Великобританія

на початку ХХ століття Великобританія була однією з найбільш економічно розвинутих держав світу. Лондон зберігав позиції світового торгівельного і фінансового центру. Англійська валюта – фунт стерлінгів – була міжнародною фінансовою одиницею. Колонії охоплювали 57% площі всіх колоніальних країн. Однак відбувається падіння промислового виробництва. (застаріла техніка, вільна торгівля, конкуренція текстиль тощо).

У 1901 році померла королева Вікторія, яка була символом попередньої епохи. Нащадок – король Едуард 7.

1900 – створена лейбористська партія. Увійшли: тред-юніони, Незалежна робітнича партія, Соціал-демократична партія та інші. Робітники отримали власне представництво у парламенті.

Англія вступила у ХХ століття у стані війни з бурами, і на гребені шовіністичної пропаганди перемогу на виборах отримали консерватори. Війна і економічна криза поставила цю організацію перед серйозними проблемами у внутрішній та зовнішній політиці. Знов підняте питання про закон про протекціонізм викликало серйозні суперечності. На виборах 1906 року до влади повернулися ліберали.

На перший план у ліберальній партії висунулося радикальне крило прихильників реформ і соціального прогресу, яке очолив Девід Ллойд-Джордж.

• Припинив декілька страйків, виступивши в ролі посередника

• 1906 – парламент заборонив підприємцям вимагати від тред-юніонів відшкодовування збитків за страйки

• 1906 - компенсація при нещасних випадках на виробництві

• 8-годинний робочий день для гірняків

• пенсії з 70 років

• 1909 – мінімум зароб. платні

• соц. страхування за хворобою, інвалідністю, безробіттям.

Ллойд-Джордж запропонував бюджет, що передбачав підвищення податків з боку заможних верств населення. Це викликало конфлікт з палатою лордів, її права були суттєво обмежені.

1914 р. – прийнятий закон про гомруль Ірландії, але Ольстер виключений з її складу, а початок війни став приводом відкласти виконання закону.

З 70-х років ХІХ ст.. Британія ставила за мету зміцнення та розширення колоніальної імперії.

У 1899 р. британський уряд спровокував англо-бурську війну, яка тривала 2,5 року. Бури здійснювали рішучий опір. Але у 1902 р. війна завершилася приєднанням Трансвааля і Оранжевої до англійських володінь у південній Африці..

Війна обійшлася Англії в 6 ти. убитими, 23 тис. пораненими і 16 тис. померлими від ран. Важке враження здійснили відомості про жорстокість військових у концентраційних таборах. За роки війни від глоду та хвороб у них померло 20 тис. бурів.

Прагнучи зміцнити єдність британської імперії, англійський уряд надавав «білим колоніям» (населеним британськими переселенцями) статус домініонів, тобто самокерованої території.

1867 - Канада

1907 – Австралія, Нова Зеландія,

1910 – Південна Африка

З 1907 року британський уряд почав регулярно збирати імперські конференції для консультацій з домініонами з найважливіших питань зовнішньої та внутрішньо політики.

До кінця ХІХ ст.. – політика «блискучої ізоляції».

Але погіршення міжнародного становища держави, різке зростання військової та промислової могутності Німеччини, її територіальні претензії змусили Англію шукати союзників.

1904 – урегулювавши взаємні територіальні претензії в Африці, Англія уклала військово-політичну угоду із Францією, що отримало назву «Антанта» (сердечна згода)

1907 – Розподіливши сфери впливу в Ірані, Афганістані і Тибеті, угоду підписали Англія і Росія.

Задовго до початку війни британський уряд розпочав озброєння, військові витрати збільшилися втричі. Посилився флот, створена армія.

