9.2. Право власності на землю

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається і реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до вищевказаних нормативно-правових документів земля України може знаходитися в приватній, комунальній і державній власності.

У відповідності зі ст. 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є:

• громадяни і юридичні особи - на землі приватної власності;

• територіальні громади, що реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності;

• держава, що реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності.

Безпосереднім об'єктом права власності на землю виступає земельна ділянка. У відповідності зі ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з встановленими межами, визначеним місцем розташування, із позначеними у відношенні її правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) прошарок, а також на водні об'єкти, що знаходяться на неї, ліси і багаторічні насадження. Право власності на земельну ділянку поширюється також на простір, що знаходиться над і під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житла, виробничих та інших будівель і споруджень.

Далі варто роздивитися право власності на земельну ділянку окремих категорій суб'єктів.

1. Право власності на землю громадян. У відповідності зі ст. 81 ЗК України громадяни набувають права власності на земельну ділянку на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, іншими цивільно-правовими угодами;

• безкоштовної передачі з земель державної і комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, раніше наданих їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни й особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Зазначені категорії осіб набувають права власності на земельні ділянки на таких засадах:

• придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, іншими цивільно-правовими угодами;

• викуп земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомості, що належать їм на праві власності;

• прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами й особами без громадянства, на протязі року підлягають відчуженості.

2. Право власності на землю юридичних осіб. У відповідності зі ст. 82 ЗК України юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть придбати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у випадку:

• придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, іншим цивільно-правовим угодам;

• внесення земельних ділянок їх засновниками в статутний фонд;

• прийняття спадщини;

• виникнення інших засад, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

• у межах населених пунктів у випадку придбання об'єктів нерухомого майна і для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

• поза межами населених пунктів у випадку придбання об'єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами підлягають відчуженості на протязі одного року.

3. Право власності на землю територіальних громад. У відповідності зі ст. 83 ЗК України в комунальній власності знаходяться всі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної і державної власності, а також земельні ділянки поза їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, що не можуть передаватися в приватну власність, належать:

• земля загального користування населених пунктів (площі, вулиці, проїзди, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів і т.д.);

• землі під залізними й автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

• землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним Кодексом України:

• землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним Кодексом України;

• земельні ділянки, використовувані для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади придбають землю в комунальну власність у випадку:

• передача їм земель державної власності;

• примусової відчуженості земельних ділянок у власників по мотивах суспільної необхідності і для суспільних потреб;

• прийняття спадщини;

• придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, іншим цивільно-правовим угодам;

• виникнення інших засад, передбачених законом.

Територіальні громади селищ, сіл, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

4. Право власності на землю держави. Відповідно до ст. 84 ЗК України, у державній власності знаходяться всі землі України, крім земель комунальної і приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. До земель державної власності, що не можуть передаватися в комунальну і приватну власність належать:

• земля атомної енергетики і космічна система;

• землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого і житлового призначення, що можуть бути передані в комунальну власність;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду й історико-культурних об'єктів, що мають загальнонаціональне і загальнодержавне значення;

• землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

• землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним Кодексом України;

• земельні ділянки, використовувані для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

• земельні ділянки зон відчуженості і безумовного (обов'язкового) відселення, які зазнали радіоактивне забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Держава набуває право власності на землю у випадку:

• відчуженості земельних ділянок у власників по мотивах суспільної необхідності і для суспільних потреб;

• придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, іншим цивільно-правовим угодам;

• прийняття спадщини;

• передача у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

• конфіскації земельної ділянки.

Земельним законодавством України також встановлюється (ст. 85 ЗК України), що іноземні держави можуть придбати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруджень дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів.

5. Загальна власність на землю. У відповідності зі ст. 86 ЗК України земельна ділянка може знаходиться в загальній власності з визначенням частки кожного учасника загальної власності (загальна часткова власність) або без визначення часток учасників загальної власності (загальна спільна власність). Суб'єктами права загальної власності на землю можуть бути громадяни і юридичні особи. Суб'єктами права загальної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть виступати районні й обласні ради. Зазначена стаття також передбачає, що право загальної власності на землю засвідчується державним актом на право власності на землю.

Земельне законодавство України встановлює основні права й обов'язки власників земель. Зокрема, ст. 90 ЗК України передбачає, що власники земельних ділянок мають право:

• продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в заставу, оренду, спадщину;

• самостійно господарювати на землі;

• право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на зроблену сільськогосподарську продукцію;

• використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

• на відшкодування шкоди у випадках, передбачених законом;

• споруджувати житлові будинки, виробничі й інші будівлі і спорудження.

Також у зазначеній статті передбачається, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Ст. 91 ЗК України визначає, що власники земельних ділянок зобов'язані:

• забезпечувати використання їх по цільовому призначенню;

• додержуватися вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• своєчасно сплачувати земельний податок;

• не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів;

• підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі;

• своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

• додержуватися правила добросусідства й обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів і охоронних зон;

• зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спорудження, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки власників земельних ділянок.

Земельне законодавство України регламентує підстави і порядок припинення права власності на землю. Ст. 140 ЗК України передбачає, що підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

• добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

• смерть власника земельної ділянки при відсутності спадкоємця;

• відчуженість земельної ділянки за рішенням власника;

• обертання стягнення на земельну ділянку за вимогою кредитора;

• відчуженість земельної ділянки по мотивах суспільної необхідності і для суспільних потреб;

• конфіскація за рішенням суду;

• не відчуженість земельної ділянки іноземними особами й особами без громадянства у встановлений термін у випадках, визначених Земельним Кодексом України.

В усіх вищевказаних випадках законодавством передбачений особливий порядок припинення права власності на земельну ділянку. Ці відношення достатньо детально регламентуються нормами Земельного Кодексу України.