2. Політична участь. Стратегія і тактика в політиці

Політична участь - дії, що вживаються соціальною спільністю, окре­мими громадянами і які мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичної влади, місцевому чи загальнонаціональному. По­літична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодич­ною або постійною, що використовує законні або незаконні засоби влади. Американський соціолог Лео Мільбрайт виділяє чотири основних види законної («конвенціальної») політичної участі: голосування, участь у діяльності політичних партій та інших політичних організацій і в кам­паніях, що проводяться; участь у політичному житті громади, зборах, грошових пожертвуваннях тощо, контакти з офіційними особами па різних рівнях. Виділяються види незаконної пекопвепціальпої політич­ної участі: різноманітні форми протесту з порушенням закону, протест проти безпутних дій властей тощо.

У політичній участі соціологом Максом Вайпером виділяються три аспекти: політична участь визначається як вербальна (тобто словесна) дія, а це особисті переживання або політичні переваги; участь, доб­ровільні дії громадян; громадяни мають вибір при обранні державних посадових осіб. Але багато соціологів та політологів піддають критиці підхід Макса Вайнера до політичної участі за його обмеженість лише добровільними та усвідомленими діями. В реальному житті залучення людей в політичний процес не обов'язково зв'язано із їх високою інфор-мованістю і використанням демократичної процедури альтернативних політичних виборів тощо.

Конвенціальна та неконвенціальна політична участь

До політичного процесу далеко не одна­ково залучені індивіди та соціальні спільності, верстви населення, які знахо­дяться всередині певної політичної системи. Одні індивіди та соціальні спільності байдужі до політики, другі - рідко беруть участь у політиці, інші заохочені та захоплені політичною боротьбою тощо. Одні азартно прагнуть до влади, а інші - відіграючи активну роль у політичних подіях, все ж спо­кійно дивляться на владу тощо. В міру участі в політичному про­цесі можна виділити ряд груп: а) не в політиці, б) ті, хто голосує на виборах, в) ті, що беруть участь у діяльності політичних партій та інших політичних об'єднаннях, г) ті, що беруть участь у пошу­ках політичних кар'єр та політичні лідери. Такі погляди на полі­тичну активність - конвенціальні, тобто легальні, регламентовані законом види політичної участі. Але існують і неконвенціальні види політичної участі: різноманітні форми протесту (участь у публіч­них вуличних демонстраціях, мітингах, що не дозволені властя­ми), протести проти «безпутних» дій політичного режиму, відмова підкорятись несправедливим законам та політичним рішенням.

Автономна і мобілізуюча участь

Соціологи Самуель Хантінгтон та Джордж Моріс Нельсон, критикуючи віднесення до політичної участі лише самохіть добровільно усвідомлених дій, розрізнюють два види політичної участі: автономну і мобілізуючу.

Автономна політична участь - свідома активність окремих гро­мадян, більш-менш безпосередньою метою яких виступає вплив на позицію й діяльність політиків, що обираються виборцями. Такий вид участі поширений, насамперед, у країнах демократич­ного режиму - країнах Заходу. Розуміння міри важливості полі­тичного рішення є стимулом активної політичної участі.

Політична мобілізуюча участь - це вимушена дія, коли участь у політичних актах, подіях (у голосуванні чи політичних зібран­нях тощо) залежить від неполітичних стимулів (страх, підкуп, фальш). Участь, що мобілізується характерна для традиційних суспільств та тоталітарних політичних режимів.

Взаємовідносини між виборцями та обраними представниками народу

Мірою активності самих громадян і взає­мовідносинами між виборцями (електоратом) та обраними до органів державної влади представниками народу визначаєть­ся й характер впливу на депжавну політику і державне управління. Історично склалися дві основні кон­цепції політичної участі та взаємовідносин між виборцями (елек-торатом) і обраними представниками народу. В основі першої концепції ідеї Жан-Жака Руссо ототожнення інтересів правителів і тих, які підкорені. Заперечуються принципи представників інте­ресів: «волю народу не можна представляти». Концепція реалі­зується в системі Рад народних депутатів, де депутати виступа­ють тільки лише передавачами жорстких наказів для формування загальнонародної волі. В основі другої концепції лежать вислов лені Едмундом Бьорком положення про те, що політик, який обирається до парламенту, вище за своєю інтелектуальністю та компетенцією, аніж середній виборець округу і який не може написати накази на всі випадки життя. Крім того, виборець може формувати накази, що стосуються тільки до певного регіону, а по­літик у парламенті повинен виходити з інтересів народу, країни, повинен знаходити той ступінь поєднання інтересів регіону і краї­ни, який вважає необхідним у конкретній ситуації. Природно, між представниками народу і тими, кого вони представляють, встанов­люються певні стосунки, основані на повноваженнях і на довір'ї. Існують також два основних підходи стосовно бажаних масштабів політичної участі. Прихильники демократичної політичної участі на виборах вважають, що це надійний шлях розширення законності полі­тичної влади, усунення насилля при вирішенні політичних проблем та надійний засіб поставити в певні відповідні межі процес конкуренції між різними політичними партіями. Прихильники ж демократичної обраності бачать у надмірному поширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважають, що політичну участь потрібно звести до мінімуму, щоб зберегти важелі прийняття рішень у руках тих, хто більше та по­вніше проінформований і ефективно підтримує демократичні цінності.

