Методичні рекомендації студентам

1. Позиції ірраціоналізму в сучасній філософи відстоює багато різних шкіл і напрямків Серед них значне місце належить філософія життя. Цей напрямок сформувався на межі XIX і XX століть і на­був сили головним чином у Німеччині та Франції Засновує його Артур Шопенгауер. Він вважав, що розум у житті лю­дини і у світі в цілому відіграє суто технічну роль Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упоряд­ковує його, — це «світова воля» і аж ніяк не розум.

Філософія волі до влади. Ніцше оцінює навколишній світ як хаотичний потік життя, активний життєвий універсум. Життя — це перша реальність (субстанція), що передує розділенню матерії та духу, буття і свідо­мості Воно виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності. Розум, свідомість виконує в житті другорядну роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним стимулом дій людини є сфе­ра несвідомих життєвих потягів

У концепції «волі до влади» Ніцше йдеться не про абстрактну «світову волю», а про конкретно визначену волю — волю до влади. Ніцше переконаний, що основним законом світобудови є невичерп­на воля до панування. Світ являє собою арену боротьби за владу. Владолюбство властиве всім людям, хоч і різною мірою. Прагнення до влади є незмінною внут­рішньою суттю людини.

Найвищим типом людини Ніцше вважає надлюдину (супермена), що звільнилась від слабких сторін своєї природи. Ідея надлюдини була своєрідною реакцією німецького філософа на дог­матичне християнство, яке зробило людину слаб­кою. На противагу християнському ідеалу Ніцше дає свій ідеал людини сильної, владної. Ці ідеї Ніцше були пізніше використані німецьким фа­шизмом.

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

2. Екзистенціальна філософія (від лат ехsіstепcia — існування) за­родилась у середині XIX століття. Сьорен К'єркегор висунув тезу абсолютної цінності саме індивіду­ально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності - людського існування. Мартін Хайдеггер сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала “екзи­стенція” — людське існування Подібних висновків, незалежно від Хайдеггера доходить Карл Ясперс, Альбер Камю Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель.

Екзистенціалізм — це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна ре­альність, а внутрішній світ людини. Основне завдання екзистенціа­лізму полягає у встановленні змісту людського існування Центральними проблемами цієї філософи є:

- проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює, вчиться, відпочиває — це існування зовнішнє. У такому існуванні втрачається неповторна єдність окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, незалежні від зовнішнього світу переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користуються терміном «екзистенція»:

- проблема буття людини та буття світу - це центральна проблема екзистенціальної філософії. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх пе­реживань. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості:

- проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. Він визначає свободу як вибір людиною самого себе. Людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише в якості переживання її. Звідси висновок - завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб насамперед змінити своє ставлення до нього.

Ідеї екзистенціалізму мають великий вплив на різно­манітні і течії сучасної філософської думки. Під впливом цієї філософи розвивалась франкфуртська школа (Ю Хабермас, А Шмідт, Т Адорно, Г Маркузе ), школа нових філософів (Ж М Бенуа, М Гарен).

Герменевтика (від грец — мистецтво тлумачення) — те­орія і практика тлумачення текстів. Розробка філософії герменевтики була започаткована Гансом Георгом Гадамером. Він трактував герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття. Предметом філософського знання, на думку Гадамара, є світ людини, трактований як сфера людського спілкуван­ня. Філософська герменевтика — це філософія розуміння, яка ви­ступає універсальним способом буття людини у світі.

3. Психо­аналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу був Зиґмунд Фрейд. Він звернувся до аналізу психіки в цілому На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про суб'єктивну ре­альність людини. Він розгортає структурну концепцію психіки, зазначаючи в ній такі сфери:

- несвідоме («Воно») — це визначальний глибинний план людської психіки Він функціонує на основі природжених, природних, генетично первинних потягів;

- свідоме («Я») — це розум людини, або «его». Свідомість виступає посередником між несвідомим та зовнішнім світом «Я», прагне зро­бити «Воно» прийнятним для світу і привести світ у відповідність з бажаннями «Воно»;

- підсвідоме («Над — Я») — це внутрішня особиста совість. Вона утворюється під впливом системи суспільних заборон, якщо «Воно» зумовлене генетично, «Я» — індивідуальним досвідом, то «Над-Я» є результатом впливу інших людей.

Головним і визначальним потягом людини Фрейд вважав сексуальний, а пізніше розвинув вчення про два протилежні потяги – до життя (ерос)і до смерті (танатос).

Найвідомішими послідовниками 3.Фрейда були засновники ана­літичної психології Карл Густав Юнг, засновник індивідуальної психології Альфред Адлер, засновник сек­суально - економічної школи Вільгельм Рейх, Еріх Фромм. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму.

Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодок­сального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспіль­ства.

