2.2.1. Іван Франко

Іван Франко (1856-1916), як критик марксизму та марк­систського соціалізму був прихильником ненасильницьких революцій. Ці погляди Франка справили неабиякий вплив на особливості його державно - правової концепції. Пробле­ми права та політичного життя тогочасної Європи, і Украї­ни зокрема, вчений розглядав з позицій позитивізму і «со­ціального дарвінізму». Соціальний дарвінізм - ідейна течія XIX - початку XX ст., прихильники якої зводили законо­мірності розвитку людства до закономірностей біологічної еволюції, а визначальними факторами суспільного життя визнавали принципи природного відбору, боротьби за існу­вання і виживання найбільш пристосованих.

Франко вважав, що рушійною силою соціального прогре­су є боротьба за існування. Виникнення держави поясню­вав з позицій матеріалізму. Однак, на відміну від Маркса, засновника концепції матеріалістичного розуміння історії, а отже й походження держави і права, Франко стверджував, що не класові протиріччя с передумовою виникнення держави (так стверджував Маркс), а навпаки» наростання кла­сових протиріч, аж до антагоністичних, відбувається у су­спільстві, яке вже організоване в державу.

Аналізуючи поняття «право», Франко виходив із його вольової сутності, наповнюючи його зміст ідеями гуманно­сті і справедливості. Він наголошував, що право регулює відносини між: людьми з приводу володіння, використання і розпорядження результатами праці та забезпечує свободу і недоторканність індивіда.

Мислитель мріяв про справедливі закони, які б врегу­льовували усі сфери суспільною життя, при цьому чітко розмежовував поняття «право» і «закон», розглядаючи їх як генетично пов'язані, але не тотожні. Право розглядав інтегровано: у формі правових звичаїв і у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв систематизованих, опрацьо­ваних і піднесених державою до рівня законів, приписи яких відповідають інтересам власників, підкреслюючи, що закон - це нормативно-правовий акт, виданий державою, чи її органами. Водночас Франко наголошував, що закони повинні видаватися представницьким органом — парламен­том. За юридичною дією закони поділяв на конституційні і поточні.

І. Франко (1856—1916). Він як революціонер-демократ, на відміну від ліберального під­ходу до проблем влади, вважав, що джерелом і носієм влади є народ. Перебуваючи на позиціях матеріалістичного розуміння походження й розвитку держави і суспільства, І. Франко до підвалин державно-правових інститутів від­носив "спосіб виробництва і циркуляцію суспільних цін­ностей", вважаючи, "що в економічному положенні народу криється головна основа його життя, розвитку, прогресу", визначаючи працю як "необхідну умову існування і роз­витку людства", вбачав у ній "основу людського щастя і добробуту в майбутньому".

Погляди І. Франка щодо походження, сутності і форми держави в дечому збігаються з марксистською точкою зо­ру, проте мають й деякі відмінності. Ідентичними є погля­ди І. Франка щодо походження і розвитку держави, гене­зису влади. Він виокремлює поняття "влада суспільна" і "влада державна”. На його думку, суспільна влада транс­формувалася в період первіснообщинного ладу в державну поступово, через низку проміжних форм. На останньому додержавному етапі розвитку суспільства виникає "пер­вісно-політична влада, влада царів і панів", яка є лише "першим зародком держави", що згодом розвинулась у відокремлену від суспільства управлінську структуру. Най­більш важливими складовими держави як відокремленої від суспільства політичної влади І. Франко визнавав "армію, поліцію, суд, судочинство і адміністрацію".

В той же час він дещо по-своєму вирішував питання співвідношення "політичного" і "класового". Незважаючи на те, що причину виникнення класів він вбачав у "еко­номічній нерівності" членів суспільства, вважав, що наро­стання класових протиріч аж до рівня антагоністичних здійснюється у суспільстві, яке вже організоване у держа­ву, і за безпосередньої її участі. Він стверджує, що полі­тично безправними перед державою є всі її верстви, неза­лежно від їх економічного становища. Як прихильник тео­рії "соціального дарвінізму", еволюційного розвитку сус­пільства І. Франко вважав, що рушійною силою розвитку людства є боротьба за існування.

