4. 3. Тенденції розвитку державності в сучасному світі

У сучасному світі існує низка міждержавних об'єднань, до яких входять незалежні, суверенні держави (наприклад, СНД, Європейський Союз та ін.). Досить ймовірно, що зго­дом деякі з них стануть основою для нових форм держав­ності. Так, зараз є очевидною тенденція до зміцнення Єв­ропейського Союзу (який, до речі, має багато ознак окремо­го державного утворення — органи влади, символіка, єди­на європейська валюта та ін.) — від розширення повно­важень Європарламенту до намірів завершити створення єдиного внутрішнього ринку й спроб ввести в дію загальноєвропейську Конституцію, прийняту в 2004 р. Сьогодні ЄС — це 373 мільйони населення і 9,2 трильйони доларів сукупного ВВП, що дозволяє деяким ученим уже називати його «граничним випадком правової держави»: новою дер­жавною системою, яка повністю визначає економіку, полі­тику і культуру на певній території¹. Чи дійсно це так? Які перспективи цього унікального феномена політичного жит­тя кінця XX — початку XXI ст., чи стане ЄС новою фор­мою державності, що визначатиме політичний порядок у Європі та світі, новою структурою, що відбиває тенденції розвитку державності в сучасному світі?

¹ Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске. — М. : АСТ, 2006. - с. 155.

Основою того, що зараз носить назву «Європейський Союз», стало засноване в 1946 р. «Співтовариство вугілля та сталі», яке регламентувало переміщення цих стратегіч­но важливих товарів між Францією і Німеччиною, а в 1958 р. був створений прообраз Загального ринку (до нього уві­йшли Франція, Німеччина, Італія та країни Бенілюксу — Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Вирішальною для Спів­дружності стало розширення в 1973 р. — до ЄС вступили Великобританія, Ірландія та Данія. Надалі до Співдруж­ності послідовно приєднуються Греція (1981), Іспанія та Португалія (1986). Важливою подією стало приєднання до Євросоюзу в 1990 р. Східної Німеччини — країни колиш­нього соцтабору, економічні структури якої на той момент не відповідали стандартам ЄС. У' 1995 р. до ЄС приєдна­лися Австрія, Фінляндія та Швеція, а в 2004 р. відбулося знаменне розширення ЄС на схід: до його складу були при­йняті Литва, Латвія, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Кандидатами на вступ у 2008 р. є Болгарія, Румунія, Туреччина, а також Мальта і Кіпр, які економічно та політично відповідають вимогам ЄС.

Бажання уникнути загрози військових конфліктів, що виникла в європейських народів після другої світової ві­йни, стало рушійною силою європейської консолідації. Всього за 50 років війна між європейськими державами стала немислимою, адже країни створили мережу, об'єдна­ну законами та нормативно-правовими актами. Заснована на праві система, що перекриває суверенітети національ­них держав, замінила ідею балансу сил у світовій політиці на ЇЇ пряму протилежність — з нарощуванням сили Євро­па стає все більш притягальною для сусідів, які прагнуть приєднатися до неї, а не зрівноважити її могутність. За за­уваженням американського економіста Р. Розенкранца, це, ймовірно, перший випадок в історії, коли виникнення по­тужної сили не спонукало інші країни об'єднатися проти неї¹. Причиною цього є унікальна природа Європейського Союзу, що представляє собою скоріше мережу, аніж дер­жаву Особливістю такої структури є відсутність у ЄС чіт­ко визначеного центра, тому, будь-яка інша сила, намага­ючись збалансувати її вплив, сама втягується у процес вза­ємодії з різними її членами.

Козепсгапсе Я. ТЬе Еигореап І. Іпіоп: А №'Л¥ Туре аі ІпіегпаііопакАс(. ог // Рагасіохех оі: Еигореап Рогеі^п Роіісу. — К1и\\'ег, 1998.

Таким чином, об'єднання європейських країн, що роз­почалося понад 50 років тому багато в чому через усвідом­лення глобальної взаємозалежності соціально-економічних і політичних процесів у сучасному світі, незважаючи на формальні ознаки окремого державного утворення зі своїм прапором, гімном, паспортами та грошовою одиницею, до­корінно відрізняється від усіх, які існували раніше. ЄС представляється такою організацією, що залишає реальну владу своїм учасникам, які відповідають за втілення в жит­тя переважної більшості політичних дій, а також здійс­нюють контроль за її діяльністю. Це принципово нова, над­державна структура, яка в корені змінює характер світової політики.

