17 Листопада король почав воєнні дії проти комунерос, а згодом в околицях Медіни і Ріосеко відбулись перші сутички між королівськими військами і військами Хірони та єпископа Акуньї.

З перемінними успіхами пройшов січень 1521 р., який виявився більш сприятливим для повстанців, ніж для короля. 23 лютого повстанці захопили Торрелебатон (біля Тордесільяса), що справило велике враження на королівських правителів і змусило їх прийняти рішення об'єднати свої сили і атакувати Падилью і Акунью. Королівська армія підійшла до Тордесільяса і після чотиригодинного бою захопила це місто.

Новим місцем перебування хунти став Вальядолід. Дон Педро Хірона був звинувачений у зраді. Панство і міста Галісії, не охоплені рухом комунерос, створили конфедерацію для захисту справи короля і для протидії розвитку цього руху у будь-якій формі. Аналогічну конфедерацію створили андалузькі міста.

Але втрата Тордесільяса і містечка Вільягарсіа (біля Медіни) для комунерос не була серйозною і повстання розгорталося із ще більшою силою. Тому 3 квітня адмірал Варгас повідомив короля, що коли той не повернеться до Іспанії до вересня, то все буде втрачене.

11 Поразка під Вільяларом та її наслідки

Війська повстанців розділилися на дві частини: одна. головна, була розташована у Торрелебатоні, інша, єпископа Акуиьї, на території Толедо При першій частині знаходились Падилья, Мальдонадо, Браво та інші воєначальники, які майже не заважали просуванню військ противника. 22 квітня Падилья видав наказ відступати по дорозі в Торо.

Нарешті обидві армії зустрілись на мосту Ф’єрро, біля Вільялара. але повстанська армія не була готова до бою і почала тікати. Падилья, Браво і Мальдонадо потрапили в полон. Війська повстанців втратили 100 чоловік убитими, 400 пораненими і більше тисячі полоненими Головним ініціатором цієї різанини був домініканський чернець Хуан Уртадо. Падилья, Браво і Мальдонадо були страчені: їм відрубали голови.

Коли у Толедо прийшла звістка про поразку під Вільяларом, вдова Падильї, донья Марія Пачеко. змогла підняти повстання проти королів­ських військ. Повстанці протримались аж до 25 жовтня 1521 р. Пізніше донья Марія добилася, щоб її сину повернули титули та майно батька і повернули чесне ім'я її чоловікові.

16 липня 1522 року Карл повернувся до Іспанії з армією, яка налічувала 4.000 солдатів і з великою свитою фламандських фаворитів. Наміри Карла не залишали сумнівів. Рада почала вести процес за процесом. Було відрубано голови 24 видним діячам руху комунерос. Таку жорстоку розправу дуже погано зустріли в Іспанії. Процеси конфіскація майна та інші заходи продовжувались аж до амністії 28 жовтня, яка не поширювалась на військовослужбовців короля, що перейшли на бік комунерос. а також на деяких інших осіб -- всього 293 особи.

12. Пнтания міжнародної політики

У травні 1521 р. відбулося значне ускладнення політичної ситуа­ції викликане вторгненням французів у Наварру. Французький король франциск, надаючи допомогу Генріху де Лабрі, князю Беарнському а його домаганнях корони королівства, окупував Наврру. 30 червня відбу­лася битва під Ноеном і французи змушені були відступити. Але у ве­ресні французи знову напали на Іспанію і захопили Фуентеррабію та Інші прикордонні пункти, у той час як частина королівських військ була зайнята придушенням повстання в Толедо.

Карл затримувався в Німеччині, де ситуація була дуже складною і заплутаною. Князі-виборці зобов'язали нового імператора підписати компромісну угоду, статті якої обмежували деякі права імператора, і були спрямовані на збереження незалежності від іспанської корони, бо незважаючи на погане ставлення Карла до іспанців, ідеалом його політики був іспаноцентризм. До іспанської корони він приєднував бургундські володіння та Північну Італію. Крім того, вважаючи, що імператорська влада божественного походження, Карл прагнув проводити абсолютистську політику, зміцнювати свою особисту владу, хотів покінчити із самостійністю численних дрібних держав, які складали тодішню Німеччину. Проти такої політики і виникла сильна опозиція з боку німецьких могутніх князів.

Додавалась також і релігійна боротьба, викликана проповідями Лютера і створенням протестантського табору. Карл не бажав змін цер­ковних догм, що стало б причиною того, що він не мав би підтримки, яку йому надавала католицька церква як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Всі ці події мали місце в 1521 р., коли намісники знаходились у дуже важкому становищі і просили короля повернутися до Іспанії.

Ворожа позиція Франції, політичні ускладнення і релігійна боротьба в Німеччині привели до того, що Карл опинився у дуже скрутному матеріальному становищі. Економічні ускладнення носили постійний характер. Частково йому вдалося виплутатися з них ціною таких серйозних конфліктів, як повстання комунерос. Але те, що Іспанія не мала єдності, створювало велику небезпеку у випадку війни з іншими державами. Незважаючи на те, що Карл був родичем Генріха VIII, він не міг розраховувати на підтримку Англії, бо політика англійського короля була досить невизначеною. Римський папа через італійські справи був безумовним ворогом Іспанії, а не союзником. І навряд чи Карл міг спо­діватися на інші сили, крім тих, які могла виставити власне Іспанія та деякі дружньо настроєні частини Германської імперії (Австрія, Німеччина, Фландрія), та ще на свій власний розум, твердість та енергію.

13. Питання про імператорський спадок

Політика Карла зазнала краху не лише в церковному питанні, але й в інших питаннях, які являли для нього особливий інтерес.

У 1531 році Карл провів обрання римським королем свого брата Фердінанда і передав йому феодальну інвеституру на австрійські воло­діння. Здавалось, що це означає підготовку до обрання імператором Фердінанда. Але згодом Карл змінив свої наміри і віддав перевагу сво­єму синові, принцу Пилипу. У 1550 р. Пилип прибув до Німеччини і до­клав багато зусиль, щоб завоювати симпатії німецьких князів. Але Фердінанд рішуче виступив проти намірів свого брата.

У 1553 році Карл одружив свого сина з англійською королевою Марією Тюдор, яка була уже в літах. Це одруження ознаменувало період антипротестантської політики в Англії.

У 155$ р. відбулася ще одна подія: тітка Марія, правителька Нідерландів, відмовилась від свого поста -- і це місце зайняв Пилип. Через декілька місяців (1556 р.) Карл відмовився від іспанської корони на користь Пилипа. У тому ж році він передав Пилипу всі Бургундські володіння (Нідерланди). Так здійснилась концентрація іспанських і бургундських володінь у руках Пилипа II з одночасним розривом політичної унії між Іспанією та германськими державами, що викликало велику плутанину і безладдя.

14. Колоніальна експансія

У період правління Карла І освоєння Вест-Індії відбувалося швидкими темпами. На 1517 рік уже були відомі Антильські острови і острови Мексиканської затоки, частина Флориди, більша частина Центральної Америки, береги сучасної Колумбії та Венесуели, південно-східне узбережжя аж до Ріо де ла Плата.

У 1519 році командир ескадри Еспіноса заснував місто Панаму і обстежив перешийок, а Уртадо з моря обстежив узбережжя аж до Нікайської затоки. У 1521 р. Хіль Тонсалес відкрив Нікарагуа, відвідав озеро з тією ж назвою, а пізніше піднявся до гирла річки Улеа (Пуерто Кабальйос) і кінця Гондураса (1524р.). А Франсіско Фернандес де Кордова заснував міста Нуева Гранада і Нуево Леон.

Перша подорож на Юкатан відбулася в 1517 р. під керівництвом вищезгаданого Ернандеса або Фернандеса де Кордова, якого послав правитель Куби Веласкес. Тут перші іспанці познайомились з високою цивілізацією народів майя. У 1518 р. була організована друга експедиція на Юкатан, яку очолив Грихальва, Після Юкатану він відправився до Тампіко (Пануко), яке згодом назвали Новою Іспанією.

Третю експедицію на Юкатан очолив естремадурець Ернан Кортес у 1519 р. Там він виграв першу битву на річці Табаско і підкорив місцевих вождів. Пливучи вздовж узбережжя, 21 квітня він висадився у місцевості: на якій пізніше виросло місто Веракрус. Тут його відвідав місцевий правитель, залежний від імператора, резиденція якого знаходилась у місті Мехіко. Отримавши повідомлення про прибуття іспанців, імператор Монтесума спробував відвернути небезпеку, що насувалась, відправивши Кортесу багаті дари (головним чином золото) з проханням відмовитись від подальшого просування в середину країни.

Та подарунки і відомості про багатство Мексики лише розпалили загарбницькі устремління Кортеса, який залишив прохання імператора без уваги і почав просуватися в середину країни, прагнучи захопити Мексику. Згодом він досяг свого і імператор Монтесума визнав свою залежність від іспанського короля і зобов'язався сплачувати йому податки. Кортес залишився в столиці як губернатор.

Але в травні 1520 р. в Мехіко відбулося народне повстання і Кортес із своїми військами змушений був залишити місто. Через декілька місяців, отримавши нове підкріплення від своїх співвітчизників і деяких місцевих племен, Кортес підкорив всю територію між Попокатепетлем і Ситлалтепетлем. Мехіко ж він зміг зламати лише 13 серпня 1521 р. після численних боїв. 15 жовтня 1522 р. Кортес був офіційно призначений намісником короля у Новій Іспанії.

Кортес не зупинився на досягнутому і організував ще декілька експедицій.

Іспанці прагнули відшукати у північній частині Мексиканської за­токи морське сполучення між двома океанами. У 1520 р. і у 1526 р. до Флориди з цією метою були відправлені експедиції, які очолювали Понсе де Леона і Васкес Аїль Йона, та бажаних результатів ці експедиції не принесли. З 1530 р. по 1543 р. відбулося багато подорожей, але знайти найкоротший шлях до Азії таки не змогли.

