§ 27. “Нам тутешній світ так багато говорить”. Людвіг Фейербах

Георг Гегель уважав, що за видимим фізичним світом стоїть духовна реальність, яка не відчувається, але саме вона є справжнім, або істинним, існуванням. Проте не менше підстав існує для того, щоб припустити, що жодної ідеальної дійсності немає, а є тільки те, що нас оточує і чуттєво сприймається, і єдина реальність – це природний світ, що і зробив останній представник німецької класичної філософії Людвіг Андреас Фейербах (1804–1872).

На його думку, поняття “буття”, “природа” “реальність” означають одне і те ж. Можна, звичайно ж, при бажанні побачити за тілесними об’єктами що завгодно і нафантазувати будь-які неявні причини й приховані рушії. Та чи варто це робити, коли в цьому немає жодної потреби? Хіба неможливо пояснити те, що існує, винятково природними причинами? У тому-то й річ, що, можливо, стверджував Л. Фейербах.

Колишня філософія вдавалася до уявлень про вище і позамежне, тому що люди мало знали й багато чого не розуміли. Тепер, коли людина значно просунулася вперед у пізнанні, саме час відкинути вигадки й пояснити світ із нього самого. Натуралізм і атеїзм повинні стати головними рисами прийдешньої філософії, яку німецький мислитель називав новою філософією, або філософією майбутнього.

152

153

Природа, або фізичний світ, – єдино сущий, нізвідки не взявся і нікуди не міг подітися, нескінченний і самототожний (рівний самому собі, такий, що не потребує нічого для свого існування і припускає повну відсутність чогось іще, окрім себе самого). Є тільки матеріальний світ, безкрайній у просторі і в часі, неосяжно різноманітний, організований на найрізноманітніших якісних рівнях (більш чи менш складні тіла й організми), такий, що постійно змінюється, розвивається, еволюціонує. Жива природа виникла з неживої. Проте чому ж тепер ми не бачимо, щоб де-небудь або коли-небудь із неживого походило живе, і тому не можемо це експериментально обґрунтувати? Відповідаючи на це запитання, Л. Фейербах стверджував, що це перетворення було можливе за певних умов, які мали місце мільйони років тому і відсутні тепер, тому ми позбавлені можливості безпосередньо спостерігати такий процес. Так само розумна природа (людина) багато тисячоліть тому виокремилася з живої природи, і з тих же причин цього не відбувається зараз, тобто твердження про те, що колись людина пішла від мавпи, зовсім не означає, що нинішні мавпи теж неодмінно повинні перетворюватися на людей. Людина, наділена розумом, є найдосконалішим творінням природи. Вона ж, на думку Фейербаха, є єдиною реальністю. Тому предметом філософії може і повинно бути не що інше, як фізичний світ і людська свідомість. “Споглядайте ж природу, – наголошував він, – споглядайте людину! Тут перед вашими очима ви маєте містерії філософії”.

Оскільки німецький мислитель рішуче заперечував будь-що потойбічне і надчуттєве, значне місце в його вченні посідає гостра критика релігії. Пригадаймо, як грецький філософ Ксенофан, розглядаючи олімпійських богів, стверджував, що вони вигадані людьми, оскільки майже нічим не відрізняються від них. За Л. Фейербахом, Бог також є людською фантазією. Звідки вона береться? Із незадо-волених потреб, нереальних прагнень і нездійсненних бажань. Не дивно, що реальне життя, як правило, не влаштовує людину загалом. Хто з нас міг би похвалитися тим, що абсолютно щасливий? Будь-хто хоче більшого й кращого. Зрозуміло, що уявлення про благо в кожного свої і кожен по-своєму невдоволений життям. Проте чим можуть бути незадоволені всі, яка претензія є найбільш загальною і чого собі побажав би кожен незалежно від віку, статі, національності, вдачі, поглядів і всього іншого? Пригадаймо, що Епікур загальною людською особливістю вважав страх перед смертю, яка примушує болісно шукати сенс життя, а також перед богами і долею, які впливають на людину, підпорядковуючи собі, ігноруючи її бажання і плани. Думка про власну смертність і слабкість є основною ідеєю, що пригноблює будь-який розум. Хто не хотів би бути

