7.1.4. Стратегія і тактика в політиці

Стратегія і тактика політичної діяльності — цс політичне керівництво соціальними спільностями і масами, що пере­дбачає насамперед збір та опис емпіричної інформації, на основі якої ставиться діагноз (результатна оцінка) розста­новки і співвідношення соціально-політичних сил, а також складається прогноз імовірного розвитку ситуації і пропо­нується спосіб перегрупування цих сил. Результат таких дій повинен становити теоретично осмислену політичну програ­му, яка б містила різноурівнюючі аспекти. Така програма є першоджерелом розробки системи тактичних планів. На наступному етапі виникає необхідність у визначенні "дерева" цілей і завдань, яке є стратегічно-тактичною моделлю відомої політичної ситуації і реагування на неї як політичних інститутів, так і певних їхніх представників.

Подальша політико-організаційна акція — це процес прийняття стратегічних і тактичних рішень. їх підготовки дов'язана зі з'ясуванням позицій та думок основних полі-нічних сил країни, які подаються у вигляді альтернативного варіанта рішення. Його рівень свідчить про потенціал полі тичного опонента або партнера, а з правової точки лору покладає на нього відповідальність за підготовку і реалізацію політичного рішення.

У цьому зв'язку слід відмітити невисоку організаційно-політичну ефективність так званої мітингової демократії. яка, створюючи політичний настрій, не вводить його в рамки реалізуючої народні інтереси політичної дії. не створки: необхідного для цього політичного механізму.

Помітну роль у виробленні стратегії і тактики політичної діяльності має класифікація рішень. Організаційно вона необхідна для того, щоб створити максимально точне співвід­ношення між потенціалом рішення і потребами об'єкта, на який воно спрямоване. На цій основі складається ієрархія рішень, кожний із поверхів якої мас строго розрахований адрес і приблизний рівень ефективності. Тому дуже важливо уникати так званих закличних рішень — таких стратегічних і тактичних лозунгів, які не мають конкретного організу­ючого потенціалу, хоча можуть існувати лозунги, розрахо­вані на формування необхідних політичних орієнтирів у суспільній свідомості. Але їх кількість, а особливе якість. повинні бути чітко регламентованими, з тим. щоб не виникали такі анекдотичні лозунги як наприклад, заклик "Вперед до перемоги комунізму!" на будинку психіатричної лікарні.

Не менш важливим у виробленні стратегії і тактики як форми політичної діяльності є вміння готувати політичні резолюції. Слід засвоїти, що будь-яка політична резолюція має силу рішення, якщо навіть у ній відсутній конкретно організаційний зміст. Типом такого документа може бути навіть декларація, якшо в ній теоретично правильно про­думана основна потреба об'єкта і накреслені магістральні шляхи її задоволення. В цьому випадку як прийом може виступати навіть декларація про суверенітет республіки, оскільки вона є політико-економічною і духовною основою діяльності всіх політичних інститутів республіки. їх стра­тегічної і тактичної поведінки, не говорячи вже про те, що такі декларації, як правило, приймаються верховними орга­нами республіки.

Для організації політичної діяльності щодо реалізації відомих цілей і рішень особливе значення має вибір засобів. Відомий постулат про те, що політика є мистецтвом допустимого, мистецтвом компромісів, до засобів реалізації стра­тегічних і тактичних рішень має умовне відношення, тому що в точному політичному розрахункові вибір засобів грас вирішальну роль, оскільки від нього залежить успіх справи. Тому "мистецтво допустимого" може бути представлене як набір засобів, що віддзеркалюють стабільну обстановку, але не її екстремальний варіант, коли допустиме як прийняте, відоме оперативно замінюється оригінальним, часто тра­диційно недопустимим засобом, хоча воно повинно йти у фарватері загальнолюдських уявлень про допустиме.

За такого підходу і політичний компроміс як тактичний засіб також має конкретний зміст, виступаючи у значенні можливого, але не завжди допустимого засобу. Більше того, компроміс повинен бути тимчасовою мірою, коли немає достатніх об'єктивних і суб'єктивних умов для остаточного розв'язання питання. Проте його наявність в арсеналі політичних засобів настільки обов'язкова, що жодна твереза. серйозно розрахована політика без компромісів неможлива, причому як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Щодо внутрішнього життя країни його використання менш до­цільне, не говорячи вже про організацію політичної діяль­ності під час революційного зламу старих порядків, віджилої системи суспільних відносин.

У системі засобів і способів реалізації політичної стратегії і тактики важливе місце посідає вміння політичного маневру, політично зрілого розрахунку часу і поля наступу і відступу, зміни тактики при переході від атаки до оборони. Критерій успіху у цьому випадку криється у результатах політичної діяльності, її ефективності. В політології (і в політичній практиці) все набагато складніше.

Справа в тому, що уявлення про політичний маневр у тактиці зводиться до пізнання можливості втримати позиції, набуття в процесі реалізації тієї чи іншої політичної акції нового потенціалу, необхідного для успішного розв'язання питання в зв'язку зі зміною умов, як правило, невигідних для того, хто цей маневр здійснює. В раціонально ор­ганізованій політичній діяльності маневр — це постійний "перерахунок" ситуацій, які виникають, точне визначення того, що необхідне для досягнення стратегічно заданого результату в конкретних умовах, своєрідний перерозподіл політичних "ресурсів" у зв'язку зі зміною політичної об­становки. При маневрі особливо важлива "політична" еко­номія. Зрозуміло, не як економічна категорія, а як економне витрачання стратегічних і тактичних можливостей, розраху­нок того, коли для розв'язання певного завдання потрібні стратегічні або тактичні прийоми. Дипломатична діяльність

практично повністю побудована на цьому принципі. При­кладом такого врахування є також нинішня поведінка СВІТОВОЇ спільності щодо тих країн, у яких вона намагається покласти край діяльності антирадянських режимів за допо­могою політичних, а не військових засобів, оскільки політич­ний потенціал має стратегічні переваги. Він зберігає життя людей, у той час, коли військове розв'язання питання — цс найвища плата за утвердження справедливого міжна­родного порядку.

Стратегія і тактика політичної діяльності включає і такі акції, як політичний наступ і відступ. Політичний наступ міститься вже в першочерговому акті — розробці стратегії політичної діяльності. Саме формування стратегічних поло­жень, установок має на меті реалізувати кардинальну задачу функціонування і розвитку об'єкта, що полягає в розширенні конструктивної діяльності, рухові вперед у реалізації стра­тегічної цілі. У найзагальнішому вигляді методологічно це політичний наступ. Тому будь-який рух у фарватері суспіль­ного прогресу з допомогою політичних акцій і є по-своєму політичним наступом.

Однак у політичній практиці склалося уявлення про політичний наступ як про щось конкретне, здебільшого одноразову акцію. Як правило, це політична діяльність, пов'язана з реалізацією завдань утвердження нового сус­пільного устрою, боротьбою із супротивними силами, з розрахунком моменту, сприятливого для реалізації того чи іншого політичного задуму, з можливістю розв'язати задачу з найменшими втратами політичних ресурсів, урешті-решт, І необхідністю кардинального вирішення питання, коли кількісні політичні чи інші зміни потребують докорінних якісних змін і єдиним оптимальним способом здійснення таких змін може бути політичний наступ.

Політична стратегія наступу, як правило, передбачає прийняття політичними інститутами певних рішень про наступ, хоча сам термін "наступ" вживається нечасто. 'Здебільшого йдеться про конкретні політичні акції, які мають наступальний характер або приводять у підсумку до наступу тих чи інших політичних сил. Особливо поширені в політич­ній діяльності так звані "маленькі перемоги", з яких складається наступ як процес, а не як одноразова акція. Остання, звичайно, пов'язана з накопиченням протиріч, які по гребують негайного розв'язання.

Значне політичне навантаження несуть політичні відсту­пи. Виражаються вони в двох формах: як вимушена акція, коли перевага сил явно не на користь однієї зі сторін, а також як тактичний засіб, який має на меті перегрупування сил. їх економію, або політично розрахований маневр з метою дезорганізації супротивної сторони.

Найчастіше застосовується друга форма політичного від­ступу (тактичний засіб), хоча в історії політичної діяльності траплялася відступи і в першій формі. Як приклад можна назвати'відступ політичних\сил у передвиборних кампаніях, коли поразка) не означає ліквідацію політичного противника, а його тимчасовий відступ, зумовлений співвідношенням політичних сил у країні, Непопулярністю програми дій, станом гром'адської думки, загалом політичної свідомості, недостатнім політичним досвідом, організаційною слабкістю тощо. У таких випадках змінюється оперативна тактика, виробляюгься форми політичної діяльності перехідного ста­ну — від політичної атаки до оборони. Вибір цих форм залежать від конкретної обстановки, поведінки політичного противника власних можливостей, хоча повинна бути і стратегія відступу перехідного стану, в процесі якого цей відступ здійснюється і в підсумку забезпечує досягнення поставленої політичної мети.

Головна ціль стратегії відступу принципово відрізняється від стратегії наступу. Якщо стратегія наступу спрямована на розв/язання задачі, то стратегія відступу передбачає перегрупування сил, підготовку до розв'язання завдання.

У політичній стратегії і тактиці особливе місце посідають ізоляція та нейтралізація противника. Об'єктивно обслуго­вуючії і стратегію, і тактику, все ж вони як спосіб політичної борогьби більшою мірою відносяться до тактики, оскільки не можуть бути самоціллю і виступа їть як підготовчий акт розв'язання стратегічних завдань. Показовим є те, що в арсеналі воєнних засобів вони майже не застосовуються. Ізоляція як тактичний засіб має на мсті тимчасово Припинити діяльність противника, його вплив на розвиток ситуації і залишити за ним тільки можливість внутрішнього функціонування або такого ходу подій, який би не зачіпав власних інтересів. При ізоляції розвиток ситуації перебуває лід контролем однієї з сторін або є об'єктом її виняткового впливу. В цьому полягає тактичний зміст ізоляції. Причому стратегічно вона може організовуватися в іншому плані: у випадку розв'язання ситуації на користь тієї сторони, що вдається до ізоляції, можливе зняття ізоляційної блокади і навіть встановлення стосунків політичного партнерства.