Роль та функції виборів до органів влади

Вибори - спосіб існування демократії, спосіб зміни еліт, що правлять, передачі влади від одних людей іншим мирним шля­хом, через волевиявлення народу. Існують загальнонаціональні президентські та парламентські вибори, ви­бори до органів місцевого самоуправління, в законодавчі збори штатів або аналогічних адміністративно-територіальних одиниць, а також вибори деяких місцевих посадових осіб (судді, присяжні, шерифи та ін.). Люди висувають з свого оточення представників, які користуються їх довірою, і самохіть, добровільно передають їм частину своїх прав вирішувати громадські проблеми. Влада, обрана самими людьми, є легітимною, визнаною населенням, а ви­бори виступають інструментом легітимації влади. Вибори - фор­ма контролю мас за правлячою елітою. Якщо влада не виражає інтереси виборців, то вибори дадуть можливість змінити ЇЇ, при­вести до влади опозицію, яка йде на вибори з критикою існуючого уряду та ладу. Але й сам уряд також під натиском виборців може змінити політичний курс та ін. Природно, вибори ефективні тоді, коли в державі діє виборче право як система законів, регулююча процедуру виборів, а також існує громадянське суспільство як су­купність недержавних утворень, сприятлива реалізація інтересів громадян (політичні партії, профспілки, клуби виборців та ін.).

Регламентується процедура виборів виборчим правом. Вибор­че право ~ сукупність юридичних норм, що регулюють участь гро­мадян у виборах представницьких органів влади, організацій і прове­дення виборів, взаємовідносини між виборцями та представницькими установами, порядок відкликання депутатів. В основу сучасного виборчого права покладено принципи загальних, прямих, таємних та рівних виборів. Це допускає, що всі повнолітні громадяни держави незалежно від статі, раси, національності, віку, релігії, місця проживання напряму обирають усю вертикаль влади. Го­лосування - таємне, тобто ніхто без відома самого громадянина не має права знати, за кого він голосував. Виборці мають рівну кількість голосів. Кількість виборців у кожному виборчому ок­рузі повинна бути приблизно рівною. Але маніпулювання з ви­борчими округами характерне для багатьох країн. Розрізняють активне та пасивне виборче право. Активне виборче право - це право громадянина обирати, особисто брати участь у виборах представницьких установ та посадових осіб. У сучасних умовах скасовані всілякі станові, майнові, освітні, расово-національні та інші обмеження - цензи, і коло осіб, які користуються виборчи­ми правами, надто широко. Але в ряді країн Європи, США, Азії, Латинської Америки все ще деякі цензи збереглися. Пасивне ви­борче право - це право бути обраним, це встановлене законом право громадянина бути кандидатом до урядових органів тощо.

У кожній країні певна система представництва закріплює ви­борче право. Виборча система - сукупність встановлених зако­ном правил, принципів та прийомів, за допомогою яких визнача­ються результати голосувань та розподіляються депутатські місця. У взаємозв'язках з формою правління, політичною культу­рою, природою політичних партій, здійснюється функціонування моделі виборчої системи. Якщо ж в міру того, як змінюються соціальні і політичні інститути суспільства та держави, то й ви­борчі закони перестають відповідати меті. Тому не випадково виборчі системи змінюються в умовах великих суспільних змін та перетворень. Так, змінилася виборча система в Росії, країнах Прибалтики, Білорусі, Молдові, в незалежних державах Серед­ньої Азії, йдуть реформи виборчих систем у країнах Європи, Ла­тинської Америки. Вибір тієї чи іншої виборчої системи тягне вагомі зміни в розстановці політичних сил. Так, у Франції ви­борчий закон став об'єктом загостреної політичної боротьби і де­кілька раз істотно мінявся в залежності від співвідношення полі­тичних сил. У США виборча система відповідає характеру того розділу, що склався між основними тенденціями, партіями і сприяє його збереженню і навіть поглибленню. Реформується виборча система і в Україні. Зрозуміло, в кожній країні виборча система створюється в залежності від того, як розуміються інтереси полі­тичних партій та суспільства, які політичні традиції і культура. Адже до непередбачених наслідків, дестабілізації політичного життя завжди може привести до порушення балансу політичних сил у стабільному суспільстві.

У сучасному світі існує безліч виборчих систем, але з їх різно­манітності виділяються три типи: мажоритарна, пропорційна та змішана.