У 1526 р. іспанці ближче познайомились з Перу (перша експедиція до Перу була в 1522 р.) і дізнались, що це була велика імперія, цивілізована і дуже сильна і для її завоювання необхідні будуть значно більші військові сили, ніж ті, що вони мали. Тоді естремадурець Пісарро виїхав до Іспанії, де зустрівшись з королем, 21 червня 1529 р. уклав угоду, за якою Пісарро призначався намісником Перу, Дієто Альмагро, професійний військовий, -- намісником Тумбеса, Фернандо де Лука, духовна особа, -- єпископом Тумбеським і морський офіцер Руїс -- командуючим іспанськими морськими силами в районі Перу. Пісарро одержав у своє розпорядження артилерію і кінноту.

У січні 1531 р. Пісарро почав військову експедицію проти Перу, а 6 січня 1535 р. заснував місто Сьюдад де лос Рейєс, яке пізніше назвали Лімою.

В останні роки царювання Карла І були здійснені значні завоювання і на схід від Перу. А якщо додати до цих завоювань ті, що відбулися пізніше, то виявиться, що до другої половини XVI ст. іспанцями була завойована майже вся північна частина Південної Америки.

Пояснення до теми:

1. Ліга -- міра довжини, приблизно 5,5 км.

2. Алкальд -- голова міського самоуправління. Ронкільйо був алкальдом Самори.

3. Коннетабль -- головнокомандуючий військами короля.

Питання до теми:

1. Причини виникнення могутньої держави на Піренейському півострові.

2. Яку політику проводив Карл І?

3. Імперські вибори, що ви про них знаєте? .

4. Результати засідання кортесів в Сантьяго і Коруньї.

5. Причини повстання комунерос, їхня "програма".

6. Суть політичних актів Авільськоі хунти.

7. Причини поразки повітання.

8. Міжнародна політика Карла І. Питання про імператорський спадок.

9. Колоніальна експансія в період правління Карла І.

Тема для самостійного опрацювання:

1. Колоніальні завоювання у Новому Світі в період правління Карла І.

Література:

1. Альта ми ра- и-Кревеа Р. История Испании,-М.: Иностр. лит-ра, 1951, т.2.

2. Испания й Португалия. ( под ред. Петрова Н.А.). -- М.: ОГиЗ, 1947.

3.Малидович И.П. История открьітия й исследования

Центральной й Южной Америки. -- М.: Мьісль, 1965. А. Проблеми испанской истории. -- М.: Наука, 1984.

5. Нізіогіа (Іе Езрапа ( зеїессіоп гіе Іесцігаз). -- Ьа НаЬапа: РиеЬІо у Егіисасіоп, 1980.

Розділ VIII. Правління Пилипа ІІ

1. Початок правління Пилипа П

Пилип II став королем Іспанії у 29 років (1556-1598 рр.). Першим його політичним наставником був батько, який дуже рано вирішив доповнити теоретичне навчання сина практичним досвідом, дозволяючи йому брати участь у політичних справах. У листі до кардинала Тавери, регента Іспанії, 1 травня 1543 р. Карл наказував проконсультуватися з Пилипом з приводу справ інквізиції "так, як він робив раніше з ним самим". І дійсно, в період перебування Карла в Німеччині, Пилип керував країною разом з кардиналом Таверою, секретарем Франсіско де лос Кобосом та єпископом Фердінандом Валь’есом, який був тоді головою королівської ради. Згодом Карл вирішив як для реалізації своїх планів, так і для розширення досвіду свого сина послати його в ті країни, які рано чи пізно повинні були потрапити під його управління. Так, Пилип відвідав Італію (1548 р.), Фландрію (1549 р.). Німеччину (1550 р.). Після того, як зруйнувався план Карла про передачу імператорської корони сину, Пилип знову повернувся до Іспанії (1551 р.) як регент.

У 1543 р. Пилип одружився із своєю кузиною, португальською принцесою Марією. Але цей шлюб не був тривалим: народивши сина дона Карлоса, Марія померла. Удівство Пилипа було використано імператором Карлом для нової політичної комбінації, він одружив свого сина з англійською королевою Марією, дочкою Генріха VII та іспанської інфанти Катерини. Суспільна думка Англії була проти династичного союзу з Іспанією. Крім того, сильна протестантська партія, що утворилася в Англії, обов'язково повинна була стати противником змін політичного курсу, які цей шлюб передбачав. Треба сказати, що Марія була завзятою католичкою і дуже хотіла виправити те, що зробив її батько, і навіть вжити суворих заходів щодо протестантів. Пилип деякий час прожив в Англії, прагнучи завоювати симпатії своїх підлеглих. Деякою мірою він домігся прихильного ставлення місцевої аристократії і в 1554 р, Англійський парламент затвердив залежність англійської церкви від папи, а англійська аристократія прийняла присягу, стоячи перед королівським подружжям на колінах.

29 серпня 1555 р. Пилип за викликом батька залишив Англію і повернувся туди лише в березні 1557 р. За цей період Пилип отримав від батька Нідерланди, графство Бургундське та іспанську корону. Напочатку його царювання в Іспанії найдовіренішими особами були герцог Альба (тоді віце-король Неаполя) і Руй Гомес де Сильва. За ініціативою останнього Пилип оточив себе групою радників, серед яких були єпископ Гранвела (пізніше кардинал), дон Бернардино де Мендоса, дипломат Манріке де Лара та інші великі діячі.

Політична історія 42- річного правління Пилипа II дуже багата на важливі події і дуже тісно пов'язана із загальною історією Європи, тому її важко подати коротко. У той же час політичні і релігійні пристрасті надали настільки тенденційного забарвлення майже всім діям Пилипа II, що, як говорить один історик, "важко знайти іншого такого короля, як Пилип, який би так суперечливо був оцінений".

2. Війна з папою.

Спадщина, яку отримав Пилип, складалася із дуже суперечливих і небезпечних проблем. Ворогування із Францією, ворожа іспанцям прихована течія в Італії, яка збільшилась після того, як 23 травня 1535 р. папою був обраний кардинал Караффа (Павло IV), рішучий противник Іспанії; ворожнеча з боку протестантів у Нідерландах та в Англії -- все це дуже ускладнювало розв'язання завдань, які стояли перед новим королем.

Можливо, однією з найважливіших проблем у діяльності нового короля була боротьба за цілковиту перемогу католицизму. Досягненню цієї мети він підкорив всю свою внутрішню і зовнішню політику. Але це не заважало йому відрізняти інтереси церкви від чисто політичних інтересів папи -- одного із світських государів Італії. Вони неодноразово стикалися з інтересами іспанців, особливо із загарбницькими планами Пилипа, як це було за часів Карла.

Другою причиною конфлікту з папою було питання про управління іспанською церквою. Тому не випадково, що військова історія царювання Пилипа відкривається саме війною з папою Павлом IV. Відповідальність за неї однаковою мірою несуть обидва государі. Папа мав невгамовний характер і легко підкорявся найнижчим політичним пристрастям. Разом з тим, Пилип II, який так ревно ставився до своєї влади в Іспанії та Італії, а також до божественного походження свого титулу, не зробив нічого для запобігання конфлікту.

Павло IV почав із того, що відлучив Карла і Пилипа від церкви і оголосив про позбавлення Пилипа неаполітанської корони, називаючи його клятвопорушником, бунтарем і розкольником. Пилип, який у цей час знаходився у Фландрії, негайно заборонив ввозити папські булли до Іспанії під страхом покарання. Карл заохочував Пилипа до таких заходів.

Папа звернувся по допомогу до французького короля Генріха II і до турецького султана. Почалася війна, яка дуже швидко закінчилася. Герцог Альба разом із своїм союзником Марком Антоніо Колонной зайняв папські володіння і погрожував взяти в облогу Рим. Французька армія під командуванням Гіза вдерлася до Італії і мала ряд сутичок з іспанцями. Але незабаром вона була відкликана Генріхом, якому були потрібні всі військові резерви для ведення війни на півночі Франції. Залишившись на самоті, папа при посередництві Венеції підписав з Пилипом II мирний договір, (Кави, вересень 1557 р.), набагато вигідніший за той, на який можна було сподіватися.

Та боротьба між Павлом IV і Пилипом ІІ продовжувалась, але вже іншими засобами. Наприклад, папа використовував свій вплив на внутрішні справи іспанського духовенства, яке було більш реалістичним, ніж папістським, що було доведено фінансовою допомогою королю під час війни. Відлучення Карпа V і Пилипа ІІ від церкви було знято лише після того, як папою став Пій IV, прихильник іспанської орієнтації (1559 р.).

3. Війна з Генріхом II Французьким

Під час війни папи з Пилипом II імператор Карл V, щоб утримати на деякий час французького короля Генріха II від союзу з папою, в лю­тому 1556 р, підписав з ним мирну угоду у Воселлі. Але незабаром Ген­ріх порушив її, отримавши нове запрошення з боку папи.

Порушення примирення у Воселлі Генріхом II і викликало війну, яка не обмежувалася лише Італією. Коли герцог Гіз вів війну з герцогом Альбою в Італії, у липні 1557 р. у Північну Францію увійшла змішана англо-іспанська армія в 50.000 чоловік. Об'єднаною армією командував герцог Савойський (Мануел Філіберто). Метою герцога було оволодіння Сен-Кантоном. Після взяття цієї фортеці шлях на Париж був відкритий. Герцог Савойський прагнув увійти у Париж і захопити його (цього ж хо­тів і Карл), але Пилип II почав коливатися. Він знав про стійкість і єдність французького народу, крім того, не міг розраховувати на постійність англійської підтримки і, нарешті, боявся, що для підтримки ком­панії не вистачить коштів. Англійці дійсно залишили його, і Пилип не зміг одержати із своєї перемоги тієї користі, на яку він так розраховував спочатку.

Генріх II звернувся по допомогу до герцога Гіза, який напав на англійські міста у Північній Франції -- Кале і Гіз. Передбачаючи таку ситуацію, Пилип знову звернувся до англійців, але допомога так і не прибула; і обидва міста потрапили до рук герцога Гіза. Гіз окупував Фландрію і пішов на Брюссель. Іспанцям довелося б дуже важко, якби французькі війська генерала Терма не були розбиті під Гравеліном гер­цогом Савойським при підтримці англійської ескадри чисельністю в 11 кораблів. Незважаючи на цю перемогу, Пилип схилявся до укладання миру. Відсутність грошей і напад турків на Балеарські острови змусили Пилипа швидко закінчити війну» і уже в жовтні відбулися перші переговори між іспанськими і французькими представниками. 17 листопада 1558 р. померла англійська королева Марія і на престол вступила її сестра Єлизавета. І це остаточно схилило Пилипа до миру, Генріх II також прагнув миру. 2 квітня 1559 р. у Като-Камбрезі була підписана мирна угода на важких і принизливих для Франції умовах3.