непідвладним смерті й необмеженим у своїх можливостях? Мрія про безсмертя і могутність – основна в людській свідомості. Однак при цьому всі добре розуміють, що таке бажання вкрай нереальне і воно ніколи не здійсниться. Що ж залишається? Нічого, крім як, зневірившись, мріяти крізь сльози про ідеального Бога, безсмертного і всемогутнього (а також абсолютно справедливого), поклонятися його досконалості, вірити в нього як у реальність. Тому немає нічого дивного в тому, що Бог – це уявлення (або мрія) людини про себе саму, тільки більш досконалу, яке неминуче породжується розумом. Свою власну сутність, саму себе вона мимоволі доводить до абсолюту, до можливої межі бажань, потім отриманий результат також несвідомо відриває від свого реального існування (відчужує) і переносить на небо. Фейербах назвав релігію несвідомою самосвідомістю людини. Будучи не в змозі що-небудь суттєво змінити в земному житті, люди сподіваються на потойбічну і позамежну сферу, у якій те, що відсутнє на землі, не тільки може, але й неодмінно мусить бути.

І якщо це дійсно так, то жодної вищої реальності насправді немає, а є тільки ми (і нічого, і нікого більше в цілому Всесвіті), а Бог – усього лише фантазія, що виникає у свідомості. Тоді чи не варто нам гордо підняти голову й розпрямити плечі, відчути себе вільними й незалежними? Людина має власну сутність, відчужену в Богові, повернути самій собі і тут, на землі, здійснити те, що вона перенесла у вигаданий, надприродний світ. І нехай неможливо стати безсмертним, але можна увічнити себе своїми діяннями, власним життям зробити внесок у розвиток людства, з’явитися нехай маленькою, але ланкою в нерозривному і нескінченному ланцюзі світобудови й тим самим подолати смерть і знайти вічність. Хай неможливо стати всемогутньою, але збільшувати свою силу й робити себе менш підлеглою зовнішньому світові людина цілком здатна. їй під силу стати творцем власного життя і приборкати долю, а також безперервною працею вдосконалити себе й змінити життя, зробивши його щасливішим.

Філософ стверджував, що релігію як несвідому самосвідомість необхідно замінити усвідомленим, тобто уявленням про те, що людина – найдосконаліша істота природи, над якою немає жодних вищих сил. На місце віри в Бога потрібно поставити віру в людину і, можливо, навіть замість старої теїстичної релігії створити нову, антропоцентричну, яка буде вірою в сили й можливості людини, захопленням її фізичною і духовною красою, готовністю виконати своє земне призначення. І оскільки основним об’єктом уваги та вивчення стає людина, то філософія, на думку Л. Фейербаха, має

154

155

перетворитися на антропологію, головним питанням якої буде встановлення нашої сутності, тобто спільних рис, які пов’язують і об’єднують всіх людей, обов’язково властивих будь-кому, незважаючи на жодні індивідуальні особливості. Ці спільні риси він називав людською природою, незмінною і незалежною ні від епохи, ні від національності, ані від будь-чого іншого, основною рушійною силою всякого конкретного життя. Найсуттєвіші властивості людської природи – це любов до життя, інстинкт самозбереження, егоїзм (у широкому сенсі(!), тобто сприйняття світу через себе) і, звичайно ж, прагнення до щастя, що складається з безлічі додан-v ків (найважливішим з яких є прагнення кохати і бути коханим). У філософії часто лунало питання про те, добра чи погана людина за своєю природою, і, зрозуміло, існує думка, що спочатку людина доброчесна, так само є твердження, що вона в будь-якому разі

порочна.