Мажоритарна виборча система передбачає принцип більшості при визначенні результатів голосування (фр. majorie - більшість).

Кандидат до представницьких органів вважається обраним, якщо на виборах одержав встановлену більшість голосів виборців. Існує два різновиди мажоритарної системи: абсолютної більшості та відносної більшості.

На виборах за мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів - 50 процентів плюс один голос. Але не завжди вдається комусь із кандидатів зібрати більше половини голосів у першому турі, тому потрібно проводити другий тур виборів. Така практи­ка склалася, наприклад, у Франції, де до другого туру допуска­ються всі кандидати з першого туру, за винятком осіб, які зібра­ли менше 12,5% голосів. Обраним в другому турі вважається той, хто набрав більше голосів, аніж будь-хто з суперників. Раніше в Україні, на відміну від Франції, в другий тур, якщо перший тур безрезультатний, виходило два кандидата, які набрали найбіль­шу кількість голосів. Обраним вважався той, хто отримав більше число голосів за умови, що кількість голосів, поданих за кандида­та, більше числа голосів, поданих проти. Щоб вибори вважалися дійсними, в них повинно взяти участь не менше 50 % виборців, що зареєструвалися в окрузі. Вибори за мажоритарною системою абсолютної більшості сприяють формуванню відносно стабіль­них партійних блоків, виключаючи вплив малочисленних, роз­дроблених партій. Так, у Франції, де така система застосовується з невеликою перервою більше ЗО років, налічується більше вось­ми партій, що реально претендують на голоси виборців.

На виборах за мажоритарною системою відносної більшості (плюральній виборчій системі) кандидату для перемоги досить набрати більше голосів, аніж будь-кому з його конкурентів, і не обов'язково більше половини виборчого округу, як правило, од­номандатні, тобто від кожного округу обирається лише один де­путат. Якщо ж громадянин зумів добитися тільки висунення своєї кандидатури, то автоматично стає депутатом без проведення го­лосування. Мажоритарна система відносної більшості викорис­товується у Великобританії та країнах, які колись знаходилися під її впливом, у тому числі і в США. Так, територія США поді­лена на 435 округів по обиранню депутатів конгресу. В кожному окрузі громадяни обирають одного депутата до нижньої палати (Палати представників), що має дістати просту більшість голосів. Голоси, подані за кандидатів, які програли, не враховуються і не впливають на розподіл місць у Конгресі.

Пропорційна виборча система. Від мажоритарної системи про­порційна відрізняється тим, що будується не за принципами більшості, а за принципами пропорційності між отриманими го­лосами і завойованими мандатами. У відповідності з числом по­даних голосів, депутатські мандати розподіляються не між окре­мими кандидатами, а між політичними партіями та політичними блоками. Від виборчого округу обирається не один, а декілька депутатів парламенту. Виборці голосують за партійні списки, фактично за ту чи іншу програму. Звичайно ж, політичні партії намагаються включати в списки людей, найбільш відомих, авто­ритетних, але сам принцип не змінюється. Партійні списки бува­ють різноманітні: частина країн (Іспанія, Греція, Португалія, Ізраїль, Коста-Ріка) дотримуються правил закритих або жорст­ких списків. Виборці мають право вибирати всього лише одну партію, проголосувавши за список. Якщо, наприклад, у списку 225 кандидатур, а партія виграла 10 місць, то депутатами стануть десять перших кандидатів списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти. У ряді країн застосовується інший варіант - си­стема відкритих списків. У ряді країн із пропорційною системою діє так званий виборчий поріг. Для того, щоб бути представле­ною в парламенті, політична партія повинна одержати не менше певного відсотка голосів виборців, подолати певний бар'єр. В Ук­раїні, Росії, Німеччині (змішані системи), Італії виборчий бар'єр 5 відсотків, в Угорщині, Болгарії - 4 відсотки, у Туреччині - 10 відсотків та ін. Політичні партії, що не подолали бар'єр, не отри­мують жодного місця в парламенті.

Змішана система представництва об'єднує елементи мажори­тарної та пропорційної систем. Від характеру сполучення в змішаній системі мажоритарних та пропорційних елементів за­лежить ступінь дієздатності органу державної влади, обраного за змішаною системою. За змішаною системою проходять вибори в Україні, Росії, Німеччині та ін. Так, в Україні половина депу­татів Верховної Ради обирається по мажоритарній системі віднос­ної більшості, інша - по пропорційній (за партійними списками) із застосуванням виборчого бар'єру - 4 відсотки. Кожний вибо­рець має два голоси: один голос віддає за кандидата, що оби­рається за мажоритарною системою, а другий - за партійний спи­сок. Підрахунки голосів проводяться роздільно. Представництво будь-якої політичної партії складається з кількості мажоритар­них та пропорційних мандатів. Вибори проходять в один тур. Виборчий бар'єр - 4 відсотки, не дасть можливості дрібним парті­ям завоювати місця у Верховній Раді. При такій системі більшість мандатів отримують великі політичні партії. Це дозволяє форму­вати стабільний уряд.