4. Війна з турками та африканськими племенами

Береги Андалузії Валенсії і Балеарських островів могли у будь-який час зазнавати нападів з боку туніських, алжирських та турецьких морських розбійників. Крім того, політика Франції і навіть самого папи аж ніяк не сприяла припиненню турецького морського розбою» навпаки, підтримуючи різних африканських князьків, вони укладали союзи з ними.

Коли Драгут (наступник Барбаросси) захопив острів Хельвес і три території Триполі, що належали ордену іоанітів, Пилип вирішив спорядити велику військову експедицію. Для цього він зробив великий галерний флот, виставлений головним чином Венецією, на якому були війська з Іспанії, Італії та Німеччини. Але через погану організацію і безперервну тяганину, що викликалась необхідністю узгоджувати кожне рішення з королем, експедиція втратила багато часу і прибула на місце тоді, коли вже були створені несприятливі умови.

Експедиційними військами командував герцог Медіначелі, а галерним флотом -- адмірал Хуан Андрес Доріа. Спочатку експедиційні сили легко захопили острів Хельаес, але згодом, у березні 1560 р. іспанська ескадра була розгрошіена турецьким флотом. У 1561 р. друга іспанська ескадра була розкидана непогодою.

У 1564 р. алжирський король узяв в облогу Масалківір. Для оборони цієї фортеці була споряджена нова експедиція під керівництвом дона Альваро де Басана, який змусив противника зняти облогу і відбив Пеньйон де ла Гомера. Крім того, він наказав перекрити вхід у річку Мартин (Тетуан) затопленими бригантинами, навантаженими камінням, що робило неможливим морський розбій для марокканців.

У 1565 р. мальтійські лицарі звернулися до християнських держав по допомогу для ведення війни з турками, які оточили острів. Пилипу II дуже хотілося надати їм підтримку, але він змушений був зважати на відсутність коштів і солдатів. На щастя для мальтійських лицарів, до них поспішив Гарсіа де Толедо, віце-король Неаполя, людина дуже енергійна і рішуча. Незважаючи на значні труднощі, він зміг послати на Мальту дві військові експедиції, які змусили турків тимчасово зняти облогу острова.

Ця незначна перемога іспанців зашкодила туркам перетворити західну частину Середземного моря на турецьке море, але вона не зруйнувала військової могутності Константинополя. Так, уже в 1569 р., коли знову з'явилась велика загроза острову Кіпру, який належав Венеції, для боротьби з турками і за ініціативою папи була створена спеціальна ліга, до складу якої входили Іспанія, Венеція і папа.

У хрестовому ході взяв участь сильний флот у складі 264 кораблів, на якому знаходилось 79.000 матросів і солдатів. Хід очолював набожний син Карла І дон Хуан Австрійський. Флот вийшов із Мессини і рушив до берегів Греції, де в затоці Лепанто зустрівся з турецьким флотом. 7 жовтня 1570 р. почалась велика морська битва, яка закінчилась повною перемогою християнських сил. У цій битві брав участь М. де Сервантес.

Іспанія і цього разу врятувала західно-європейські країни від турецької небезпеки, зрозуміло, не без користі для себе, бо Пилип II, як і його батько Карл І, прагнув використати навіть цю небезпеку для того, щоб закріпити свою владу в Європі. Але цього разу із одержаної при Лепанто перемоги Пилипу не вдалося дістати всі ті вигоди, на які він розраховував. Пилип не став продовжувати кампанію проти турків і видав наказ дону Хуану йти походом на Туніс. Для прийняття такого рішення було декілька причин: після смерті папи Лія V похитнулась міцність ліги; Венеція спробувала укласти угоду із турецьким султаном; відбувалися дуже важливі події у Голландії, які вимагали великих військових витрат. Не отримавши від Пилипа підтримки, дон Хуан змушений був відбути до Тунісу в жовтні 1573 р., де захопив столицю. Там він почав мріяти про створення імперії у Північній Африці. Але Пилип і цього разу зруйнував його плани, наказавши зрити всі укріплення Туніса. Дон Хуан відмовився виконати королівський наказ і залишив у фортеці гарнізон із 8.000 іспанців. Але пізніше дон Хуан змушений був відмовитись від своїх намірів, бо Пилип рішуче відмовив йому в будь-якій допомозі. Через рік Туніс і Ла Колета знову були під владою Туреччини.

У цій ситуації Пилип II, на відміну від дона Хуана Австрійського, який прагнув захопити Константинополь і відновити Візантійську імпе­рію, вирішив обмежити військові дії африканським узбережжям і відкликав дона Хуана, відправивши його намісником у вируючі Нідерланди.

5. Повстання морисків в Андалузії

Законодавчі обмеження по відношенню до морисків, введені ще в епоху Католицьких государів, продовжували безперервно збільшуватися цілою низкою нових королівських указів та інквізиторських суворих за­ходів. Мориски гранадського королівства були людьми працелюбними, чесними і відданими короні. У період руху комунерос вони залишились на боці короля. Слід підкреслити, що мориски жили на півдні Іспанії у районах з добре розвиненою промисловістю і торгівлею. Серед городян тут різко визначалась класова диференціація. Тому багаті південні міста Іспанії ухилялись від активної участі у повстаннях комунерос.

Гранадський канонік Педроса писав у той час про морисків так: "Вони і їхні вчинки відзначалися високою моральністю, договори і зо­бов'язання виконувались ними з великою чесністю, по відношенню до бідних вони дуже щирі. Серед них мало нероб і багато трудівників". Недивлячись на це, іспанське населення їх недолюблювало. Щирість мо­рисків по відношенню до християнської релігії піддавалась сумніву, і той же Педроса додавав, що вони "християни лише зовнішньо, а насправді мориски", що вони слабо поважали неділі і церковні свята і ще менше  таїнства християнської віри. З цієї причини серед духовенства існувала сильна течія, яка прагнула вжити до морисків суворих заходів.

7 жовтня 1526 р. було видано едикт, який забороняв морискам говорити арабською мовою, носити національний одяг, робити обмивання, носити зброю, вживати нехристиянські імена; заборонялось надавати притулок ненаверненим мусульманам, як вільним, так і рабам. Крім того, здійснювався спеціальний контроль за тим, щоб не проводились мусульманські обряди, у деяких поселеннях вводились християнські школи для дітей морисків і, нарешті, у Гранаду із Хаена перевели інквізиційний трибунал з метою суворого переслідування віровідступників.

У 1565 р. був підтверджений наказ 1526 р. і переслідування, які почалися з цього часу, а також свавілля судових палат примусили багатьох морисків або тікати до Африки, або ховатися в гірських районах. Через декілька років до наказу додалися нові пункти по обмеженню щодо морисків.

Призначення Педро де Деси, члена верховного радника інквізиції, на посаду голови гранадського суду остаточно переконало морисків, що чекати більше нічого. Капітан-генерал, маркіз де Мондехар, який добре знав морисків, виступав проти таких заходів, але до його думки ніхто не прислухався. 1 січня 1567 р. був оголошений едикт. Хвилювання серед населення, викликані едиктом, були такими великими, що навіть Деса радив впроваджувати обережніші заходи і пом'якшити форму нового закону. Герцог Альба і командор ордена Алькантари, дон Луїс де Авіла, висловились за відстрочку введення едикту в дію, але едикт все-таки було введено.

Повстання морисків було дуже небезпечним: з одного боку, в цьо­му районі було мало зброї і військ; з іншого  було цілком очевидно, що морискам допоможуть бербери, алжирці і навіть турки. У квітні 1568 року відбулися перші сутички і мориски звернулися по Допомогу до фецького короля. А в грудні цього ж року почалося повстанця.

Повстанці обрали своїм королем нащадка Омейядів, дона Ернандо де Кордоба і де Валор, який взяв арабське ім'я Абен Гумейя. Та мориски, не задоволені тим, що він чинив опір будь-яким ексцесам по відношенню до іспанського населення, убили його і замінили новим королем Адала Абенабо. Мориски займали зручні позиції у гірських районах Гранади, мали велику чисельність, і їхні ряди уже поповнились турками і алжирцями. Повстання розрослось, і охопило район від Альпухарри до гір Альмерії, з одного боку, і Малагу  з іншого. Капітан-генерал Мондехар з великими труднощами зібрав військові сили і, використовуючи військові успіхи та політику обіцянок, зміг заспокоїти повстанців. Але Деса виступив проти політики Мондехари і наполягав на своїй непримиримій точці зору. Іспанські солдати грабували і жорстоко переслідували та вбивали навіть тих морисків, яким капітан-генерал видав спеціальні посвідчення про недоторканість. Незадо­волення і прагнення помсти спалахнули з новою силою. Замість Мондехара тепер військами командував дон Хуан Австрійський (березень 1569 р.), який зібрав значну армію для війни з морисками, підтягнувши війська з Неаполя, і установив морську блокаду узбережжя.

Але кампанія проти морисків затягувалася, незважаючи на наказ короля "вести війну вогнем і мечем". Це пояснювалося нестачею коштів на утримання військ. У середині січня 1570 р. дон Хуан активізував свої дії і зміг отримати ряд перемог. Керівник повстання король морисків Абенабо до березня 1571 р. продовжував утримуватися в горах. В березні він був убитий одним бандитом, який виторгував собі за це убивство помилування. Смерть Абенабо поклала кінець Повстанню. Боротьба із повсталими морисками була особливо кривавою через звірства іспанських солдатів. Ті учасники повстання, що залишилися в живих, і ті мориски, які взагалі не брали участь у повстанні, були переселені у різні райони Естремадури, Леона, Галісії, КастиліЇ і Севільської провінції.

6. Повстання в Нідерландах

Правління Пилипа II з деякого часу викликало невдоволення на півночі Нідерландів, у Фландрії і у південних провінціях. Причини неза­доволення були дуже різні. Деякі з них були схожі на ті, що викликали повстання комунерос у Кастилії. По-перше, це призначення іноземця, кардинала Гранвели, першим міністром регентши Маргарити Пармської (позашлюбна дочка Карла І) і зволікання з перебуванням у країні іспан­ських військ. Все це розглядалось як замах на права і свободи фламанд­ського народу.

