2. Форми політичного правління і державного устрою

Конституція

У сучасному світі більшість держав фор­мується і функціонує на основі конституції -основного закону держави. Конституція зафіксує відносно стабільні норми і правила, що визначають устрій держави, принципи її орган­ізації, засоби політичного волевиявлення, прийняття рішень, а та­кож становище особи в державі. Конституція - основний закон дер­жави, визначає основи суспільного і державного ладу, систему державних органів, порядок їх утворення і діяльності, права і обо­в'язки громадян. Суть конституції в тому, щоб основний закони дер­жави взагалі і закони, іцо стосуються виборчого права і представницьких установ, їх компетенції тощо, відображають дійсне співвідношення політичних сил в суспільстві.

В сучасних умовах у демократичних державах, звичайно, конституції складаються з двох найважливіших частин. В першій визначаються нор­ми взаємовідносин громадян і держави, права особи, затверджується і іравова рівність всіх громадян і заборона дискримінації. Друга частина містить характеристику держави (республіка, монархія, федерація та ін.), статус різноманітних гілок влади, правила взаємовідносин парламента, президента, уряду, суду, а також структуру і порядок функціонування органів управління.

Конституції мають давню історію: ще в кінці XVIII ст. в США прий­мається Білль про права, тоді ж у Франції проголошується «Деклара­ція прав людини і громадянина» і конституція. Хоча ряд правових до­кументів, що фактично мають характер конституційних актів, з'явився ще раніше - в 1215,1628,1679 і в 1689 роках у Великобританії. З XVIII ст. у політичній думці широко вживається поняття конституціоналізм. Конституціоналізм трактується як наявність законів або конституцій, що регулюють державне правління. В Англії, Франції та інших краї­нах поняття конституціоналізм зводиться просто до набору юридич­них і неюридичних законів, на підставі яких створюється система прав­ління. Ще й тепер у ряді країн не встановлене підпорядкування урядової діяльності якомусь єдиному конституційному документу, акту. Майже в кожній другій країні світу конституціоналізм означає набір чисто юридичних законів. Та багато політологів, соціологів, юристів визна­чають конституціоналізм як встановлення і функціонування політич­них систем, яким притаманна обмеженість влади. В таких системах, як правило, є закони про громадянські, політичні і економічні права і свободи громадян, що поряд з іншими структурними елементами на­перед визначені для захисту прав особи від незаконного примусу з боку держави. В усіх конституційних державах протягом тривалого періоду з допомогою конституції здійснюється регулювання політичного жит­тя. Однак реальна тривалість дії конституцій в різноманітних країнах неоднакова. Так, у Франції вже приймалось 16 конституцій, а в США і тепер діє їх перша конституція в яку внесено всього лише 26 поправок. Більш ніж 200-річне існування конституції США не означає, що вона не зазнала значних змін згідно з вимогами суспільства. Конституційна но­визна виявилася тут не стільки в прийнятих поправках, скільки в зміні тлумачення ряду статей Основного Закону Верховним федеральним су­дом Америки, що наділений правом прийняття остаточних рішень інтер­претації, тобто тлумаченні змісту закону.

Важливим показником конституційності держави є не лише наявність демократичної конституції, але й її реальна реалізація в державному ус­трої і організації, і невпинне виконання органами влади, установами і всіма громадянами. Разом з тим не можна розглядати конституцію як щось незмінне. Діючі конституції включають те, що вже дало життя і що буде виправлятися і доповнюватися практичним застосуванням її до життя.

Форми політичного правління

Устрій, лад держави характеризує його форми. В формах визначені організація і принципи фунціонування верховної вла-ди.структура і порядок взаємовідносин ви­щих державних органів, службових осіб і громадян. Традиційно фор­ма держави включає форму правління і форму територіального (дер­жавного) устрою. Політичні форми сучасних держав складалися протягом століть. На них впливали економічний лад, розстановка кла­сових, соціальних сил, історичні традиції, міжнародне становище країни та ін. Форма держави охоплює засоби і способи правління і державний устрій, що визначають організацію верховної влади, прин­ципи взаємовідносин державних органів і владних структур, терил торіальну організацію держави, співвідношення його в цілому і скла­дових частин, а також включає політичний режим, тобто систему методів, з допомогою яких панівний клас здійснює владу. Якщо фор­ма правління і форма державного устрою розкривають структурну сторону держави, то політичний режим - функціональну. Форма правління становить організацію верховної влади, визначає струк­туру вищих державних органів і принципи їх формування, органі­зації, взаємовідносин (статус законодавчої, виконавчої і судової влади та ін.).