Зрозуміло, вибори у політичній діяльності, політичній участі відіграють основну роль у формуванні державних органів, у функціонуванні політичної системи. По-перше, вибори, як полі­тичний інститут, що складають важливий компонент політично­го процесу дозволяють громадянам, соціальним спільностям сфор­мувати вимоги, відповідні реальним або уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям політичних лідерів, що задоволь­няють сподівання більшості населення. По-друге, голосування є одним з основних механізмів розв'язання різних політичних конфліктів. Адже на виборах допускається мирна конкуренція інтересів різних соціальних спільностей, соціальних верств та груп. Хоча інтереси спочатку і можуть суттєво розходитись, все ж передвиборне змагання змушує вкрай діаметрально протилежні позиції або частково схожі трансформуватися в помірні тому, що тяжко завоювати довіру та підтримку більшості населення. По­трете, вибори - надійний засіб законності політичного режиму. Вибори сприяють формуванню й утворенню населенням політич­них партій, клубів виборців тощо. З метою відстоювання інте­ресів, і завдяки обмеження бази різних екстремістських лівих та правих рухів. Конкуренція партійних систем створює для кожної політичної партії різноманітні канали для політичної інформації і сприяє посиленню інтеграції існуючого політичного режиму. І, по-четверте, засобами політичної соціалізації виступають ви­бори, зважаючи на те, що загальне виборче право, створення пе­редвиборних асоціацій, використання засобів масової інформації для пропаганди передвиборних програм політичних партій і плат­форм кандидатів, сприяють політичній освіті виборців та їх об'єд­нань активно включатися у політичний процес.

Проте суто позитивні функції політичного процесу здійсню­ються не завжди. В суспільстві, де розгортаються процеси демо­кратизації, де існує нестійка соціальна структура, відсутня стабіль­на політична культура, створення для маргінальних шарів широких можливостей впливати на політику, можуть загальмуватися полі­тичні реформи. Це, по-перше, пояснюється тим, що в умовах пе­реваги маргінальних верств з традиційними цінностями, орієнта­ціями консерватизм може переважати над реформами через демократично прийняті реформи. І, по-друге, відсутність загаль­новизнаних політичних інститутів, ціннісний розкол означає, що голосування з засобу вирішення конфліктів перетворюється в їх джерело, тому що вибори або референдуми посилюють поляри­зацію протиборствуючих сил. Спираючись на ці аргументи, при­хильники демократичного елітизму бачать у надмірному поши­ренні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважаючи необхідним звести до мінімуму політичну участь і зав­дяки цьому зберегти інструменти прийняття рішень у тих, хто краще інформований і поділяє демократичні цінності.

Причини пасивності в політичному житті

Звичайно активність та інтерес до полі­тики виявляє в суспільстві меншість лю­дей. Для багатьох політичних систем ха-

рактерні пасивність та політична байдужість людей до політики. Існують навіть декілька груп людей, які самохіть, добровільно відмовились від участі в політичному житті. Залучення людей до власних проблем, намагання досягнути професійної кар'єри, за­хоплення богемним життям або субкультурою (молодіжною, ре­лігійною та ін.) викликає у них апатію, байдужість до політики. Є ще так звані відчужені від політики люди, тобто ті, хто вважає, що політика відмовилася від них, вони вірять, що незалежно від того, будуть голосувати чи ні, політичні рішення однаково бу­дуть прийматися. Такі люди не бачать і будь-яких відмінностей між політичними партіями чи кандидатами на виборах. Ці люди вважають, що політика - доля обраної знаті, а звичайній людині будь-якої користі участь у політичному житті не дасть. Відчу­жені люди, на відміну від апатичних, байдужих, не просто па­сивні, а заперечують навіть політичну систему і можуть бути втяг­нуті до різних екстремістських рухів під впливом емоцій, сліпо піти на різні вчинки та ін. Ще є частина людей, яка втратила віру у власні можливості, мету, соціальні корені, ідентичність з будь-якою соціальною групою тощо. Такі люди можуть відчувати власну безцільність і неспроможність, втративши сенс самого життя, вва­жаючи, що соціальні зміни непередбачені і ніхто не спроможний відгукнутися на їх потреби тощо, відчуваючи власне відхилення. Є й зовсім інша група людей, які відмовляються від участі у полі­тичному житті через втрату довір'я до правосуддя, законності, ста­більності політичної системи, справедливості політичних рішень тощо, вважаючи, що і без них усе звершиться. Але в період деп­ресій такі люди можуть активно включатися в політичний процес. Звичайно ж, на участь або неучасть у політичному житті, ак­тивність, пасивність тощо, по-різному впливають і соціальні фак­тори: освіта, соціально-економічний статус, вік, стать (чоловіки більш активні, аніж жінки), постійне місце проживання тощо. Практика показує, що найпростіші форми політичної участі (полі­тичні вибори) активізуються звичайною політичною грамотні­стю (газетна начитаність), не порушуючи глибин світогляду осо­бистості тощо, впливати на прийняття та реалізацію політичних рішень є сенс і мета участі в політичному процесі.