Росія

У 1894 імператорський престол посів Микола II (1894—1917) — останній представник династії Романових. Його уряд продовжував політику зміцнення самодержавства і його соціальної опори-дворянства. У той же час під впливом марксизму формувався робітничий рух у Росії У російському робітничому русі поступово провідні позиції здобула радикально-політична течія, що ставила своїм завданням революційне захоплення влади і створення соціалістичного суспільства з допомогою державних важелів. Теоретиком російського пролетарського руху виступив В.Ульянов-Ленін (1870—1924). У 1898 за ініціативою В. Ульянова створена нелегальна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На другому з'їзді РСДРП (1903) у партії відбувся розкол на більшовиків (прихильників радикальних заходів) і меншовиків (прихильників реформістського шляху до соціалізму). У 1901 за кордоном виникла Партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка взяла на озброєння народницьку ідеологію. Ліберальний земський рух, що виступав за встановлення конституційного устрою, оформився в 1905 у Конституційно-демократичну партію (кадети).

Поразка Росії у російсько-японській війні 1904-05 поглибила суспільно-політичну кризу в країні, що спричинила першу Російську революцію 1905-07. Революція почалась розстрілом мирної демонстрації робітників Петербурга 9.1.1905 і вилилась у бурхливі виступи робітників, селянства, населення колоніальних окраїн. Найбільшого піднесення революційні події набули під час всеросійського жовтневого страйку 1905.17.10.1905 цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи — російського парламенту. Стихійно почали виникати Ради робітничих депутатів, проводились численні мітинги і демонстрації, виходили демократичні періодичні видання, утворювались політичні партії, профспілки, громадські організації. Більшовики, які намагались шляхом радикалізації соціального руху захопити владу, підняли у грудні 1905 збройне повстання в Москві, яке було придушене урядовими військами. На поч. 1906 Микола II здійснив реформу державного управління, запровадивши Державну Раду як верхню палату російського парламенту. Виборчий закон зберігав суттєві соціальні обмеження на виборах у Раду і Думу. Незважаючи на це, на засіданнях Думи ставились питання глибоких суспільно-політичних реформ. 9.6.1906 Микола II розпустив І Думу і призначив вибори до II Думи. Остання діяла з 20.2. до 3.6. 1907 і була розпущена урядом. Революційні події 1905-07 у Р. не привели до утвердження конституційного ладу в імперії та не розв'язали аграрного питання.

Після розпуску II Державної Думи в імперії було встановлено репресивний режим, який розправився із демократичним і національно-визвольним рухами. Одночасно уряд оголосив вибори до III Державної Думи за новим виборчим законом, який надавав переваги заможним верствам і російському населенню. Для створення соціальної опори серед заможного селянства царський уряд за ініціативою П.Столипіна 9.11.1906 оголосив указ про земельну реформу. Реформа сприяла виходу селян із общини, закріпленню землі у приватну власність, чим значно прискорила капіталістичний розвиток села. Одним з елементів проведення аграрної реформи стало переселення селян, особливо з України, на вільні землі у Сибір і на Далекий Схід. За 1906-12 на окраїни імперії виїхало бл. 1 млн. українців (бл. 40 % усіх переселенців у Р.). Через невміло організоване переселення, відсутність продуктів і медичного обслуговування та непідготовленість місць для переселенців частина з них померла, а частина повернулась в Україну (за деякими дан. — бл. 70 %).

Поразка Революції 1905-07 викликала ідейну кризу в суспільно-політичному русі, наслідком якої було посилення великоруського шовінізму (виникнення чорносотенних організацій) і відмова від радикальних форм суспільних змін (збірник «Вехи»; під ред. П.Струве). Восени 1912 під контролем уряду була обрана IV Державна Дума. Незважаючи на перевагу в ній консервативних сил. Дума поставила ряд питань щодо оновлення суспільного життя. Ініціаторами реформ виступала партія кадетів. Напередодні війни значно посилився робітничий, селянський і національно-визвольний рух.

Міжнародна ситуація почку 20 століття характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за колонії і впливи в різних куточках світу. Росія прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Р. і Японією на Далекому Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Р. зазнала нищівної поразки. За умовами Портсмутського миру 1905 до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією — з іншого, зумовили створення у 1904-07 спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку — Антанти.