3 Філософські проблеми мови в творчості о.О. Потебні

Історія філософської думки свідчить, що остання розвивається не тільки власне філософами-професіоналами, але й іншими видатними представниками культури, в тому числі й вченими. До них належить і вчений-гуманітарійХ1Хст. Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 рр.).

О. Потебня успішно трудився в сфері лінгвістики, міфології, фольклористики, літературознавства, мистецтвознавства. Глибокі знання слов'янських мов, зокрема української, російської, польської, а також німецької, латини, санскриту дозволили йому зайняти видне місце серед учених, які спеціалізувались в лінгвістиці.

О. Потебня народився в селі Гаврилівка, на Харківщині Навчався в Харківському університеті на юридичному, а потім історико-філософському факультеті. На його світогляд суттєвий вплив справили передові члени Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема М. Костомаров. У них він сприйняв філософію української ідеї, котру потім сам успішно розвивав. О. Потебня був одним із найзначніших представників так званого громадівського руху. Породжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з суверенними культурними запитами. Громадівський рух з властивою йому потужною культуротворчою спрямованістю породив нову плеяду української інтелігенції, серед яких були оригінальні мислителі загальнослов'янського та європейського рівня, що своєю творчістю істотно збагатили філософську думку України.

У своїх наукових дослідженнях О. Потебня виходить з ідеї видатного німецького мовознавця й філософа Вільгельма Гумбольдта. В центрі філософії українського вченого й мислителя стоїть проблема взаємозв'язку мови й мислення. Він показує, що мова не є пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Людина пізнає світ через посередництво мови.

Думка, зароджуючись як суб'єктивна діяльність, лише в слові може стати чимось зовнішнім і об'єктивним. При цьому думка не втрачає своєї суб'єктивності, адже слово, мовлене мною, є моїм словом. Таким чином, вже при самому народжені слово виступає як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Мовний шар, що утворюється між людиною і світом, опосередковує процес пізнання, перетворюючи його на вельми складний і релятивний. Знання в кожний даний момент має відносний характер, а пошук істини - нескінченний.

Органічна єдність думки й мови однак не означає їх тотожності. На початкових стадіях зародження думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для його кристалізації в поняття і вираження засобами мови. Лише коли цей процес на нижчих формах думки дозрів, стає можливою поява слова. З його допомогою думка знаходить свій вираз у понятті. Та на вищих рівнях абстракції слово перестає задовольняти потреби думки, воно обмежує її. Отже, мова необхідно пов'язана з думкою. Вона не є чимось готовим, а перебуває в постійному творенні. Структурною одиницею мови є слово.

О. Потебня виділяє три складові частини слова-мовлення:

а) зовнішня форма слова (артикульований звук);

б) зміст (думка), що передається за допомогою форми;

в) внутрішня форма, або найближче етимологічне значення слова, цебто той спосіб, яким висловлюється зміст.

Спираючись на В. Гумбольдта, О. Потебня розвиває положення, що внутрішня форма слова завжди визначається специфікою народної мови, оскільки кожна мова має притаманні їй специфічний погляд на світ або неповторну перспективу бачення.

Внутрішня форма слова ("чуттєвий образ") знаходиться в суперечності з абстрактним значенням слова. Ця внутрішня суперечність визначає генезу мовно-мислительної діяльності. Якщо внутрішня форма характеризує "ближче значення" слова, що виникає в свідомості мовця і слухача і "умовлено їхньою приналежністю до одного й того самого народу", то "подальше значення" слова - семантично розпорошене, воно не є однаковим для того, хто говорить, і того, хто слухає.

На думку О. Потебні, співвідношення образу і значення в слові має історичний характер. Це співвідношення виявляє специфіку всіх форм свідомості. Так, специфіка міфологічної свідомості полягає в не розчленованості образного й понятійного аспектів мови. У художньо-поетичному мисленні значення подається через художній образ, виражає себе в цьому образі. Наукове ж мислення характеризується приматом розуміння, значення над образом.