Організація політичної діяльності

Одним із складових невід ємних елементів демократії є організація політичної діяль­ності інститутів і окремих особистостей, що здійснюють владні чи політико-організаційні функції. В сучас­них умовах політична діяльність проявляється в двох формах де­мократії: представницької, тобто парламентської, й безпосередньої. На відміну від представницької демократії, представництво в полі­тичній діяльності - одна з форм її організації. Основне джерело пред­ставницької політичної діяльності закладене у волевиявленні народу, який в різних типах виборчої системи обирає своїх представників в дер­жавні структури, насамперед, в органи влади всіх рівнів, що діляться на законодавчі, виконавчі і судові. У політичній діяльності в Україні найбільш професійне представництво в державних органах законодав­чої влади - у Верховній Раді, де політична участь здійснюється у формі розробки й прийняття законодавчих актів. Представництво у політичній діяльності на рівні законодавчих органів специфічне. Специфічність полягає у відомих суперечностях між політичними функціями і члена­ми парламенту, загальнонародного органу і інтересами виборців, які обирають того або іншого парламентаря, що часто викликає у них неза­доволення. Це закономірно тому, що відображає суперечності суспіль­ного розвитку. Тим-то вища політична мудрість полягає в намаганні по можливості зняти суперечності, розробити й прийняти такі закони, які б максимально враховували інтереси пароду і населения певного вибор­чого округу. Особлива відповідальність представників народу - депутатів Верховної Ради полягає в тому, що Верховна Рада приймає вищі законодавчі, правові акти, що складають основу правового забезпечення життєдіяльності всіх верств суспільства, а також виконавчої та судової влади. Тому безпомилковість діяльності депутатів - це оптимальне за­безпечення життєдіяльності всіх владних структур і задоволення інте­ресів населення.

Важливою обставиною політичного ефективного представництва в си­стемі політичної діяльності є тимчасовий фактор реалізації інтересів народу. Загострене усвідомлення інтересів у період криз часто не врахо­вує реальних можливостей матеріального та духовного виробництва в країні. Виникає бажання задовольнити їх будь-якою ціною, незважаю­чи па наявність ресурсів. Такі суперечності викликають перебої в пред­ставницькій політичній діяльності. Широкі маси абсолютно зв'язують рівень життя пароду, етап країни з рівнем управління, політичною діяль­ністю державних і партійних структур. Ідеалом суспільства стає вдоско­налення організації життєдіяльності. Та чимось другорядним для бага­тьох стає систематична, високоефективна трудова діяльність мільйонів громадян у сфері матеріального та духовного виробництва. Це і вва­жається панацеєю від усіх лих вдосконалення політичної діяльності. Тому-то одним з факторів стабілізації політичної обстановки і є точне визначення можливостей для рівня ефективності політичної діяльності. Зрозуміло, що представництво в політичній діяльності на нижніх місце­вих рівнях політичної організації суспільства багато в чому за своїм значенням та ефективністю подібне з вищою державною політичною діяльністю, хоч масштаби та обсяг інтересів обмежені.

Другою важливою формою політичної діяльності є партійна. У відпо­відності з Конституцією в Україні функціонують понад ЗО політичних партій. Характер політичної діяльності політичних партій, її організаційні форми повинні відповідати демократичним нормам політичного життя в Україні. Тому-то партійці трудяться, керуючись не лише програмою та статутом політичної партії, але й правовими нормами, що лежать в основі життєдіяльності всього населення країни. Більш того, правові норми в Ук­раїні мають верховенство над партійними. Власний зміст діяльності будь-якого політичного інституту може бути результатом лише волевиявлення народу, що наділяє його владою через пряму участь у демократичних виборах, що організовувалися па основі загального, рівного і таємного голосування. Партійна діяльність тієї чи іншої політичної партії полягає в розробці теоретичних основ організації життєдіяльності народу, в про­паганді та роз'ясненні мети і засобів політичної боротьби, а також в орга­нізації мас па їх реалізацію. Переконання мас у правильності ідей і за­собів їх реалізації є вищою метою політичної діяльності будь-якої легальної партії, що стоїть у керма управління. Якщо досягнута мета і маси переко­нані в реальності та прогресивності ідей, то політична партія розгортає боротьбу за завоювання влади, а оволодівши владою, кожний партієць наділяється більш високою відповідальністю за задоволення інтересів та потреб населення. Можливі ситуації, коли сама політична партія вважає діяльність свого представника в державних структурах не відповідною інтересам народу, то в таких випадках рішення приймає не урядова партія, а державний орган (в США, Канаді та ін. судові органи), тому-то в бага­тьох країнах політичні партії не прагнуть самі до керівництва країною, а борються за державну владу і в цьому бачать вищий організаційпо-полі-тичний зміст своєї передвиборної діяльності.