Форми правління діляться за способами організації влади, по ЇЇ формальному джерелу. В сучасних умовах розрізняють дві ос­новні форми правління: монархія і республіка. В монархії - дже­релом влади є одна особа - монарх (цар, король тощо). В рес­публіці - джерелом влади є народ.

Монархія

Монархія (грец. monarchia - єдиновлад­дя) - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом державної влади вважається монарх і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців. Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман) - всевладдя глави держа­ви; конституційна монархія ~ держава, в якій повноваження монар­ха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі - уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобри­танія і Північна Ірландія, Королівство Швеція, Іспанія). Конституц­ійна монархія поділяється на дуалістичну (тобто подвійну) Йорданія, Кувейт, Марокко, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково - законодавчою, і парламентську, в якій мо­нарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє пред­ставницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не корис­тується. Більшість сучасних демократичних монархій - парламентські монархії. Уряд в них формується парламентом і підзвітний парламен­ту, а не монарху. Абсолютна монархія, що існувала в Росії до кінця XIX ст. в сучасних умовах є в дуже обмеженій кількості країн і харак-

теризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконав­чої і судової влад. Такий вид монархії розглядався багатьма політич­ними мислителями, особливо консерваторами - Нікколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом Побєдоносцевим, Костянтином Леонт'є-вим та ін. у вигляді найбільш досконалої форми державного життя, що забезпечує стабільність суспільства та його єдність. її переваги, на думку Жана Бодена та ін., полягають в неподільності верховної влади, її постійності (особливо для спадкових монархій). Жан Боден визнав право на вбивство монарха, що узурпував владу, право службових осіб не виконувати несправедливі закони. В дуалістичній монархії мо­нарх здійснює здебільшого виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом та правом розпуску парламенту. В найбільш розповсюджених в сучасних умовах парламентарних монархіях, що за організацією та характером політичного режиму не набагато відрізняються від республік, влада монарха має багато символічний, часто представницький характер. Рішення монарха тут мають схва­люватися парламентом або урядом. У виборних монархіях правитель обирається на певний термін. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється високою політичною роллю церкви, частим суміщенням у монарха вищої державної і церковної влад.

В сучасних умовах в світі є близько 40 монархій, а формально по­над 70, тобто в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. В ряді країн Співдружності, очолюваної Великобританією, в Канаді, Австралії та ін. главою держави юридично вважається королева Великобританії. Збереження монархії в сучасних умовах пояснюється історичними, національними особливостями країн, розстановкою владних і соц­іальних сил та іншими факторами політичного життя. Сучасні пар­ламентські монархії, віддаючи данину політичної традиції і підтри­муючи повагу громадян до держави, фактично мало відрізняються від республік. Так, в країнах, де довго існували феодальні або родоп­лемінні відносини і тепер зберігається абсолютна монархія (Бруней, Саудівська Аравія та ін.). Абсолютна монархія - остання форма феодальної держави в період становлення капіталізму. В різнома­нітних країнах абсолютизм мав свої модифікації. В Англії і Франції був абсолютизм знищений в ході ранніх буржуазних революцій XVII - XVIII стст. У країнах більш уповільненого капіталістичного розвитку сталися поступові перетворення абсолютної монархії. Там же, де боротьба феодалів і буржуазії завершувалася компромісами, зберігається конституційна парламентська монархія (Великобри­танія, Швеція, Іспанія та ін.) Форма державного устрою сама по собі мало впливає на процес соціально-економічного розвитку. Так, коро­лівство Непал входить в число найменш розвинених країн, а королі­вство Швеція або імператорська Японія стали індустріальними гігантами. Найбільш розповсюдженою формою монархії є парламентська. Влада монарха не розповсюджується на сферу законодавчої діяльності і значно обмежена в сфері управління. Закони приймає парламент, а монарх практично не володіє правом вето. Фактичне управління країною здійснює уряд на чолі з прем'єр-міністром. Уряд відповідальний перед парламентом, а не монархом. Монарх виконує чисто представницькі функції.