До цього додалися й інші причини: реформа місцевого єпископату, яка складалась із того, що Пилип створив 14 єпископатів (1561 р.), замість колишніх чотирьох для того, щоб тримати міцніше, у своїх руках духовенство і щоб мати більшість відданих йому голосів у генеральних штатах, що викликало незадоволення і духовенства і генеральних штатів; відомості про відповідні статті договору між Пилипом II і Генріхом П Французьким, укладеного у Като-Камбрезі; побоювання можливого встановлення інквізиції на іспанський зразок; і, нарешті, спроби централізації, які робив Пилип під час свого перебування у Фландрії і які після його від'їзду виявились у повній зневазі до національних зборів (генеральних штатів) і до державної ради, яку він сам створив як дорадчий орган при своїй сестрі Маргариті Пармській.

Всі ці причини поглиблювались антипатією Пилипа до фламандців, які відповідали йому тим же. Незалежна поведінка деяких місцевих аристократів дуже зачіпала короля. Пилип почав з підозрою ставитись де їхньої лояльності, а особливо до поведінки принца Вільгельма Оранського, правителя Голландії і Зеландії, і графа Егмонта, правителя Фландрії і Артуа. Роздратування Пилипа проти Оранського вилились у сильні дорікання. Король назвав його єдиним винуватцем у тих труднощах, з якими королю довелося зустрітися у генеральних штатах.

Два радника Пилипа II: один з Іспанії (герцог Альба), а другий у Фландрії (кардинал Гранвела), переконували короля вжити рішучих заходів особливо проти протестантів (кальвіністів), які після змушеного виведення іспанських військ піднеслися духом і почали відкрито правити свої богослужіння і слухати своїх проповідників. Незважаючи на наказ Пилипа про припинення протестантського богослужіння, фламандський уряд відмовився його виконувати, та і сама правителька вважала дуже небезпечним наполягати на виконанні наказу Пилипа II.

Фламандське панство, незадоволене діями Гранвели, направило до Іспанії свого представника барона де Монтіньї для вручення скарги королю. Але король залишив цю скаргу без уваги. На знак протесту герцог Оранський і граф Егмонт відмовились від своїх посад радників (1563 р.), а фламандське панство відправило Пилипу декілька листів, в яких висувалась вимога про відставку Гранвели. Лише в 1564 р. Гранвела дістав відставку. Але цей захід не приніс спокою. Зловживання і насильства, які чинили поплічники Гранвели, продовжувались, підтримувані таємно самим королем. Інквізитор Тотельман доходив до того, що судив без будь-якого слідства людей, відомих своєю прихильністю до католицизму. Незадоволення всіх соціальних груп населення значно виросло і релігійна боротьба різко загострилась.

Місцеве панство, пересвідчившись, що відставка Гранвели нічого не дала, знову направили до короля свого представника, графа Егмонта в січні 1563 р. Король пообіцяв виправити недоліки в управлінні країною, але на ділі він запропонував правительці стежити за суворим виконанням указів» які були видані раніше, особливо тих, які були спрямовані проти протестантів, тобто саме тих наказів, проти жорсто­кості яких спеціальна комісія із фламандських єпископів і теологів посилала подання. Але з цього питання король прийняв тверде рішення. З Листа Пилипа до сестри витікає, що він готовий був спалити, якщо буде потрібно, 60.000 чи 70.000 чоловік для викорінення єресі у Фландрії.

Багато переслідуваних емігрувало до Англії, інші відкрито висловлювали свій протест на зборах і в спеціальних брошурах. Найсильнішим був протест чотирьох міст Брабанта, представники яких заявили на засіданні верховного трибуналу, що у постанові інквізиції є замах на свободи. Середнє панство, серед якого було багато кальвіністів, утворило у Бреді спеціальну лігу або союз боротьби з інквізицією у листопаді 1565 р. Відміни інквізиції вимагало багато чиновників. Нарешті, те ж саме радили навіть правителька і Гранвела у своєму листі з Рима в січні 1566 р. Члени ліги представили герцогині Маргариті подання, в якому просили пом'якшити едикт проти єретиків. Учасники ліги влаштували цілий ряд свят з приводу отриманої перемоги, широко використавши терпимість правительки, і довели до краю кальвіністські проповіді і маніфестації, незважаючи на те, що в лізі брали участь і католики. На одному з таких свят учасники ліги прийняли прізвисько гезів -- "убогих", яким у подальшому будуть називатися всі повстанці.

Правителька направила до Іспанії двох представників, маркіза Бергена і барона де Монтіньї, із звітом про ситуацію в країні і з проханням затвердити прийняті нею рішення. Король не дав прямої відповіді, і тоді гези, схвалені Оранським, який таємно підбурював їх, почали погрожувати повстанням (липень 1566 р.). А в цей момент була отримана відповідь короля. Він погоджувався відмінити інквізицію, покладаючи переслідування єретиків на єпископів, і амністувати ув'язнених. Питання про зміну едикту проти протестантів залишилось невирішеним. Недостатність цих поступок, враховуючи збуджений стан суспільства, привела до того, що гези почали готуватися до боротьби. Нижчі верстви Антверпена, Сент-Омера, Малина, Валансьєна та інших міст, бунтуючи, почали грабувати католицькі церкви, віддавалися різного роду безчинствам, не звертаючи уваги на спроби багатьох вождів гезів-лютеран зменшити їхній запал.

Ці події призвели до суперечностей між лігою і католицькими па­нами, які, наприклад, Егмонт, де Монтіньї, Горн, Аршот та багато інших, були не лише ображені у своїх релігійних почуттях, але й боялися панування протестантів. Тому вони надали правительці підтримку своїми військовими силами. У 1567 р. заворушення були придушені за допомогою зброї.

Дізнавшись про всі події, король вирішив поїхати до Фландрії і здійснити найсуворіші заходи для установлення там спокою і для пока­рання місцевого панства, яке він вважав винним у безчинствах. Але, ко­ли підготували сильний флот і велику армію, король заявив, що не може поїхати до Фландрії особисто і що замість нього їде герцог Альба. Це означало перехід до політики військових репресій. Оранський, який зав­часно довідався про наміри короля, спробував організувати опір, але проти рішуче виступив Егмонт. Залишившись самотнім, Оранський поспішив сховатися у своїх володіннях в Німеччині. Втекло і багато інших протестантів.

Герцог Альба прибув до Брюсселя 22 серпня 1567 р. на чолі 10-тисячної армії, яка складалась із італійців та іспанців. Лише це одне відроджувало невдоволення фламандців. Герцогом Альбою були прийняті спеціальні заходи по зменшенню безладдя. Він створив спеціальний "трибунал із розслідування безладдя", названий у народі "кривавим трибуналом"; обманом та хитрощами були схоплені найзнатніші фламандці на чолі з Егмонтом і Горном, а потім страчені кривавим герцогом. У деякі дні трибунал засуджував до страти до 500 чоловік. Таким чином, Альба терором повністю паралізував активність жителів. І окремі виступи герцога Оранського та його брата Людовика Нассауського не мали ніякого відгуку серед місцевого населення.

І все ж політика герцога Альби не мала майбутнього. Коли в 1572 році він увів спеціальним декретом нову податкову систему, терпіннюнароду прийшов кінець. Повстання морських гезів 1 квітня 1572 р, було сигналом до повстання всіх північно-західних провінцій (Голландія, Зеландія, Утрехт, Гельдерн, ОверІссель). Повстанці користувалися під­тримкою Англії і Франції і поклялися бути вірними королю і обрали правителем Оранського. Трохи раніше Людовик Нассауський заволодів на півдні країни Монсом (травень 1572 р.). Наляканий розмахом повстання, Альба відмінив декрет про податки, але уже було пізно. . Оранський з армією прибув у Фландрію. Положення іспанців значно погіршилося. Та раптом Франція не стала підтримувати повстанців -- і повстання зазнало поразки. Ця тимчасова поразка пояснюється не релігійними війнами у Франції, коли над гугенотами отримала гору католицька партія (Варфоломіївська ніч, 24 серпня 1572 р.), а тим, що поява найманих військ Орлеанського, які представляли не меншу загрозу, ніж іспанські війська, для багатих нідерландських міст, змусило жителів міста тимчасово відійти від руху.

Репресії були жорстокими і не брались до уваги ні стать, ні вік, ні становище. Були пограбовані навіть католицькі церкви. Свавілля і безчинства солдатів Оранського також сприяли поразці повстання. Лише декілька голландських міст продовжували чинити опір. Проти них виступив сам Альба, який в цей час пробував організувати вбивство герцога Оранського. Та в жовтні 1573 р. прийшов наказ короля про зміщення герцога з посади правителя.

На цю посаду призначався дон Луїс де Рекесенс, великий командор Кастилії. Він повинен був розрядити важку обстановку, що склалася у Фландрії. Але це рішення короля запізнилось. У листах до Пилипа II дон Луїс писав про нестачу грошей, що зробило . неможливими військові операції; що більшість багатих городян співчували повстанцям, хоч і залишалися вірними королю; що необхідно було пробачити повстанців, але з вини герцога Альби тепер це зробити неможливо, бо повстання дуже розрослося і його важко буде придушити; що причини повстання мали в основному політичний характер; нарешті, що розвал в управлінні країною був великий і поглинав без будь-якої користі гігантські кошти (ЗО грудня 1573 р.).

Військові дії, які проводив Рекесенс, були дуже невдалими. Але він зміг заволодіти голландськими землями, і завдяки деяким вдалим заходам, одержав ряд важливих перемог. На початок 1576 р. військове становище сприяло іспанцям. Але у зв'язку із новими фінансовими труднощами і невиплатою грошей знову виникли солдатські заколоти. Рекесенс готувався вжити рішучих заходів проти заколотників, алераптом захворів, а через декілька днів помер у ^Брюсселі (5 березня 1576 Р.).

7. Правління дона Хуана Австрійського.

Рекесенс помер у дуже несприятливий момент. Заколот у військах швидко поширювався. Державна рада вирішила озброїти місцевих жителів. Таке рішення викликало небезпечне двоєвладдя і надало повної свободи діям заколотних військ. В Антверпені відбувся новий великий заколот, який завершився повним пограбуванням міста.