Нейтралізація як політична тактика слугує такій же меті, з тією лише різницею, що вплив на хід ситуації того, хто підлягає нейтралізації, залишається.

Нейтралізація передбачає також перевірку можливості застосування інших політичних ресурсів, досягнення вагомих

результатів меншою ціною. В той же час — це резервна можливість, яка залишає за нейтралізуючим реальне право скористатися всіма доступними засобами для розв'язання питання, зняття ситуації. Тому в процесі нейтралізації не­обхідно зберегти саме можливість перетворення нейтрального об'єкта в партнера, активного учасника політичної боротьби, політичної дії на боці колишнього "нейтралізатора".

У цьому зв'язку стратегічне і тактичне значення має політичний контроль. Термін "ситуація контролюється" по­ширений у політичній практиці. Він означає локальну перемогу сил, які мають право контролю політичної по­ведінки об'єкта, стабільність стану якого перебуває в центрі інтересів "контролера". Стан об'єкта можуть контролювати політичні сили, які нав'язали йому своє панування. Пору­шенням стабільності вважають вихіл об'єкта з-під контролю через невідповідність політичної структури суспільства його соціально-економічним потребам.

Отже, контроль як політична функція і як зовнішня політична дія може виконувати роль самоконтролю об'єкта (системи) з метою підтримання об'єкта політики в потріб­ному для її проводирів стані. Перше здебільшого підтримує наукову стратегію контролю, друге — стратегію панування, насильного підтримання порядку (ситуації) у вигідному для панівних сил вигляді.

Контроль як політична функція повинен мати свій розрахований потенціал, виходячи з того, що цс не політичне виробництво, а дія по втіленню політичного "продукту" в систему, по організації співвідношення між політичною діяльністю та інтересами, які вона реалізує. Тому повинен існувати певний "бюджет контролю'', зменшення або збіль­шення якого залежить від конкретної ситуації. Такий бюджет повинен бути в політичній системі суспільства. Причому не слід плутати "бюджет контролю" з контрольною дією політичних виконавців, кожен з яких повинен втілювати контроль як функцію при підготовці, прийнятті і виконанні політичного рішення.

Запорукою ефективності політичної діяльності с ор­ганізація каналів зворотного зв'язку з об'єктом політичної діяльності. Це той фактор, який виступає як критерій істини, вищого смислу, професійної цілеспрямованості політики. Стратегія зворотного зв'язку закладена в самій системі безпосередньої та опосередкованої участі громадян в уп-равлінні суспільства на тому рівні демократизму, який :іабезпечує співвідношення системи і методів політичної діяльності та соціально-економічної суті суспільства. Стра­тегія зворотного зв'язку багато в чому залежить від ор-

ганізаційного вдосконалення інститутів політичної діяльності на її об'єкт. Основними ознаками і наслідками порушення зворотного зв'язку є політична нестабільність суспільства, несанкціоновані виступи населення, послаблення ефектив­ності дії законів на суспільне життя тощо. Тому зворотний Зв'язок виступає як головний інформаційний потік, який визначає ефективність чи неефективність політичної діяль­ності,

Холод

Розділ 16. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

Поняття "політичний процес"

Термін «процес» (лат. processus - «прохо­дження, просування») має два значення:

1) послідовна зміна явищ і станів у соці­альному розвитку;

2) сукупність послідовних дій з метою досягнення якого-не-будь результату.

Обидва значення відбивають також найбільш суттєві аспекти в розвитку соціальних і політичних явищ.

«Політичний процес» - специфічна категорія політології; вона отримала неоднозначне тлумачення: одні ототожнюють її з понят­тям політики в цілому (Р. Доуз); інші вбачають специфіку полі­тичних процесів або в результатах функціонування політичної сис­теми (Т. Парсонс), або в динаміці боротьби суб'єктів політики за статуси і владу (Р. Дарендорф), або в політичній поведінці суб'єктів політики в ході реалізації своєї мети та інтересів (Ч. Мерріам).

Таким чином, у змісті політичного процесу присутні зміни, діяльність людей та їх конфлікти, функціонують інститути і досягається певний результат. Звідси випливає декілька дефініцій, які розкривають ті чи інші грані, відмітні риси або особливості політичного процесу.

Політичний процес - це послідовна зміна політичних станів або рух елементів політичної системи суспільства; він відбуваєть­ся під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, має усталений порядок взаємодії компонентів, часову тривалість і спрямованість до того чи іншого політичного стану. Знаки спрямованості політичного проце­су - інтеграція чи дезінтеграція, стабільність чи конфлікт; джерело його розвитку — суперечності всередині політичної системи.

Близьким за змістом є таке визначення: політичний процес є зміна стану соціально-політичної дійсності, у першу чергу полі­тичної системи суспільства, яка відбувається в результаті сукуп­ної діяльності соціально-політичних суб'єктів, спрямованої на здо­буття, утримання і використання політичної влади, на забезпе­чення конституювання, функціонування чи зміни політичної системи, на виробництво чи зміну існуючих соціальних відносин.

Трете визначення є найбільш конкретним: політичний про­цес являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституа-лізованих суб'єктів політики на здійснення своїх специфічних функцій у сфері влади, які ведуть у кінцевому підсумку до роз­витку чи занепаду політичної системи суспільства.

У західній літературі політичний процес розглядається в двох основних контекстах. У першому випадку він трактується як консенсус учасників політичного процесу, як їх прихильність де­яким загальним правилам політичної гри; у ньому присутній раці­ональний суб'єкт, який прагне до певної мети; тут панує уявлен­ня про гармонійність суспільства; учасники політичного процесу підкорюються одним і тим же моральним і юридичним імперати­вам і нормам; вони суперничають і співпрацюють нарівно; межа між ними не є нездоланною. Уособлення такого політичного про­цесу - «круглий стіл», його інституалізованою формою є трипар-тизм (термін виник в Австрії) як юридично оформлена взаємодія уряду, підприємницьких організацій і профспілок. Це горизон­тально організований ідеальний політичний процес; він виглядає як кулуарний «торг» або «узгодження».

У другому випадку політичний процес інтерпретується як певна стихія, якій протистоїть державна влада, організована си­стема цінностей (ідеологія) і політична наука. Тут переважає вер­тикальна спрямованість і примусова раціоналізація, громадянам нав'язується певний тип політичної культури, в який вони виму­шені інтегруватись. Ідеалом тут є не «круглий стіл», а «експерт­на рада», «державна нарада» політиків, вчених і промисловців.

У першому випадку домінує «неетатистська» політична культура, її основні пріоритети - «свобода», «права», «консенсус», «самовряду­вання». У другому - «етатистська» політична культура, де домінують «відповідальність», «раціональність», «управління», «програми».

Західні політологи підкреслюють, що політичний процес - орієн-таційне поняття, яке забезпечує діалог людей і культур, але не визначає його кінцевого результату. Відповідно політичний процес забезпечується політичною міфологією, зокрема такими міфами:

- про керованість суспільства (здатність державної влади підтри­мувати статус-кво і розв'язувати соціально значущі проблеми);

- про демократичну легітимацію влади (про «народність» уряду);

- про раціональність управлінської бюрократії і контрольо-ваність соціального середовища;

- про політичну владу (підкорення боротьби за владу нормам демократії).

Ця міфологія являє собою систему універсалій, які розкрива­ють у метафоричній формі зміст поняття політичного процесу.

Режими політичного процесу

У межах політичного процесу явища влади політики розглядаються з точки зору руху і зміни їх звичайного стану. У політичній науці розрізняють три режими політичного процесу.

• Режим функціонування не надає політичній системі нової якості і не виводить її за межі існуючих взаємин громадян та інститутів влади. Він відбиває здатність структур і механізмів влади до просто­го відтворення звичних і сталих відносин між елітою та електора-том, громадянами і державою, політичними партіями, органами місце­вого самоврядування тощо. Політична традиція і наступність у політичних зв'язках учасників політичного процесу мають безумов­ний пріоритет перед будь-якими інноваціями з їх боку.

• Режим розвитку характерний тим, що структури і механі­зми влади забезпечують якісно вищий рівень державної політики, який дозволяє адекватно відреагувати на виклик часу і нове соці­альне замовлення громадянського суспільства. Це означає, що правляча політична еліта вірно визначилась щодо мети і методів управління відповідно до динаміки соціальної структури і співвідно­шення політичних сил всередині країни та на міжнародній арені. Згідно Т.Парсонсу, такий режим свідчить про підвищення при­стосовних можливостей владних структур до зовнішніх соціаль­них умов і про ускладнення політичного процесу.

• Режим занепаду і руйнування політичної цілісності означає регресивну спрямованість політики; у цьому випадку динаміка політичного процесу набуває негативного характеру відносно умов і норм цілісного існування політичної системи. У ній переважа­ють ентропія (внутрішня невпорядкованість системи) і центробіжні тенденції, які ведуть до дезінтеграції її елементів. Неузгодженість дій суб'єктів політики і розпад режиму правління мають необо­ротний характер. У кінцевому підсумку це веде до втрати легітим-ності центральної влади та її здатності до управління. Це добре видно на прикладі постсоціалістичної Росії, де правляча еліта поки що не здатна адекватно відреагувати на соціально-економічні і духовні запити перехідної епохи.

Такі режими характеризуються активізацією дій соціальних груп, які використовують різні канали та інститути влади для за­доволення своїх суспільно значущих потреб. Перед'явлення ними своїх вимог до політичної системи і перевтілення їх у політичну волю свідчать, що зміст політичного процесу залежить як від якості механізмів політичної влади, так і від особливостей реалізації суб'єк­тами політики своїх політичних інтересів. Існують такі етапи здійснення політичного процесу:

- етап презентації політичних інтересів соціальної групи інсти­тутам, які приймають управлінські рішення (артикуляція інтересів);

- етап прийняття політичних рішень і формулювання політич­ної волі;

- етап реалізації політичної волі, виражений у формі управ­лінських рішень.

Типи і різновиди політичних процесів

З точки зору участі мас у політичному житті можна визначити такі, що ангажують (де­мократичні) і такі, що не ангажують (ан-

тидемократичні, тоталітарні) політичні процеси. В останніх пере­важають нав'язані громадянам форми політичних відносин і жор­стко централізовані методи прийняття управлінських рішень.