В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління - рес­публіканська, в якій джерело влади - народ. Республіка - форма прав­ління, при якій глава держави (президент) - виборний і змінюваний, а його влада вважається похідною від представницького органу або виборців. В сучасному світі республіканська форма правління має три різновиди: президентську, парламентську і змішану.

Президентство

В процесі розвитку демократичних форм державного устрою, формування політич­ної системи виникає і розповсюджується інститут президентської влади.

Виникнення президентства припадає на середину XVIII ст., коли в Сполучених Штатах Америки вперше конституційно введена посада президента - глави держави. З моменту появи системи президентства політична думка приділяє значну увагу обгрунтуванню і ефективності президентського правління. Щоправда, на початкових етапах дослід­ження президентського правління обмежувалися з'ясуванням певних рис і якостей особи президента. Так, в книзі «Американське суспіль­ство» англійський дипломат, юрист Джон Брайс визначає особистість президента як збільшену копію губернатора і зменшену копію короля Англії. Наявність унікальних аспектів державного правління визнає в системі президентства французький дослідник Шарль Алексіс Токвіль. В книзі «Демократія в Америці» Алексіс Токвіль відзначає, що прези­дент, займаючи посаду, виставляє свою честь і життя заставою того, що буде розумно користуватися владою, що престиж президентської влади підвищується при більш активній участі США в міжнародних відносинах. Але вже з середини 30-х років XX ст. президентське прав­ління стає об'єктом широкого вивчення соціологами і політологами. Справа в тому, що тоді до правління в США приходить Франклін Дєлано Рузвельт. В сферу його діяльності як президента перейшло багато еко­номічних і соціальних функцій, що входили раніше в компетенцію регіональних структур влади. Важка економічна криза 30-х років в США привела до повного фінансового краху міст, графств, штатів. Фе­деральний уряд став безпосередньо субсидіювати багато видів госпо­дарської діяльності і підприємництва. Це в свідомості простих амери­канців залишило враження про високий авторитет виконавчої влади президента. Пізніше, в 40-х роках соціолог Гарольд Ласкі відзначає важливе значення президентської влади, заявляючи, що її не можна порівняти з авторитетом якого-небудь політичного інституту, що пост президента значно ширше, ніж пост прем'єр-міністра і значно менше, ніж монарха. З такої унікальності формується нова форма державного устрою, де інститут президентства виконує роль символу, що об'єднає Сполучені Штати Америки в державну цілісність. Водночас президен­тський інститут - не символічний представник, а реальна виконавча влада з унікальними можливостями реалізувати функції федерального уряду в межах компетенцій, визначених правом.

Проблеми президентства і його ефективності в правлінні державою займають важливе місце в дослідженнях соціологів, політологів Захо­ду, а пізніше і Сходу. Більш детально інститут президентства дослід­жують політологи Ервін Корвін, Сеймур Хайман, Карл Росентер, Ар-тур Шлезінгер та ін. В дослідженнях відзначаються основні риси і властивості президентської системи правління: президент - глава дер­жави, що концентрує свідому і творчу базу виконавчої влади; висту­пає символом єдності певної державної цілісності; повноваження і компетенція президента залежать від певної розстановки політич­них сил суспільства, традицій кожної країни, рівня політичної куль­тури народу, встановлених конституційних норм; компетенція пре­зидента регулюється законодавчими інститутами влади, а його функціональна діяльність зводиться до виконання управлінських функцій; президентська влада володіє певним правовим статусом, що має різноманітні форми.

Конкретна форма президентства, що містить комбінований набір певних засобів і способів управління державою існує в кожній країні, де є президентське правління. Неоднакові в кожній країні і компе­тенції, повноваження, функції президента. Вони індивідуальні за своєю структурою і своєрідні за функціональною відмінністю. Пре­зидентська влада будь-якої країни спирається на власну конституц­ійну базу і специфічну право-регулятивну і політичну діяльність. Незважаючи на індивідуальність, неповторність і самобутність пре­зидентської влади кожної країни, все ж є і визначальні властивості: спосіб легітимізації, тобто визнання законною президентську владу.

