2.2.2. Михайла Грушевського

На початку XX ст. в умовах посилення революційних настроїв і опозиції царському уряду в Росії розгорнулась дискусія щодо проектів конституційної перебудови імперії. В дискусії взяли участь відомі суспільно-громадські діячі України. Умовно можна визначити два напрямки у розвитку державно-правової думки в Україні цієї доби: народницько-федеративний (М. Грушевський) і самостійно-державниць­кий (М. Міхновський).

Політичною програмою українських поборників федера­тивної децентралізації Російської імперії став на багато ро­ків конституційний проект Михайла Грушевського (1866-1934), видатного вченого-енциклопедиста, одного з лідерів українського національно-визвольного руху першої чверті XX ст. Конституційний проект Грушевського грунтується на двох, основних принципах, репрезентаційний уряд і ши­рока національно-територіальна децентралізація. Пріори­тетними при організації держави, на думку Грушевського, повинні бути народність, географічне розташування і демо­графія, а не історичні претензії деяких народів, чи випад­кові рішення бюрократів. Розглядаючи можливість авто­номного устрою України у складі оновленої демократичної Росії, вчений наголошував, що державний уклад цивілізо­ваних народів- це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності задовольняє індивідуальні, національні та загальноукраїнські солідарні інтереси у напрямку послі­довного розвитку суспільства.

Невід'ємним атрибутом державного життя Грушевський розглядав право, яке, на його думку, гарантоване усією су­мою соціально-психологічних факторів, які діють у суспі­льстві, важливим серед яких с примус. Таке тлумачення права пов'язане з поглядами Грушевського на розвиток людського суспільства, в основу прогресу якого він поклав психологічний, духовний чинник.

Грушевський послідовно проводив думку про визнання невіддільного права українського народу на самовизначен­ня і пошук його оптимальних форм, звертаючи особливу увагу на таку важливу детермінанту пробудження народу, національного розвою, як державницька ідея. Він так роз­криває її сутність: «Гасло української незалежності пішло в широкі трудові маси і тут нерозривно переплелися ідеї су­веренності трудового українського народу, недоторканнос­ті його прав, гасло боротьби проти всілякої експлуатації України і проти трактування України як колонії, а україн­ського народу як дешевого гарматного м'яса чи дешевого матеріалу для експериментів».

В умовах розбудови Української Народної Республіки Грушевський розробив засади теорії національно-демокра­тичної держави, на основі ідеї національно-персональної автономії. Ця ідея матеріалізувалась у Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. (Розд. VII). В ст. 69 Конституції на­голошувалось, що кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автоно­мію, цебто право на самостійне устроєння свого націона­льного життя, що здійснюється через органи Національ­ного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це С невід'ємне право націй, і ні одна і них не Може бути позбавлена цьо­го права або обмежена в ньому. В ст. ст. 76-78 підкрес­лювалось, що органи Національного Союзу є органи дер­жавні. Вищим органом Національного Союзу є Націона­льні Збори, які обираються членами Союзу на засадах загального, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложенням принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим орга­ном Союзу є Національна Рада, котра обирається Націо­нальними зборами і перед ними відповідає. Всі суперечки між органами Національного Союзу, з одного боку, та ор­ганами державного урядування чи місцевого самоврядування й інших національних союзів, з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.

Вчений визнавав, що "загальноруської" історії не було, як не було і немає "загальноруської" народності, а є три різних слов'янських народи. При цьому, творцем і фундатором Київської держави М. Грушевський вважав виключно "українсько-руську народність". Побудована і відпрацьована в історичних і інших монографіях, концеп­ція М. Ґрушевського знайшла своє відображення у доку­ментах українських буржуазно-націоналістичних партій початку XX ст. і розвивалася ним та його однодумцями в матеріалах Центральної Ради. Використовується вона пар­тіями національно-демократичної спрямованості і сьогодні. Так, "національна ідея" проголошувалася визначальною силою в еволюційному розвитку українського народу. Як творчий чинник політико - правового розвитку розглядалась національна боротьба. Право визначалось як єдність норм, які виражають соціальну солідарність з'єднаних у націю людей.

Вже на початку XX ст. М. Грушевський концептуально сформулював доктрину національно-територіальної автоно­мії України (самоуправління шляхом створення україн­ського сейму і національних органів управління та контро­лю). Національно-територіальна автономія також розумі­лась як децентралізація держави і організація самовряду­вання у межах національних територій.

Свої погляди на державність України до жовтня 1917 р. М. Грушевський виклав у статті "Вільна Україна", суть і зміст їх можна передати цитатою: "Широка автономія Ук­раїни в її етнографічних межах у федеративному зв'язку з демократичною Російською республікою. Се наша платфор­ма, се гасло, з котрим підіймаються і стають безконечні лави українського війська, селянства, робітництва, молоді, інтелігенції, і з ними пліч-о-пліч все нові групи інших народностей України, з неукраїнських меншостей Україн­ської землі". При цьому М. Грушевський виступав проти націоналізму і шовінізму: "Оборонці української національ­ності не будуть націоналістами"... "Ми добуватимемо дер­жавне право для української землі не для того, щоб пану­вати над національними меншостями України"... "Право національних меншостей буде забезпечене"!.. Мова їх буде прийнята в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де сі народності становлять певний націо­нальний мінімум. ...Де буде відповідне число учеників тої чи іншої народності, вони мали змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономного скарбу України, і т. ін.".

М. Грушевський у цих роздумах пріоритетність надає не національності, а тій користі, яку привносить людина своєю працею І відданістю Україні. "А хто хоче живитися з праці народної, бути паразитом, поїдателем солодких кусків — той нам не потрібен, без різниці, чи він не Українец, чи Українец".

Ідеї федерації народів Росії присвятив свою промову М. Грушевський на з'їзді народів у Києві, що був органі­зований Центральною Радою у вересні 1917 р. Захищаючи ідею федеративного устрою Росії, він закінчив свою до­повідь такими словами: "Росія... щоб врятуватися від заги­белі повинна конче стати федеративною". При цьому слід зауважити, що в цей час М. Грушевський ще не був при­хильником повної державної самостійності України. "...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу".

Проте вже у 1918 р. у творі "На порозі нової України" відображено погляд М. Грушевського щодо повної самостій­ності України. "Тепер наш національно-політичний раху­нок дійшов особливо високих позицій, — пише він. — Боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки..." Він критикує орієнтацію Ук­раїни на Москву, Росію. Доводячи за допомогою історич­них фактів, що народ України — це народ західної культу­ри, він виступає за західне орієнтування України.