3. 2 Міграційні процеси у світі

Великий вплив на чисельність населення і його склад у багатьох країнах, їхню робочу силу роблять зовнішні міграції, тобто еміграції й імміграції. Вони грали і відіграють багатобічну роль у розвитку людства, виступаючи формою пристосування людини до мінливого умовам його існування. До міжнародної міграції населення відноситься територіальний рух населення, що перетинає границі. Виділяються наступні види міжнародної міграції: безповоротна, тимчасово – постійна (від 1 до 6 років), сезонна, маятникова (щоденний, щотижневий переїзд для роботи в сусідню країну).

Тарасевич В. М. у своєму підручнику зробив наголос на наступне: «…міжнародну міграцію викликають причини економічного і політичного, військового порядку. Перші носять більш – менш постійний характер, другі зв'язані з координальними політичними подіями в окремих країнах, а також з війнами, що породжують змушених мігрантів – біженців, переміщених облич. Змушена міграція – хоча змушені міграції населення і викликаються причинами позаекономічного порядку, вони теж ведуть до перерозподілу трудових ресурсів між країнами, що впливає на розвиток економіки як країн еміграції, так і країн імміграції» [31, c. 90].

Білоцерківець В. В. у своєму підручнику «Міжнародна економіка» зазначив наступне: «…можливість міжнародної міграції робочої сили створюється національними розходженнями в заробітній платі. Необхідність переселенських рухів найманої праці від країни до країни диктується нерівномірністю утворення відносного перенаселення на міжнародній арені. Робоча сила рухається від країн багатих трудовими ресурсами, до більш багатим капіталом країнам. Більш половини міжнародних мігрантів є вихідцями з країн, що розвиваються, 2/3 з них знаходяться в індустріальних країнах. Приплив нових контингентів мігрантів у ці країни зв'язаний з якісними диспропорціями на їхніх ринках праці» [10, c. 101].

Мігрант –  це особа, яка з власної волі переїжджає з території держави свого громадянства чи та , що немає громадянства, з території держави свого постійного мешкання на територію іншої держави з наміром оселитися там тимчасово чи постійно.

Хомич Л. В. у своєму підручнику зазначив наступне: «… виділяю чотири групи мігрантів: біженці, змушені мігранти – 1, змушені мігранти – 2, переселенці. Розкриваючи зміст подібного розподілу, вона відзначає, що біженці являються представниками найбільш жорсткої форми змушеної міграції, пов'язаної, як правило, із застосуванням або загрозою застосування насильства в моменти екстремального посилення дії певних чинників, які виштовхують.   Змушені мігранти – 1 (реальні змушені мігранти) - це люди, що випробували на собі наслідки міжнаціональних відношень у формі образ і погроз із боку осіб корінної національності, різних видів дискримінації. Вони перенесли різке погіршення здоров'я свого або членів родини від хвороб, пов'язаних з екологічними умовами.   Змушені мігранти – 2 (змушені мігранти страху) – це превентивні змушені мігранти. Основною рисою таких мігрантів є відсутність мотиваційної основи притягаючих чинників. До переселенців віднесені ті люди, що були виштовхнутими в мотиваційній основі. Крім того, у них є на місцях надійна підтримка в особі друзів, родичів і знайомих і вони об'єктивно мали можливість вивести майно» [34, c. 281].

Передрій О. С. у свою чергу у підручнику зазначив: «… з усієї сукупності наукових думок щодо суб'єкта міграційних процесів можна виділити наступне. Воно зводиться до визначення шести груп мігрантів:

1) емігранти, що виїжджають у силу сімейних або інших причин на постійне місце проживання в іншу країну:

2) трудові мігранти;

3) нелегальні іммігранти;

4) біженці;

5) студенти, стажисти, наукові співробітники і викладачі;

6) інші – туристи, що виїжджають на відпочинок, громадяни» [27, с. 102]. 

Лазебник Л. Л. у свою чергу відмітив наступне: «… на наш погляд, це не повний перелік суб'єктів міграційних потоків, до них відносяться:

1. емігранти, що виїжджають у силу сімейних або інших причин на постійне місце проживання в іншу країну;

2. іммігранти;

3. нелегальні іммігранти;

4. нелегальні емігранти;

5. студенти, стажисти, наукові співробітники, що виїжджають за кордон на практику;

6. сезонні робітники;

7. туристи;

8. біженці;

9. переселенці;

10. маятникові мігранти;

11. організовані мігранти;

12. транзитні мігранти.

Це перелік суб'єктів може бути доповнений у зв'язку з появою нового різновиду міграційних потоків» [24, c. 68].