Президентська влада поділяється на ряд форм.

По-перше, форма президентства, що визначається безпосереднім обранням президента таємними загальними виборами. Тут-то реа­лізується принцип волевиявлення народу, внаслідок чого забезпе­чується достатньо високий рівень демократизму, тому що обрання президента залежить від максимально можливого прямого волеви­явлення людей; гарантується обрання президентом найбільш по­пулярного і авторитетного політичного лідера; реалізується неза­лежність завоювання посади президента від інститутів законодавчої влади, що посилює міцність розподілу влади, забезпечується авто­ритет президентської влади. Але в таких умовах виконавча влада набуває не тільки незалежності, але й певної переваги над законо­давчою владою і створюється прецедент домінування глави дер­жави в системі державного управління. Виникають умови для де­магогії і пропаганди, з допомогою яких можна посилювати роль президентської влади і використовувати ЇЇ для здійснення дикта­торських прагнень окремої особистості тощо. Негативізм такої фор­ми президентського правління нейтралізується і обмежується загальними демократичними традиціями, реальним політичним плю­ралізмом, авторитетністю законодавчих інститутів влади і високим професіоналізмом парламентаріїв, верховенством законів, незалеж­ністю суду та ін. Така форма президентського правління існує у Ф-ранції, Болівії, Філіппінах, Панамі, Австрії, Ірландії, Польщі, Бол­гарії, в Україні, Російській Федерації, Казахстані.

По-друге, форма президентського правління, що передбачає об­рання президента в декілька етапів. На початковому етапі шляхом загальних виборів обираються вибірники (електори), а після цього висловлюється компетентна думка вибірників про того або іншого кандидата в президенти. Така форма президентства дещо ускладнює процедуру обрання самого президента, але охороняє президентство від випадкового емоційного вибору. Адже кінцеве рішення за ком­петентними вибірниками. Але така форма президентства спираєть­ся на той же принцип волевиявлення народу, тому їй властиві і пере­ваги, і недоліки. Така форма президентства існує в США, Аргентині, Фінляндії.

По-третє, форма президентського правління, що передбачає об­рання президента шляхом опосередкованих виборів. В одних випад­ках вибори президента відбуваються з участю парламенту, як в Швей­царії, Туреччині та ряді незалежних держав Співдружності. Відбором колегії вибірників з членів парламенту і представників органів те­риторіального самоврядування здійснюється опосередковане обран­ня президента в Італії. Федеральний парламент і представники зе­мельних урядів обирають президента в Федеративній Республіці Німеччини.

Існують і інші форми президентського правління, Інші форми пре­зидентства здебільшого встановлюються недемократичним шляхом, зв'язані з позаконституційними методами завоювання президентсь­кої влади (військові перевороти, палацові інтриги і змови та ін.), коли використовується політична нестабільність та інші обставини, що складаються в країні. Саме в ряді країн Африки та Латинської Аме­рики президентська влада встановлювалася недемократично.

Президент кожної країни володіє певним обсягом компетенцій і повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Звідси виділяють форми сильної президентської вла­ди (США та інші країни), помірної й слабкої президентської влади. Серед форм помірної президентської влади і система президентства України. Для форми помірної президентської влади, що встанови­лася в Україні, характерно: президент є глава держави, головноко­мандуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відно­синах, проводить через парламент призначення глави уряду, призначає міністрів тощо. Однак президенту потрібно враховувати певну незалежність і автономію регіональних виконавчих влад, що можуть самостійно вирішувати багато питань і проблем господарсь­кої та соціальної діяльності. Система президентства в Україні введена на початку 90-х років. 1 грудня 1991 р. відбулися перші всезагальні вибори Президента України.

Президентська республіка

Президентська республіка (США, Мекси­ка та ін.) характеризуються значноюрол-лю президента в системі органів державної влади. Президент водночас і глава держави і глава уряду - може обира­тися спеціальною колегією вибірників або прямим голосуванням ви­борців. Президент сам очолює уряд, який несе відповідальність перед ним, а не перед парламентом, тому що президент сам призначає його з членів своєї політичної партії. У президентській республіці немає вотуму довір'я уряду з боку парламенту, президент сам зміщує міністрів, але погоджує з пар­ламентом і призначення, і зміщення членів уряду, міністрів.