Фламандські провінції (за винятком Люксембурга), а також Голландія та Зеландія .підписали так зване "Гентське замирення" (листопад, 1576 р.), спрямоване на об'єднання сил для вигнання іспанців і встановлення стародавньої автономії.

Прагнучи досягти угоди, Пилип II призначив наступником Рекесенса дона Хуана Австрійського. На початку листопада дон Хуан прибув до Люксембурга і його першим політичним актом було визнання "Гентського замирення" і підписання угоди, яка спочатку називалась "Брюссельське об'єднання", а пізніше "Вічний едикт", де говорилось про виведення іспанських військ, установлення всіх свобод, підтримка католицької церкви, затвердження Оранського правителем Голландії і Зеландії і припинення релігійних переслідувань.

Але дон Хуан прибув у Нідерланди не лише для того, щоб визволити Іспанського монарха з того важкого становища, у яке він потрапив. Дон Хуан мріяв про вторгнення до Англії. На це його штовхали не лише честолюбство і прагнення військової слави, але і впевненість у тому, що повстанці саме в Англії знаходили собі головну підтримку. Дізнавшись про проект, а також про те, що дон Хуан веде за його спиною переговори з папою, Пилип ЇЇ відмовився підтримати проект і видав наказ вивести Іспанські війська. До того ж "Вічний едикт" не виправдав надій короля.

Враховуючи досвід недалекого минулого, відсутність коштів та ряд інших причин, Пилип II не відмовився від спроб досягти угоди з генеральними штатами Фландрії. Він вимагав, щоб дон Хуан продовжував переговори. В результаті угода була досягнута і підписана іспанським правителем 23 вересня 1577 р. Між тим король при посередництві Гранвели вів переговори про заміну дона Хуана Маргариток» Пармською^ популярність якої у Фландрії могла принести користь. Герцогиня прийняла пропозицію, але хвороба затримала Її від'їзд, а у Фландрії в цей час події почали, розвиватися в Іншому руслі. Під впливом Оранського генеральні штати переглянули угоду і висунули нові умови. Король зрозумів, що конфлікт не можна вирішити мирним шляхом І віддав наказ про повернення до Фландрії військ, які свого часу були звідти виведені на основі "Вічного едикту". Дон Хуан отримав цей наказ майже одночасно з ультиматумом генеральних штатів. Скориставшись ультиматумом, дон Хуан оголосив про розрив переговорів і 2 жовтня направив свої війська до Люксембурга.

У перших числах грудня 1577 р. дон Хуан уже привів у бойову готовність частину своєї армії. Фламандці уклали з англією угоду про допомогу людьми і грошима, і війна почалася. Спочатку дон Хуан отримав ряд значних перемог, але його зупинила нестача коштів, які король не присилав, в той час як сили Орлеанського постійно і. збільшувалися. Пригнічений такими подіями, дон Хуан захворів і помер 1 жовтня 1578 р. У цей час Іспанія володіла лише південно-східною частиною фламандських провінцій -- Намюр і Люксембург.

8. Фарнезе та його наступники. Відокремлення Нідерландів.

Наступником дона Хуана став Олександр Фарнезе, досвідчений воєначальник, а також розумний та хитрий політик. Скориставшись розбіжностями у ворожому таборі між католиками і протестантами, Фарнезе зміг привернути на свій бік перших, які підписалися під офіційним визнанням прав Пилипа ії на Нідерланди (квітень, 1579 р.). Також він захопив Мастрихт, Лувен, Малин;, Брюгге та інші міста. Ці успіхи розширили територію іспанського панування. Та іспанський уряд зробив необачний крок, оголосивши нагороду в 25000 золотих та інші у вигоди за голову Оранського. У відповідь Валонські провінції оголосили себе незалежними від Іспанії (1581 р.). Ситуація ускладнювалася і тим, що у Фландрію увійшла французька армія під командуванням герцога — Анжуйського, який прибув на допомогу повстанцям, переслідуючи" свої цілі. Неправильна поведінка герцога (відсутність такту, нетерпимість і честолюбство) швидко настроїла проти нього країну -- і він змушений був повернутися до Франції.

Валонські провінції, незадоволені тим, що французи захопили Камбре, звернулись по допомогу до Пилипа II. Нові перемоги Фарнезе значно покращили положення іспанців. Убивство Вільгельма Оранського одним бургундським фанатиком (10 липня 1584 р.) внесло розкол у ряди повстанців. Цим скористався Фарнезе і оволодів Антверпеном і деякими іншими містами, захопивши територію між ГроннЇнгеном та річкою Іссель, а також порти Дюнкерк і Ньюпорт та міста Німвеген, Мастрихт і Рурмонд біля німецького кордону. Але досягнення Фарнезе знову були знецінені Пилипом II: він відправив Фарнезе до Франції для надання допомоги католицькій лізі. У результаті в Нідерландах в 1590-1592 роках були втрачені Бреда, Зютфен, Девентер, Дельфузил, Стейнвік, Німвеген та інші міста. ПоверненняФарнезе до Нідерландів уже нічого не могло змінити. Він помер 2 грудня 1592 р., вражений провалом своєї військової політики.

Останній період цієї війни -- 1592-1597 рр. -- не представляє інте­ресу. Наступники Фарнезе були не такими великими діячами і за час їх­нього правління іспанське панування в Нідерландах значно похитнулося. У 1596 р. Англія і Франція визнали незалежність північних провінцій і уклали з ними троїстий союз. У 1597 р. герцог Нассауський остаточно вигнав іспанців з голландської території.

Уже будучи при смерті, Пилип П, не бажаючи залишати своєму синові такий важкий спадок, як Нідерланди, вирішив передати їх під протекторатом Іспанії (10 серпня 1597 р.) австрійському ерцгерцогу Альберту, якого одружив із своєю дочкою інфантою Ізабеллою Кларою Євгенією. Але і після смерті Пилипа Нідерланди залишалися важким тягарем для іспанського народу і уряду.

9. Анексія Португалії.

За тривалий період війни з Нідерландами Пилип II робив спроби здійснити різні політичні заходи, але всі вони, за винятком одного, кінчалися провалом. Єдиним успішним заходом Пилипа була анексія Португалії. Приводом до анексії стала смерть короля Себастьяна 4 серпня 1578 р. Заручившись підтримкою більшої частини португальської знаті і духовенства, шляхом інтриг, а також обіцянок і заяв про поступку автономії Португалії, Пилипу II залишалось лише діяти.

У квітні 1581 р. португальські кортеси урочисто визнали Пилипа II королем Португалії. При вторгненні іспанських військ до Португалії було видано наказ про найсуворІше покарання за найменшу недисциплінованість або насилля, допущене по відношенню до місцевого населення. Крім того, король поклявся кортесам, що не допустить призначення Іспанців на державні посади в Португалії. І слова він був змушений дотримуватись. Поведінка короля рішуче відрізнялась від його поведінки у Нідерландах. І все ж король виявився безсилим проти ворожості населення, яке не хотіло іспанського владарювання. Середнє духовенство, настроєне проти Пилипа II, закликало народ до повстання. Виявляла незадоволення і частина португальського панства.

Що ж дала Пилипу II анексія Португалії? З одного боку, здійснилася мрія про об'єднання всього півострова, а з іншого, іспанські володіння збільшилися не лише на півострові, але і за рахунок великих американських колоній, що належали Португалії (Бразилія).

10. Причини війни з Англією.

Після смерті дружини Пилипа II, королеви Марії, і вступу на анг­лійський престол Єлизавети І виникли нові причини для розриву відно­син і початку війни. Одна причина, дуже важлива для Пилипа, полягала в тому, що королева Єлизавета підтримувала в країні протестантську ре­лігію. Слід підкреслити, що іспанський король не завжди підкоряв свою зовнішню політику інтересам релігії. Обережність короля у своїй основі мала багато причин: король боявся, що розрив з Англією буде на руку Франції і погіршить становище в Нідерландах; потрібні великі витрати на війну; могло ускладнитися багато Інших справ, які цікавили його на континенті, та інші причини. Значення всіх цих причин позначилось особливо явно на тій позиції, якої ' він протягом багатьох років дотримувався у боротьбі Єлизавети І із ,Марією Стюарт.

Незабаром із Англії був висланий іспанський посол дон Бернардіно де Мендоса (січень 1584 р.), причетний до змови проти життя Єлизавети ї; Ініціаторами змови були Гізи. Знову були перервані дипломатичні стосунки з Англією і почалася війна, хоча формально вона ще не була оголошена. Після страти Марії Стюарт у вересні 1586 р. Пилип II уже не коливався. Отримавши від папи велику грошову суму і згоду на те, що у разі перемоги він буде вільним визначати, хто стане королем Англії, Пилип почав готуватися до війни з Англією.

30 травня 1588 р. іспанський флот вийшов із Лісабона. За його чисельність він був прозваний Непереможною Армадою. Погана погода затримала виконання операцій і ще 19 червня основна частина флоту знаходилась у Коруньї, а багато кораблів були розкидані в різних пунктах узбережжя. Флот, який вийшов у море лише 22 червня, складався із 131 корабля, на яких було 7050 матросів, 17000 солдатів і 1300 офіцерів. Коли офіцери ознайомились з інструкціями короля, вони висловились, що замість того, щоб пливти протокою до з'єднання з 'Фарнезе, що чекав на березі^ треба захопити порт Плімут. Це дало б опорну базу для операції проти англійського флоту, який залишився в тилу. Але герцог Медінасидонія, який мало знався на морській справі, не насмілився порушити наказ короля.

Спочатку в Англії були великі хвилювання, але швидко громадська думка заспокоїлась. Атака з моря не була серйозною небезпекою. Англійці вважали свій флот достатньо сильним, щоб протистояти Іспанському, який перевищував чисельністю, але поступався за кількістю озброєння. Англійці боялися лише Фарнезе, але у нього було обмаль флоту, щоб ризикнути переправитись через Ла-Манш без прикриття Непереможвої Армади.