Нова Європа являє собою не федерацію і не конфеде­рацію, а зовсім нове за своєю суттю утворення — динаміч­ну політичну систему, яка складається з цілої низки спів­товариств, що здійснюють спільну діяльність у певних областях (економічній, політичній, культурній), і яка діє в межах єдиного правового поля. Існує як мінімум три вели­ких проекти, в яких беруть участь не всі члени ЄС: Євро-зона (12 країн), Шенгенська (безвізова) угода (15 країн) та Західноєвропейський (оборонний) союз (10 повноправ­них членів).

«ЄС не є імперією, федерацією, конфедерацією або іншою формою наднаціональної держави. Це скоріше складний комплекс міжна­родно-правових домовленостей, підписантами яких є більшість євро­пейських держав, єдиний ареал дії цілої низки сервітутів, певна «рам­ка», вибудувана для будь-яких життєвих форматів».

Переслєгін С. « Самовчитель гри на світовій шахівниці»

Інтегрована Європа змогла увійти в життя європейців так швидко в значній мірі завдяки несиловому проникнен­ню в національну політику держав — формально не пору­шуючи національні інститути, але змінюючи їх внутрішньо. Привабливість політичної та економічної моделі Євросоюзу стала потужним стимулом перетворення суспільного та дер­жавного ладу сусідніх із ним держав. Усе більше й більше країн потрапляють до «Євросфери» — зони європейського впливу, перетерплюючи перетворення в руслі європейсько­го проекту та переймаючи європейські цінності й моделі по­ведінки. Росія підписує Кіотський протокол щодо заборони промислових викидів речовин, що сприяють парниковому ефекту; улагоджуючи відносини з Європейським Союзом, Польща відмовляється від існуючої десятиліттями практики й вводить конституційний захист етнічних меншин, щоб одержати дозвіл вступити в ЄС; ісламістський уряд Туреч­чини, побоюючись викликати невдоволення Брюсселя, від­мовляється від пропозиції своєї власної партії щодо при­йняття нового кримінального кодексу, в якому порушення подружньої вірності з боку жінок каралося б за законом.

Відносини між народами європейського співтовариства поступово перетворюються на внутрішню політику. Як від­значав перший президент Європейської комісії, закон — це найдужча зброя Європи: «Європейське Співтовариство є дітищем закону, в нього немає засобів безпосереднього примусу для того, щоб змусити підкорятися своїй владі, в нього є тільки невеликий адміністративний апарат, який спирається на держави — члени ЄС»¹.

¹ ОисЬєпе Р. }. Моппеї: ТЬе іігеі їіаіехтап оГ іпіепіерепсіепсе. — М-У, Ь., 1994. .

Таким чином, на сьогоднішній день стає вкрай складно сказати, де закінчується внутрішня політика європейських держав, а де починається зовнішня. Будь-які значимі події у внутрішньополітичному житті тієї або іншої країни не­гайно відбиваються на її міжнародному становищі, вима­гаючи таких дій у галузі зовнішньої політики, що повністю б відповідали загальній концепції політики ЄС.

Сила Європейського Союзу, таким чином, вимірюється не величиною військового бюджету або перевагою в галу­зі високоточних ракетних технологій — Європа не вистав­ляє напоказ свою міць і не говорить про «єдину розумну модель прогресу», як США. Вона діє набагато тонше, про­никаючи крізь зовнішню оболонку традиційних політич­них структур. На відміну від стратегії США, яка припус­кає можливість використання сили, стратегія Європи по­лягає сьогодні в наданні сусіднім країнам можливості інтеграції до ЄС, що припускає їх неминуче наближення до політичних норм та інституціональної практики Євро­пейського Союзу. Більш того, європейські стандарти в об­ласті прав людини та захисту прав меншин значно пере­вищують вимоги, запропоновані для вступу до будь-якої іншої організації, і, виходячи за рамки свого призначення, стають загальносвітовими стандартами.

«Європа змінює країни не загрозою вторгнення в них: найбільша ,загроза з боку ЄС — це відмова мати з ними справи».

Леонард М. «XXI століття — століття Європи»

Створюючи загальні стандарти, формуючи загальні цін­ності, що набувають чинності через національні інститути, Європа може поширювати свій вплив, не перетворюючись на об'єкт ворожих дій. У той час, як кожна кампанія, по­сольство або військова база США є потенційною мішенню для терористів, уміння Європи триматися в тіні дозволяє їй поширювати сферу свого впливу у світі, не провокуючи подібної ситуації. Відсутність єдиного лідера, наявність ці­лої низки владних центрів, об'єднаних загальними цілями, дає можливість ЄС розширювати свої кордони, охоплюю­чи все більше країн, не ризикуючи розпастися й продо­вжуючи надавати своїм членам переваги, забезпечувані по­ложенням найбільшого світового ринку.

