§ 34. Божественна мудрість. Українська філософія XIV-XVI ст.

Українська філософія XIV-XVI ст. представлена єресями, гуманістичними напрямами, діяльністю релігійно-національних братств.

Єресі (від грец. hairesis – особливе віровчення) слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі – різні відхилення від офіційного

віровчення.

Перший гуманістичний напрям розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1470–1517), Станіслав Оріховський (1513–1566) та ін. Характерною рисою їхнього гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Другий гуманістичний напрям мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г. Смотрицький, І. Княгиницький, І. Вишенський). Особливістю цього напряму була ідея збереження

і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

У XVI ст. в Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного та соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі та католицької церкви. Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.

Серед центрів, утворюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був заснований 1576 р. в місті Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким. Тут акумулювались усі течії та напрями тогочасної духовної культури України, у тому числі науково розроблялись і поширювалися філософські ідеї рене-

сансно-гуманістичного й інформаційного спрямування. Острозький культурно-освітній центр об’єднував колегіум, що на східнослов’янських землях став першою спробою створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров.

Високо оцінюючи діяльність Острозького центру, сучасники часто називали його “академією”, наголошуючи на його дотичності до започаткованих гуманістами Східної Європи академій як специфічної організації інтелектуального життя. На відміну від традиційних середньовічних університетів академії були передусім товариствами, що об’єднували вчених, митців, викладачів і студентів, які спрямовували свої зусилля на оволодіння істинним знанням. Такою була Римська академія, що її очолював Помпоніо Лето, знаменита Платонівська академія, заснована у Флоренції К. Медичі й керована М. Фічіно, тощо.

Виникаючи, як правило, у вигляді гуртка вчених, академії згодом починають організовувати у своєму складі й навчальні заклади. Оскільки головне спрямування таких навчально-наукових інституцій визначалося прагненням до християнського осмислення Біблії, що ґрунтувалося на її текстологічному аналізі, визначального значення в діяльності шкіл набуває оволодіння гебрейською, грецькою мовами, якими створено тексти Біблії, та латиною як мовою найбільшого поширення Євангелія в країнах Західної Європи.

З цією метою Еразм Роттердамський заснував у 1517–1518 pp. у складі Лувенського університету тримовний колегіум, що дає початок поширенню в Європі тримовних навчальних закладів як незалежних від традиційних університетських структур. Такою стає й Острозька школа, що на основі української культури започатковує традиції, продовжені братськими (передусім Львівською) школами й Києво-Могилянською академією. Західна традиція греко-гебрейсько-латинської тримовності в навчанні трансформується тут в ідею греко-латино-слов’янських колегіумів. Глибоке опанування мовами в Острозі поєднувалося, мабуть, із початковою філософською освітою.

Характерними рисами діяльності братських угруповань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість – антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення; культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом.

Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

199*

Філософія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а з 1701 p., він став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Уперше в Україні філософію вивчали окремо від теології, її викладання значною мірою було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині Богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто Богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, які представляли Києво-Могилян-ську академію, були І. Гізель (бл. 1600–1683), Й. КононовичТор-бацький (р. н. невід. – 1653), С. Яворський (1658–1722), Ф. Про-копович (1681–1736), Г. Кониський (1717–1795) та ін.

Загальною ознакою їхнього філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. theos – Бог, sophia – мудрість) – релігійно-філософське вчення, яке претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого Бога, який творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.

Разом із тим під впливом розвитку науки і насамперед природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є Богом. “Повне визначення природи, – писав найві-доміший філософ академії Ф. Прокопович, – збігається з Богом відносно природних речей, у яких Він необхідно існує і які Він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи... але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми”.

Доречно зазначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялося від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. В нього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Професор академії Й. Кононович-Горбацький, на противагу античному філософу, зазначав, що “матерія не пасивна, як уважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння”. “Матерія є активною і діяльною, – погоджувався – І. Гізель, учень Кононовича-Горбацького – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності Божої””.

200

Інокентій Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена Богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості і до того, у якому вигляді вона була в тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева”.

Таку ж думку поділяв і Феофан Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу... у якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди”.

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф. Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого... бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу”. Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є Бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом із тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, ЇЇ речей і явищ. І. Гізель, наприклад, уважав, що речі рухаються самі по собі й це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І. Гізель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – зазначав Ф. Прокопович, – виникає з протилежного, тобто спокою”.

Уся природа – це єдність руху і спокою. Якщо речі рухаються чи перебувають у спокої, то все це обумовлюється самою природою, її “принципами”. Ф. Прокопович висловлював таку думку: “Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... Тіла за своєю природою або рухаються, або знаходяться у спокої”.

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянської академії концепція пізнання. Філософи академії, які мали сумнів у можливостях людини пізнати навколишній світ, розуміли,

201

що пізнання здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, уважаючи, що воно не може обійтися без цього. “Будь-яке пізнання, – наголошував С. Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менш категоричним було також судження Й. Коно-новича-Горбацького: “В інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях”.

Однак яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути в сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, за допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно, і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І. Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально і абстрактно”.

