8.5. Загальна характеристика кримінальної відповідальності за екологічні злочини

Одним з основних видів юридичної відповідальності в сфері екології можна вважати кримінальну відповідальність, сутність якої полягає в застосуванні мір кримінально-правового покарання до осіб, винних у вчиненні злочини, що відрізняється високим рівнем екологічної небезпеки для навколишнього природного середовища, природних ресурсів, життя і здоров'я людей.

У якості суб'єктів кримінальної відповідальності виступають громадяни і посадові особи, винні у вчиненні злочини, що посягає на встановлений порядок використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки населення.

Норми, що регулюють порядок застосування мір кримінально-правової відповідальності в галузі екології містяться в прийнятому нещодавно Кримінальному Кодексі України, що вступив в дію з першого вересня 2001 р. і зосереджені в декількох главах зазначеного законодавчого акта. Діяння, за вчинення яких закон передбачає кримінальну відповідальність, перераховані в таких розділах.

Розділ VI. «Злочини проти власності» (ст. 195, 198 КК);

Розділ VIII. «Злочини проти навколишнього природного середовища» (ст. 242-260 КК);

Розділ IX. «Злочини проти суспільної безпеки» (ст. 267, 268, 271-274, 276 КК);

Розділ X. «Злочини проти безпеки виробництва» (ст. 278-281 КК);

Розділ XII. «Злочини проти суспільного порядку і моральності» (ст. 305, 306 КК);

Розділ XX. «Злочини проти міру, безпеки людства і міжнародного правопорядку» (ст. 453 КК).

Кримінальне законодавство України передбачає такі види санкцій за вчинення злочинів в галузі екології:

• позбавлення волі;

• виправні роботи;

• арешт;

• кримінальний штраф;

• конфіскація незаконно добутого, а також знарядь злочину;

• позбавлення права займати відповідну посаду або займатися визначеною діяльністю.

При застосуванні мір кримінально-правового впливу враховується характер зробленого злочину, особистість злочинця, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність.

ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ 3.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Змістовий модуль 9.

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

(4 год.)

План

9.1. Поняття правового режиму використання й охорони земель. Склад земельного фонду України.

9.2. Право власності на землю.

9.3. Право землекористування.

9.4. Правові заходи охорони земель.

9.5. Організація управління в галузі землекористування й охорони земельних ресурсів.

9.6. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Загальні поняття та терміни: правовий режим використання земель, правовий режим охорони земель, земельний фонд України, право власності на землю, право землекористування, правові заходи охорони земель, управління у галузі землекористування та охорони земель, юридична відповідальність за порушення земельного законодавства.

9.1. Поняття правового режиму використання і охорони земель. Склад земельного фонду України

Одним з природних ресурсів, що грає важливу екологічну, економічну і політичну роль у житті людини є земля. Як об'єкт господарської діяльності людини вона існує без усякого сприяння з її сторони - як загальний предмет людської праці, як основний засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві.

Як юридична категорія земля позначається як поверхня земного шару, що знаходиться в межах державних меж України. У цьому змісті земля вимірюється квадратними метрами, кілометрами, гектарами.

Правовий режим земельних відношень містить у собі використання й охорону земельних ресурсів. Варто роздивитися кожне з зазначених понять.

Право землекористування являє собою сукупність правових норм, що регулюють порядок і умови раціонального й ефективного використання земельних ресурсів.

Правова охорона земель - система правових норм, що регулюють суспільні відносини, які спрямовані на здійснення заходів щодо зберігання земельних ресурсів у стані, придатному для їх використання по цільовому призначенню, тобто для задоволення екологічних, економічних культурно-оздоровчих потреб суспільства в інтересах дійсних і майбутніх поколінь.

В Україні земельні відношення регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства України і Республіки Крим, серед яких можна назвати такі: Закон України «Про плату за землю», Закон України «Про фермерське господарство», Декрет Кабінету Міністрів «Про приватизацію земельних ділянок», Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи і приватизації землі», Постанова Кабінету Міністрів «Про порядок ведення державного земельного кадастру» і ряд інших.

Ст. 4 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) визначає, що задачею земельного законодавства є регулювання земельних відношень з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання й охорони земель.

Ст. 2 ЗК України визначає сутність земельних відношень, встановлюючи при цьому, що земельні відношення являють собою суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню землею. Суб'єктами земельних відношень є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади. Зазначена стаття також встановлює, що в якості об'єктів земельних відношень виступають земля в межах території України, земельні ділянки і права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

У цьому зв'язку необхідно уточнити склад земель України. Ст. 18 ЗК України передбачає, що до земель України належать всі землі в межах її території, у тому числі острови і землі, зайняті водними об'єктами, що по своєму цільовому призначенню підрозділяються на окремі категорії. Ці категорії мають особливий правовий режим. Також у даній статті передбачається, що Україна поза межами її території може мати на правах державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

Ст. 19 ЗК України підкреслює, що відповідно до цільового призначення усі землі України підрозділяються на такі категорії:

• землі сільськогосподарського призначення;

• землі житлової і господарської забудови;

• землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;

• землі оздоровчого призначення;

• землі рекреаційного призначення;

• землі історико-культурного призначення;

• землі лісового фонду;

• землі водного фонду;

• землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, що не надані у власність або користування громадян або юридичних осіб, можуть знаходитися в запасі.

Віднесення земель до кожної зазначеної категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади й органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться у відповідності зі ст. 20 ЗК України органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, що приймають рішення про передачу цих земель у власність, наданні їх у користування, вилученні (викупі) земель і підтверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного й історико-культурного призначення. До органів, у компетенцію яких входить здійснення зазначених функцій, належать:

• Кабінет Міністрів України;

• Уряд Автономної Республіки Крим;

• місцеві Ради і місцева державна адміністрація;

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади по земельних ресурсах;

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології і природних ресурсів та інші спеціально уповноважені державні органи.

Також у цій статті мова йде про те, що зміна цільового призначення земель, що знаходяться у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється з ініціативи власників земельних ділянок, у порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України.

На закінчення слід зазначити, що законодавство України (ст. 21 ЗК України) передбачає наслідки порушення порядку встановлення і зміни цільового призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:

• визнання недійсними рішень органів державної влади й органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам і юридичним особам;

• визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

• відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсної;

• притягнення до відповідальності відповідно до законодавства громадян і юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення і зміни цільового призначення земель.