Інакше кажучи, у відносинах з іншими країнами європей­ців не цікавить класична геополітика. ЄС змінює країни не загрозою вторгнення, він виходить із принципів суво­рого дотримання законності та єдності базових (демокра­тичних) цінностей. Таким чином ЄС має можливість пов­ністю трансформувати країни, у відносини з якими він вступає, а не просто впливати на них (змінюючи, напри­клад, силовим методом уряди Афганістану або Іраку). Перейшовши від моделі взаємодії на рівні національних держав (яка була найбільш ефективною останні кілька сто­літь) до нової — надсуверенної — форми політичної органі­зації, Європа змінює характер світової політики, ставлячи інші країни перед вибором: або вступити до ЄС, або створи­ти свій союз, заснований на схожих принципах міжнарод­ного права, можливості втручання у справи інших та ідео­логії збереження миру.

«Європейська модель надихає послідовників по всьому світі, і вони \ створюють власні співтовариства з найближчими сусідніми держа­вами. Цей «ефект регіонального доміно» змінить наші уявлення про по­літику, економіку й дасть нове визначення сили для XXI століття ».

Леонард М. «XXI століття — століття Європи»

Сучасна геополітика, таким чином, втрачає звичні одно-або двополюсні обриси, відходячи від впливу ООН і прин­ципу невтручання у внутрішні справи суверенних держав. Небезпеки, що несе в собі глобалізація, все частіше зму­шують сучасні держави втручатися у внутрішні справи один одного для того, щоб погоджувати світові стандарти контролю за станом навколишнього середовища, боротьби з міжнародним тероризмом, захисту прав людини та ін. Показовою в цьому плані є реакція країн ЄС щодо своїх нових членів — Чехії, Польщі та ін., які не встигли усві­домити характеру такого роду взаємодії, і змушені були під тиском європейських країн корегувати свої зовнішньо­політичні плани відповідно до загальної зовнішньої полі­тики ЄС з питання розміщення системи ПРО на території цих держав у березні-квітні 2007 г.

При цьому, за влучним зауваженням англійського полі­толога М. Леопарда, сучасна Європа являє собою «шлях, що не має кінцевого пункту призна­чення, політичну систему, яка уникає грандіозних планів і конкретного ви­значення очікуваних результатів»¹ (властивих, скажімо, американській політиці). Саме відсутність у Європи такого роду далеких планів, а також пріоритет принципу безперервності реформ є ключем до розуміння її су­часної політики. «Декларація Шума-на», підписана Францією та Німеччиною, стала підґрунтям «Нового європейського будинку», чітко визначивши пріо­ритет даного принципу безперервності процесу реформ: «Єдина Європа не буде побудована відразу або за'єдиним генеральним планом, — відзначає М. Леонард, — вона буде розбудовуватися за допомогою конкретних досягнень, які спочатку створять солідарність сіє £асґо»².

Леопард М. XXI вск-век Европм. - М. : АСТ, 2006. - С. 18. Леопард М. XXI век-век Европн. - М. : АСТ, 2006. - С. 19.

Перелік потенційних членів ЄС сьогодні утворює довгий список — від України та Грузії до Марокко й Тунісу, які територіально навіть не входять до Європи. При цьому, не­зважаючи на реальні проблеми багатьох країн (у тому чис­лі — й України) на шляху до євроінтеграції, а також про­блеми самого ЄС, пов'язані із обмеженими можливостями його швидкого розширення (очевидно, що саме зараз Єв­ропа повністю зайнята «перетравленням» останньої хвилі розширення ЄС, а не очікуванням «великого вибуху» — но­вого розширення ЄС і НАТО, ініційованого на саммітах у Копенгагені та Празі в 2002 р.), даний процес має незво-ротній характер — не стільки через екстенсивний характер розвитку економіки ЄС, скільки через геополітичні обста­вини. Так само, як свого часу Німеччина наполягала на вступі Польщі до європейського клубу, сьогодні вже поля­ки прагнуть приєднання до ЄС України, щоб мати стабіль­ного сусіда на сході. Тому, слова колишнього голови Євро-комісії Р. Проді про те, що «Україна має стільки ж підстав увійти до складу ЄС, скільки й Нова Зеландія», означають лише те, що країнам, які претендують на членство в новій Європі, не варто чекати формального запрошення — така ж ситуація відзначалася й у 1989 р., коли в західноєвропейсь­ких країн не було впевненості у тому, чи потрібно Європі займатися поглибленням ЄС, чи може вона прийняти бід­ні центрально-та східноєвропейські країни; однак, коли ці країни на практиці стали відповідати всім правилам «клу­бу», причин для відмови вже не залишилося. Як зазначає колишній міністр фінансів Франції Д. Страусс-Кан, «Ми (Європа) змушені зараз думати про те, як надати можли­вість країнам колишнього Радянського Союзу та Середзем­номорського басейну увійти до нашої політичної сфери. Можливо, зараз ще рано готуватися до створення Євро­пейського Союзу, який охопить територію від айсбергів на Півночі Арктики до піщаних дюн у Сахарі та Середземно­мор'я посередині, але виключати таку можливість, напевно, було б злочином». ¹Леопард М. XXI век — век Европы. — М. : АСТ, 2006. - С. 168.

