж і дз передаються звуки [дж] і [дз]: джерело [дже^ире^илό],

дзеркало [дзéркало],

За історичним (традиційним) принципом пишуться:

а) и, е у словах, що не перевіряються наголосом: кишеня [ки^ешен'а], комин

[кόми^ен], либонь ]ли^ебόн'], лиман [ли^емáн], лимон [ли^емόн]; леміш [леим'іш],

левада [ле^ивáда].

б) подвоєння літер у словах іншомовного походження: Жанна, Марокко, вілла,

тонна.

С м и с л о в и й, або с е м а н т и ч н о-д и ф е р е н ц і й н и й, принцип полягає у тому, що написання розрізняють за значен­ням слів. За смисловим принципом пишуться:

а) велика чи мала літера залежно від значення слова при однаковому його

звуковому складі: Орел (місто), орел (птах),Орел (прізвище), Орел (персоніфі-

кована назва); Сорока (прізви­ще), сорока (птах), Сорока (персоніфікована наз-

ва); Місяць (планета), місяць (проміжок часу);

б) велика літера на початку речення, часто на початку кож­ного рядка вірша:

Яке це славне слово — хлібороб, —

Що жартома ще звуть і гречкосієм.

До слів найкращих я вписав його б,

До тих, які ми серцем розумієм (М. Рильський).

в) слова разом, через дефіс чи окремо: по нашому (прикмет­ник з прийменником) і

по-нашому (прислівник); до волі (імен­ник з прийменником) і доволі (прислівник),

щоб (сполучник) і що б (займенник з часткою); омоніми: ви були і вибули; не відстану і не від стану; підводу і під воду; пробіг і про біг,сонце і сон це тощо.

Часто в одному й тому самому слові виступають різні принци­пи написання: на річці (фонетичний і морфологічний), Ведмідь (смисловий і фонетичний), леміш (традиційний і фонетичний).

ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ

Для ефективного функціонування мова повинна мати не тільки унормова-ний словник, граматику і правопис, а й унор­мовану вимову. Правильна норма-тивна вимова не менш важ­лива, ніж правопис, вона обов'язкова для всіх, хто ко-ристуєть­ся цією мовою. Розділ мовознавства, який вивчає норми літературної вимови, називається орфоепією (від грец. ορυοέπεια — правильність мови).

Основні правила орфоепії пов'язані з особливостями фоне­тичної та грама-тичної системи мови.

Сучасні норми української мови склалися на основі вимови, властивої се-редньонаддніпрянським діалектам (полтавським і київським).

Орфоепічні норми мають особливе суспільне значення: роз­біжність у вимо-ві утруднює процес спілкування, розуміння й сприйняття висловленої думки. Цим насамперед і зумовлюється потреба в єдиних загальноприйнятих нормах вимови.

Основними причинами порушення орфоепічних норм є вплив місцевої, діа-лектної вимови та правопису, адже люди іноді ви­мовляють слова так, як вони на-писані, не зважаючи на чис­ленні невідповідності між звучанням і написанням.

Основні норми української літературної вимови

Вимова голосних

1. Усі голосні під наголосом вимовля­ються виразно: [рáнок, дόл'а, зýби, сéлище^и,

сúн'ій, с'іно].

2. Голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються також чітко: [л'удúна,

тудú, прúказка, кутόк, пісόк, стілéць].

3. Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється як [е^и] (перед складом з

наголошеним [е], [о], [а]: [ме^ижá, ве^изé, не^идόгл'ад, не^идόл'ік]; як [и^е] (перед

наголошеним складом з [и], Іу], [і]: [ни^есú, ви^едýт', ви^ед'іт').

4. Голосний [и] у ненаголошеній позиції вимовляється то як [и^е] (перед складом з

наголошеним [и], [і]): [си^едú, си^ед'іт'], то як [е^и] (перед складом з наголошеним

[а], [е]): [Ме^ихáйло, ве^ишнéвий]. Голосний [и] в кінці слова зберігає свою майже

чисту вимову: [сказа'ти, пе^ире^идáти, кнúжки, лόжки].

5. Ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] ви­мовляється як [о^у]:

[го ^у лубка, ко ^у жух].