Демократичні форми політичного процесу можна визначити за значно ширшим колом підстав, аніж їх тоталітарні антиподи. Американський політолог Л. Бередет поклав в основу класифі­кації такого типу політичних процесів поняття народу як основ­ного суб'єкта політики, чия владна воля формується у вигляді законодавчого процесу. Він визначає такі їх різновиди: • Пряма демократія. Схема її дії є досить простою:

народ

законодавчий процес

Схема наглядно ілюструє ідею Ж.-Ж. Руссо про те, що ніхто не має права представляти політичну волю іншого. Звідси випли­ває, що лише безпосереднє волевиявлення здатне на легітимацію влади. Класичні форми подібних політичних процесів існували в давньогрецьких полісах і в стародавньому Новгороді. У наш час такі форми не існують, але було б помилкою не припускати мож­ливості появи таких макрополітичних процесів у майбутньому: розвиток електроніки неминуче створить технічні передумови пле-бісцитарного визначення електорального волевиявлення населен­ня за найширшим колом проблем.

• Представницька демократія або республіка (правління без короля). Діє за такою схемою:

народ		законодавець		законодавчий процес

Тут у структурі політичного процесу з'являється інститут ви­борних представників, які несуть перед народом відповідальність за здійснення влади.

Відносини між народом і його представниками інтерпретува­лись у політичній думці неоднозначно. Д. Локк наполягав на обме­женні волею народу діяльності і волі законодавців. Е. Берк і Д. Ме-дісон виступали за обмеження контролю населення за діяльністю представників. З їх точки зору народ лише на виборах може «про­валити» своїх обранців, якщо вони висувають не бажані для нього

програми дії. Існує досить широкий спектр підходів до цієї пробле­ми: від визнання доцільності повсякденного контролю над пред­ставниками народу до повної відсутності будь-якого контролю над ними. У сучасних демократичних державах контролюючу функцію виконують референдуми, відкликання представників, ротація фун­кціонерів та інші демократичні процедури.

При загальній оцінці цього різновиду політичного процесу слід зазначити, що чим більше функцій покладається на представ­ників народу, тим менше їх залишається у населення.

• Плюралістична демократія як різновид політичного про­цесу прямо пов'язана з еволюцією республіканського ладу, що виявляється у виникненні різноманітних політичних асоціацій; які збільшують можливість їх членів впливати на зміст управлін­ських рішень. Групова мобілізація людей примушує уряд більш чітко сприймати їх владне волевиявлення. Це передбачає наявність додаткових посередників між народом і владою:

народ

групи тиску-»

законодавець

законодавчий процес

У результаті народ ще на крок віддаляється від влади, точніше — від прямого контролю за владою. Але одночасно він отримує мож­ливість більш цілеспрямованого впливу нд зміст управлінських рішень. При цьому міжгрупова воля в подібних політичних асоці­аціях формується під переважаючим впливом груп і асоціацій, які знаходяться ближче до важелів влади, мають певні привілеї, краще організовані, володіють більшими інституалізованими і фінансови­ми можливостями. У запропонованій схемі знак «-» означає відда­лення від влади, знак «+» - наближення до неї:

Тут наочно видно, що плюралістичний різновид політичного процесу цілком може девальвувати якщо не права, то принаймні реальні владні повноваження певних груп населення, навіть тих, що становлять більшість електорату.

Крім організаційно-структурних форм політичного процесу, відіграють суттєву роль і специфіка державного устрою, і особли­вості функціонування держави. Відмінності у формуванні політичної волі виявляються в унітарній державі, де вся влада концентрується

на загальнонаціональному рівні; у конфедеративній державі, яка передбачає угоду між окремими суверенними державними утворен­нями; у федеративній державі, де наявні два паралельні рівні цент­ральної і місцевої влади. Ці відмінності властиві парламентській і президентській формам правління, які обумовлюють різні взаємовід­носини між трьома гілками влади.

Відкритий і тіньовий політичний процес

Ці різновиди визначаються за критерієм публічності здійснення елітою і електора-том своїх функцій, явного чи неявного

відправлення державою владних повноважень і прерогатив.

Відкритий політичний процес характерний тим, що політичні інтереси громадян виявляються систематично в електоральних во­левиявленнях, програмах партій і суспільних рухів. Соціальні кон­такти тут базуються на демократичних принципах і процедурах.

Тоталітаризм як різновид закритого політичного процесу є діаметрально протилежною взаємодією суб'єктів політики та інститу­тів влади: тут панує адміністративна свавільність центральної влади, всепроникний силовий тиск держави на громадян, які не мають ніяко­го впливу на вироблення стратегічної і тактичної мети,правління.

Тіньовий політичний процес на противагу відкритому ґрун­тується на публічно не оформлених інститутах і центрах влади, на не легалізованих і не визнаних суспільством структурах. Він може виступати як альтернатива офіційній владі у формі парази­тування мафіозних кланів на державних інститутах влади, там, де спостерігається високий рівень корумпованості істеблішменту. Він може прийняти і неальтернативні форми, коли верховенство влади певних інститутів не афішується офі-ційно, але формально визнається суспільством. Така ситуація є типовою, коли держава передає значні владні функції своїм окремим структурним ланкам (політичній поліції, наприклад).

У той же час, тіньовим може бути і реальний політичний процес, якому перешкоджають у легалізації, тому він набуває ха­рактеру некерованості і невизначеності. Так, у СССР зазнали на­сильницької деформації міжнаціональні відносини, на поверхні політичного життя вони набували не властивого їм виду «дружби народів». У результаті не вирішувались реальні проблеми, що пізніше привело до вибуху етно-національних почуттів і міжнаці­ональних конфліктів.

Революційні і еволюційні політичні процеси

Термін «революція» запозичено з астрономії. За Н. Коперніком, revolutio - це «рух по колу» і повернення у вихідний пункт руху. УXVII cm. характеристика соціальних подій збері­гала ідею кругового руху. Англійська буржуазна революція стала

першим соціально-політичним явищем, яке сучасники назвали революцією. Цей термін широко використовувався після францу­зької буржуазної революції XVIII ст., він і зараз зберігає певний натуралістичний зміст. Революція означає не лише несподіваний поворот, але й подію, яка знаходиться поза людським контролем, подібно до природної катастрофи.

Ш. Монтеск'є першим використав цей термін у політичній науці. У XIX ст. соціалістичний рух пов'язував з революцією уявлення про соціальний прогрес, а термін використовувався для визначення радикальної трансформації суспільства (К. Маркс).

У сучасній політології революція визначається як «ігнорування законністю» (Р. Арон), «перерваність законності», пов'язана з на­сильницьким характером революції (П. Шрекер), як фундаменталь­на зміна влади або політичного ладу, яка обумовлена внутрішніми причинами і є наслідком застосування насилля і збройної сили з боку значної частини індивідів («Американська енциклопедія»).

Соціальна революція являє собою різкий і стрибкоподібний перехід від однієї суспільно-політичної системи до іншої в ході відкритого зіткнення протилежних соціально-політичних сил поза межами традиційного інституціонального механізму пере­дачі вищої влади. Революція веде до зміни політичних еліт, а соціальні групи, які раніше панували, втрачають свої прерогати­ви у сфері економіки і привілейований стан у системі політичних відносин. Нова політична еліта починає управляти суспільством на основі інших соціальних цінностей і через механізми іншої системи політичних інститутів.

Причини соціальних революцій найрізноманітніші (див. за­кон «соціального ілюзіонізму» П. Сорокіна). П. Сорокін вважав, що безпосередньою передумовою будь-якої революції завжди було збільшення кількості пригнічених базових інстинктів більшості населення і неможливість навіть мінімального їх задоволення.

У марксизмі об'єктивною основою революції виступають су­перечності між зростанням продуктивних сил суспільства та існу­ючими виробничими відносинами і, відповідно, суперечності між новим способом виробництва і застарілою системою політичних відносин. Ці суперечності виявляються через погіршення стану соціальних відносин, яке веде до загострення напруженості в суспільстві, а потім до відкритого протиборства між панівними і підлеглими соціальними групами.

Сучасні політологи важливою причиною соціальної політич­ної революції вважають прагнення людей до рівності і вказують на несумісність нерівності в розподілі благ зі стабільним політич­ним процесом. Ця методологічна традиція започатковується у твор­чості французького історика і політичного діяча А. де Токвіля. У праці «Демократія в Америці» він описує певний егалітарний тип

суспільства, позбавленого революцій з тієї простої причини, що в ньому немає спокуси когось пограбувати через острах бути погра­бованому самому.

Логіка революції виражається в її етапах, які традиційно визначають таким чином: визрівання революції; революційний вибух; перемога і консолідація революційних сил; інституціоналі-зація нової системи влади.

Американець Л. Горовіц на основі універсального «револю­ційного сценарію» французької буржуазної революції XVIII ст. роз­глядає такі етапи революції:

• «Медовий місяць» — короткотривалий період, коли револю­ціонери об'єднані процесом боротьби зі старим ладом; початок реалізації результатів перемоги, з яким неминуче пов'язані кон­флікти між переможцями - вони означають кінець етапу.

• Прихід до влади помірних як найбільш багатої, відомої та освіченої частини вчорашньої опозиції; маси відмовляють їм у підтримці через їх нерішучість і непослідовність; іде процес органі­зації радикальних елементів революції в «паралельну владу».

• Бунт екстремістів, які приходять до влади і радикалізу-ють революцію.

• Панування «терору і доблесті», відбувається ідеологічна оброб­ка свідомості народу, його намагаються відвернути від старого спо­собу життя і одночасно прищепити йому «квазирелігійну ідеологію».

• «Термідор» - повернення до «норми», примирення конфлік­туючих груп, синтез елементів старого і нового порядку (на ос­таннє звертає увагу і П. Сорокін).

Аналіз етапів революції розкриває її соціальну анатомію, при­чинну обумовленість і поведінку двох еліт (правлячої і опозицій­ної) та народних мас.