Біля Плімута іспанський флот атакували англійці. Їхня ескадра на­раховувала лише 50 кораблів, але добре озброєних, з високими мореплавними якостями. Користуючись швидкохідністю своїх кораблів та далекобойністю гармат, англійці діяли в тилу і на флангах іспанського флоту, не ризикуючи йти на абордаж, але безкарно завдавали іспанцям значних збитків. Не вступаючи в бій, Армада пливла протокою і її переслідували англійці. Нарешті вона сховалась у' Кале і герцог направив Фарнезе декілька листів із проханням про допомогу, яку Фарнезе ніяк не міг надати. При виході Армади з Кале морський бій поновився. Іспанці билися мужньо, але бій закінчився Їхнім розгромом. Коли ж вітер змінився і сприяв іспанському флотові для атаки з хорошими шансами на успіх, герцог Медінасидонія, незважаючи на думку численних командирів, наказав повернути назад. Повернення виявилося тотальним. Буря, що почалася, розкидала Армаду. Велика кількість кораблів загинула. До Іспанії повернулося лише 65 кораблів і не більше 10000 чоловік.

Коли зникла небезпека вторгнення, англійці у свою чергу невдало атакували Корунью та Лісабон. Корунью не змогли взяти завдяки мужності місцевого населення та недисциплінованості англійських екіпажів, що взяли в облогу місто. Лісабон же не змогли захопити завдяки обороні, яку уміло організував губернатор міста, та через бездарність англійських командирів. Із 18000 англійців, що відпливли із Плімута, лише 6000 повернулися до англії (1590 р.). Через два роки, у 1592 р., англійському флотові було нанесено декілька поразок в Атлантичному океані, правда, ці поразки не компенсували розгрому Непереможної Армади.

Незважаючи на ці події, англійські католики, які мріяли про зведення на престол інфанти Ізабелли, ще протягом декількох років про­довжували звертатися до Пилипа II по допомогу. Двічі зверталися до Пилипа Ірландські католики про надання їм підтримки. І хоч король нічого не організував проти Англії, там вважали, що він організує нову висадку. Для запобігання цьому англійці послали експедицію під керів­ництвом графа Ессекса, адмірала Говарда і Раеля, яка пограбувала і зруйнувала Кадис, знищивши всі іспанські кораблі, що були там (1596 р.). Це був останній епізод війни з Англією. Можна не зважати на те, що в 1597 р. у Фероллі була зібрана нова армада, по-перше, для надання до­помоги Ірландії, а по-друге, для запобігання нових англійських вторгнень. Ця армада, що вийшла з порту 19 жовтня, була розсіяна бурею, так і не виконавши свого завдання.

11. Успіхи колоніальної експансії.

Коли Пилип II сів на престол, перед іспанською колоніальною по­літикою в Америці стояло багато серйозних завдань. Необхідно було об­стежити Каліфорнію І території західної частини Північної Америки;

закріпити завоювання у районі Ла Плати, щоб установити звідти сполу­чення з Перу. Крім того, іспанці повинні були довести до кінця війну з арауканцями і вирішити спір з Португалією за острови, розташовані біля Малуккського архіпелагу. Для цього в 1564-1595 роках із Нової Іспанії

вирушило декілька експедицій, найважливішими з яких були експедиція Легаспі та Урданети (1564 -- 1565 рр.}, що поклала початок колонізації острова Себу та відкрила морський шлях до Америки через північну частину океана; декілька експедицій >Легаспі (1567-1571 рр.), який захопив острів Лусон і заснував місто Манілу (1570 р.); експедиції Менданья і Сарм'єнто (1567-1568 рр.)'та Менданья -- Фернандеса де Кіроса (1595 р.), що відкрили Соломонові і Маркізькі острови, острів Санта Крус та інші.

Найважливішим було те, що ці експедиції сприяли утвердженню іспанського панування на островах, які на честь Пилипа II були названі Філіппінськими. Із цих островів були здійснені військові експедиції на острови Борнео, Холо, Мшданао з метою встановлення там іспанського панування. Деякі експедиції були направлені на допомогу португальцям для придушення туземного населення.

Після приєднання Португалії до Іспанії перейшли також всі її ко­лонії; острови Мадера, Азорські та Зеленого Мису, значна частина Гві­неї, Конго, Ангола та мис Доброї Надії в Африці. В Азії іспанці отри­мали все південно-західне узбережжя і^ зокрема, узбережжя затоки Оман, частину Червоного моря, Індостан, Цейлон, півострів Малакку, острови Борнео, Суматру, Целебес, Молуккський архіпелаг та численні факторії у Китаї та Японії; Азіатські володіння були розділені на три віце-королівства.

Пояснення до теми:

1. У XVI ст. у передових країнах Європи загострилася релігійна боротьба і дуже поширилася реформація. Пилип II стаз на чолі захисників католицької церкви, яка була оплотом феодальної реакції і виступала за привілеї дворян, і через це проти нього виступали прогресивні сили суспільства не лише в Іспанії, але і в Європі. У цій боротьбі Пилипа ії чекали неминучі поразки, які важко відбилися на всій подальшій історії Іспанії.

2. Єлизавета Тюдор була, як і Марія Католичка, дочкою Генріха VIII, але не від іспанки Катерини Арагонської, а від Ганни Болейн. Крім серйозних політичних причин, які штовхали її в табір протестантицизму, у Єлизавети Тюдор були особисті мотиви для незадоволення папою. Папа не підтримував її домагань на англійський трон, бо вона була незаконною дочкою ГенріхаУІІІ;

католицька церква не санкціонувала розлучення Генріха VIII із Катериною Арагонською.

3. За умовами мирної угоди Франція була змушена звільнити П'ємонт і Савойю, які вона зайняла під час війни з Карлом, а також деякі пункти на північному кордоні, за винятком трьох: Меца, Туля і Вер­дена. А французькі королі повинні були назавжди відмовитись від посягань на Італію.

4. Барбаросса -- прізвисько імператора так званої "Священної Римської імперії" Фридриха І.

5. Фецький від "Феццан (Феззан)" -- історична область у Лівії. З VII ст. знаходилась під пануванням арабів, а з XVI ст. входила до складу Османської імперії

Питання до теми:

1. Початок правління Пилипа II. Причини війни з папою.

2. Наслідки війниз Генріхом її Французьким. Інші війни.

3. Повстання морисків в Андалузії.

4. Дон Хуан Австрійський. Наслідки повстання в Нідерландах.

5. Причини війни з Англією. Анексія Португалії.

6. Успіхи колоніальної експансії.

Теми для самостійного опрацювання. І. Колоніальні завоювання в Південній та Центральній Америці в період правління Пилипа II. 2. Підсумки правління Пилипа II: успіхи і недоліки.

Література:

1. Альтамира-и-Кревеа Р. История Испании.-М.: Иностр. лит-ра,1951, т.2.

2. Испания й Португалия. (Под ред. П е т р о в а Н. А.) -- М. : ОГиЗ, 1947.

3. Гуляев іВ. Й. По следам конкистадоров. -- М.: Наука, 1976.

Розділ IX.

XVII століття -- епоха національного занепаду Іспанії. Правління останніх Габсбургів. Культура і мистецтво Іспанії у ХУ-ХУІІ століттях.

1. Політика Пилипа ПІ у Фландрії та Німеччині.

13 вересня 1598 р. Пилип II помер. Перед смертю він наказав своєму синові, принцу Пилипу, свято берегти католицьку віру і справедливо керувати своїми підданими. Інфанті Ізабеллі, до якої перейшли Нідерланди, він дав такі ж настанови. На жаль, спадкоємець іспанського престолу не мав тих якостей» які були необхідні для вирішення серйозних політичних проблем.

Про Пилипа ІІІ його власний батько говорив так: "Господь Бог, який дав мені стільки володінь, відмовив у сині, який би міг керувати ними. ...Боюсь, що і ним самим будуть керувати інші!" Так і трапилось. Новий король передав все управління країною своєму фавориту маркізу де Деніа, герцогу Лерме, який І правив країною на свій розсуд, не враховуючи ні королівську раду, ні право короля на затвердження рішень.

Інфанта Ізабелла та ерцгерцог Альберт -у червні 1599 р, відбули до Фландрії. Але незважаючи на те, що Фламандські провінції визнали права ерцгерцога та Інфанти ,вони все ж залишалися спірними з точки зору норм міжнародного права. Голландці повністю відмовились визнавати їх. Заміна королів не привела до закінчення війни і не припинила повстання. За угодою з новим королем знатний генуезець Федеріко Спінола був поставлений на чолі великих військово-морських сил, що діяли проти флоту повстанців у середині 1599 р. Ф .Спінола організував блокаду нідерландського узбережжя і здійснив декілька успішних операцій, захопивши торговельні та військові кораблі голландців і їхніх союзників -- англійців,

Успіхи на морі не відповідали тому, що діялось на суші. Серед іспанських військ постійно відбувались заколоти через невиплату грошей. Мориц Нассауський постійно отримував перемоги над ерцгерцогом, якому не були притаманна ні військові, ні політичні здібності. У 1603 р. прибув до Нідерландів брат Федеріко Спіноли -Амброзіо -- і ситуація в країні змінилась; він заспокоїв заколотний дух іспанських солдатів, виплативши їм всі грошові борги із власних коштів. За короткий час Амброзіо Спінола оволодів містом Остенде (22 вересня 1604 р.), яке з 1601 р. безрезультатно облягалося ерцгерцогом.

Перемоги Спіноли змусили Мориця Нассауського шукати тривалого миру. У Спіноли теж уже не було коштів для ведення бойових дій, бо власні кишені його були не бездонні, а іспанський двір не міг надати будь-яку фінансову допомогу. Пилип III підтримав пропозицію про перемир'я і в 1607 р- було укладено мир на вісім місяців. Згодом перемир'я було продовжено ще на 12 років. Це трапилось 9 квітня 1609 р. В результаті мирної угоди Голландія одержала незалежність.

18 липня 1616 р. у Брюсселі відбулася важлива для Іспанії політична подія: представники всіх провінцій, що залишалися вірними Іспанії, присягнулися на вірність Пилипу ПІ, визнавши його єдиним спадкоємцем ерцгерцога та інфанти. Такий акт передбачав .повернення Нідерландів іспанській короні. Та хоч ерцгерцогське подружжя і не мало нащадків, для поспішного прийняття провінціями такого рішення були й інші причини.