Відомо, політичні партії досягають влади різними методами і шляха­ми: парламентською, непарламентською формою. Якщо парламентська форма завоювання влади політичною партією - ознака високого роз­витку демократії, але непарламентський шлях - шлях революційного або реакційного насильства. І парламентський шлях завоювання влади, і непарламентский шлях завоювання влади приводять до того, що полі­тична партія стає урядовою (тобто політичною партією, члени якої оби­раються народом па певні урядові пости). Тому диктатура політичної партії - це антидемократичне, антинародне явище.

Стратегія і тактика в політиці

Політичне керівництво соціальними спільностями і масами, що передбачає збір і опис емпіричної інформації, на базі якої

визначаються розстановка та співвідношення соціально-політич­них сил, а також складається прогноз розвитку, що передбачає ситуації і пропонується перегрупування сил, і становить страте­гію та тактику політичної діяльності в політичному процесі. Політична діяльність охоплює всі форми політики і має власну внутрішню структуру: політичне керівництво державою і суспіль­ством; політичне функціонування; участь громадян у політично­му житті суспільства; політичний маркетинг, тобто систему рек-ламності тощо. Діяльність, спрямована на визначення системи мети і завдань, формування політичної стратегії, політичної тактики на основі аналізу реальних політичних подій та явищ, прогнозу­вання політичного розвитку і становить суть політичного керів­ництва. Здійснюється політичне керівництво в основному через основні форми: державна і політична партійна діяльність, пред­ставницькі органи і структури та ін. Політичне керівництво фор­мує і політичну платформу. Політична платформа - сукупність теоретичних та ідейних положень, практична програма вимоги, лозунги, що висуваються політичними партіями і державними структурами і якими керуються у своїй діяльності держава, полі­тичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання. Визначаєть­ся і політична стратегія і політична тактика, політичний курс.

Політична стратегія - визначення довготривалої мети, широ­кої програми дій, повсякденних завдань, загальної довготривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяльності, нау­ково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок полі­тичної діяльності суб'єктів влади та політики. її об'єктом є ви­роблення головної мети, програм на певному етапі політичної діяльності суб'єктів політики, шляхів та мір їхнього досягнення. В умовах демократизації громадського життя визначаються ос­новна ланка, головний напрямок у політичному процесі, черговість політичних проблем, що вирішуються.

Тактика - це частина стратегії, це політична лінія суб'єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей і програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика - складові політич­ного керівництва, тісно взаємозв'язані між собою. Свобода вибо­ру народом соціально-політичного ладу, деідеологізація міжна­родних відносин, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від війни як засобу і методу вирішення полі­тичних проблем, людський вимір політики та іи. - все це харак­терне для сучасної політичної стратегії та політичної тактики. Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресивний політичний розвиток, передбачає конструктивний вибір засобів і методів ЇЇ здійснення (мистецтво компромісів, договірні стосун­ки, попередження екстремальних ситуацій, зростання ролі права, здійснення превентивної (упереджувальної) дипломатичної діяль­ності, уникнення воєнних дій, звернення та урахування громадсь­кої думки тощо).

Важливою ланкою у виробленні стратегії і тактики у політиці стає процес прийняття рішень, постановка мети й завдань. їх підго­товка зв'язана із з'ясовуванням позицій та поглядів основних політичних сил країни, що пропонуються у вигляді альтернатив, їх рівень - свідчення про потенціал політичних суб'єктів і з пра­вової точки зору покладає на них відповідальність за підготовку та реалізацію політичного рішення. Відомо, що ефективність так званої мітингової демократії не висока. Створюючи політичний настрій, мітингова демократія не вносить його в межі народних інтересів, що реалізуються, не створює необхідного політичного механізму для реалізації політичного настрою. Важливо у політичній діяльності чітко визначити ефективність та реалістичність рішень, уникаючи так званих закличних рішень, що не є конкретно орга­нізованими, хоча можуть бути гасла, розраховані на формування необхідних політичних орієнтирів у громадській свідомості.

Для організації політичної діяльності з реалізації певної мети та рішень особливе значення має вибір засобів. Відомий вираз: політика є мистецтво допустимого, мистецтво компромісів має умовне ставлення до засобів реалізації стратегічних та тактич­них рішень, тому що в політичному рішенні вибір засобів відіграє вирішальну роль, від цього залежить успіх. Тому-то мистецтво допустимого - це набір засобів, що відповідають стабільності обстановки, але не екстремальний варіант, коли допустиме рішен­ня, яке оперативно змінюється, хоча й повинно йти у фарватері загальнолюдських уявлень. При такому підході й політичний ком­проміс також має конкретний зміст, виступаючи у значенні мож­ливого, але не завжди допустимого засобу.