Досить типовою є така схема політичної ситуації у «верхах» у період революційних криз («верхній зріз» революції):

Криза «верхів», яка виражається у втраті легітимності, зро­станні ентропії і втраті Центром управлінської здатності (рішен­ня, що приймаються, деформуються на політичній периферії і дають протилежний результат).

• Десакралізація влади. Це «зняття ореолу» з офіційної вла­ди, її опоненти через засоби масової інформації і в безпосередніх контактах із масами переконують їх у хибності існуючої системи політико-економічних відносин; правлячі угруповання також спри­яють своєму викриттю власною непослідовністю і половинчастістю рішень і дій (останні місяці правління президента М. Горбачова).

• Виникнення почуття екзистенціальної небезпеки. У наро­ду воно виражається в посиленні мітингування, загостренні по­чуття самозбереження; правляча еліта, яка втрачає свої позиції,

веде себе подібно до тяжкохворого і виявляє всі ознаки агонії (останні місяці династії Романових у Росії).

• Формування альтернативного суб'єкта. Посилюється кон­курентна боротьба за майбутні пріоритети всередині нової еліти, яка прагне влади. На авансцену виходять нові лідери; вони по­ступово замінюють представників старої еліти на відповідальних постах, «циркуляція еліт» досягає свого апогею.

• «Розщеплення» існуючої політичної системи і включення механізму радикалізації політики. Нова еліта, здобувши більшість в оновлюваній владі, енергійно береться до діла: здійснюється струк­турний злам і кадрова «чистка» у вищих ешелонах політичної орга­нізації суспільства, апробуються політичні інновації у вигляді про­грам і загальнонаціональних проектів, відбувається активна пропа­ганда серед населення і «промивання умів» на користь нового курсу.

• Центристський переворот. Революційне оновлення політич­ної системи і економічних структур на базі нових форм власності поєднується з елементами і нового, і старого порядків; революція завершується тактичним примиренням частини старої еліти з новою владою (класичний приклад - ситуація в «післяпутчовій» Росії).

Поведінка суб'єктів політики під час революцій є досить супе­речливою, як суперечливим є і співвідношення понять «справед­ливість» і «свобода». Французький філософ-екзистенціаліст А. Камю (1913-1960) стверджував, що вони завжди протиборствують, а ви­моги свободи і справедливості непримиренні. Абсолютна свобода -це право найсильнішого встановлювати свою владу; абсолютна спра­ведливість означає насильницьке пригнічення будь-яких супереч­ностей, а це неминуче вбиває свободу. Якщо революція здійснюєть­ся заради справедливості і свободи, то це кінець кінцем протис­тавляє їх один одному. Нові властителі спочатку прагнуть умиротворити «бунтарів революції», а потім в інтересах самозбере­ження вимушені покінчити з потенційними бунтівниками.

Проблема ціни та історичної результативності революцій і реформ

У троїстому співвідношенні - «революція -інволюція (лат. envolutio - «згортання, зво­ротний розвиток») - еволюція» — безсумнів­ну перевагу і пріоритет має еволюція:

• еволюція (реформа) забезпечує на­ступність суспільного розвитку;

• реформи як спосіб соціального перетворення не можна зіста­вити з революціями за їх соціальними витратами;

• еволюція (реформи) супроводжуються і значними якісними змінами в усіх суспільних сферах (ця теза суперечить марксист­ським догмам і уявленням).

Соціально-політичний процес є варіативним; цей засновок вимагає визнання революції і еволюції різними гранями єдиного

суспільного прогресу. Діалектика еволюції і революції проявляєть­ся таким чином: коли еволюційний розвиток стає неможливим через певні суб'єктивні і об'єктивні перешкоди, тоді йому на зміну приходить революція.

Еволюція в дожовтневій Росії відрізнялась від Західної Євро­пи за цілим рядом ознак:

- монополізмом у землеволодінні і промисловості;

- загальною відсталістю економіки;

- величезною роллю істеблішмента;

- недемократичністю державного ладу;

- крайньою слабкістю «середнього» класу;

- тяжким економічним становищем основної маси населення;

- кволістю ліберально-реформістського руху;

- «общинною» соціальною психологією.

Тут не громадянське суспільство в процесі свого поступового формування підкорювало собі державу, а навпаки, державний Ле­віафан формував соціум відповідно до своїх управлінських потреб. У Росії тривав процес не удосконалення соціального середовища, а навпаки, рафінування форм закріпачення народної ініціативи. Ці обставини обумовили соціально-психологічну готовність більшості нації до революційних потрясінь початку XX століття. У цілому політичний процес у Росії мав характер маятникових коливань: на зміну періоду реформ приходив період контрреформ.

Реформи Петра І, П. Столипіна в імператорській Росії, НЕП і хрущовська «відлига» в радянські часи, перебудова М.Горбачова зустрічали сильний опір консервативних сил і завершувались по­разкою. Та все ж вони (особливо інновації Петра І) здійснили суттєвий крок на шляху модернізації країни за відносного мініму­му соціальних витрат.

ІННОВАЦІЯ

КОНСЕРВАЦІЯ

+ полюс

- полюс

РЕФОРМИ

КОНТРРЕФОРМИ

У процесі розв'язання революційних криз беруть участь три соціальні верстви, які відіграють особливу роль у політичних пе­реворотах:

• Еліта - специфічна верства, яка знаходиться в тих місцях суспільного простору, де перетинаються особливо значущі соціальні зв'язки; у неї особлива самосвідомість, а у справжньої (продуктив­ної) еліти - місіонерська свідомість, особливо гостре сприйняття світу; вона без ілюзій і містифікацій сприймає суспільні процеси.

• Маргінали - їх можна назвати антиелітою, оскільки вони характеризуються тими ж рисами, що й еліта, але зі знаком «мінус». Так само, як і еліта, вони є відокремленими від суспільства, але причина цього в знехтуванні, невизнанні їх суспільством. Таке відчуження викликає абсолютно негативне ставлення до суспіль­ства і його цінностей. Розвинена маргінальна свідомість орієнтується на повне знищення суспільства - це мета життя маргіналів.

• «Середній клас» є найменш відчуженим від суспільства і забезпечує усталеність його відтворення, нейтралізує небезпечні для стабільності суспільства спроби інновацій; «середній клас» урівно­важує протистояння еліти і маргіналів. Збільшення частки цього класу в сучасному суспільстві є гарантом його стабільності.

Найбільший соціальний недолік революцій (революційних криз) полягає в необоротності якісних змін у соціальній структурі суспі­льства. Функції і стиль поведінки цих верств різко змінюються: середні верстви маргіналізуються, а маргінали прагнуть зайняти місце еліти. Маргіналізація означає загибель соціально плідного «середнього класу», а витиснення старої еліти ще не означає вищої якості нової еліти з числа маргіналів. Революції «вимивають» спад­кову аристократію з верхніх ешелонів влади, маргіналізують вла­ду, викликаючи її сутнісну деградацію.

Від участі інтелігенції в революціях чи реформах (відмінність між докорінними реформами і революцією важко встановити) прямо залежить результат суспільних перетво­рень. В епоху Петра І, Катерини II, Олександра І інтелігенція йшла з владою, звідси й значний прогрес. У подальшому актив­ний інтелігент-політик (явище досить рідкісне) усувався з полі­тичного процесу; після 1825 р. з'явились «зайві люди»; були вони і за Миколи І, і за Л. Брежнєва.

Ф. Рузвельт, здійснюючи «новий курс», спирався на команду інтелектуалів; в Італії після другої світової війни план переустрою країни був створений потужним союзом економістів, соціологів та інженерів; інтелектуальне крило взяло гору наприкінці 70-х pp. у Китаї, де проводяться досить ефективні реформи за збереження основ суспільно-політичного ладу. У СРСР у роки «державного соціалізму» крихкий прошарок інтелігенції був повністю усунений під участі в політиці, виник феномен «внутрішньої еміграції»,

суспільство втратило творчу енергію наукової, культурної і техніч­ної еліти, причому значно зменшилось надходження інтелектуаль­них сил до політики.

Політична модернізація

Наприкінці 50-х років XX ст. в межах по­рівняльної політології виник самостійний на­прям аналізу політики - теорія політичної мо-

дернізації (теорія політичного розвитку). Внесок в її розвиток зроби­ли Г. Алмонд і Д. Пауелл у праці «Порівняльна політологія. Підхід із позицій «концепції розвитку» (1966), С. Ейзенштадт - «Модерні­зація: протест та зміна» (1966), С. Хантінгтон - «Політичний поря­док у суспільствах, що змінюються» (1968), Л. Пай, С Верба, Дж. Ла-паломбара та інші. У підсумку теорія перетворилась на обґрунтуван­ня загальної моделі глобального цивілізаційного процесу.

її суть полягає в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті науко­во-технічного прогресу, соціально-структурних змін і перетво­рення нормативно-ціннісної системи. Теорія прагне пояснити джерела, характер і напрямки політичних змін, які спрямовані на досягнення потрійної мети - раціоналізації влаіди, створення диференційованої політичної структури і забезпечення масової політичної участі. Примітно, що в ній відсутні поняття «капі­талізм» і «соціалізм». Згідно з теорією, політична система зале­жить не від характеру суспільно-економічної формації, а від типу осучаснення - способу переходу від пануючих у суспільстві тра­диційних цінностей до сучасних раціональних структур.

Теорія модернізації представляє загальносоціологічний напря­мок - «соціологію розвитку», джерелами якої є концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. В ній виділяють два типи модернізації.

• Оригінальна чи спонтанна є характерною для країн, які пере­жили перехід до раціональних соціальних структур через поступо­вий тривалий внутрішній процес - Англія, СІЛА, Німеччина тощо.

• Вторинна або відбита є характерною для відсталих країн, що використовують досвід передових держав; це осучаснення «на­вздогін »; основний чинник вторинної модернізації - соціокультурні контакти цих країн з уже існуючими центрами індустріальної і пост-індустріальної культури.

Теорію модернізації умовно можна назвати теоретичним об­ґрунтуванням сучасного політичного процесу, оскільки політич­на модернізація розглядається як зростання здатності політич­ної системи постійно і ефективно адаптуватись до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів; їх нова якість полягає в тому, що вони забезпечують не лише контроль над ресурсами, але й канали для дійового діалогу між урядом і населенням.