Пилип III та "його двір не схвалювали незалежність Фландрії і вважали неправильною передачу цієї країни ерцгерцогу, оскільки весь тягар війни, що там тривала, лягав на Іспанію. Альберт прагнув підтри­мувати видимість самостійності переданих йому володінь і, навіть, прагнув у 1599 р. отримати титул короля, але невдало. У 1607 р. Альберт проектував цілковите відокремлення Фландрії від Іспанії. Пилип III, підозрюючи ерцгерцога у змові, двічі, в 1606 і 1608 рр. пропонував йому відмовитися від суверенітету, але Альберт не дав своєї згоди.

16 квітня 1608 р. король дав СпІнолі інструкції на випадок, якщо інфанта помре раніше ерцгерцога, який може відмовитись від присяги королю. Ці інструкції передбачали арешт Альберта. Та плани ерцгерцога були зруйновані набагато раніше і, починаючи з 1616 р., він перетворився на простого намісника іспанського короля, незважаючи на титул можновладного государя.

У 1620 р. Пилип Ш був утягнутий у нову Тридцятирічну війну, допомагаючи германському імператору Фердінанду в його боротьбі з протестантським кандидатом в імператори графом Палатинським. Кампанією успішно керував Спінола, але в січні 1621 р. він змушений був повернутися до Фландрії, де панували суперечливі настрої:

наближався кінець перемир'ю з голландцями. Через смерть короля це питання повинен був вирішувати його спадкоємець (31 березня 1621 р.).

2. Мир з Англією та Францією

Війна з Англією не припинялась, хоч з боку Іспанії вона вже де­кілька років була оборонною, а не агресивною. У 1600 і 1601 рр. мі-ж Іспанцями та англійцями відбулося декілька морських битв у

4/2.

Гібралтарській протоці та Атлантичному океані, частина яких закінчилася перемогою іспанців, а частина -- перемогою англійців.

Нові заклики англійських католиків та особиста ініціатива Федеріко Спіноли поновили ідею вторгнення в Англію в 1601 р. У лютому 1602 р. іспанський король затвердив план Спіноли, але на шляху до Фландрії Федеріко втратив декілька своїх кораблів. Задумана експедиція не здійснилася частково через протидії ерцгерцога Альберта, -а головним чином внаслідок загибелі Федеріко в морському бою з голландцями у травні 1603 р. Війська, які набрав Амброзіо Спінола, перейшли на службу до ерцгерцога.

Після смерті Єлизавети Англійської її спадкоємцем став Яков, син Марії Стюарт. Він одразу ж зажадав миру з Іспанією і в результаті, тривалих переговорів у 1604 р. була укладена мирна угода.

Що ж стосується Франції, то, незважаючи на мирну угоду, укладену в Като-Камбрезі, вона була на грані війни з Іспанією, і Спінола почав уже готувати війська, та смерть Генріха IV (14 травня 1610 р.) ліквідувала небезпеку нової війни. Його вдова Марія Медичи змінила політичний курс у бік миру з Іспанією. Виразником і гарантією нового політичного курсу став подвійний шлюбний союз між спадкоємцем французького престолу Людовиком XIII та іспанською інфантою, з одного боку, та між іспанським спадкоємцем і французькою принцесою з іншого.

3. Італійська проблема і війна з турками

У 1619 р. був проголошений союзний договір між Голландією і Венецією. Іспанський уряд почав готуватися до війни, але війна так і не почалася.

Війна почалася в іншому місці; віце-король Мілану окупував П'ємонт, який мав важливе стратегічне значення для Іспанії, бо знаходився на межі іспанських володінь в Італії та володінь Австрійського дому. Цей короткий конфлікт закінчився підписанням мрирної угоди в Мадриді в 1621 р. Вся ця політика була розрахована на розширення і укріплення іспанського панування в Італії. Одночасно відбувалась війна з турками, яка велась в Адріатичному морі, а також в Егейському та Середземному морях і на Африканському узбережжі Туніса та Алжира. Турки та алжирці часто нападали на іспанське узбережжя, тому уряди англії і Франції змушені були укласти в 1612 р. спеціальну угоду з Іспанією про боротьбу з ніратством. Але ця угода не принесла ніякої користі, бо ні Англія, ні Франція не проявляли особливого ентузіазму у спільних з Іспанією діях.

Таким чином, за часів Пилипа ЇЇІ, який вступив на престол у 1598 р., успадкувавши територію, що складала 1/5 частину світу з населеням 60 млн. чоловік, перелом на гірше, що намітився ще за часів Пилипа II, перетворився на стрімкий занепад, бо король не в змозі був управляти своїми володіннями. Колишня Священна Імперія знаходилась у такому стані, що ледь помітна на карті республіка Сполучених Провінцій Ні­дерландів не лише успішно відстояла свою незалежність від Іспанії, але й почала захоплювати великі території в Ост-Індії, Індонезії, Південній Африці та Південній Америці; заснувала свої торговельні контори, завдала поразки королівському іспано-португальському флоту. Голландці керувалися двома основними цілями: закріпитися в ряді пунк­тів Південної Америки (зокрема,- на Чилійському узбережжі) і заволодіти торгівлею в Азії. Своєї першої мети вони так і не змогли досягти, але на шляху до досягнення другої мети успіхи були досить значними. Голландці поступово закріплювалися на островах Тихого океану на південь від Азії, прагнули привернути на свій бік туземне населення і витіснити португальців з їхніх ринків. У разі необхідності голландці не зупинялись і перед застосуванням військової сили.

Їхній вплив поширився на Бенгалію, Малабару, Молуккські острови, Яву, Борнео, Холо. Іспанці помітили небезпеку і організували з Маніли в 1604 р. військову експедицію, відбили у голландців Молуккські острови І встановили на них своє панування. Боротьба за вплив у цьому регіоні між Іспанцями та голландцями продовжувалась з перемінним успіхом ДОІ615 р., коли іспанці все-таки змогли відстояти свої колонії в Азії. У 1615 р. голландці поновили свої атаки на американське узбережжя. Вони спромоглися раптовим набігом одержати тимчасову перемогу над іспанською ескадрою, але в подальшому їхні наступи закінчувались безрезультатно і вони обмежувались тим, що турбували морські комунікації Іспанії і нападали на окремі кораблі.

4. Ситуація в Іспанії на початку XVII століття

Постійні війни на морі і на суші, пуста королівська казна привели до того, що іспанська армія, не отримуючи платні, ставала страшнішою для мирного населення, ніж для ворогів. Не вистачало також коштів для побудови нових і для підтримки старих кораблів. Флот поступово приходив у занепад. Фінансові труднощі навели авантюристів, що стояли при владі, на думку про конфіскацію майна морисків під приводом їхнього зв'язку з турками і берберами. Так, у 1609-1610 рр.. більше 500 тисяч морисків було вигнано з Іспанії. Цілком очевидно, що зв'язок морисків з турками І берберами був лише приводом, бо протягом всієї своєї Історії не вдалося знайти підтвердження зради і переходу морисків на бік зовнішніх ворогів.

Жорстокі переслідування морисків з боку католицької церкви та іспанської держави не могли не викликати у них обурення і ненависті до всього християнського. Результатом вигнання морисків був повний занепад промисловості, торгівлі, сільського господарства. Особливо постраждало сільське господарство і торгівля. У таких провінціях, як Арагон і Валенсія, обробка землі знаходилась у руках маврів І була добре організована орошувальна система. Тут вирощували такі культури, як цукрова тростина, тутове дерево, виноград, який в середньому давав 60 тисяч діжок вина на суму приблизно 40 тисяч дукатів. Також перестали існувати цілі галузі промисловості: шовкове і вовняне виробництво, а в багатьох містах вовняні мануфактури були закриті, розкрадені і зруйновані.

Вигнання морисків обезлюднило цілі провінції, тисячі сіл. Іспан­ські монархи зобов'язані були давати дворянські титули тим, хто займався обробкою землі. Але через нестачу робочих рук поля залишались пообробленими, штучні водопроводи розвалювались. ; Така ситуація склалась в Іспанії, коли в 1621 році на престол вступив Пилип IV. Йому тоді було лише 16 років. Спочатку він прагнув вникати в державні справи з бажанням розібратися в них. Але інтелек­туальні здібності короля були слабкими, а міжнародна обстановка з кінця XVI століття -- дуже складною, і молодий король швидко підпав Е; під вплив своїх міністрів, продовжуючи політичну систему Пилипа ІІЇ. Граф-герцог Оліварес став всесильним фаворитом і фактичним керівником іспанської політики.

Достоїнства Олівареса визначалися в першу чергу тим, що він роз­бирався в ситуації, що склалася, і указував правильний вихід із важкого становища. Він був рішучим поборником завойовницької політики. Енергійний, спритний, розумний і освічений, граф-герцог Оліварес бачив слабкі місця в іспанській державній системі, а також те, що складало силу європейських держав, противників Іспанії. Та, на жаль, він був нетерпимим до тих людей, які багато розуміють, передбачають і планують, але внаслідок відсутності практичних здібностей і невміння перемагати перепони, що зустрічаються, дуже часто ускладнюють ситуацію. Саме ця людина і керувала країною в період правління Пилипа IV.

5. Причини повстання в Каталонії

Пилип IV продовжував завойовницьку політику свого батька Пилипа Ш і повстання в Каталонії дуже тісно пов'язане з тики війнами,

які король вів з Фландрією, Італією та Францією. Каталонці вбачали порушення своїх привілеїв в тому, що на їхній території знаходились іноземні війська, а також у тому, що адміністративні посади посідали не каталонці. Саме тому каталонці і відмовили у людях для ведення зовнішніх війн.

У 1626 р. на засідання місцевих кортесів прибув Пилип IV, але не зміг отримати фінансової допомоги. У 1629 р. в Барселоні відбулися криваві сутички між солдатами і місцевим населенням.

У 1632 р. в Барселоні король залишив правителем кардинала-інфанта, військова політика якого викликала нове незадоволення. З Мадрида прибув наказ: обкласти місто податком, так званою кінтою1. Проти наказу виступили муніципальні радники та міські общини. Одночасно з цим збільшилась кількість скарг сільського населення на поведінку військ, розкиданих по всій країні.

Обстановка ускладнювалась також інтригами Франції, яка хотіла привернути на свій бік прикордонне каталонське населення і головним чином місцеве панство. У березні 1640 р. Пилип IV видав наказ, який зобов'язував місцеве населення утримувати війська; і нарешті, вийшов наказ про насильницький призов каталонців до іспанської армії, яка знаходилась в Італії.