Характерна риса президентської республіки - жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, при якому органи влади ма­ють значну самостійність один щодо одного. Президент керує внутр­ішньою та зовнішньою політикою і є верховним головнокомандую­чим збройних сил. Уряд в президентських республіках стабільний. Парламент не може винести уряду вотум недовір'я, а президент не має права розпустити парламент. Лише в разі серйозних антиконсти-туційних дій або злочину з боку президента йому може бути висловле­ний імпічмент - дострокове відсторонення від влади. Відносини між парламентом і президентом ґрунтуються на системі стримувань, про­тиваги і взаємозалежності. Парламент може обмежувати дії прези­дента з допомогою законів і через затвердження бюджету. Президент же звичайно володіє правом відкладального вето на рішення парла­менту. І все ж президентська республіка не знайшла розповсюдження в Західній Європі. В країнах Латинської Америки, в Азії та Африці з давніми авторитарними традиціями форма президентської республіки нерідко стає суперпрезидентською республікою, де майже вся влада зо­середжена у президента, який виходить з-під контролю парламенту.

Парламентаризм

Однією з найбільш розповсюджених форм правління державою є парламентаризм.

Парламент походить від французького слова parlament, parler, що оз­начає говорити і від англійського - parliament, що означає представ­ницький, що обирається, законодавчий орган. Парламентаризм -це реальна практика і певна ідеологія, що встановилася в конк­ретній державі. Парламентаризм водночас є і засіб контролю над адміністративними органами, і авторитет, що визнають всі інститути управління суспільством.

Парламентаризм має давню історію. Ще в XIII ст. в Англії вини­кає перший парламент як орган станового представництва. Та реаль­не значення парламент набуває тільки в XVII - XVIII стст., коли в ході буржуазних революцій в Західній Європі створюються представ­ницькі органи управління державою. В США та ряді інших країн Америки парламент називається конгресом, в Туреччині - великими національними зборами, в Україні, Білорусі та інших - Верховною радою, в Швеції -риксдагом тощо. Поява парламенту свідчила про здійснення практично принципу розподілу влади, за якого законодавча влада набуває незалежності в формі представницького інституту. Ви­няткову роль, пов'язану з прийняттям і виробленням законодавчих актів, в механізмі державної влади виконує парламент. Його статус і повнова­ження регулюються конституцією. Політична місія парламенту зв'яза­на з реалізацією докорінних інтересів панівних політичних сил.

Поняттям парламентаризм охоплюється вся сукупність ме­ханізмів практичної діяльності парламенту, специфіка структурного поділу, обсяг компетенцій, способи, методи легітимізації, форми взає­модії з іншими структурами управління, а також зв'язки і відносини з виконавчою і судовою владою. Парламентаризм - це різноманітні форми правління державою в демократичних республіках з сильною президентською владою (США), в республіках з помірною прези­дентською владою (Франція, Україна) в країнах зі слабкою прези­дентською владою (Австрія, ФРН, Італія та ін.) або навіть в консти­туційних монархіях (Великобританія, Бельгія, Голландія, Швеція, Данія, Іспанія та ін.). Життєздатність і дієвість парламенту залежить не тільки від нормативно-конституційних положень і способів його легітимації, але й від результативності парламентської практики, від зв'язку парламенту з різноманітними групами виборців, від відпові­дності нормативних документів, що приймаються ним, правам і сво­бодам громадян. В парламентаризмі величезну роль відіграє механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої та судової влад. Про­яв на практиці політичного плюралізму, коли виробляються компро­міси і консенсуси та забезпечується цивілізована рівновага в суспільстві і є практична діяльність парламенту. Парламентаризм по суті є спосіб встановлення суспільного договору політичними засо­бами, коли різноманітні суспільні групи, соціальні спільності, верстви, що мають різноманітні властиві тільки їм інтереси, домовляються між собою про певний баланс, рівновагу та погодженість інтересів. Пар­ламентаризм є і засіб природного відбору політичних лідерів, по-літиків-професіоналів, що володіють глибокими знаннями з різнома­нітних проблем суспільного життя.