І літературна спадщина І. Франка не позбавлена харак­теристик щодо форми держави та її різноманітності в ме­жах одного і того ж "економічного порядку". Епоха рабо­власницького ладу, на його думку, позначена тиранією світською, це зокрема — у Вавилоні, Ассірії, Мідії, Персії, Македонії, та релігійною (теократичною) — у Стародавній Греції і Римі. Притаманну феодалізму абсолютну монархію І. Франко досліджує на грунті історії різних країн Західної Європи і особливо російської абсолютної монархії. Велику увагу І.Франко приділяє характеристиці буржуазної держа­ви і перспективі її подальшого розвитку, критично оці­нюючи при цьому політичну систему буржуазного суспільства, відзначаючи такі її особливості:

— мілітаризацію державного апарату;

— посилення бюрократичних засад, приниження ролі виборних органів, домінування органів виконавчої влади;

— розширення і поглиблення економічної діяльності дер­жави, перетворення політичної влади у слугу капіталові та капіталістам.

На відміну від лібералів, І. Франко в буржуазному пар­ламентаризмі вбачав як позитивні, так і негативні його ознаки. Він стверджував, що парламентаризм є прогре­сивнішим щодо абсолютної монархії, але разом з тим його ні в якому разі не можна визнати досконалішим щодо буржуазного суспільства. За переконанням І. Франка, неза­лежно від форми — республіка чи конституційна монархія, буржуазна держава за своєю суттю — явище антинародне і неминуче прийде до своєї загибелі.

Суспільно-політичний устрій майбутнього суспільства І. Франко відпрацьовував у самій загальній формі на ана­лізові його економічної основи, ролі праці у суспільному виробництві, характеру влади і принципів місцевого само­врядування, співвідношення місцевої І верховної влади, становища особи в суспільстві. Економічну і соціальну ос­нови майбутнього суспільства І. Франко вбачав передусім у знищенні експлуатації за допомогою скасування приватної власності на засоби виробництва, запровадження загально­го обов'язку працювати, рівності при розподілі суспільних благ. І. Франкові були чужими ідеї анархізму, він визнавав необхідність в майбутньому суспільстві держави і влади, які будуть сповнені нового змісту. При цьому домінуючими функціями влади будуть не політичні її функції, а господарсько-економічні і культурно-виховні.

Розглядаючи суспільно-політичний ідеал І. Франка, не­обхідно зупинитися і на його поглядах щодо шляхів вирі­шення національного питання. Тут він додержується де­мократичної автономії як форми політичної незалежності вільних народів. Щодо проекту майбутньої федерації — добровільного союзу, заснованого на принципі демократич­ної рівності його членів, то І. Франко пропонує поступове його здійснення: а) створення федерації в об'єднаній Україні; б) створення федерації у межах звільнених народів Росії; в) федеративне об'єднання слов'янських надій; г) всесвітнє федеративне об'єднання демократичних рес­публік. При цьому І.Франко вважав, що головним шляхом вирішення національного питання можуть бути федера­тивні взаємозв'язки з іншими сусідами і зв'язки, що базу­ються на повній рівноправності і автономії кожного окре­мого народу.

Правові погляди І. Франка формувалися у період попу­лярності у Галичині соціологічної теорії права (Е. Ерліх) і теорії "відродженого" природного права (Р. Штаммлер, А, Шсптицький). Разом з тим він критично ставився до положень цих теорій, розумів вольову сутність права. Пра­во він розумів як таке, що пронизане ідеями гуманності, справедливості, що регулює відносини між людьми щодо володіння, використання і розпорядження результатами праці і забезпечує волю й недоторканність особи. Генетич­ною вихідною формою права, за І. Франком, є звичай, що виникає у первісному суспільстві і трансформується потім у право, набуваючи ознак загальності, необхідності та обов'язковості. Трансформацію звичаїв у право і форму­вання політичної влади вчений розглядає як взаємопо­в'язані процеси, обумовлені економічним розвитком су­спільства. Тому право існує в декількох формах: по-перше, у формі правових звичаїв, носієм якого виступає народ; по-друге, — у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв, систематизованих, опрацьованих і піднесених дер­жавою до рівня законів відповідно до інтересів власників, тому воно не виражає інтересів народу, протистоїть йому. Звідси право і закон, на думку вченого, поняття не тотожні.

Закон, за І. Франком, — це система нормативно-право­вих актів, виданих державою чи її органами. Він поділяє їх на загальнодержавні (у межах Австрії) і місцеві (для Гали­чини), а за їх юридичною силою — на конституційні і поточні. При цьому дотримувався думки, що закони по­винні видаватися представницькими органами держави — парламентами.

І. Франко підкреслював класовий характер австрійського законодавства, критично оцінював судові і слідчі органи, пенітенціарні заклади, Зазнавши на собі "тюремних по­рядків" Австро-Угорщини, він виступав проти тілесних по­карань, котрі застосовувались у тюрмах, свавілля їх адмі­ністрації, відсутності регламенту тюремного режиму тощо.