Людвіг Фейербах уважав, що людська природа не є ні поганою, ні хорошою: людина сама по собі ні погана, ні добра, вона така, яка вона є, і жодну оцінку з погляду добра і зла їй дати неможливо. А от умови людського життя якраз і роблять кожного добрим або поганим, тобто нейтральна в моральному сенсі наша природа по-різному реалізується в конкретних обставинах. І тому якщо ви хочете, щоб людина була доброю, то створіть їй такі умови, у яких її незмінна (від неї не залежна) природа виявилася б найкраще. Якщо ж ці умови відсутні, не дивуйтеся з того, що людина погана, і не ображайтеся на неї. Вади людини – це невдалі чесноти, вони стали б чеснотами, якби умови її життя були іншими.

З приводу перетворення суспільного життя завжди існували дві думки: одні стверджували, що необхідне моральне вдосконалення кожного, виправлення людської природи (позиція, як правило, релігійна або ідеалістична), інші ж пропонували радикально змінювати умови людського життя, уважаючи їх недосконалість головною причиною всіх нещасть (як правило, матеріалістичне переконання). Фейербах, звичайно ж, поділяв другу точку зору, а його філософські погляди багато в чому стали ідейною основою марксизму, що з’явився в середині XIX ст., – теорії революційного перетворення дійсності, руйнування старого, несправедливого громадського порядку і побудови нової соціальної реальності, яка забезпечить процвітання суспільства і благополуччя кожного його представника. Основоположники цього вчення – К. Маркс і Ф. Енгельс – мали за утопію самостійне етичне переродження кожного, але вважали цілком здійсненною організовану докорінну зміну суспільного устрою й створення таких умов, за яких будь-яка

людина неминуче стане кращою морально. Тому головне, на їхню думку, – це не абстраговані роздуми про причини недосконалості нашого життя, а активна діяльність, спрямована на його перетворення.

3

) апитання і іавдання

1. Яка провідна ідея Л. Фейербаха? Чому філософія, на його думку, має зосередитися на вивченні природи та людини?

2. Які головні причини виникнення релігії, з погляду Л. Фейербаха? Чим пропонує він замінити релігійні уявлення?

3. Чому вчення Л. Фейербаха називають антропологічним?

4. Що розумів Л. Фейербах під незмінною людською природою? Які її основні ознаки з його точки зору? Чи згодні ви з характеристи кою людської природи, запропонованою Л. Фейербахом?

5. Охарактеризуйте основні погляди соціальної філософії на виправлення суспільної недосконалості. Якої з них дотримувався Л. Фейербах?

6. Прочитайте міркування XI. Фейербаха: “Я розумію під егоїзмом егоїзм необхідний, неминучий, не моральний... а метафізичний, тобто егоїзм, що ґрунтується на сутності людини без її відома і волі, той егоїзм, без якого людина не може жити: бо для того, щоб жити, я повинен постійно привласнювати собі те, що мені корисно, і відчужувати те, що для мене вороже і шкідливе, той егоїзм, отже, який корениться в самому організмі, у засвоєнні засвоюваної матерії й у викиданні незасвоєної. Я розумію під егоїзмом любов людини до самої себе, тобто любов до людської істоти, ту любов, яка є імпульсом до задоволення і розвитку всіх тих потягів і схильностей, без задоволення і розвитку яких людина не є справжньою, досконалою людиною і не може нею бути; я розумію під егоїзмом любов індивідуума до собі подібних індивідуумів, – бо що я без них, що я без любові до істот, подібних до мене? – Любов індивідуума до самого себе лише остільки, оскільки всяка любов до предмета, до істоти є побічно любов до самого себе, адже я можу любити лише те, що відповідає моєму ідеалові, моєму почуттю, моїй істоті”.

Як ви вважаєте, про який егоїзм ідеться у висловлюванні Фейербаха? Як відображається в них його уявлення про незмінну людську природу? Чи згодні ви з цим уявленням?

156

157

7. Філософська класика. Л. Фейербах головним завданням своєї філософії вважав відповідь на запитання: Якою є справжня природа людини? Як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини застосовував поняття “смерть” та “безсмертя”. Безсмертя принципово заперечував, уважав його марнотратною мрією. Прочитавши уривок із праці Л. Фейербаха “Думки про смерть та безсмертя”, знайдіть аргументи на підтвердження та спростування думки філософа.