Різноманітність парламентаризму як форми правління визначаєть­ся наявністю певних факторів. Якщо форма держави президентська республіка, то і парламентаризм президентський, якщо парламентсь­ко-кабінетна республіка, то й кабінетний парламентаризм, якщо кон­ституційна монархія, то й монархічний парламентаризм (існує там, де монархія реально бере участь в управлінні державою). Якщо в дер­жаві двопартійна система, то в парламенті представлені дві ведучі політичні партії: правляча і опозиційна (Великобританія, Канада, США). Якщо в державі двоблокова система, то і парламент складаєть­ся з двох блоків, що створюються з багатьох політичних партій: блок, який править і блок опозиційний (Швеція, ФРН). Якщо для уп­равління державою характерна багатопартійна система, то і парла­мент багатопартійний (Польща, Україна, Італія, Бельгія, Голландія та ін.). Структура парламенту також різноманітна: двопалатний пар­ламент (США, Великобританія, Франція, Японія, Канада, Росія та іп.) і однопалатний - Данія, Швеція, Україна, Білорусь та ін.

Парламентська республіка

Парламентська республіка характеризуєть­ся формуванням уряду на парламентській основі з пропорційним партійним представництвом за підсумками виборів. Уряд формально відповідальний пе­ред парламентом, що наділений правом контролю за діяльністю уряду та його розпуску. Уряд наділяється виконавчою владою, а нерідко і за­конодавчою ініціативою, а також правом клопотання перед президен­том про розпуск парламенту. В більшості країн членство в уряді сумісно зі збереженням депутатського мандату. Це дозволяє залучати до уряду не тільки лідерів політичних партій, але й інших впливових депутатів парламенту і, отже, контролювати парламент. Хоча керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) офіційно не глава держави, реально в полі­тичній ієрархії - головна особа. Президент, як глава держави фактич­но займає у ній скромніше місце: може обиратися або парламентом, або зборами вибірників, або безпосередньо народом. Вотум недовіри уряду викликає його відставку. Президент у парламентській республіці має в основному представницькі повноваження, а головне, функцію глави дер­жави виконує за вказівкою уряду. Парламентська республіка зберігається в Італії, Німеччині, Австрії та ін. Відчутніші відмінності парламентаризму проявляються в системі державного регулювання, де вони відображаються в конкретних формах політичної взаємодії різноманітних політичних сил.

В діяльності будь-якого парламенту виділяються три основні функції: законодавча творчість, контроль над фінансами держа­ви, контроль над урядом. Парламент як виразник інтересів народу, який проживає на певній території і об'єднаний певною державні­стю, правосильний висловлювати волю суспільства, що бажає узако­нення порядку та справедливості. Здійснює парламент і контроль над фінансами держави, контролює і діяльність виконавчої влади в межах і компетенції, що встановлені конституцією.

Звичайно ж, система президентства і парламентаризм природно є наслідок бурхливого розвитку демократичних форм державного ус­трою і правління. У правовій державі немає ні якої необмеженої вла­ди, нерегламентованого права принципами та нормами конституції. Розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову досягається взаємний контроль, система стримування і противаг, що виступають гарантією від зловживання владою і запобігання перетворення її в авторитарну, абсолютну владу.

Змішані форми побудови держави

а політичній практиці зустрічаються і змішані форми парламентської та пре­зидентської республік. Зокрема, в Франції конституцією значно посилена президентська влада. Змішаний тип управління державою існує також в Україні, Ірландії, Болгарії, Фінляндії, Португалії та ін. Змішана форма устрою держави прагне поєднувати сильну президентську владу з ефек тивністю діяльності та контролю парламенту за урядом. Змішана форма правління державою не має стійких типових рис, як парла­ментська і президентська республіки, а в різних країнах істотно відрізняється в той або інший бік. її головна характерна риса - под­війна відповідальність уряду перед президентом і перед парламен­том. Зразок змішаної форми правління державою - Франція, де пре­зидент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може зміщати президента, який має право розпустити парламент з обов'язковою умовою оголошення дати позачергових виборів парламенту. Президент - глава держави, верховний головно­командуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відно­синах, має право вето на рішення парламенту, а також право введення надзвичайного становища тощо, але президент не має права законо­давчої ініціативи, зате таким правом користується прем'єр-міністр -глава уряду, який несе всю відповідальність за діяльність уряду.