«Зараз для Європейського проекту наступив вирішальний момент: як завдати на нових сусідів такого перетворюючого впливу, який він зробив на країни Центральної й Східної Європи та Туреччину. Як перетворити Європейський Союз, що складається із двадцяти п'яти членів, на співтовариство п'ятдесятьох демократичних держав, яке пе­ретворить своїх сусідів, захоплюючи їх за собою».

Леонард М. <<ХХІ століття — століття Європи»

Таким чином, провідною тенденцією останніх десятиліть у світовій політиці є ослаблення національної державно­сті. Ця тенденція має дві основні причини — нормативну й економічну. Дійсно, багато держав у XX столітті були «занадто» потужними, придушували населення й нападали на своїх сусідів. Навіть у неавтократичних державах до­сить часто спостерігався спад економічного росту вна­слідок надмірного втручання державної влади в економіч­ну сферу. Тому основною тенденцією останніх років стало різке зменшення частки державного сектора й звернення до ринку або до функцій громадянського суспільства, помилково привласнених державним апаратом. Активне зростання світової економіки також неминуче спричинило руйнування автономії суверенних національних держав за рахунок різ­кого зростання обміну інформацією, мобільності капіталу й трудових ре­сурсів. ¹ Ф. Фукуяма. Сильное государство". — М. : «АСТ». — 200Й. — С. 197. ^!

Однак події 11 вересня 2001 року змусили багатьох політологів по-ново­му підійти до розгляду проблеми роз­витку державності в сучасному світі. Сьогодні у політичній науці однією з найпоширеніших стала позиція, відповідно до якої в умо­вах кризи глобальної безпеки головним питанням світової політики стає не зменшення державності, а, навпроти, її посилення.

Так, американський вчений Ф. Фукуяма зазначає, що для окремих суспільств (як і для світового співтовариства в цілому) знищення державності — це прелюдія не до уто­пії, а до катастрофи. Слабкі держави по усьому світу — від Європи до Південної Азії — являють собою загрозу між­народному порядку, будучи джерелом конфліктів і серйоз­них порушень прав людини, виступаючи потенційним дже­релом тероризму нового різновиду, здатного проникати в розвинений світ. Зміцнення державності шляхом створен­ня різних видів державних установ, за Фукуямою, є завдан­ням, що стало життєво важливим для міжнародної безпеки, але з яким на сьогодні впоралося лише кілька розвинених країн. Таким чином, для майбутнього світового порядку найважливіше — «знову навчитися будувати державу». ² Ф. Фукуяма. Сильное государство. — М. : «ЛСТ». — 2006. — С. 199.

«Хоча ми не бажаємо повернення до світу конфліктуючих великих сил, ми, дійсно маємо потребу в силі. Тільки держави (й саме держа­ви) здатні об'єднати й доцільно розмістити сили забезпечення порядку. Ці сили необхідні, щоб забезпечувати правління закону усередині краї­ни, дотриматись міжнародного порядку. Ті, хто виступає за «сутінки державності» — чи то поборники вільного ринку, чи то віддані ідеї бага­тосторонніх договорів, — повинні пояснити, що саме замінить силу су­веренних держав в сучасному світі. Насправді цю прірву заповнило різ­ношерсте зібрання міжнародних організацій, злочинних синдикатів, терористичних груп та ін., які володіють певною владою та легітимніс-тю, але рідко і тим, і іншим одночасно. За відсутності ясної відповіді нам залишається тільки повернутися до суверенної національної дер­жави й знову спробувати зрозуміти, як зробити її сильною та успіш­ною».

Фукуяма Ф. «Сильна держава»