1.1. Суспільно-політична думка першої половини хvііі ст.

Найвидатнішими представниками української суспільно-політичної думки першої половини ХVІІІ ст. були С. Яворський і Ф.Прокопович.

1.1.1. Стефан Яворський

Стефан Яворський (1658—1722) - викладач Києво-Могилянської академії, претендент на посаду Київського митро­полита. Однак уже в кінці ХVІІІ ст. долею українців розпо­ряджались не в Києві. Петро І, прагнучи створити нову державу - імперію, підбирав не пов'язаних із староруськи­ми церковними традиціями, а тих, по-європейськи освіче­них людей, які б віддано служили йому і допомагали в реа­лізації намічених планів. 42-річного С. Яворського, тоді київського ієромонаха, цар Петро призначив на посаду митрополита Муромського та Рязанського, а згодом місцеблюстителя патріаршого престолу та голови Священного Синоду. Таким чином виходець із Східної Галичини став ідеологом петрівських реформ.

С. Яворський порушив проблему співвідношення світ­ської і духовної влад. Перебуваючи на Україні, він додер­жувався поширеної думки про юрисдикційну рівність церк­ви і держави - інституцій, які мають свої сфери впливу і не втручаються у справи одна до одної. Перебуваючи в Росій­ській державі на службі у Петра І, за якого церква остаточ­но втратила свою незалежність від держави, Яворський у богословському трактаті «Камінь віри» намагався обгрун­тувати питання про невтручання держави у справи церкви, яка повинна вирішувати питання віри і виступати парт­нером держави у справі розбудови і зміцнення останньої. Водночас мислитель захищав ідею сильної централізованої влади монарха. Ця ідея послужила підмурком створеної ним логічної структури мілітаризованої російської держа­ви, де на верхніх щаблях перебувають перші та другі чини (вельможі царські та військовий генералітет і офіцерство); на третьому рівні - духовна знать, яка освячує таку струк­туру і, нарешті, внизу — всі посполиті, у тому числі торго­вий люд, міщани, селяни - землероби і мреш, півники віль­них професій. Міщан і селян Яворський накликав терпля­че зносити своє безправ'я і визиск.

1.1.2. Феофан Прокопович.

Подальший розвиток української державно-правової дум­ки знаходимо і у творах Феофана Прокоповича (1681—1736) — професора Києво- Могилянської академії, відомого державного і церковного діяча, одного з представників "вченої дружини" Петра І. Окрім значної кількості тео­логічних праць, що обґрунтовували реформи Петра І, Ф. Прокопович написав два твори на правову тематику: "Регламент духовний" (Санкт-Петербург, 1721) і "Правда волі монаршої" (Москва, 1722). У ранніх його творах відо­бражено ідею зміцнення світської центральної влади, її незалежності по відношенню до церковної. У московсько-пе­тербурзький період життя Ф. Прокопович першим створює варіант теорії освіченого абсолютизму, використовуючи при цьому теорію природного права і суспільного договору.

Він стояв на тому, що виникненню держави передував природний стан, наповнений беззаконням. Щоб якось вий­ти з цього, люди уклали договір про створення "громадсь­кого союзу", який започатковує державну верховну владу. Передаючи свою волю правителю, народ не має права розірвати договір, попиши виступати виключно як об'єкт обов'язків і покори. Ніяким суверенітетом він не володіє. Верховним носієм державної влади, за Ф. Прокоповичем, може бути лише просвічений правитель, який поширенням освіти і розвитком науки сприяє зміцненню держави і добробуту громадян. Верховний носій державної влади стоїть понад усіма громадськими законами. Усілякі його дії виправдані, якщо їхньою мстою була "загальнонародна користь".

Він зробив значний внесок у розвиток української політичної дум­ки .З 1716 р. за викликом Петра І він приїхав до Петербурга в якості радника Петра І з питань освіти та церкви. З того часу Феофан Прокопович стає тео­ретиком і практичним учасником петрівських реформ. Він автор численних праць, присвячених суспільно-політичній тематиці. Найвідомішими серед них є «Слово про владу і честь царську», «Правди волі монаршої», «Духовний рег­ламент», «Розшук історичний» та ін.

Мислителю належить заслуга створення концепції дер­жави освіченого абсолютизму, що об'єктивно відображала й обґрунтовувала процеси централізації російської імперії, які відбувалися наприкінці XVII - початку ХУШ ст. Підмур­ком концепції стала ідея природного права та суспільного договору, але у просвітницько-абсолютиському варіанті, оскільки ідеалом Прокоповича була монархія, сильна ро­сійська держава на чолі з освіченим монархом-самодержцем.

Спираючись на вчення Гоббса про природний стан лю­дини як «війни всіх проти всіх», Прокопович сформулював постулат, що в державному житті людей були і мир, і війна, і любов, і ненависть, і добро, і зло. Однак, на думку Проко­повича, більш природним для людини є творити добро. Природні закони, що є нічим іншим, як вимога здорового глузду, підштовхнули людей укласти договір про створення держави. Ідея договору була реалізована через природну схильність людей до спілкування і спільної праці, але під впливом божественної волі і мудрості.

Отже, згідно із Прокоповичем, вища влада в суспільстві утворилась шляхом договору, уклавши який, народ позба­вив себе суверенітету, вручивши його верховній владі. При цьому народ міг на власний розсуд вибрати будь-яку форму правління: монархію, аристократію, демократію. Здоровий глузд підказав йому, що для Росії найкращою формою пра­вління є абсолютна спадкова монархія, яка здатна забезпе­чити внутрішню благість для імперії і захист від зов­нішнього ворога. Влада монарха є тією силою, яка гарантує виконання законів, а закони необхідні в державі, щоб за­хищати природні права.