6.4.4. Сучасна франція: гібридна система урядування

Президентська і парламентарна системи становлять основні альтернативи в демократичному урядуванні. Одначе можливі відхилення від цих альтернатив, про що свідчить урядова структура сучасної Франції. Нині у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи і президентської і парламентарної систем. Йдеться про п'яту республіку. Така система уряду­вання визначалася Конституцією 1958 р. її основні поло­ження були керовані політичною філософією де Голля, який вважав, що виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дис­ципліна уряду Франції повинні бути священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і нечин­ним. Як можна зберегти таку єдність, згуртованість і дисципліну, якщо виконавча влада походить з іншого органу, з яким вона повинна бути збалансована, якщо кожен член уряду, що несе колективну відповідальність перед націо­нальним представницьким органом, є всього лиш агентом своєї партії? Ось чому втіленням виконавчої влади повинен бути глава держави, який стоїть над партіями і обирається парламентом або вищим від нього органом.

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед прем'єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його завданням є видавати закони і декрети, обов'язкові для громадян усієї держави, очолювати кабінет і обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, і виконувати цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. А якщо станеться так, що нація опиниться у небезпеці, його обов'язком є гарантування державної незалежності й угод, укладених Францією.

Виконавча влада у Франції поділена: прем'єр є главою уряду, а президент — главою держави. Але на відміну від британського монарха французький президент наділений рядом важливих повноважень. По суті, президент, влада якого спочатку мала догоджати особистим амбіціям де Голля, став керівною політичною фігурою Франції. Як і в США, французький президент незалежний від законодавчої влади, перебуває на посту протягом встановленого строку повнова­жень (7 років) і має сильну владу.

Згідно з конституцією, президент виступає третейським суддею, якому доручено вирішувати розбіжності між конф­ліктуючими сторонами. Це зобов'язання спричинилося до присвоєння президентові виключної влади у галузі внут­рішньої та зовнішньої політики. До того ж президент уповноважений розпускати законодавчі органи і вимагати проведення нових виборів, оголошувати надзвичайний стан, видавати декрети, що мають силу закону, керувати засі­даннями кабінету, а також призначати або звільняти з посади прем'єра і членів кабінету. Крім цього, президент може проводити національний референдум практично з будь-якого питання за його вибором. Загалом, починаючи з 1958 р. влада прем'єра помітно послабилася, тоді як влада президента — зросла.

У 1962 р. де Голль імперативно провів референдум про прямі вибори президента (імперативно, тому що конституція не давала президентові права обходити національну асамблею у процесі внесення поправок). З того часу французьке президентство користується більшою владою. Де Голль знав, що нині жодне інше джерело політичного впливу не може зрівнятися з тим, яке грунтується на вотумі довір'я. На його думку, дуже . важливо мати сильного і впливового керівника — "гіда" для управління неслухняним і вкрай індивідуалістичним населенням Франції.

У той час роль законодавчої влади зменшилася. У Франції вона поділяється на дві палати: сенат і національну асам­блею. Сенат має дуже обмежене коло повноважень. До його складу входять 283 члени, обрані непрямим голосуванням. Національна асамблея, що налічує 482 члени, які обираються в численних округах через єдину систему виборів з двома балотуваннями (друге таємне голосування— це додаткові вибори, які проходять у тих дільницях, де жодна партія не здобула абсолютної більшості голосів). Національна асамблея як центральний пункт законодавчої системи повинна схва­лювати всі запропоновані закони. Проте слово "закон" досить вузько визначає Конституцію 1958 р. Багато квазізаконо-давчих рішень передаються у виконавчі органи, які мають право видавати так звані декретні закони.

Порядок денний національної асамблеї встановлюється ви­конавчими органами. Вона має обмежену кількість комітетів, не може засідати більше ніж шість місяців щороку, неупов-новажена вносити фінансові законопроекти, а якщо вона не затверджує урядового бюджету до певного крайнього строку, то бюджет може бути прийнятий указом виконавчих органів. Виконавча влада може змусити її провести комплексне голо­сування по кількох законопроектах відразу — або приймаються всі, або не приймається жоден. Уряд може також зробити будь-яке окреме голосування вотумом довір'я. В такому випадку негативний вотум у національній асамблеї може призвести до відставки уряду і розпуску парламенту. Це може здаватися способом контролю законодавства над урядом, але це також засіб панування виконавчої влади над парламентом.

Відколи де Голль зійшов з політичної арени, виконавча влада виявляє тенденцію до співробітництва з національною асамблеєю і ставиться до неї з набагато меншою зневагою. Загалом гібридна система, що поєднує риси президентської та парламентарної систем, підносить на високий рівень політичну стабільність французької нації.