Цільові настанови модернізації передбачають:

- появу конкуруючих політичних організацій, які поширю­ють свій вплив на різні функціональні сфери;

- мобілізацію соціальної периферії і зростання рівня участі в політиці за допомогою виборчих прав, виникнення опозиційних партій, незалежної преси і добровільних асоціацій;

- формування і швидке збільшення раціональної політичної бюрократії;

- посилення централізації урядових функцій;

- формування здатності політичної системи акумулювати пре­тензії і вимоги різних соціальних груп і створювати відповідні політичні інститути для регулювання соціальних процесів.

Політична модернізація неминуче зустрічає дві основні гру­пи суперечностей.

• Конфронтація універсальних стандартів (ринок, плюралізм форм власності, багатопартійність) і традиційних цінностей. Перші необхідні для економічної ефективності, другі визначають по­літичну лояльність і національну єдність (раціональним силам протистоять фундаменталістська віра в колективну унікальність національної єдності).

• «Синдром модернізації» як суперечлива взаємодія між про­цесом диференціації ролей і функцій у політичній системі, імпера­тивами рівності і можливостями модернізованої політичної систе­ми до інтеграції цих ролей і функцій. Іншими словами, рішення і дії на «виході» політичної системи поки не відповідають рівню висунутих до неї вимог «на вході», тим більше на етапі різнома­нітних перетворень. Це неминуче створює як мінімум три основні види криз: кризу легітимності, кризу політичної участі і кризу регулювання конфліктів.

Криза легітимності виникає внаслідок неспівпадання чи не­узгодженості мети і цінностей реформаторського режиму з уявлен­нями основної частини громадян про необхідні форми і засоби політичного регулювання, норми справедливого правління тощо.

Ця криза сягає корінням характеру змін у сучасному суспільстві під час зламу соціальної структури, коли статусу важливих кон­сервативних інститутів загрожує небезпека, а зростаючі вимоги основних соціальних груп не сприймаються політичною системою. Для зміцнення легітимності необхідно здійснити комплекс заходів по зміні законодавства і державного управління у відповідності до нових вимог щодо створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення; необхідно прийняти легальні запобіжні заходи на підтримку законності і правопоряд­ку, розмежувати політичні інститути і збройні сили.

Подолання кризи легітимності може бути реалізоване в трьох напрямах:

- здобуття легітимності шляхом реальної ефективності реформ;

- залучення на свій бік консервативних елементів за раху­нок поступовості реформ і гарантії збереження високого статусу впливових традиційних інститутів і груп, навіть після втрати ними влади, тому генералітет армії після скорочення витрат на ВПК у раніше мілітаризованій країні не чинить опір реформам;

- диференціація джерел влади; у демократичних суспільствах джерело влади міститься в загальній згоді дотримуватись норм, що базуються на цінностях політичної системи і конституції; усу­нення лідера і його партії не веде до кризи політичної системи. У перехідних суспільствах все навпаки: джерело влади і представ­ник влади ототожнюються населенням, тому невдоволення уря­дом може привести до згортання реформ і до зміни режиму.

Криза політичної участі пов'язана з тим, що на етапі модер­нізації зростає чисельність суб'єктів політики, конкуруючих із політичними лідерами за доступ до прийняття рішень. Політична система перехідного суспільства повинна враховувати плюралізм інтересів, що виник, задовольняти та інтегрувати ці інтереси в річище перетворень.

Штучне створення перешкод для досягнення владичновими суб'єк­тами політики може викликати радикалізацію їх вимог і дій щодо усунення реформаторів від влади. Разом з тим розширення політич­ної участі неминуче посилює можливості впливу на владні структу­ри з боку маргінальних верств. Ці верстви завжди переважають у процесі зламу соціально-класової структури. Вони є носіями тради­ційних цінностей - маргінальний консерватизм може взяти гору над реформізмом реформаторського Центру; егалітаристська пси­хологія, притаманна малокваліфікованим групам з низьким рівнем доходів, може стати перешкодою для ринкових реформ.

У багатонаціональних державах залучення до політичного життя соціальних груп, що претендують на участь у владних структурах, ставить перед Центром завдання збереження терито­ріальної цілісності і національної єдності.

Криза регулювання конфліктів — результат взаємодії кризи легітимності і кризи участі. Злам тоталітарних структур і загаль­ної зарегульованості дає потужний початковий імпульс «негатив­ної свободи »:

• політичні ініціативи та інновації зазнають зміни в соціо-культурному середовищі, деформуються поза межами впливу цен­тральної влади, причому ці деформації можуть набути руйнівного характеру;

посилюється вплив місцевих структур (партій, рухів, органі­зацій) і прагнення до їх відмежування від впливів іззовні, тобто від Центру;

• посилюється орієнтація населення на регіональні норми і традиції, а не на Центр.

Суть кризи полягає у вкрай слабкому проникненні централь­ної влади в різні сегменти соціального простору і відбиває супеечності, які виникають через прагнення правлячих сил реалізу­вати свої рішення в усіх сферах соціального життя. В умовах модернізації суперництво груп за ресурси влади, за панування лише «своїх» цінностей і за владні повноваження ведуть до появи вели­кої кількості центрів впливу. Вони мають можливість змінювати на свою користь зміст управлінських рішень центральної влади.

Ця криза отримала й іншу назву - криза інклюзивності (англ. inclusive - «те, що включає в себе») як послідовне падіння ефектив­ності рішень, прийнятих Центром, на нижчих рівнях влади. У Росії, наприклад, постійно виникають і відтворюються суперечності між федеративним урядом і суб'єктами федерації; їх спричиняють і паді­ння престижу Кремля, і конституційні прорахунки у визначенні пре­рогатив регіональної влади. Як правові суб'єкти Федерації діють республіки, області та краї, причому деякі області за своїм економі-ко-політичним потенціалом значно перевищують суверенні республі­ки, але мають обмежені порівняно з ними права в місцевому само­врядуванні. Звідси природне тяжіння до «самоавтономізації» і не­підкорення московській владі.

В унітарних державах ця криза є менш помітною, але її прояви мають місце і в Україні, і в Білорусі. Є очевидним, що в цьому випадку необхідна модифікація політичної системи шляхом внесен­ня поправок і доповнень до Основного закону в розділ, що регулює відносини центральної і місцевої влад. Криза регулювання конфліктів за своїм політичним змістом має інституціональний характер. її витоки в республіках СНД закладені ще в радянській політичній системі, в основі якої лежав принцип зрощення всіх видів влади і концентрації її в руках керівної партії. Формально в СРСР існувала представницька система в особі Верховної Ради (радянського парла­менту), була судова влада, але ці влади мали вторинний характер і контролювались КПРС. В умовах повної монополізації влади однією партією відсутня чітка регламентація та інституціоналізація полі­тичного процесу, прийняття політичних рішень. У той час у ра­дянській Федерації панував абсурд: всі рішення приймались партією, але від імені народу і держави. Окремі, але дуже важливі рішення взагалі приймались вузьким колом осіб (подібно до Росії середньо­віччя), як це було з афганським питанням.

Формальне розмежування влад і закріплення їх функції в новій Конституції Росії не подолало інституціональної кризи. Те саме сто­сується «розділеної» влади на політичній периферії: місцеві влади суперничають між собою і з Центром, генерують постійні конфлікти і підривають легітимність Кремля і самої ідеї державної влади.

Процес прийняття політичних рішень

Прийняття політичних рішень - це організа­ційно-технологічне перетворення політичної влади на управління соціальними процесами. Цей процес присутній на «вході» і «виході» політичної систе­ми. Політичне рішення являє собою свідомий вибір одного з де­кількох (але не менше двох) можливих варіантів політичних дій. Підготовка і прийняття політичного рішення - складний про­цес, який складається з чотирьох стадій:

• визначення соціальної проблеми, яка потребує розв'язання;

• формулювання можливих альтернатив рішення проблеми; ■ порівняльний аналіз альтернативних рішень;

• прийняття рішення (вибір оптимальної альтернативи).

На різних стадіях цього процесу можуть брати участь різні соціальні суб'єкти. На стадії визначення проблеми можуть за­явити про свої інтереси найбільш широкі верстви населення, полі­тичні партії і суспільні організації. На стадії формулювання і аналізу проблеми на перший план виходять політичні партії, суспільні організації, експерти, державна адміністрація. На стадії прийняття рішення стають до дії представницькі органи держа­ви, партійних і суспільних організацій. На практиці нелегко ви­значити дійсного і фактичного суб'єкта прийняття політичних рішень: для цього необхідно ретельно вивчити відносини між полі­тичними елітами і формальними суб'єктами влади, виявити кон­кретних осіб чи групи, що контролюють діяльність політичних інститутів чи здійснюють на них безпосередній вплив.

Всі політичні рішення звичайно підрозділяються на п'ять типів:

• закони і постанови вищих органів влади;

• рішення місцевих органів влади;

• рішення, що приймаються безпосередньо громадянами;

• рішення вищих органів політичних партій і суспільних органі­зацій;

• рішення місцевих органів політичних партій і суспільних організацій.

Перший і другий типи рішень приймаються представницьки­ми і виконавчими органами влади, третій - безпосередньо насе­ленням, четвертий і п'ятий - недержавними організаційними струк­турами політичної системи.

Різні типи політичних рішень характеризуються різним рівнем інтеграції соціальних інтересів. Рішення, що приймаються на най­вищому рівні в системі влади, призначені для гармонізації різнорі­дних класових, групових і загальносоціальних інтересів; рішення місцевого рівня поєднують локальний інтерес із загальносоціаль-ним. Рішення обох рівнів є взаємопов'язаними і скоординованими.

У політичній практиці застосовується декілька методів прий­няття рішень: компроміс, консенсус і гегемонія.

Компроміс (лат. compromissus - «обіцяний») - це угода, до­сягнена шляхом взаємних поступок. Компроміс неможливий, коли учасники рішення знаходяться в однозначно взаємозаперечних відносинах; компроміс можливий, коли їх інтереси частково співпа­дають, хоча й частково суперечать. Компромісне (спільне) рішен­ня забезпечує реалізацію спільної або вищої мети, але не гарантує для жодної зі сторін повноти виконання їх вимог.

