2.2.3. Ми­кола Міхновський

Засновник Революційної української партії (РУП), Ми­кола Міхновський (1873-1924), запропонував свій варіант конституційного проекту, в якому взагалі не згадується Ро­сія, а в основу покладений принцип побудови вільної, са­мостійної держави Україна, яка розглядалась ним як спілка самоврядних земель, утворених на підставі своїх природ­них особливостей. У проекті передбачалось створення пре­зидентської республіки при обраному на загальних виборах парламенті, який мав бути противагою владі президента. Президент, який обирається усім народом, обіймає згідно із проектом виконавчу владу. Судова влада належала судам і суддям. Для розгляду карних та політичних злочинів, пе­редбачався суд присяжних. У спеціальному розділі консти­туційного проекту проголошувались права людини.

2.2.4. Володимир Винниченко

У розробці Конституції УНР брав участь Володимир Винниченко (1880-1951), видатний український письмен­ник та політичний діяч. Винниченко захищав принцип роз­поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; ідею рів­ності як усіх громадян, так і законодавців перед законом. Особливо він наголошував на незалежності судової влади, як запоруки реального захисту прав і свобод громадян.

Цікавим є погляд Винниченка на сутність державнос­ті, яку він розглядає як устрій матеріального і психічного життя народу, його національності, економіки, політики, культури - величезного і складного комплексу самооргані­зації людей.

Цікавими є міркування Винниченка з приводу низки пи­тань стосовно того, як російський і радянський імперіалізм не тільки змушений був зберігати майже всі атрибути дер­жавності України, а й вважав за можливе ввести ЇЇ до ООН. Якщо це був камуфляж, то чому це не викликало негатив­ної реакції світової громадськості, яка визнала факт доціль­ності перебування України в ООН? Винниченко відповів на ці запитання недвозначно: «Українська держава була і є. Ті, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних еміг­рантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і жит­тя за неї, тисячами віддають і тепер».

Неоднорідними були його державно-правові погляди .В питанні що­до державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: "Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частин". Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, у 1914 р. у нелегальній брошурі "Наші орієнтації" він проводить думку, що для України ні австро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. "Одна орієнтація повинна бу­ти — це самоорганізація української демократії," одна надія на себе, на свою організовану міць''. 28 квітня 1918 р. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ра­ди, проголошує: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі...".

В. Винниченко вважав, що найбільш оптимальним засо­бом збереження і розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, куль­тури, що діють на території, населеній національним ко­лективом, які пов'язують йот в компактну цілість, що забезпечує його розвиток у сучасному і майбутньому. При цьому він відкидав "національний тоталітаризм". Так, в одній із своїх останніх праць "Заповіт борцям за визволен­ня" він пише: "Досягти визволення свого класу чи нації і не усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й інших".