2.3.6. Василь Кучабський

Не менш цікавими й оригінальними є погляди одного із представників консервативного напрямку української етнополітичної думки Василя Кучабського (1895-1945) історика і публіциста, громадсько-політичного діяча, ідеолога укра­їнського монархізму. Свою державно-правову концепцію вчений будував на основі дослідження історії монархічних традицій в Українських державах 1917-1920 рр., аналізую­чи причини утворення і занепаду аристократичного ладу в цей час, підкреслюючи водночас особливу роль провідної верстви (еліти) у державному будівництві. Кучабський на­голошував на ідеї вищості держави над суспільством і вка­зував, що держава - це продукт духовності народу і не з кожним народом можна державу збудувати. Здорова, ор­ганічна держава, на думку мислителя, утворюється лише там, де є політична еліта, якій байдуже почуття власного фізичного самозбереження та егоїстичного матеріального інтересу.

Вчений послідовно проводив думку, що український на­род у процесі державотворення мас спиратися на свої влас­ні сили - політичний досвід, історію та традиції. Лише в такому випадку можливе створення незалежної держави, де єдиною спільною ознакою для людей різних національ­ностей, мов, культур, віросповідань стане державна прина­лежність до України.

Висновок.

Створення української національної державності в ході Визвольної війни українського народу середини XVII ст. сприяло піднесенню української суспільно-політичної дум­ки. Визначну роль у цьому процесі відіграли Петро Могила і Юрій Немирич. П. Могила пов'язував майбутню українсь­ку державність із державами православного світу, а ідеалом Юрія Немирича була держава як союз федеративних рес­публік (історію України він розглядав у тісному зв'язку з історією Литви та Польщі).

В умовах занепаду козацько-гетьманської держави спо­стерігається значний сплеск державно-правової думки (кі­нець ХVП - ХVШ ст.). У цей період одним з перших політич­них документів української демократії стала Конституція Пилипа Орлика. В ній матеріалізувались ідеї побудови ор­ганів влади за принципом розподілу їх функцій на законо­давчі, виконавчі і судові (значно пізніше ця ідея знайде своє обґрунтування в теорії поділу влади Ш. Л. Монтеск'є, а матеріалізується в Конституції США - першій у світі Конституції, прийнятій на державному рівні). Певний вне­сок у розвиток державно-правової думки ХVШ ст. здійсни­ли С. Яворський, Ф. Прокопович і Г. Сковорода. Григорій Сковорода наголошував, що державний устрій, політичний лад залежать від того, наскільки суспільно-політичний стан відповідає духовній природі індивіда. Пропагуючи ідею духовного відродження, мислитель змалював суспільно-по­літичний ідеал майбутнього - державу, політичний лад якої спирається на суспільний компроміс.

Вершиною розвитку державно-правової думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського братства, творцем засадових документів якого був Микола Костомаров. Провідною ідеєю Статуту товари­ства була ідея християнського соціалізму, «правління, законодавство, право власності і освіта усіх слов'ян повинні грунтуватися на святій релігії господа нашого Ісуса Христа».

В цілому державно-правова думка в Україні XVIII - першої половини XIX ст. попри всі її прогресивні риси, так і не набула цілісного розвинутого концептуального завершення. Вона не змогла піднятися до рівня логічно-понятійного аналізу державно-правових і політичних інститутів, не кажучи вже про впровадження емпірично-теоретичного підходу до їх вивчення. Все це обумовлено об'єктивними причинами: особливостями еволюції націо­нально-політичних учень, найголовнішими з яких були розшматування етнічних українських земель і багатовіко­ва бездержавність.

Для української ідейно-політичної думки та державно-правової практики, яка створювалась на світовому досвіді вітчизняними мислителями і політичними діячами протягом віків характерною була спрямованість на конституційну регламентацію державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідносин особи, громадянсь­кого суспільства і держави.

Державно-правова практика попередніх століть заклала фундамент для формування у XVIII ст. національної дер­жавницької ідеї. Український конституціоналізм цього пе­ріоду започаткувався як доктрина, тобто на теоретичному рівні. Свідченням цього с книга невідомого автора «Історія Русів». Конституційну думку збагачували і проекти конс­титуційних перетворень XIX - першої половини XX ст., розроблені Г. Андрузьким, М. Драгомановим, М. Грушевським, М. Міхновським, С. Дністрянським.

Виникненню фахової юридичної науки в Україні сприя­ло збагаченню вітчизняної державно-правової думки пра­цями таких всесвітньо відомих учених-правників, як Олек­сандр Кістяківський, Богдан Кістяківський, Михайло Владимирський - Буданов та ін. Теоретичні праці українських вчених-правників були спрямовані на вивчення етичної сторони права, його соціальної природи, в якій виявляєть­ся суспільне значення юридичних інститутів. Наприклад, Б. Кістяківський, як прихильник теорії правового самови­значення держави, вважав, що єдиним творцем правових норм є держава. Найпершою вимогою існування держави є неодмінне дотримання нею створених норм. При такій умо­ві право перебудовує державу і перетворює її на правове явище. М. Владимирський-Буданов створив оригінальну концепцію західноруського права, яка стала ідейним та на­уковим джерелом для подальшого дослідження україн­ського права його учнями і послідовниками, відомими вче­ними М. Рейнським, О. Малиновським, М. Максимейком, Г. Демченком.

Насамкінець необхідно наголосити, що українські авто­ри концепцій про державу і право були попереду багатьох мислителів Західної Європи з питань природного права, панування в державі закону, місцевого самоврядування; у співвідношенні держави і особистості переважна більшість із них на перше місце ставили інтереси людини, а метою держави вважали забезпечення прав і свобод кожного інди­віда, перед яким держава має цілу низку обов'язків, насам­перед йдеться про ідею демократичної правової держави і громадянського суспільства.