Такою вищою метою в суспільстві є збереження цілісності і незалежності держави, громадянського миру і виконання загаль­нонаціональних завдань. Рівень компромісу є прямо пропорційним масштабам проблеми, що розв'язується, і рішенням, що прийма­ються. Для збереження держави необхідне компромісне рішення соціальних груп у межах держави; для збереження загального миру на планеті необхідне компромісне рішення всіх держав, що склада­ють світове співтовариство.

Консенсус (лат. consensus - «згода») сприймається як спільна згода щодо політичного курсу в цілому чи його окремого аспекту. У вузькому сенсі - це метод розробки і прийняття рішення, коли обговорювана альтернатива не ставиться на голосування, а прий­мається шляхом узгодження. Узгодження - це. порядок прийнят­тя рішення, коли учасники навіть за незгоди з якогось положен­ня пропонованого проекту не заперечують проти його прийнят­тя в ім'я спільних інтересів.

Методом консенсусу приймаються рішення на загальнонаці­ональних «круглих столах» чи всіма фракціями в парламенті. Рішення Ради Безпеки ООН приймаються за згодою всіх її постійних членів.

Водночас консенсус не означає абсолютної згоди всіх політич­них сил, консенсус ніколи не охоплює всього населення. Звичай­но він є вищим за рівнем з питань загального характеру і нижчим з конкретних соціально-політичних проблем.

Для досягнення політичного консенсусу необхідні: по-перше, готовність більшості населення слідувати прийнятим законам; по-друге, легітимність політичних інститутів, покликаних перетво­рювати ці закони в життя; по-третє, наявність у громадян почут­тя належності до спільноти (нації, соціальної групи тощо).

Гегемонія (грецьк. hegemonia - «провід, керівництво») у полі­тиці - це провідна роль якого-небудь соціального класу чи держа­ви щодо інших класів чи держав. Гегемонія як політичний прин­цип означає неоднаковий статус соціальних суб'єктів в системі соціально-політичних відносин, суб'єктів, що визнають один од­ного не суперниками, а природними союзниками і партнерами в реалізації своїх інтересів. Тут пріоритет у прийнятті політичних

рішень належить більш могутньому суб'єкту, його слабші союз­ники погоджуються із запропонованою альтернативою як такою, що відповідає їх інтересам.

У політичній науці визначаються також кілька основних типів реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, ради­калізм і демо-кратизм.

Популізм як основний засіб досягнення владних цілей перед­бачає безпосередню опору на масові настрої і апеляцію до суспіль­ної думки. Масам зрозуміле просте рішення, тому популізм неми­нуче орієнтується на упрощения пропонованої суспільству мети, експлуатує психологію маси і висуває щось радикальне, здатне нібито забезпечити подолання всіх суперечностей і привести до негайного успіху. У таких випадках використовуються лестощі «низам», необґрунтовані обіцянки (програма «500 днів» на етапі агонії економіки СРСР), залякування внутрішньою чи зовніш­ньою загрозою («вороги народу» в період сталінізму чи «мафіоїза-ція влади» в період реформ). Популізм процвітає за харизматич-ного правління, хоча його прояви характерні і для демократич­них режимів («загравання» з політичною периферією з метою надання легітимності правлячому режимові).

Елітизм — це курс на відчуження громадян від вироблення і коригування рішень, на заохочення посередницьких форм взає­модії з електоратом і заниження рівня гласності, що обумовлює закритий характер прийняття і здійснення політичних рішень на всіх етапах.

Консерватизм виходить із домінуючої настанови на збережен­ня структури і функцій державних органів влади, традиційних форм і методів політичного регулювання. Такі методи властиві стабіль­ним режимам, які підтримують прихильність громадян до шанова­них у суспільстві ідеалів і цінностей. Режим забезпечує інтеграцію соціально-політичного організму, натомість користується легітим-ністю, підкріпленою патріотичними настроями.

Радикалізм приводить до протилежних соціальних результатів: добрі наміри досягти якісного переустрою суспільства вкрай рідко приносять громадянський мир, соціальний порядок і поліпшення життя. Насилля як основний метод реалізації політичних рішень робить владу смертоносним знаряддям соціальних перетворень, об-тяжених надмірними витратами і масовою загибеллю людей.

Демократизм, на відміну від радикалізму, спрямований на ре­альні потреби і запити громадян та втілення в політиці їх прав і свобод. У сфері реалізації політичних рішень він робить ставку на взаємовідповідальні відносини між пересічними громадянами та елітою, домагається довіри в людей та реальної легітимності. У ньому домінує дотримання процедур виборчих циклів, зберігається

принцип розподілу влади, налагоджується механізм цивілізованих стосунків з опозицією. Все це виключає застосування жорсткої полі­тичної технології, прищеплює законослухняність і заохочує розви­ток внутрішньої дисципліни громадян.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Які умови, внутрішні чи зовнішні, визна­чають перебіг політичного процесу?

2. Якщо джерелом розвитку політичного процесу є суперечності всередині політичної системи, то до чого приводить свідоме їх регулювання чи косметичне «латання» дірок в інститутах політичної системи?

3. Чи можливий у сучасній Україні «круглий стіл» у формі трипартизму як юридично регульована взаємодія уряду, підприєм­ницьких організацій і профспілок?

4. Режими політичного процесу характеризують владу і полі­тичний курс з точки зору руху та зміни їх звичайного стану, що виключає існування режиму «в чистому вигляді». Який режим переважає в сучасній Україні?

5. Що знаменує «розстикування» етапів здійснення політичного процесу:

- реалізацію політичної волі, яка суперечить інтересам соціаль­них груп;

- запізніле прийняття політичних рішень;

- удавану артикуляцію інтересів мас з метою надання легітим-ності режимові.

6. Зростання бюрократичного державного апарату в Україні набуває загрозливих масштабів. Як цей процес узгоджується з розвитком місцевого самоврядування як основного джерела демо­кратизації країни?

7. Чи є посилення політичної ролі груп тиску позитивним симптомом реальної демократії як способу соціальних взаємодій громадян?

8. Тіньовий економічний і політичний процеси взаємопов'язані і взаємообумовлені. В яких формах виявляється лобіювання «тіньо­вого» інтересу?

9. Як зрозуміти фразу А. Герцена «є ситуації, коли влада краща від суспільства»?

10. У Радянській Росії НЕП був першою перебудовою, його змінила сталінська контрреволюція 1929-1930 pp.; реформи М. Хру­щова позначили другу перебудову, яка захлинулась у надрах бюрократичного апарату; інновації М. Горбачова завершились повним крахом і розпадом могутньої держави імперського типу. У чому послідовність цих невдач і які уроки має винести нинішнє керівництво Росії?

11. Чому оптимальною формою соціального розвитку є інтен­сивна соціальна еволюція за певним алгоритмом?

12. Є поширене визначення - «більшовизм - школа боротьби за владу, але аж ніяк не школа демократії». Як визначити демократичний процес у країнах, де більшість населення знахо­диться нижче прожиткового рівня?

13. Французький юрист Ж. Боден твердив про залежність політичного розвитку від кліматичних умов; він визначив народи Півдня, Півночі і проміжних областей; жителі Півдня схильні до розвитку наук; жителі північних країв створюють могутні держави і армії; політичні науки, закони, юриспруденція, риторика і логіка притаманні «серединним народам», тут же створюються великі імперії. Чи є актуальним це твердження автора ідеї державного суверенітету?

14. Політична модернізація є процесом зміни політичної систе­ми, вона поступово починає вести себе по-новому «на вході» і «на виході». Чи повинен цей процес супроводжуватись «модернізацією» самих громадян?

15. Хто виграє в ході розв'язання революційних криз:

а) політична еліта;

б) маргінальні верстви;

в) «середній» клас»;

г) певна «четверта сила»;

д) все суспільство несе витрати і всі залишаються у програші?

16. Хто першим сформулював і обґрунтував ідею першості політики відносно інших сфер суспільного життя?

17. Російський правознавець І. Ільїн вважав, що важливою умовою нормального політичного розвитку є зрівноваженість зов­нішньої і внутрішньої свободи людини. Наскільки актуальною є ця вимога в сучасній Україні?

18. Один з ідеологів меншовизму С. Мельгунов висловив цікаву думку: революція не відбувається там, де народ є економічно пригнобленим; з голодних бунтів революція не народжується, вона відбувається тоді, коли командний клас не бажає більше жити в умовах політичного побуту, який його не задовольняє. Наскільки це твердження суперечить концепції П.Сорокіна? Чи є воно вірним, якщо врахувати, що всі «перебудови» в колишньому СРСР були ініційовані правлячою верхівкою? Чи зберігає силу цей висновок для України, яка знаходиться в процесі модернізації?

19. В ідеї рад, де влада не розділена і неможливо зрозуміти, де її джерело, легко розчинити всю зовнішню атрибутику влади і провести через неї та затвердити панування керуючої суспільством партії. Чи має в собі цей зміст ідея деструктуризації рад?

20. Що повинна знати особа, яка приймає політичне рішення:

а) всі можливі підходи до реалізації поставленої мети;

б) наслідки і витрати кожної запропонованої альтернативи дії;

в) обставини, здатні вплинути на досягнення кінцевої мети;

г) погляди, позиції, систему цінностей, які поділяють виконавці прийнятого рішення і ті, чиї інтереси це рішення буде зачіпати;

д) ставлення до проекту рішення тих соціальних груп, потреби і інтереси яких мають бути задоволені за підсумком наступних дій?

21. Чи зберігає актуальність традиційне положення про те, що реформи проводять «праві», а революції здійснюють «ліві»?

Терміни і поняття

Альтернативний суб'єкт влади — контреліта, що прагне влади.

Десакралізація влади — сукупність за-

ходів опозиції, спрямованих на викриття офіційної влади, її неспроможності і нездатності забезпечити суспільну стабільність.

Інволюція - антипод еволюції, якісні зміни системи, що характеризують зворотний рух.

Криза інклюзивності - криза центральної влади, коли зни­жується ефективність рішень Центру на нижчих рівнях влади.