4. Відповіддю на реальні проблеми науки є виникнення позитивізму. Основні ідеї позитивізму були сформульовані Огюстом Контом. Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями («матерія», «дух») не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні «позитивні» науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти назву «філософія» Предметом такої філософії повинно бути складання та систематизація спеціально-на­укового знання. Подібні ідеї розвивав Герберт Спенсер.

У другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», або емпіріокритицизму Його творцями були Ернст Мах та Ріхард Авенаріус. Емпіріокритицизм зводив філософію до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В осно­ву цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття дос­віду. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше — їхні комплекси. Для емпіріокритицизму простір і час є суб'єктивними формами упоряд­кування відчуттів. Суб'єкт і об'єкт емпіріокритицизм визначає як елементи суто свідомості. Він заперечує достовірність людських знань, здатність науки пізнавати об'єктивну істину.

На початку XXст. виникає “третій позитивізм”, або нео­позитивізм. Неопозитивізм — це течія, до якої входять школи логічного позитивізму, логічного негативізму, семантичного позитивізму (логічного аналізу) та інші

Логічний позитивізм (Шлик, Рудольф Карнап, Людвіг Вітгенштейн) заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Він привертає увагу до діяльності з аналізу мовних форм знання. Філософія це аналітична діяльність з мови. Очищенню філософи, на думку неопозитивістів, сприяє розроб­лена ними процедура верифікації - кожне твердження необ­хідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними дани­ми, то воно вважається позбавленим сенсу. Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів філософії.

Головна особливість логічного полягає в переході від принципу верифікації до принципу фальсифікації. (Карл Поппер) Він вважав, якщо чуттєві факти досвіду збігаються з твердженнями теорії, то ці твердження — істинні, якщо чуттєві факти досвіду суперечать твердженням теорії, то ці твердження — хибні, якщо чуттєві факти досвіду які підтверджують чи заперечують дані твердження, відсутні, то такі твердження можна назвати не істинними і не хибними, а виправданими. Це — позиція «принци­пу фальсифікації».

Семантичний пози­тивізм, або лінгвістичний аналіз. (Бертран Рассел, Людвіг Вітгенштейн) вважає, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. Основне завдання цієї філософи полягає в розробці семантичної теорії значення мовних виразів.

Структуралізм. (Клод Леві-Стросс, Мітель Фуко) ретельно розробляв механізм комунікацій, спирався на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему і потребує синтезу з іншими науками.

5.Філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли в основному в руслі християнського релігійно - теологічного комп­лексу. Найбільш ідеологічно впливовими в західному світі є нео­томізм, тейярдизм і персоналізм.

Неотомізм - офіційне філософське вчення католицької церкви (Жак Марітен Етьєн Жільсон, Карел Войтило (Папа Іоан Павло II). Неотомізму влас­тиві традиціоналізм, догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів. Ідейними джерелами неотомізму є вчення філософа-схоластика Фоми Аквінського. Предмет філософії неотомізму — буття Бога. Це відкрита релігійна філософія. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття — буттю конкретних речей. Буття саме по собі — це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням. Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього.

В основі теорії буття лежить ідея креаціонізму. За цією ідеєю органічний і неорганічний світ виникає вна­слідок акту Божого творіння. Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішуєть­ся таким чином “бути — значить бути створеним Богом, бути — значить бути в Богові.

Центральним принципом неотомізму є принцип гармонії віри та розуму. Він спрямований на те, щоб примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячою розуму, узгодити недоказові положення релігії з раціонально-логічною силою знання і таким чином виправдати християнство. Неотомісти запевняють, що віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, а розум без віри впадає в гординю зарозумілості. Неотомісти пропонують підпорядкування розуму вірі.

Мета філософії неотомізму — раціональне обґрунтування буття Бога.

До сучасної релігійної філософи належить і такий напрям, як персоналізм (від лат. — особа).

Центральне поняття пер­соналізму — особа, але не просто як реальна людина, а як першоелемент буття, духовна сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Витоки людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога.

Світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких - Бог, все матеріальне є наслідком творчої активності людини, все загальне - творчість Бога. Процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдя­ки її оцінювальній здатності. Взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоні­стичними), зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства зво­диться до духовного оновлення особи, тобто за перетворенням особи настає перетворення суспільства.

Персоналізм існує у двох варіантах американському (Борден Боу, Джорж Хаусон) і французь­кому(Еммануель Муньє, Поль-Луї Ландсберг ).

Отже, основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:

- повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні абсолютної цінності людини,

- спробі скоригувати релігійну філософію і науку,

- спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, струк­туралізм та ін,

- визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації культури,

- увазі до проблеми суспільного розвитку,

- екуменістичному зближенні релігій як засобу пом'якшення драматичних суперечностей сучасності.