Вимова приголосних

1. Дзвінкі приголосні у кінці слів не втрачають своєї дзвінкості і не змінюються на

відповідні глухі: [хл'іб, завόд, н'іж, б'іг, в'із].

2. Дзвінкі приголосні перед глухими також не втрачають своєї дзвінкості, крім [г],

який у деяких словах вимовляється як [х]: [гýбка, колόдка, д'іжка, р'ізка,

могтú], але [к'іхт'і, н'іхт'і, ле^ихкúй] (орф. кігті, нігті, легкий). Ніколи не оглу-­

шується [г] перед інфінітивним суфіксом -ти: бігти, тягти, берегти, могти,

стерегти.

3. Дзвінкі приголосні [дж], [дз], [дз'] (африкати) вимовля­ються як один звук, на

відміну від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д'] + [з']: [ходжý, бджо-

ла, кукурýдза, дзв'інόк], але підземний, піджарити, підзміна, підживити, під-

звіт.

4. Шиплячі приголосні [ж], [дж], [ч], [ш] у кінці слова, пе­ред голосними [а], [о],

[у], [е], [и] та перед приголосними ви­мовляються твердо: [вуж, жал', жúти,

жόутий, жувáти, жéур'іти, ждáти]; [дзе^ирéла, джýнгл'і, джаз, джм'іл',

смерч, чáсто, чúстий, чогό, чýти, чéмно, чмúхати, в'ірш, шáпка, шéсте^иро,

шоук, шýба, шéпіт, шúти, штаб]. У позиції перед [і] шиплячі приголосні ви-

мовляються пом'якшено: [ж'інка, ч'ітко, бдж'ілка, груш'і]. Подовжені шиплячі

приголосні вимовля­ються як пом'якшені: [облич':а, зб'іж':а, затúш':а, р'іч':у].

5. Звук [ц] в кінці слова м'який, лише в окремих вигуках та в словах іншомовного

походження — твердий: [с'т'ілец'], [пáле^иц'], [че^иркáсе^иц'], але бац, клац, палац,

шприц.

6. Звуки [с], [з], [ц], [н], [д], [т] перед наступним м'яким або пом'якшеним при-

голосним пом'якшуються: [с'л'όзи, чéс'н'іс'т', ц'в'істи, народ'н'іс'т', вéре^ис'н'а,

добрόт'н'і, р'із'н'і, с'м'іх] (орф. сльози, чесність, цвісти, народність, вересня,

добртні, різні, сміх).

7. Усі зубні приголосні перед [і] вимовляються м'яко: [с'істи, л'іс, д'ім, т'ін', з'ірка,

ц'ілий, н'іс]. На межі частин слова зубні приголосні перед [і] вимовляються

твердо: [в'ідімен:úй], [бе^изідéйний], [безін'іц'іатúуний].

8. Приголосний [в] після голосного перед приголосним, на початку слова перед

приголосним та в кінці слова вимовляєть­ся як [у], який не може уподібнювати-

ся до глухого [ф]: [вόук, удόма, с'іу].

9. Глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються парним дзвінким: [прόз'ба]

(орф. просьба), [ходжбú] (орф. хоч би).

10. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним вимовляється як

с- : [сказáти, с'ц'ідúти] (орф. зцідити), [ссýнути] (орф. зсунути).

Примітка. Зміна префікса з- на с- перед [к], [п], [т], [ф], [х] закріп­лена пра-вописом: скинути, спитати, стихає, схвильований, сформу­вати.

У префіксі роз- і в прийменнику-префіксі без- у позиції пе­ред глухим мож-лива паралельна вимова [з] і [с]: [бе^испéчний] і [бе^изпéчний], [бе^ис тéбе] і [бе^из тéбе], [роспов'істú] і [розпов'істú].

11. Губні приголосні в кінці слів та перед голосними [а], [о], [у], [е] вимовляються

твердо: [нáсип], [гриб], [с'ім], [шлейф]. Але перед [і] вони пом'якшуються:

[голуб'і], [п'іс'л'а], [м'іс'ац'], [ф'ізика]; пом'якшені вони також у словах

[с'в'áто], [ц'в'ах], [дзв'áкнути] тощо.

12. Приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподібнюються наступ­ним звукам [з'], [ц'], [с'], а

звуки [з], [ц], [с] — [ж], [ч], [ш]: [звáз'с'а] (орф. зважся), [ме^ирéз'ц'і] (орф.

мережці), [р'іц':і] (орф. річці), [вúр'іш:и] (орф. вирісши), [жчéпле^ин':а] (орф.

зчеплення), [с'м'іјес':а] (орф. смієшся).

13. Сполучення м'якого звука [т'] з м'яким [с'] утворює подовжений м'який звук

[ц':]: [кл'іц':і] (орф. клітці), [с'іјец':а] (орф. сіється).

14. Завжди пом'якшуються звуки [з], [ц], [с] у прикметнико­вих суфіксах -зьк-,

-цьк-, -ськ-: [ворόне^из'киі], [кре^име^инчýц'киі], [ге^ат'мáн'с'киі].

Вимова слів іншомовного походження

У словах іншо­мовного походження є деякі особливості вимови голосних і приголосних звуків.

1. Ненаголошений [о] перед складом з наголошеним і ненаголошеним [у] вимов-

ляється чітко: [комýна], [докумéнт], [монумéнт].

2. Ненаголошений [е] на початку слова та після голосного в середині слова у ви-

мові до [и] не наближається: [ебоніт], [евéнк], [ег'іда], [еквáтор], [емáл'],

[епігόн], [еп'ілόг], [поетéса], [фаетόн]. Після приголосних вимова [е] набли-

жається до [и]: [ре^ифлéктор] (орф. рефлектор), [пре^изúд'іја] (орф. пре­зидія),

[се^икрéт] (орф. секрет).

3. Звуки [і] та [и] вимовляються відповідно до їх позначення на письмі:

[інститýт], [інже^инéр], [арх'ітéктор], [систéма].

4. Звук [і] перед наступним голосним всередині слова пере­ходить у йотований

[јі]: [егојіст], [мозáјіка].

5. Звук [г] в іншомовних словах вимовляється як гортанний [г]: [агронόм],

[г'імнáст], [ге^ирόй], [агéнт], [грáф'ік], [грýпа], [граніт], [грек] та ін., а [ґ] як

зімкнений: [ґандж], [ґáнок], [ґáзда], [ґатýнок], [ґедз'], [ґрéчниі], [ґрунт],

[ґн'іт], [ґ'удзик] тощо.

6. Орфографічному [ф] у літературній мові відповідає приго­лосний [ф]: [фόрма],

[де^ифéкт], [ре^ифόрма].

7. Приголосні перед [е] вимовляються твердо: [темп], [кекс], [ате"стáт],

[каб'інéт], [лéкц'іја], [лéксика], [л'іте^иратýра].

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПРАВИЛ ОРФОГРАФІЇ

1. Уживання м’якого знака.

2. Уживання апострофа.

3. Правопис префіксів.

4. Правопис суфіксів.

5. Подвоєння букв на позначення збігу однакових приголосних на межі

частин слова та подовження м’яких приголосних звуків.

6. Уживання великої букви.

7. Правопис складних слів.

8. Правопис слів іншомовного походження.

9. Правопис прізвищ, імен та по батькові.

10. Правила переносу слів.

ПРАВОПИС ПРІЗВИЩ, ІМЕН ТА ПО БАТЬКОВІ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Способи творення українських прізвищ

Українські прізвища відзначаються великою різно­манітністю як щодо джерел виникнення, так і щодо гра­матичної будови.

Прізвища належать до розряду іменників, але за поход­женням, будовою та особливостями відмінювання їх ділять на дві групи: прізвища прикметникового типу та прізвища іменникового типу.

Прізвища прикметникового типу

До цієї групи належать:

1. Прізвища у формі повних прикметників і дієприкметників, що мають у назив-

ному відмінку -ий (-ій) у чо­ловічих прізвищах: Бідний, Боровий, Швидкий, Го-

родній, Нижній, Плахотній, Битий, Шитий, Мальований, Наливаний, Невінча-

ний, Писаний, Погорілий та -а, -я — у жіночих: Бідна, Борова, Швидка, Го-

родня, Нижня, Плахотня, Бита, Шита, Мальована, Наливана, Невінчана, Пи-

сана, Погоріла.