Потрібно уміти політично маневрувати, визначити час, поле наступу і відступу, змінюючи тактику при переході від атак до оборони тощо. Політичний маневр, розрахований на пізнання можливості утримати позиції, набутий в процесі реалізації тієї чи іншої політичної акції, необхідного потенціалу для реалізації та досягнення мети. В раціонально організованій політичній діяльпості маневр - постійне врахування ситуацій, що виникають, та вміння перерозподіляти політичні сили, тобто маневрувати, що характерно для дипломатичної діяльності, для тих політичних сил, що намагаються не шляхом військових засобів, а шляхом урахування загальної обстановки, розстановки політичних сил, перегруповувати сили і добитися політичним шляхом усунення антинародних режимів тощо. У політичній діяльності необхідно уміти наступати й відступати.

Політична стратегія наступу, як правило, передбачає прий­няття політичними інститутами певних рішень про наступ. Чи­мале політичне навантаження виконують і політичний відступ. Вчасно відступити для того, щоб, зберігши сили, набратися но­вої енергії потім піти у наступ і добитися успіху тощо. У полі­тичній стратегії й тактиці особливе місце займають ізоляція та нейтралізація опозиційних сил. Ізоляція передбачає тимчасове припинення політичної діяльності опозиції. Нейтралізація пе­редбачає також перевірку можливої зміни інших політичних ре­сурсів, досягнення результативності політичної діяльності. Отут-то має значення політичний контроль. Поняття «ситуація контролюється», поширене у політичній практиці, означає ло­калізацію сил, що має право контролю політичної поведінки об'єкту, стабільність стану, що находиться в центрі уваги. Зас­тавою ефективності політичної діяльності є організація каналів зворотного зв'язку з об'єктом політичної діяльності та ін. Змістом і метою стратегії і тактики є вплив на прийняття та здійснення політичних рішень в течії політичного процесу.

Прийняття та реалізація нормативних актів

На етапі формулювання політичної волі суспільства у вигляді керівницьких рішень, нормативних актів влади, які приймаються центральними політичними течіями сукупністю кон­кретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень, включа­ють технологію прийняття рішень, організаційний контекст, мож­ливі результати реалізації рішень (Девід Істон). На стадії роз­робки нормативних актів з реального соціального контексту вимог структур, соціальних спільностей, соціальних верств, груп та гро­мадян виділяються конкретні проблеми політичного характеру: збирається інформація, розглядаються можливі альтернативні дії, відбирається і корегується план дій тощо. Враховуються й кон­ституційно закріплено порядок і процедури прийняття рішень, відомості про конкретних осіб і соціальні сфери, групи інтересів, що виступають від імені держави, інформація, якою володіють, і конкретна ситуація, в якій виробляється спільна воля суспіль­ства та ін. В багатьох країнах кожна з гілок влади у центрі і на місцях має свої експертні ради, консультантів тощо. Підготовка нормативних актів, політичних рішень, що відповідають реаль­ним потребам суспільства, обумовлюються рядом факторів. Це -рівень централізації влади, співвідношення прав та прерогатив центральних та місцевих органів державної системи, взаємодії політичних і державних структур, ступінь розподілу влади тощо. Якісні відмінності політичних процесів залежать від їх бази: чи то консенсус, чи то угода політичних сил, взаємоможливі відно­сини між тими елітами які управляють та опозиційними елітами.

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліпдблюма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та полі­тичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обме­жень (метод гілок). Раціопальио-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних способів та шляхів їх роз­в'язання. Щоправда, практично політики виходять не стільки з опти­мального, скільки з можливого способу дій. Адже па думку західних соціологів, спроможність людини оперувати інформацією значно мен­ша, аніж вимагається, і зовсім можливо, що кожний учасник управлін­ського процесу раціональний у своїй діяльності, проте при зустрічі безлічі учасників процесу раціональність їх колективної діяльності прийняття рішень стає примарною. Практично уряд не діє за схемою: проблема та її вирішення, а якщо врахувати обставину, що проблеми зненацька ви­никають і зникають, то еліти, які управляють нерідко вимушені діяти ще до того, як визначати свою мету і переваги. Ось чому в таких умовах застосуємо метод послідовних обмежень, що допускає внесення до зви­чайної управлінської діяльності додаткових зусиль для реалізації част­кової мети, і завдяки добиватися збільшення загального успіху. В таких умовах уряд, прагнучи утримати стабільність режиму управління, уни­кає великих складнощів та помилок, а це пе веде до можливості добити­ся серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Ряд учених, і зокрема американський соціолог Амітай Ентіціоні, вра­ховуючи позитивні та негативні сторони раціонально-уиіверсального методу та методу послідовних обмежень, наполягають па ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний про­цес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Змішаиоскапуючий метод допускає широкий раціональний погляд па політичні проблеми суспільства і виділення їх найбільш спільних, типо­вих якостей, що дозволяє побачити глибинні загальносоціальні основи наявних суперечностей та конфліктів. Послідовне застосування загаль­нотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних пи­тань і сприяє досягненню ефективного політичного управління. Зви­чайно ж, в конкретних державах зміст політичного процесу залежить пе від обраної форми, методу прийняття політичних рішень, а від їх реаль­ного використання в управлінні суспільством. Зміст політичного проце­су напряму залежить від гнучкості та еластичності стратегії, виробле­них рішень елітами, що управляють, від спроможності раціоналізації політичних конфліктів у суспільстві тощо.

