6.3 Методи аналізу територіальної організації систем розселення країни
У країнознавчих дослідженнях необхідно розглядати міське і сільське розселення в їхньому взаємозв’язку. При цьому міста, як відомо, утворюють так званий “командний склад” країни і району. Їхні системи формують територіальну структуру господарства країни і визначають територіальну організацію суспільства загалом. У виділенні основних територіальних систем і структур країни провідну роль відіграють міське розселення і столичні центри з прилягаючими до них територіями. Тому не випадково М.М.Баранський назвав міста “командним складом” території кожної країни.
Згустки міського населення й економіки створюють поляризацію соціально-економічного простору країни. У ньому виділяються обмежені за площею урбанізовані ареали, в яких масштаби та наслідки взаємодії населення з економікою і навколишнім природним середовищем швидко зростають. Міста і їхнє безпосереднє оточення займають приблизно 1,5% площі населеного суходолу, проте на них припадає 4/5 вартості виробництва товарів і така ж частка загального забруднення атмосфери і вод [Машбиц, 1998]. До найбільших агломерацій світу належать (млн осіб.): Токійська — 28, Мехіко, Бомбей, Сан-Пауло і Нью-Йорк — від 16 до 18.
Аналізуючи темпи і рівні світової урбанізації, відомий грецький теоретик містобудування К.Доксіадіс висунув гіпотезу формування так званого Ойкуменополіса – єдиного всесвітнього міста майбутнього. Можливо, що ця гіпотеза не здійсниться або її буде реалізовано в дуже віддаленій перспективі. Проте завдання керувати процесом урбанізації сьогодні гостро стоїть перед більшістю країн.
На підходи до дослідження систем розселення в країнознавстві вплинула ідея еволюції розселення. Можна виділити п’ять фаз еволюції розселення країн світу.
Перша фаза відрізняється значною перевагою сільського населення, а приріст міського населення відстає за темпами від сільського. Країна відрізняється залежно від природних умов порівняно рівномірним освоєнням. Господарський простір країни слабо поляризовано. Міста виконують переважно адміністративні і торгові функції. Індустріалізація знаходиться на початковій стадії. В найяскравіше вираженій формі перша фаза характерна для групи найменш розвитих країн, серед яких, наприклад, Сомалі, Ефіопія, Уганда, Руанда та ін. в Африці (всього на континенті 34 країни); Бангладеш, М’янма, Лаос та ін. в Азії (всього 8); Гаїті в Латинській Америці; 5 країн в Океанії. Середньорічні темпи зростання сільського населення тут удвічі вищі, ніж в інших країнах, що розвиваються.
Друга фаза характеризується перевищенням темпів зростання міського населення над сільським, хоча останнє за чисельністю є більшим за міське. Індустріалізація, яка суттєво розвивається перетягує трудові і матеріальні ресурси із сільської місцевості в міста. Починається процес поляризації господарського простору країни у вигляді концентрації економічної діяльності в окремих великих містах і районах, які висунулися під час індустріалізації.
Третя фаза. Питома вага міського населення досягає половини чи трохи більше всього населення країни, тобто сільське населення починає відносно зменшуватися. Індустріалізація призводить до посилення поліцентричності територіальної структури господарства і поляризації районів за типом “центр-периферія”.
Четверта фаза — міське населення стрімко зростає, а сільське населення і населення малих міст різко скорочується. Економіка набуває індустріального характеру з окремими вогнищами постіндустріального розвитку. З’являються нові та зазнають структурної трансформації старі промислові райони. Окремі старі райони занепадають, інші відроджуються на новій основі. Окремі міські центри стають вогнищами інноваційної економіки. В масштабах країни прискорюється зростання агломерацій, а в їхніх межах відбувається процес деконцентрації у формі переносу господарської діяльності і місць проживання городян на міжагломераційні території. Розгортається процес субурбанізації. У четвертій фазі знаходяться багато країн Латинської Америки, в яких відбувається стрімка урбанізація, а частка сільського населення різко скорочується.
П’ята фаза характерна для економічно високорозвинених країн світу, де давно спостерігається не тільки відносне, але й абсолютне зменшення сільського населення. У європейському регіоні відбуваються активні процеси депопуляции сільської місцевості.
Найхарактерніша і наймогутніша за кількістю втягненого міського населення — субурбанізація, властива четвертій фазі і трактується як збільшення ролі в системі розселення прилягаючої до міського ядра зони. У даній агломераційній зоні темпи зростання населення є вищими, ніж у міському ядрі, хоча в ядрі у визначений момент може проживати більше населення.
Процес субурбанізації — різновид деконцентрації населення й економічної діяльності — характерний для високорозвинених країн. Причинами субурбанізації є: вузький ринок житла, особливо високоякісного в центрі; зростання потреби в житлових площах у розрахунку на одного члена родини; погіршення екологічної і кримінальної ситуації в центрі. Реалізувати нові потреби дозволяє моторизація. У Японії субурбанізація розвивається, базуючись на громадський транспорт.
Останнім часом спостерігається переміщення населення з агломераційної зони в історичне ядро. Цей процес позначається терміном “джентрификация”. Всебічна санація історичних центрів привела до зростання їхньої привабливості, як наслідок, — зростання плати за житло, цін на земельні ділянки, що поступово вимиває з центра незаможні прошарки населення.
Комфортабельне житло отримують переважно високооплачувані молоді категорії населення. Варто зазначити, що джентрифікація — це “точковий” процес. Так, у Лондоні точки джентрифікації розташовані переважно у Вестенді, а в Парижі — у районі Ейфелевої вежі.