Модернізація політична - набуття політичною системою нової якості, заміна традиційних інститутів раціональними структурами, освоєння ними нових видів діяльності, адаптування до нових зразків соціальної мети.

Популізм - ідейно-політична доктрина, що виникла в 90-х роках XIX ст. в США у зв'язку з суспільним рухом за створення третьої партії — популістської, яка представляла інтереси фермерсько-робітничих верств; тепер популізм — синонім демагогії, заснованої на прагненні завоювати політичний авторитет шляхом загравання з населенням і спекуляцією ім'ям народу.

Режим функціонування — характеристика політичної системи в межах старої якості усталених взаємовідносин громадян та інститутів влади.

Режим розвитку - характеристика політичної системи, коли її структури і механізми адекватно реагують на виклики часу і нове соціальне замовлення громадянського суспільства.

Режим занепаду - характеристика занепаду і розпаду політичної цілісності політичної системи; переважання внутрішньої невпоряд­кованості самої системи і центробіжних тенденцій на шкоду інтег­рації її елементів.

Трипартизм - характеристика політичного процесу як юридич­но оформлена взаємодія уряду, підприємницьких організацій і профспілок.

Кирилюка

Частина 4. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ, СУТЬ, ЗМІСТ І СИСТЕМА ДЕТЕРМІНАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності.

Конституція України, cm. 115

Політичний процес — одна з базових категорій політичної теорії, що характеризує сутнісні ознаки політики і політичних відносин, політичних цінностей і політичної діяльності суб'­єктів політики. Категорія "політичний процес" широко вико­ристовується суспільними науками, зокрема політологією, коли йдеться про визначення найважливіших закономірнос­тей і законів політичного життя.

Разом з тим, навіть у сучасній політичній літературі зміст цього поняття, його основні ознаки і характеристики тракту­ються неоднозначно. Деякі вчені ототожнюють політичний процес з поняттям "політика" (Р. Доуз), інші, як наприклад, Т. Парсонс, вбачають специфіку категорії "політичний про­цес" у визначенні результатів функціонування політичної си­стеми, а Р. Дарендорф особливість цього поняття пов'язує з динамікою боротьби за статуси і ресурси влади. Можна зус­тріти використання категорії "політичний процес" щодо ха­рактеристики поведінки суб'єктів політики, які прагнуть реалізувати свої інтереси і цінності (Ч. Мерріам).

Отже, категорія "політичний процес" у сучасній політичній теорії розглядається як складне і багатогранне поняття, яке ще не має чіткого загальноприйнятого визначення і потребує свого всебічного дослідження.

ЗМІСТ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

У соціально-політичній літературі поняття "політичний про­цес" характеризується як складне за змістом і структурою. Особливість його функціонального використання пов'язана в першу чергу з потребою розглядати політичну сферу суспіль-

ства як динамічну систему політичних явищ і процесів, склад­них політичних відносин, що формуються в результаті різнома­нітної політичної діяльності суб'єктів політики, спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів.

Отже, зміст політичного процесу складає сукупність дій суб'єк­тів політики щодо реалізації їх політичних інтересів. І насампе­ред, інтересів, пов'язаних із домаганням, використанням і утриманням влади.

У складній структурі політичного процесу переплітаються і тісно взаємодіють об'єктивні та суб'єктивні чинники. Так, політична діяльність як активний вияв політичних орієнтацій людини, окремих соціальних груп, класів, націй чи інших су­б'єктів політичного життя обумовлюється політичними інте­ресами, а політичні інтереси, в свою чергу, є виявом їх певних матеріальних і духовних потреб. Політичний процес втілює в собі взаємодію соціальних і політичних структур та зв'язків, що репрезентує взаємовідносини суб'єктів політики стосовно держави, інших політичних інститутів і політичної системи суспільства в цілому.

З огляду на ці фактори, в деяких виданнях політичний процес розглядається як сукупна діяльність соціальних суб'єктів, зав­дяки якій відбувається формування, перетворення і функціо­нування політичної системи. Ця характеристика політичного процесу з деякими доповненнями та уточненнями була прий­нята авторами кількох навчальних видань. Професор В. Ю. Шпак, наприклад, акцентує увагу на тому, що "політичний процес є сукупністю видів діяльності людей, гарантованих за­коном і включених у динаміку практично-політичних відно­син, що охоплюють всі стадії розвитку і функціонування політичної системи".

Інші автори, підтримуючи цей підхід, розглядають політичний процес як сукупність дій інституціоналізованих та нешституціо-налізованих суб'єктів щодо здійснення своїх специфічних функцій (дисфункцій) у сфері влади, що ведуть врешті-решт до розвитку чи падіння політичної системи суспільства.

Ці характеристики важливі для розуміння сутності політич­ного процесу, його змісту і основних суб'єктів. Разом з тим у політичному житті, особливо в тих країнах, де відбуваються складні трансформаційні процеси, спостерігаємо значний вплив діяльності громадян, яка не гарантована законом і ли­ше з часом може визнаватись легітимною. А тому доцільно до змісту політичного процесу віднести усі різноманітні види по­літичної діяльності громадян.

Однією із найважливіших ознак політичного процесу є його динамічний, рухливий стан і складна система детермінації внаслідок складної мотивації діяльності значної кількості су­б'єктів політики, розбіжності їх політичних інтересів та орієн­тацій.

Зміст політичного процесу визначається багатьма фактора­ми, що характеризують рівень розвитку соціальних і економі­чних відносин, стан духовно-ідеологічної сфери суспільства і тих концептуальних моделей, які концентрують у собі загаль­ні уявлення про світові процеси, тенденції розвитку громад­ської думки, пріоритет в ній певних політичних цінностей тощо. Як складна і багатогранна діяльність суб'єктів політики щодо реалізації політичних інтересів, цінностей, базових ма­теріальних та духовних потреб за допомогою використання влади, політичний процес знаходить своє втілення у форму­ванні, розвитку та еволюції політичної системи суспільства.

Формування політичної системи суспільства чи її карди­нальні зміни можна розглядати як визначні віхи у перебігу політичного процесу, оскільки вони стають можливими внас­лідок складних компромісних дій суб'єктів політики чи реаль­ної переваги в політичному житті певної політичної сили (блоку політичних сил).

Об'єктами і формами реалізації дій учасникш політичного процесу можуть бути: утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій шляхом волевиявлен­ня громадян, об'єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесу підго­товки і прийняття законів, безпосереднього вияву волі грома­дян (референдуми, з'їзди, збори тощо); організація системи управління основними сферами державного і суспільного життя тощо. Всі ці заходи спрямовуються на визначення принципи організаційних структур, повноважень і взаємовід­носин ланок управління.

Крім цього, низку заходів спрямовано власне на процеси політичного розвитку, до яких належать: зміцнення соціаль­них основ розвитку суспільства; розвиток національних від­носин; врахування інтересів національних груп і меншин; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довіри і підтримки політичним курсам партій, політичним шститутам; формування політичної свідо­мості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; за­безпечення дотримання законності та інших демократичних норм; проведення міжнародної політики.

Отже, зміст політичного процесу створюють різні за рівнем, масштабами і спрямуванням дії суб'єктів політики. Частину з них можна віднести до міжнародних, глобальних процесів, що потребують координації й об'єднання зусиль суб'єктів політи­ки на рівні значних регіонів, держав чи світового товариства в цілому, а інші мають частковий (парцелярний) характер.

Одним із найважливіших завдань, яке прагнуть вирішити для себе суб'єкти політики — це питання про технологію здійснення влади, прийняття таких рішень і законодавчих ак­тів, які дозволяли б відповідним чином представляти їх інте­реси на різних рівнях владних структур і особливо — на найвищому. Саме тут концентруються зусилля і в цьому по­лягають глибинні причини різноманітних дій політичних структур і інститутів, учасників політичного процесу.

СТАДІЇ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

У самому політичному процесі можна виділити низку важли­вих стадій, таких як: конституціювання (установлення) політи­чної системи, відтворення компонентів та ознак політичної системи; прийняття та виконання політико-управлінських рі­шень; контроль за функціонуванням і напрямами розвитку по­літичної системи.

У реальному політичному житті всі ці стадії взаємообумов-лені, взаємопов'язані і становлять єдиний цілісний і динаміч­ний процес. Разом з тим виділення окремих стадій дозволяє акцентувати увагу на особливостях дій і завдань, що вирішу­ють його учасники.

Стадію конституціювання політичної системи можна роз­глядати як сукупність дій соціальних спільнот, спрямованих на інтеграцію інтересів окремих учасників навколо вподобань і цілей, які дозволяють на певних етапах розвитку суспільства об'єднати локальні дії у загальнодержавну програму функціо­нування політичних інститутів. Тут вирішуються завдання ви­значення та узгодження інтересів, формулювання цілей і про­грам діяльності, втілення їх в основні законодавчі акти.

Конституціювання політичної системи — складний процес упорядкування суспільних зв'язків, розв'язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямова­них на легітимізацію політичної системи.

На стадії відтворення компонентів та ознак політичної сис­теми вирішується завдання подальшої гармонізації суспільних

відносин, урахування нових умов, інтересів та проблем, збе­реження вивірених принципів та методів роботи політичних інститутів та вдосконалення зв'язків між ними.

Зміст і характер політичного процесу значним чином зале­жать від дієвості та ефективності управлінських структур, їх здатності здійснювати контроль за функціонуванням політич­них інститутів, розвитком політичної системи в цілому.

Тенденції та закономірності політичного процесу склада­ються залежно від типу відносин суб'єктів політики, їх цілей і завдань та можливостей реалізації в кожний історичний пе­ріод. Вони завжди є складними інтегративними утвореннями дій соціальних сил, спрямованих на збереження чи певні змі­ни суспільних відносин, перерозподіл владних повноважень та, відповідно, зміну їх соціального статусу. Ці дії можуть ма­ти характер відтворення існуючих політичних структур, відно­син, повноважень та впливу на суспільні процеси чи певні їх зміни аж до кардинальних перетворень політичної системи, світових політичних зв'язків.