Важливо у політичному процесі і ланка, стадія реалізації нор­мативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння властей добитися відповідної реалі­зації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпо­рядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтралізу­вавши вплив усіх інших контртенденцій у сфері влади, управлінських структур, забезпечується вертикальна інтеграція політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але іі інститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві органи управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезін­теграції влади, а, отже, й наростання суперечливості політичного процесу. Застосування управлінською елітою заходів, що обме­жують протидію конкурентів і блокування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних ви­мог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяється декілька основ­них поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і ради­калізм.. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняєть­ся певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин властей з населенням, відповідним ти­пом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним з різновидів політичного управління виступає популізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення влад ної мети, апелювання до громадської думки, опору на настрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення політичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної гро­мадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подолан­ня суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби. У таких ситуаціях нерідко використовуються лестощі (демократи - на чолі громадського прогресу), залякування зовнішньою чи внутрішньою загрозою, необгрунтовані обіцянки тощо. Популізм може виступати і скла­довою частиною політичного курсу демократично обраного керів­ництва суспільства, і засобом забезпечення підтримки масами за­конної мети. Але популізм часто використовується для маніпуляції громадською думкою, маскування справжніх намірів управлінсь­ких еліт, формою змагання з опозиційними силами тощо, сприяє виробленню та використанню консенсусу. Зрозуміло, популізм -різновидність політичної діяльності держави або інших політич­них структур та інститутів, що допускає як основний засіб ви­правдання (досягнення) владної мети пряму апеляцію до гро­мадської думки, опору на масовий настрій. Політичні вимоги популістського характеру загальнодоступні для розуміння широ­кими соціальними колами і розраховані на таку соціальну при­вабливість мети, яка здатна забезпечити їх масову підтримку. В Україні часто до популізму при формулюванні мети вдаються представники Руху, націонал-патріотичних партій та рухів.

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й і в корегуванні політичного курсу зорієнтова­ний елітизм. Політична еліта - сукупність груп, що виділяються в суспільстві впливом, привілейованим становищем та прести­жем, що безпосередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, зв'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різно манітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосеред жується увага на розвитку в політичному процесі представниці, ких органів та структур Тут же широко розповсюджена діяльність тіньових апаратних механізмів влади. Суспільству, як правило, надається усічена політична інформація, не сприятлива всебічній оцінці діяльності влади. Активність владних структур та інсти­тутів лише викликає політичну активність мас. Політика, що за проваджується у таких умовах, скерована на усунення участі ос­новних мас населення у прийнятті рішень та витисненні їх за межі політичного процесу.

Стійке прагнення влади за будь-яких суспільних перетворень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структури тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консерватизм -одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принци­пи конструювання політики майбутнього, засоби діалогу з опо­зицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріо­ритет віддається використанню традиційних форм та засобів полі­тичної поведінки населення, функціонуванню державних інсти­тутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ваганням полі­тичної кон'юнктури. Культивування внутрішньої прихильності населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороня­ються - позитивне в консерватизмі.

Радикалізм - одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади добитися якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація полі­тичної системи і суспільства часто приводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький полі­толог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки не­минуче йде за народним повстанням чи іншими формами ради­кальних перетворень, і тому «влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною».

На відміну від радикалізму, що нехтує заради глобальної май­бутньої мети загальними інтересами та правами людей, демокра­тизм, насамперед, орієнтується на реальні потреби й запити гро­мадян, втілення їх невідчужуваних прав та свобод. Добиваючись довір'я та бажання людей лояльно співробітничати з владою, де­мократична політика сприяє встановленню в суспільстві атмос­фери взаємовідповідальних відносин між рядовими громадянами та елітою. З арсеналу політичного правління виключаються засо­би жорсткого соціального примушення, але зате дотримується процедура виборчих циклів, принципи розподілу й урівноваже­ності влади, орієнтація на цивілізовані відносини з опозицією, боротьба з політичною пасивністю населення тощо, що забезпечує політичний процес, механізми самодисципліни і самоприму­су громадян і замінює насилля.