Референдум

Всіх механізмів правління народу не ви­черпують різноманітні республіканські та монархічні форми держави. Одним з механізмів правління народу є референдум. Референдум (лат. referendum - те, що повинно бути повідомлене) — всенародне голосування (опитування) з якогось важ­ливого питання життя держави і суспільства.

Природно, референдум припускає рішення найбільш важливих для суспільства питань шляхом всенародного голосування, результати яко­го мають вищий правовий статус і обов'язкові для виконання всіма державними органами. В більшості демократичних держав референ­дум використовується у вигляді законодавчого механізму, особливо на місцевому рівні, хоча референдум має підлегле по відношенню до законотворчої діяльності парламенту значення. В сучасних умо­вах в різних країнах є істотні розбіжності в сфері права ініціативи проведення референдуму. Так, в Англії, Швеції, Норвегії та інших державах право ініціативи проведення референдуму належить лише парламенту і уряду, а в Франції та інших - президенту, тоді як в Швей­царії, Австрії, Італії та інших державах право ініціативи проведення референдуму належить безпосередньо народу. В Швейцарії грома­дяни, зібравши 50 тисяч підписів, можуть мати право проведення ре­ферендуму, а щоб плебісцит відбувся, зовсім не обов'язкова участь в ньому більшості населення. З тим, щоб прийняти той або інший важ­ливий для держави закон, використовується всенародне голосуван­ня, але й щоб скасувати закон теж необхідно всенародне голосуван­ня. В ряді країн - Франція, Австралія та ін., - референдуми обов'язкові для внесення поправок в конституції. І хоча проведення референдумів, плебісцитів, особливо в масштабах всієї країни - спра­ва досить складна і дорога, все ж їх цінність полягає в тому, що народ з допомогою референдуму здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем законів, виявити ініціативу в реалізації тих або інших проблем. Думка народу стає для державних владних струк­тур і органів не тільки орієнтиром, але й обов'язкова для виконан­ня. В багатьох країнах проведення референдумів в регіонах з окре­мих проблем влади і політики, приносить певну користь.

Форми національно-державного устрою

Під формами державного устрою розумі­ється територіально-політична організація держави, що включає політико-правовий статус його складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Uc-новні форми державного устрою: унітарна і федеративна.

Більшість країн світу - унітарні держави.

Унітарна держава - це єдина, цілісна держава, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якою політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади і управління, єдина судова система та ін. За­лежно від політичного режиму можуть існувати різні види унітар­них держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку централь­них органів влади зберігається тільки побічний (Великобританія та ін.). Може існувати навіть автономія для окремих територій (Італія та Іспанія). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичай­но відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначе­ними представниками центру.

Федеративна держава - це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною ком­петенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. З майже 220 існуючих в світі держав у третині діє федера­тивний принцип (Австралія, Австрія, Канада, Індія, США, Німеччи­на, Югославія та ін.). Федерацію складають державні утворення, що є її суб'єктами і мають відповідно власне коло повноважень: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд з загально-федеральною конституцією і законами діють конституція і закони суб'єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів. Між законодавчою, виконавчою і судовою вла­дами федерації та суб'єктів федерації чітко розмежовуються повнова­ження. В деяких федераціях існує подвійне громадянство, а за суб'єк­тами федерації не визнається право виходу з неї. Більшість федерацій створюється не за національно-територіальною, а за адміністра­тивно-територіальною ознакою. Виняток складали колишній Ра­дянський Союз, Чехословаччина, Югославія і деякі інші.

Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфедера­ція. В конфедерації, кожний її член, зберігає державну самостійність, об'єднується з іншими державами в союз, до компетенції якого пе­редаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776 - 1787 pp.), Німеччині (1815 - 1867 pp.) та ін. В сучасних умовах чистих конфедерацій немає, хоча термін вживається відносно деяких країн, зокрема, Швейцарії, що в дійсності представ­ляє федеративну форму. Елементи конфедеративного влаштування і в Співдружності незалежних держав.