2. Державний кредит як суспільна позикова система

Держава для своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У такому випадку вона є позичальником коштів, а населення і підприємницькі структури – кредиторами.

Переважно держава виступає в ролі позичальника і боржника. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.

Держава може виступати і в ролі кредитора, надаючи позику населенню та підприємствам, а також у ролі гаранта в тих випадках, коли бере на себе відповідальність за погашення позик та виконання інших обов’язань, які взяли юридичні та фізичні особи.

Головною причиною наявності держаного кредиту в умовах трансформаційної економіки є нестача бюджетних коштів. І тому, перш за все, кошти, що залучаються за допомогою державного кредиту, передаються органам державного управління для покриття бюджетного дефіциту. Така практика є більш доцільною, у порівнянні з емісією грошей, наслідком якої є посилення інфляції.

За своєю економічною сутністю державний кредит – це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Державні запозичення можуть здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов’язково повинно забезпечуватись ефективність та результативність використання позичених коштів.

Основною формою державного кредиту є державні позики, які забезпечуються випуском цінних паперів двох видів – облігацій та казначейських зобов’язань.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

- доходи від інвестування позичених коштів у високо ефективні проекти;

- додаткові надходження від податків;

- економія коштів від зменшення видатків;

- емісія грошей;

- залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи гарантії за кредитами.

Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг.

Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, і належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на даний момент позиками.

Капітальний борг – це загальна сума заборгованості і відсотків, що мають бути сплачені за позиками.

Внутрішній борг – це заборгованість кредиторам держави в даній крані.

Зовнішній борг – це заборгованість кредиторам за межами даної країни.

До складових державного зовнішнього боргу належать:

- прямий борг, що формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником за якими є держава, і випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик. Кредитні відносини базуються на прямому державному управлінні;

- умовний борг, що формується при нормативно-адміністративному регулюванні запозичень за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під гарантії держави (гарантований державний борг). Відповідальність за обслуговування цих кредитів несе або держава, або підприємницька структура - позичальник, який самостійно погашає іноземні кредити за рахунок власних коштів. Якщо безпосередній позичальник-підприємство не виконує своїх боргових зобов'язань перед нерезидентами, то за умовами угоди про позичання набирає чинності державна гарантія щодо виконання платежів на користь іноземного кредитора. У такому разі гроші перераховуються кредиторам з Державного бюджету, а потім держава намагається повернути кошти від безпосередніх позичальників.

Якщо бюджет формується і виконується з профіцитом, уряд отримує реальну можливість погашати частину своїх боргів. Але не треба забувати, що борги мають властивість “підгодовувати” самих себе.

Навіть коли має місце збалансований бюджет, борг продовжує зростати. Це пов’язано з тим, що уряд вимушений брати в позику, щоб сплачувати процент за наявний борг, який нагромаджується відповідно до норми проценту, під який отримана попередня позика. Така форма нагромадження боргу носить загальний характер і притаманна будь-якому боргу незалежно від джерела його отримання.

Щоб припинити процес наростання боргу, уряд повинен завжди мати певний бюджетний надлишок для обслуговування наявного боргу. Цей надлишок має дорівнювати величині боргу, помноженій на норму проценту, під який була раніше отримана ця позика. Але навіть такого надлишку недостатньо для зменшення загальних обсягів державного боргу, бо він у повній мірі буде залучатися на утримання боргу на сталому рівні.

Між тим, такий підхід до вирішення проблеми погашення державного боргу залишає поза увагою такі важливі показники, як темпи зростання реального валового внутрішнього продукту та можливість фінансування боргу шляхом грошової емісії.

Але головним показником спроможності держави повертати борги є відношення “борг-ВВП”. У тих випадках, коли ВВП стабільно зростає, відношення “борг-ВВП” може залишатися незмінним навіть за умов зростання державного боргу. Відповідно утримання абсолютного боргу на сталому рівні призведе до того, що відношення “борг-ВВП” неуклінно буде наближуватися до нуля.

Таким чином, результати змагання між темпом зростання економіки та реальною процентною ставкою за кредит будуть вирішувати темпи, за якими державний борг буде або зростати, або зменшуватись.

Звичайно, коли темпи зростання економіки випереджають норму процента, економіка сама долає заборгованість держави. Трохи інакше виглядає фінансування бюджетного дефіциту та обслуговування державного боргу за умов використання грошової емісії.

У такому випадку стабілізація відношення “борг-ВВП” не потребує наявності бюджетного надлишку і може досягатися навіть в умовах бюджетного дефіциту, якщо тільки емісія грошової маси є достатньою.

Але емісія, особливо надлишкова, у свою чергу призводить до переповнення каналів грошового обігу, до збільшення грошової маси, не підтриманої відповідною товарною масою, і, як наслідок, до посилення інфляційних процесів.

У будь-якому разі на шляху стабілізації державного боргу, перш за все, треба починати з питання щодо бюджетного дефіциту, яке можна вирішити або через зменшення державних видатків, або через збільшення податкових надходжень.

Варіант стабілізації боргу через невиконання боргових зобов’язань можна не розглядати взагалі, бо важко уявити поважаючий себе уряд, який би вподобався до подібного заходу, бо вже наступним кроком будуть глобальні наслідки, пов’язані зі зменшенням обсягів іноземних інвестицій в економіку, зі зменшенням обсягів зовнішньої торгівлі і неможливістю отримання подальших зовнішніх запозичень.

Між тим, у сучасному світі проблема полягає в тому, що дуже часто країни змушені удаватися до нових позик, щоб виконати свої зобов’язання за старими боргами.

Але, якщо зобов’язання країни перевищують темпи зростання економіки, зовнішній борг можна розглядати як ще один податок, бо додаткові доходи спрямовуються не громадянам, а кредиторам; добробут населення погіршується, відбувається зниження інвестиційної активності, що у свою чергу призводить до подальшого падіння темпів економічного росту.

Формування державного боргу України почалося вже у 1991 році. Поступово у його складі було виділено зовнішній та внутрішній борги. Формування заборгованості на державному рівні обумовлює необхідність розробки ефективної політики управління боргом.