У цьому аспекті міжнародний політичний процес уявля­ється як баланс можливостей для прийняття адекватних рі­шень на виклик часу, потребу вирішення актуальних суспільних проблем. Це надзвичайно складне завдання. Дж. Со­рос підкреслював: "Політика визначається холоднокровним підрахунком особистих інтересів. Оскільки розмаїті егоїстичні інтереси — національні, інституційні, особисті — суперечать одні одним, то мистецтво політики якраз полягає в тому, щоб примирити їх".

Різноманітність і суперечність інтересів учасників політич­ного процесу обумовлюють його складну структуру, рухли­вість стадій та напрямів вияву, непослідовність розвитку в кризових ситуаціях. У політичному процесі під впливом різ­номанітності факторів своєрідно проявляються періоди соці­альних конфліктів і політичної стабільності, політичних криз, потрясінь і навіть соціальних революцій. Усі ці вияви політи­чної активності громадян характеризують рівень розвитку су­спільних відносин, можливість і здатність суб'єктів політики до відповідних дій у той чи інший період.

Соціальна революція репрезентує такі політичні дії і, відпо­відно, стан суспільства, які приводять до докорінних змін у всій економічній і соціально-політичній структурі суспільства. Така форма політичної діяльності є показником високої стадії нестабільності розвитку суспільства, його конфліктності. Со­ціальна революція в марксистській теорії визначена як спосіб

переходу з одного якісного стану в інший, заміни застарілої форми новим, більш прогресивним соціальним порядком. Го­ловною передумовою соціальної революції є нерозв'язність суперечності між активним зростанням продуктивних сил і застарілими формами виробничих відносин. Суб'єктами рево­люційних сил виступають соціальні сили, що зацікавлені у зміні існуючих зв'язків. При цьому наявність революційної ситуації, об'єктивних і суб'єктивних передумов розглядаються як обов'язкові атрибути соціальної революції.

У західній зарубіжній політичній теорії значної підтримки набули теорії еліти, модернізації та масового суспільства, як теоретико-методологічне підґрунтя соціальних революцій. Одна з найбільше розроблених елітарних теорій революційно­го процесу належить Парето. Вона розглядає соціальну рево­люцію як спосіб забезпечення "циркуляції еліти", а підтримку безперервності "циркуляції еліти" як умову стабільності роз­витку суспільства.

У теорії модернізації авторитетною є концепція соціальної ре­волюції американського соціолога і політолога С. Хангтінгтона, який вбачає роль соціальної революції у ліквідації невідповід­ності між зростаючим рівнем політичного розвитку широких верств суспільства і недостатнім рівнем модернізації політич­них шститутів, їх демократизації.

Теорії масового суспільства пояснюють причини криз, полі­тичної нестабільності, дестабілізації всієї сукупності суспіль­них відносин зростанням ролі широких верств у політичному житті суспільства, а представники психологічного напряму пов'язують їх із проблемами психологічного порядку.

Довгий час на соціальні революції покладалися великі надії різних політичних сил та їх дослідників, проте аналіз їх ролі і впливу на суспільний розвиток змусив багатьох учених пере­глянути ці висновки, критично оцінити можливості і наслідки соціальних революцій у сучасному політичному процесі, ос­кільки революція як силова форма зміни існуючого політич­ного режиму не приводить, за окремими винятками, до демократії та демократичних форм правління.

У політичному житті суспільства значну увагу, особливо остан­нім часом, приділяють реформам. За своїм характером реформа є таким типом перетворення, зміни чи нововведення, яке не зни­щує основ існуючої структури. Реформи створюють більш спри­ятливі умови для трансформації існуючих суспільно-політичних відносин, владних повноважень суб'єктів політики, реалізації їх інтересів і потреб. Вони можуть обумовлюватись зміною об'єктивних умов діяльності соціальних сил, посиленням тиску опозиції, усвідомленням необхідності проведення реформ з боку вищого керівництва чи його нездатності продовжувати попередній курс тощо. Реформи можуть відбуватись також унаслідок узгодження дій урядових і опозиційних сил суспіль­ства щодо зміцнення стабільності його розвитку. Зважаючи на потенційні можливості демократичного розвитку, посилення взаємозв'язку внутрішньої і зовнішньої політики у сучасному політичному процесі, а також зростання конструктивного впливу міжнародних інститутів та організацій, можна сподіва­тися на значний потенціал реформ у сучасному політичному житті.

Негативна реакція соціальних сил на політичну ситуацію виявляється в різних акціях політичного протесту. Такі дії мо­жуть набувати форм повстання, бунту чи путчу.

Повстання — це масовий відкритий збройний виступ певно­го класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного і соціального поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин і є одним із засобів завоювання політичної влади.

Бунт є формою стихійного протесту групи людей, доведе­них до відчаю нестерпними умовами свого існування, який виражає негативне ставлення до певних представників дер­жавних чи урядових структур, існуючих відносин у цілому.

Путч — це державний переворот (або його спроба) шляхом виступу противників існуючої влади із залученням армійських підрозділів, який здійснюється вузьким колом змовників, як правило, призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.

Усі форми політичного протесту, їх використання учасника­ми політичного процесу свідчать про неефективність здійсню­ваної політики й організації влади, потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.

У політичному житті різних країн можна спостерігати як кон­венціональні (легальні) форми політичного протесту, так і не-конвенціональні (незаконні) вияви негативної реакції соціальних сил. До конвенціональних форм відносять дозволені владою демонстрації, пікети, політичні резолюції та запити пар­ламентерів, а до неконвенціональних — антиконституційні де­монстрації, походи, діяльність підпільних політичних партій, революції, політичний тероризм тощо.

В останній час зростаючу тривогу в різних країнах викликає політичний тероризм, який набуває міжнародного характеру.

Тероризм — це політика залякування, подавления супротив­ників силовими методами. Тероризм є відповідною реакцією незадоволених і пригнічених на терор владних структур. Він проявляється в регіональних, етнічних, конфесійних і клано­вих стосунках і стає реальною загрозою як для державних ін­ститутів, так і для громадян, а тому потребує від правлячих кіл об'єднання зусиль і координації дій на рівні міжнародних організацій.

Політичний процес можна репрезентувати як певну сукуп­ність окремих політичних кампаній, що їх проводять соціаль­ні суб'єкти для досягнення своїх тактичних і стратегічних завдань. Вони є цілеспрямованими діями, готуються і регулю­ються політичними інститутами. В таких кампаніях вивіряється політичний курс, можливості союзників, політичних супротив­ників, конкретизуються завдання майбутніх політичних акцій. Такі дії впливають на зміст політичного життя суспільства, сприяють вирішенню актуальних проблем, спрямованих на по­силення позицій сторін.

Разом з тим відмінність і навіть протилежність інтересів ок­ремих політичних сил можуть блокувати процес прийняття необхідних рішень з тих чи інших питань, призводити до по­літичної кризи.

Політична криза — це така форма прояву комплексу супе­речностей, що утворилася і поглибилася на основі економіч­ної кризи і політичної нестабільності. Вона виявляється у падінні авторитету правлячих кіл, нездатності офіційних влад­них структур приймати раціональні рішення, узгоджувати і примиряти різнорідні інтереси явної або прихованої опози­ційної діяльності, спрямованої на ліквідацію даної політичної системи. Різними можуть бути і наслідки політичної кризи — від модернізації політичних структур, відповідних економіч­них перетворень і примирення інтересів різних соціальних груп до наступу реакції й реставрації попередніх владних структур збройним шляхом.

Серед найважливіших завдань сучасного політичного проце­су виділяється проблема створення умов для стабільного де­мократичного розвитку суспільства. Стабільність (стійкість) розвитку є важливою характеристикою політичного життя су­спільства, що засвідчує його здатність до збереження стану сталості, зміцнення.

Загалом у перебігу політичного процесу можна виділити кілька якісних станів як показників його домінуючих тенден­цій:

— функціонування, або простого відтворення, існуючих су­спільних зв'язків;

— розвитку, або стану адекватного реагування на нові сус­пільні явища;

— занепаду, розпаду політичної цілісності через невідповід­ність новим політичним реаліям.

Кожний із цих станів вказує на особливості того чи того пе­ріоду політичного процесу, його основних ознак і характери­стик.

У сучасному політичному процесі після розпаду соціалісти­чної системи, зникнення двополюсності і двосистемності, до­вгого періоду криз і протистояння у міжнародних відносинах настав складний, динамічний період формування нової систе­ми світових політичних стосунків і світової системи господа­рювання, становлення демократичних політичних режимів посткомуністичних держав, їх розвиток як самостійних суве­ренних демократичних країн на базі загальнолюдських цінно­стей.

Безумовно, тут ще можливі певні явища і процеси, навіть значні і впливові за своїм змістом на певних відрізках часу, щодо реставрації попереднього суспільного стану, але демок­ратизація суспільно-політичних відносин, масштабність трансформаційних процесів, їх лібералізація і гуманізація, створення умов для забезпечення прав і свобод особистості все більше формують визначальні ознаки сучасного світового політичного процесу.

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Конституція України, cm. 15

Політична діяльність — це особлива, специфічна сфера сус­пільної діяльності, що охоплює усе політичне життя суспіль­ства. В політичній діяльності людини, соціальних верств, кла­сів, націй, інших суб'єктів політики виявляється їх ставлення до навколишнього світу, політичних явищ і процесів, політи­чних цінностей, існуючої політичної системи.

Політична діяльність — це універсальна категорія політич­ної теорії, що характеризує рівень розвитку особистості і сус­пільства в цілому, їх участь у реалізації політичних відносин.

Мотиваційною основою політичної діяльності виступають певні політичні інтереси особистості, різних соціальних груп і верств. В інтересах концентрується мета діяльності людини, що потребує пошуку відповідних засобів і методів їх забезпечення.

Отже, політична діяльність передбачає наявність необхідних об'єктивних і суб'єктивних умов і факторів, що включають в себе суб'єкти і об'єкти діяльності та певні відносини між ни­ми; мотиви та способи впливу суб'єктів на об'єкти; мету та програму діяльності; здійснення відповідних дій для досяг­нення певних результатів, а також контролю за самим проце­сом діяльності та його результатами (табл. 11).