Досить поширений різновид прізвищ цієї групи має су­фікси - ськ-, -цьк-,

-зьк-: Білоцерківський (-ська), Волоський (-ська), Горницький (-цька), Збанаць-

кий (-цька), Яворницький (-цька), Сиволозький (-зька) та ін.

Ці прізвиша відмінюються як прикметники твердої або м’якої групи.

2. Прізвища, що походять від нечленних (коротких) форм якісних та відносних

прикметників (Буй, Глух, Куц, Молод), нечленних форм дієприкметників (Ба-

жан, Рубан, Припхан, Продай).

Ці прізвища втратили граматичні ознаки прикметників (дієприкметників) і

відмінюються як іменники твердої, м’якої або мішаної групи II відміни.

Жіночі прізвища цього типу не відмінюються:Марія Молод (Глух,

Буй, Куц), Марії Молод (Глух, Буй, Куц), Марією Молод (Глух, Буй, Куц) та ін.

3. Прізвища, що мають форму присвійних прикметників, виникли здебільшого

як назви сина (дочки) від імені чи прізвиська батька або матері й утво-

рилися за допомогою суфіксів -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин (-їн): Андрухів, Гриць-

ків, Куців, Кирчів, Лесів, Стосів, Ацків, Гуреїв, Зеров, Домчин, Ільін. Сюди ж

належать прізвища на -ишин (-їшин), утворені від назви матері на -иха:

Іванишин (син Іванихи), Яремчишин (син Яремчихи), Яцишин (син Яцихи),

Дячишин (син дячихи), Андріїшин (син Андріїхи) тощо.

У прізвищах на -ів звук і чергується з о після твердих приголосних (Сте-

панів — Степанова, бо Степан; Якимів — Якимова, бо Яким) і з е після м’яких

та шиплячих приго­лосних (Іванців — Іванцева, бо Іванець; Лукашів — Лука-

шева, бо Лукаш).

Увага! У деяких місцевостях України жіночі прізвища на -ів збігаються з

чоловічими, як-от: Оксана Михайлів, Любов Гриців, Тетяна Луців. У таких

випадках вони сприймаються як іменники і не відмінюються (Оксани

Михайлів, Оксані Михайлів, Таїси Гриців, Таїсі Гриців, Тетяни Луців, Тетяні

Луців).

Слід підкреслити, що останнім часом у правило про відмінювання прізвищ

на -ів, -їв внесено зміну. Ще донедавна відмінювання за типом Федорів — Фе-

доріва — Федоріву, Лесів — Лесіва — Лесіву та ін. вважалося ненормативним.

Але у зв’язку з тим, що правило про чергування і з о, e в непрямих відмінках

таких прізвищ не знайшло одностайної підтримки в сучасній мовній практиці,

найновіші правописні джерела рекомендують вважати нормативними обидва

варіанти відмінювання — з чергуванням і без нього.

До іменникових, а не прикметникових прізвищ належать також прізвища з

суфіксом -ин, що означали національну належність: Волошин, Грузин, Сербин,

Турчин. Орудний відмінок однини в чоловічих прізвищах цього типу має закін-

чення -ом (а не -им): Сергієм Волошином, Петром Сербином та ін.

Жіночі прізвища цього типу, однозвучні з чоловічими, не відмінюють-

ся: Ольга Грузин, Ольги Грузин, Ользі Грузин і т. д.

Прізвища іменникового типу

До цієї групи належать:

1. Прізвища, утворені лексико-семантичним способом, тобто від імен та загаль-

них назв без зміни їх форми: Дорош,Северин, Жайворонок, Пацюк, Калина,

Куліш, Пиріг, Кушнір, Швайка, Суша, Жила, Доля та ін.

2. Прізвища, утворені морфологічним способом, зокрема за допомогою таких

суфіксів: -ак (-як), -ань, -ар, -ач, -ег(а),-евич, -ейко, -енко, -ець, -юс, -ил(о),