Міграційну  поведінку мігранта можливо диференціювати на індивідуальну, групову і масову,  відзначимо, що не будучи тотожними, ці складові     здатні  взаємовпливати один на одного. Формуючи індивідуальну міграційну поведінку на будь – якому етапі своєї діяльності, людина не в силах залишатися «у собі».  Вона змушена, спілкуючись з іншими людьми, обмінюватися інформацією, а при необхідності включатися в процес надання посильної допомоги там, хто, скажемо, переїжджає.  З часом у ході такого спілкування (з врахуванням загальної обстановки) може сформуватися групова міграційна поведінка. Вона, набуваючи відмітні риси і характерні риси, трансформується в масову.   Останнє ж не завжди може втілитися в процес дійсно масової міграції, як однієї, так і різних етнічних груп. Так чи інакше, у більшості буде присутнє і реалізовуватися індивідуальна поведінка, що є своєрідним стрижнем у всій системі міграції. Така інтерпретація дозволяє виявити взаємозалежність і взаємовплив міграційного поводження різних груп населення в умовах систем, які змінюються, що в остаточному підсумку впливає на сам процес переміщення індивідів, обумовлений чинниками етнічної, соціальної, політичної дискримінації.

Науковець Білоцерківець В. В. у своєму підручнику зазначив наступне: «…у розвитку міграційних процесів виділяють три великі соціально зумовлені хвилі. Перша хвиля – стара міграція, що охоплює початок і середину ХІХ ст. Цей період характеризується переміщенням в основному промислових робітників. 70 – 80% емігрантів виїжджало до США, більшість становили вихідці з Європи. Друга хвиля – нова міграція (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.). у цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європи досягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою війною (20 млн. осіб). Виїжджали до США, Канади, Бразилії й Аргентини. За кількістю мігрантів до 1930 р. лідирувала Італія, поступово зростала кількість іммігрантів з Канади, Мексики, Антильських островів. До Південної Америки переміщувалось з Європи значно менше мігрантів, що пов’язано, як з економічною відсталістю цього континенту, так і з обмежененими міграціями. До Аргентини, Бразилії виїхало близько 8 – 9 млн. осіб. Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переважно з англосаксонських країн. Третя хвиля – почалася після закінчення Другої світової війни. Цьому етапу притаманне переміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кадрів, фахівців. Стимулювали міграцію поділ в Угорщині, В’єтнамі, на Кубі. Значним був і потік з Мексики, країн Карибського басейну, зумовлений суто економічними чинниками. Характерним явищем у другій половині ХХ ст. стала міграція висококваліфікованих фахівців до США, Канади, Великої Британії, ПАР, Австралії, Франції. Частка фахівців серед іммігрантів становить до 20%. До США емігрують не тільки з Європи. Близько 80% студентів з неєвропейських країн, які навчаються в США, після навчання не повертаються на батьківщину. У Великій Британії осідають лікарі індійського походження, частка яких становить близько 35%. До Франції емігрували фахівці з країн Північної Африки й Індокитаю» [10, c. 185].

Передрій О. С. у підручнику «Міжнародні економічні відносини» зазначив наступне: «…основними причинами, які значно інтенсифікували міграційні процеси робочої сили у світовому господарстві, виступають:

1. тенденція до збільшення контрасту у рівнях економічного і соціального розвитку країн – експортерів та країн – імпортерів робочої сили і населення;

2. зростання міжнародного руху капіталу і функціонування транснаціональних корпорацій, які сприяють з’єднанню робочої сили і капіталу, здійснюючи рух робочої сили до капіталу, або навпаки;

3. контрасти, часто значні, в темпах природнього демографічного простору населення в країнах, що приймають робочу силу і віддають;

4. проблеми міжнаціональні, релігійні, політичні, тощо;

5. зростання міграційних масштабів;

6. зростання нелегальної міграції;

7. збільшення питомої ваги мігрантів серед працездатного населення» [27, c. 167].

Міграційні процеси регулюються на двох рівнях – національному і міжнародному. Специфічним варіантом регулювання на міжнародному рівні є інтеграційні угрупування. Враховуючи те, що держави суверенні у своєму виборі здійснення міграційної політики, міжнародним співтовариством визнано за необхідне дотримання певних правових норм і стандартів, які й були закріплені у відповідних міжнародних договорах, на двосторонні і багатосторонній основі, а також у документах міжнародних організацій.

Ратифікуючи міжнародні конвенції, країни, що регламентують процес трудової міграції, визначають пріоритети міжнародного права над національним законодавством, що має важливе значення як для самої країни, з точки зору її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном потребують захисту.