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень з теорії пізнання, настільки вони в багатьох випадках їй адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії XVII-XVIII ст.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині Богом, через його одкровення.

Щодо критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, а й критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф. Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття”.

Отже, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася в основному на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого – і це є значним надбанням її розробників – на глибокому розумінні сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т. п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.

Видатний український філософ Григорій Сковорода (1722–1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складали легенди як про українського Сократа.

Григорій Сковорода народився в селі Чорнухах на Полтавщині в козацько-селянській родині. З дитячих років виявляв схильність до літератури та музики. У 16 років юнак став студентом Київської академії, певний час співав у двірській капелі в Петербурзі, мандрував країнами Західної Європи, знав іноземні мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патристичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав ЗО років. Літературну діяльність він розпочав з другої половини 60-х років XVIII ст. Філософ ставив перед собою питання проблемно-пошукового характеру:

Ніщо так не дивне, як безодня святого серця.

Тоді святе, коли тільки возвеличує.

Все – трава і лушпиння, все прах і тінь.

Все минає; серцем людина вічна.

Чисте серце перебуває в любові, але любов залишається в ньому ж.

Але ця любов є Бог, отже – вічна людина.

О люди! Навіщо ви дивуєтесь океану, навіщо дивуєтесь зорям?

Ідіть, поверніться додому! Пізнайте себе! Цього буде досить.

Амінь (1; 332).

Помер Григорій Сковорода на 72-му році в маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського в селі Пан-Іванівці (нині Ско-вородинівка) на Харківщині. На могильному камені, згідно із заповітом, було написано його слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: “Світ ловив мене, та не впіймав”.

За життя філософа його твори не були надруковані. Уже після смерті Г. Сковороди стають відомими цикли його філософських діалогів (“Наркіс”, –“Симфонія наречена книга асханъ”, “Жена Лотова”, –“Потоп зміїн” та ін.).

Філософська концепція Г. Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії – це проблема людини. Філософа передусім цікавить моральна й релігійна проблематика. Григорій Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей

202

203

метод називають антитетичним (грец. antithetikos – протилежний).

Для Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: жит-’ тя–смерть, світло–тінь, безглуздя–мудрість, плач–сміх, безчестя–слава, лютість–милість, початок–кінець тощо. Усе у світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є віддалення від Бога, а кінцем – повернення до нього.

Григорій Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, – стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:

 учення про людину, про самопізнання як єдиний цілях до Бога і до щастя;

 учення про три світи, які становлять усе існуюче;

 ідея подвійної природи трьох світів;

 “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

– етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”. Через свою любов до людини Бог дав їй все необхідне, – уважав

мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого, “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це ще з часів Фалеса та Сократа було основним мотивом у поглядах багатьох філософів, а також Григорія Сковороди.

Як уважав славетний філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший – загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм; другий світ – це мікрокосм людини; третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.

Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, тобто божественна, уважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом із тим правдиву, дійсну природу – людину як

204

образ і подобу Божу. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно впізнати й розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму XVIII ст. Сковорода створює вчення про “серце” як позасвідомі й надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум, виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом із тим людське серце є засобом пізнання, саме в ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини. У цих поглядах Сковороди ми впізнаємо характерну для українців сентиментально-почуттєву ментальність. Досить часто ми спочатку реагуємо відповідно до своїх почуттів, а вже потім осягаємо подію розумом.

Етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до справжньої людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Доля людини залежить від природних нахилів, а тому в кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно дотримуватися правила про “сродність”, жити в злагоді зі своїм характером, з власною природою, ураховуючи свої схильності й обдарування. Відтак етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже всі люди є лише “тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом із тим усі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до нього, своє призначення.

3

1 ЯТ7МТ”І–1Т-ТТ-їЯ 1 )авдання “^

1. Які ідеї панували в історії філософської думки України в період XV-XVI ст.?

2. Шляхом аналізу філософських курсів професорів Києво-Могилян-ської академії виявіть їх справжній зміст: як зразків оригінальної творчості чи, може, зразків популяризації набутків західноєвропейської філософії.

3. Назвіть основні філософські ідеї Г. Сковороди.

4. Чи можна Сковороду порівняти із Сократом? Обґрунтуйте свою думку.

5. Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії? Що спільного і в чому відмінність поглядів Г. Сковороди та його вчителів – професорів Києво-Могилянської академії?

¦і

205

6. Прочитайте і проаналізуйте байку “Бджола та Шершень” із циклу “Байки Харківські”, у якій в образній формі розповідається про “сродну працю” .

7. Висловіть власну позицію:

 чи легко бути щасливим за “рецептом” Г. Сковороди?

 чи може людина бути щасливою в суспільстві, яке перебуває в кризовому стані?

8. Поміркуйте, чому якщо “немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це”, то чимало людей у світі не відчувають себе щасливими.

9. Філософська класика. Прочитайте фрагмент із праці Г. Сковороди “Вступні двері до християнської добронравності”, у якій філософ викладає власне розуміння щастя.