О. Потебня підкреслює, що міфологічне мислення притаманне не одному якомусь-то часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки. Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є, й виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Тут міфологічний образ, який пояснює і має лише суб'єктивне значення, сприймається як щось об'єктивне, як дійсне буття. В міфі образ і речі, суб'єктивне і об'єктивне, внутрішнє і зовнішнє перебувають у нерозчленованій єдності, вони ототожнюються. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного, а згодом - понятійно-категоричного мислення, якому притаманне відокремлення образу й поняття, суб'єктивного та об'єктивного, внутрішнього й зовнішнього.

Неміфологічне мислення, по-перше, виступає в формі художньо-поетичного мислення. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення й образу. Водночас образ є неодмінним засобом для вираження значення. Поетичному слову властива полісемантичність, множинність значень. О. Потебня у праці "Із записок з теорії словесності" вводить так звану "формулу поетичності": А (образ) <Х (значення) Нерівність числа образів по відношенню до множини значень підноситься О Потебнею до рівня специфічної ознаки всього мистецтва.

Другу форму неміфологічного мислення утворює наукове мислення, що грунтується не на поетичній, а науковій мові. Науковим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми, Тут слово прагне урівнятися з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і значення, то в науці їм відповідають поняття, факти і закон

Аналізуючи істотну відмінність категорій науки й мистецтва, О. Потебня підкреслює, що вона полягає, по-перше, в тому, що в науці думка про факт може оцінюватись як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його.

По-друге, наукове мислення є висновком від факту як елемента закону до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення ж образу і значення у поетичній мові зовсім інше. Воно будується на грунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку.

По-третє, в науці відношення факту й закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу й значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога духу.

В творчій спадщині О. Потебні глибоко розроблена проблема "народ і мова". Звернення до цієї проблеми мало особливе значення за умов дії драконівських заходів царського самодержавства щодо української мови й культури. Свій протест проти них О. Потебня реалізує не лише через глибоке вивчення історії української мови, народної творчості, що підставно засвідчувало багатство і своєрідність української духовної культури, а й глибоко теоретично осмислює проблему ролі національної мови в долі кожного народу, чим реалізується безпосередній внесок вченого в історію розробки філософії української ідеї.

На думку О. Потебні, поняття "народ" є виразом певного вищого щаблю самостійного національно-культурного життя. Головною ознакою єдності народу є його мова. Мова є знаряддям національної свідомості. Духовний розвиток нації нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Мови як "глибоко відмінні системи прийомів мислення" зумовлюють специфіку національного світосприйняття. У зв'язку з доведенням цієї тези О. Потебня аналізує явище "двомовності". Він переконаний, що "немає мови і наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки". Разом з тим неприпустимим, підкреслює він, є створення умов, що унеможливлюють вільний національний розвиток, коли "народність буває поставлена в неможливість з достатньою енергією відповідати на ці (інноваційні - авт.) впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття". Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації.

У зв'язку з цим вчений - мислитель аналізує й поняття "націоналізм". Воно, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природну національну різноманітність людства. Тому, висновує він, "послідовний націоналізм є інтернаціоналізм".

Розуміння націоналізму він конкретизує через тлумачення "ідеї національності". Ця ідея, на його думку, може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. Вона буде сприяти прогресові, якщо стверджуватиме взаємоповагу й право народів на самостійне існування й розвиток. Якщо ж, спираючись на цю ідею, стверджують зверхність одного народу над іншим, "дане Богом" право однієї нації - панувати, а іншим - підкорятися, то в цьому випадку "ідея національності" набуває відверто реакційного характеру.

О. Потебня вважав, що головними принципами у взаєминах між націями мають стати рівноправність і взаємоповага. Він вітав зростання міжнаціонального спілкування народів Європи і заперечував лише ті випадки, "де вірна течія справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства".

Брак національної ідеї у самих українців, брак свідомої праці одиниць, котрі себе називають українцями, та внутрішня недуга української нації, на яку вказує О. Потебня, це та внутрішня причина безсилля і непродуктивності цілої нації, що не менш небезпечна для її подальшого існування, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. У національності О. Потебня бачить ту силу, яка може підняти Україну з руїни і вивести на шлях нового життя.