Білоцерківець В. В. у своєму підручнику зробив наголос на наступне: «…вплив міграції на приймаючі країни. Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинутих країн нівелював звужене відтворення населення. У 80 – і роки частка зовнішньої міграції в загальному приросту населення таких країн, як Канада, Австралія, Франція, перевищила 25%, США – до 50%. З іншого боку, значні еміграції приводили в ряді країн до процесу депопуляції, що спостерігалося в 60 – і роки в Ірландії, Греції, Португалії, незважаючи на високий приріст населення в цих країнах. В другій половині 80 – х років Ліван утратив 1/10 частину населення, Мексика – близько 1%. Відомий французький демограф А. Сови дорівнював еміграцію до смертності» [10, c. 184].

Міжнародна міграція впливає на вікову і полову структуру населення країн – донорів і приймаючих країн. Серед іммігрантів переважають обличчя працездатних віків. Частка іммігрантів у робочій силі звичайно вище, ніж у населенні. У середині 80 – х років іноземні робітники складали значну частину працездатного населення в країнах Західної Європи, особливо у Швейцарії (17% у 1987 р.), Західної Німеччини (8,1%), Франції (8,6%).

Броунли Я. М. та Тункин Р. І. у спільному навчальному підручнику «Міжнародне право» виділили наступне: «…соціально – економічні наслідки міграції. Вплив міграції на країни, що посилають, не одержує адекватної реалізації. Дослідження показали, що міжнародні мігранти звичайно мають у своєму розпорядженні середній потенціал одержання доходів у своїй країні. Найчастіше вони не належать до найбідніших шарів. Групи з найменшими доходами в бідних країнах не мають перспектив, фінансових засобів і інформації, щоб у великих масштабах включитися в міжнародну міграцію, хоча відрізнялися випадки зворотної тенденції. Нерідко в результаті еміграції країни втрачали найбільш кваліфіковану робочу силу, і вакансії, що виникали, заміщалися менш підготовленими працівниками, що позначалося на ефективності виробництва. Подібні випадки були характерні для Єгипту, Йорданії, Ємену, Лесото й інших країн. Так, по оцінках за 70 – і роки Філіппіни втратили понад 12% підготовлених фахівців, Південна Корея – 10%. 90% знову підготовлених лікарів у Зімбабве виїхали за кордон з 1980 року» [11, c. 271].

Передрій О. С. у своєму підручнику зазначив наступне: «…міжнародна міграція трудових ресурсів слабко впливає на перерозподіл доходу у світовому господарстві і тим більше на вирівнювання рівнів економічного розвитку. Робоча сила до тепер залишається немобільним фактором виробництва в порівнянні з капіталом, що переміщається у світовій економічній системі більш вільно. Подібне положення визначається політикою насамперед індустріальних капіталістичних країн, що носить яскраво виражений імміграційний характер. Починаючи з 70 – х років у західних країнах почали посилювати заходи по обмеженню імміграції майже паралельно з цим західні країни, і насамперед США, у рамках політики захисту прав людини розгорнули кампанію за волю пересування людей. Підсилилася селективність допуску виходячи з цілей зовнішньої політики і рішення своїх економічних проблем. Імміграційні правила переглядаються убік заохочення припливу наукових і висококваліфікованих осіб. у цьому відношенні представляються обґрунтованими пропозиції ряду країн про вироблення механізму компенсації за використання трудової імміграції» [27, c. 102].

Міграційні процеси припиняються, якщо економіка розвивається успішно, створюються робочі місця і можна знайти роботу. Прикладом може бути Японія, еміграція громадян із якої припинилася у 60 – х роках XX ст., а в 90 – х роках населення інших країн почало мігрувати в Японію.

Ажнюк М. О. та Передрій О. С. у спільному навчальному підручнику зазначили таке: «…в останній третині XX ст. зазнав змін географічний напрям емігрантів. Якщо в 50 – 70 роки міграційні потоки йшли в основному з країн, що розвиваються, в індустріально розвинуті, то в останні два десятиріччя іноземні працівники все більше перемішуються з більш розвинутих країн у менш розвинуті, особливо в так звані нові індустріальні країни, в які зросла й міграція капіталів» [49, с. 96].

Міграція робочої сили в сучасних умовах усе більше регулюється законодавством країн експортерів робочої сили і країн імпортерів, а також міжнародними угодами. Оцінюючи міграційні процеси, їх дослідники вважають, що міграція в найближчому майбутньому не припиниться. Вона не скоротиться до того часу, доки існуватимуть суттєві відмінності в умовах і оплаті праці, в соціальному і культурному розвитку різних країн. .