Повстання почали селяни, які не витримали безчинств найманих іноземних військ, що відступали в 1640 р. із Руссидьйона в середину країни. Цікаво те, що незадоволення селян було виюіикане не стільки присутністю іноземних військ, скільки релігійними мотивами: каталонці вважали іноземних солдатів єретиками і ворогами церкви.

Першими повстали горці Ампурдана в західній частині провінції Херона. Як на заході, так і на півдні провінції почастішали зіткнення між солдатами і селянами, причому і одні і другі допускали великі звірства.

22 травня 1640 р. перед воротами Барселони з'явився добре озбро­єний трьохтисячний натовп селян з прапором, на якому був зображений хрест. Скрізь лунали крики: "Хай живуть фуероси! Хай живе церква! Хай живе король, смерть тирану-правителю!" Від Барселони селяни повернули на Ампурдан; повстання розросталось. По дорозі повстанці убивали офіцерів, що ховалися у церквах, і переслідували королівські війська, які, в свою чергу, чинили жорстокі розправи їю дорозі на Руссильйон. ї 1 червня повстанці пограбували місто Перпиньян.

Через п'ять днів -на свято тіла Господня у Барселоні повторилися криваві події. Повстання стало початком революції і громадянської війни між центральним урядом і каталонцям, які в масі співчували повстанню. Ця війна увійшла в історію під назвою Сегадорська війна, або війна женців.

У вересні 1640 р.» у місті Тортоса, що залишилось вірним королю, почалася концентрація королівських військ. 7 грудня королівські війська рушили від Тортоси через .усю південну Каталонію, захоплюючи на своєму шляху населені пункти. 23 грудня вони окупували Таррагону, а 26 грудня війська Пилипа IV з'явилися біля Барселони. Почався найжорстокіший період війни.

Сегадорська війна була використана французами для підриву могутності Іспанії: французькі війська і флот поспішили на допомогу барселонцям. Але лише французькі війська вступили в Каталонію, з боку чиновників французького короля ^а його солдатів на місцеве населення звалилось такс ж гноблення, як і з боку віце-королів та військ Пилипа IV.

У 1642-1643 роках французи одержали ряд перемог, але уже 1644 р. був сприятливим для королівської армії Іспанії. Розгромивши французького маршала Ламота, іспанці оволоділи Леридою і фортецями Палау і Росас. Кампанії 1646 І 1647 років проходили з перемінним успіхом. У 1648 р. французи захопили Тортосу, але уже наступного року перевага знову була на боці іспанців. Незадоволення французами та деякі інші причини активізували дії каталонських прихильників короля.

У 1651 р. королівська армія під командуванням сина Пилипа IV дона Хуана Австрійського взяла в облогу Барселону. Пожежа на складах барселонських повстанців у Сан Феліу де Тішольс, яку вчинили солдати Хуана Австрійського, завдала нового важкого удару обложеним. Незважаючи на допомогу французів, повстанці не змогли перемогти урядові війська. Разом з тим, неймовірна жорстокість французів та прагнення почесного і вигідного для них миру не могли не викликати незадоволення і підозри з боку каталонців. Війська Пилипа IV послідовно оволоділи такими пунктами: Матаро, Канет, Каяелья і Баланьєс (вересень 1652 р.), згодом капітулювали Сан Феліу де Гішолїс Паламос. Генеральна депутація, що знаходилась в Манресі, визнала Пилипа [V. 11 жовтня 1652 р. капітулювала Барселона, а 3 січня 1653 р. Пилип IV підтвердив з деякими застереженнями всі каталонські фуероси. Таким чином, військові дії, які тривали 12 років, закінчилися успіхом іспанських військ.

6. Повстання в Португаліє

Граф-герцог Оліварес з самого початку своєї діяльності цікавився португальською проблемою, прагнучи об'єднати весь півострів підоднією короною. У 1635 р., коли віце-королевою Португалії стала герцо­гиня Мантуанська, були введені додаткові податки, які викликали неза­доволення по всій країні. Щоб врятувати ситуацію, Оліварес вирішив замінити всі існуючі до того часу податки одним, але цей податок пе­ревищив всі попередні, разом взяті. Рішення Олівареса португальці роз­цінили як провокацію, розраховану на те, щоб підняти повстання, а по­тім використати його для здійснення намірів графа-герцога про вста­новлення єдності.

У таких обставинах, що склалися в-той період на півострові, іс­панському королю дуже важко було впоратись Із рухом у Португалії. Війна з Каталонією та Францією поглинула кращі іспанські сили, а брак коштів не давав урядові ніякої можливості вести ефективну боротьбу. Новий португальський король Жуан IV заручився союзами з Францією (І червня 1642 р.), Голландією (12 червня) та Англією (січень 1642 р.). Перші дві держави зразу ж прислали в Португалію свої військово-мор­ські сили. Об'єднана голландсько-португальська ескадра почала війсь­кові дії на морі проти іспанського флоту, який і розгромив цю об'єднану ескадру.

На суші військові дії велися досить повільно. Вестфальський мир2 1648 р. скоротив кількість союзників Португалії.

Жуан IV, який уклав угоду в 1654 р. з Кромвелем3, знову уклав її в 1661 р. з Карпом її. За цією угодою Португалія за великі поступки одержувала повну підтримку з боку Англії. Того року, коли був укладений Піренейський мир, португальці нанесли біля Елваша поразку іспанським військам. У 1661 р. на чолі іспанських військ був дон Хуан Австрійський, який активізував дії іспанської армії, але за браком коштів змушений був обмежити широкі наступальні дії. Під Амежалем він був розбитий французьким маршалом Шомбергом.

Перемога під Вільявісьйоса (1665 р.) остаточно забезпечила Португалії незалежність і поклала кінець війні. Того ж року помер Пилип IV. Його спадкоємець протягом ще деякого часу вів війну і, навіть, не без успіху. Нарешті 13 лютого 1668 р. іспанський король при посередництві Англії визнав .незалежність Португалії і повернув їй всі колонії за винятком тих, які захопили голландці, і тих, які захопили со­юзники Португалії, Іспанія отримала від Португалії лише одну фортецю -- Сеуту.

7. Повстання в Італії та Іспанії.

У квітні 1647 р. в Неаполі був введений новий податок на продаж фруктів, що і стало причиною повстання. Але більш глибокою

причиною була загальна ненависть до віце-короля герцога Аркоса. До повстанців- приєднувалися селяни. На чолі повстанців стояв рибак Мансаньєлло (Томасо Аньєлло). Дізнавшись про повстання, французький уряд відправив до Неаполя свої військові кораблі для підтримки повстанців.

Протягом трьох місяців повстанці почували себе повними хазяями міста, поки нарешті не прибув із сильним флотом дон Хуан Австрійський. Але його дії лише привели до посилення повстання та до того, що

Неаполь був проголошений республікою. Повстанці звернулися по допомогу до Франції і 14 листопада 1647 р. для керівництва повстанням прибув герцог Гіз. У грудні в Неаполь прибула сильна Французька ес­кадра, але все це не дало бажаних результатів через сварку між керів­никами повстання -- Гізом і адміралом, що командував ескадрою. Іспанський флот успішно атакував французькі морські кораблі, які змушені були повернутися до Франції. У березні 1648 р. до Неаполя прибув новий віце-король -- герцог де Оньяте і його військам вдалося придушити повстання.

На самому Піренейському півострові зростали сепаратистські нас­трої. За прикладом Каталонії почалися повстання в Арагоні, Андалузії і Біскайї. В Арагоні мала місце змова, яку очолював дон Карлос де Падилья, офіцер королівської армії. Він хотів оголосити королем Арагону герцога де Їхар і убити Пилипа IV. Та змова була розкрита і Падилья був жорстоко покараний, а герцог -- засуджений на довічне ув'язнення.

Змова мала місце і в Андалузії. Керівниками повстання були гер­цог Медінасидонія І маркіз де Айямонте. Герцог хотів оголосити себе королем Андалузії; а маркіз де Айямонте прагнув установити в Андалузії республіку. У 1641 р. змова була розкрита і головних учасників суворо покарали.

Повстання у БІскайї мало зовсім інший характер. Хвилювання почалися через наміри центрального уряду встановити у цій провінції соляну монополію. Відкрито незадоволення проявилося вперше у вересні 1631 р. на засіданні хунти, яка була зібрана в Герніці, але серйозних наслідків це засідання хунти не мало. Хвилювання знову з'явилися лише через рік, коли встановили ціки на сіль. Провінційне управління заявило, протест і почало вимагати, щоб муніципалітети теж виступили з протестом. Але уряд Більбао не підтримав провінційне управління. Тоді жителі цього міста підняли бунт і безпорядки продовжувалися протягом багатьох днів, Повстання почало набувати політичного соціального відтінку.

До Біскайї прибули королівський прокурор Лопе де Моралес і гер­цог де Сьюдад Реаль спеціально для встановлення миру. На прохання хунти було відмінено соляну монополію, а всі учасники повстання, крім 10 біскайцїв та тих іноземців, що брали участь у безпорядках, були помилувані. За короткий час порядок у Біскайї був наведений

Поряд з цими соціальними і політичними подіями мав місце замах на життя короля. Маркіз Еліче вирішив убити короля з особистих мір­кувань. Але замах закінчився поразкою,

8. Правління Карла ІІ.

Коли Пилип IV помер (1665 р.), його спадкоємцю було лише 4 роки. Він був хворобливою дитиною і не подавав надій перетворитися з часом на сильну людину. Регентшею нового короля була вдова Пилипа IV королева Маріана Австрійська. При ній була рада, яка складалась із архієпископа Толедського, великого інквізитора, голови королівської ради, віце-канцлера арагонського, маркіза Айтона і графа Пеньяранди. На посаду інквізитора був призначений німецький єзуїт Нітард, який завдяки своєму впливові на королеву перетворився на фактичного керівника іспанської внутрішньої політики. Оскільки Нітард за іспанськими законами не мав права брати участі в роботі ради, то королева знайшла йому заміну в особі андалузького дворянина дона Фернандо де Валенсуела.

6 листопада 1675 р., коли Карл став повнолітнім, дон Хуан Хосе Австрійський, позашлюбний син Пилипа IV, підготував державний переворот, який повинен був передати владу в його руки. Але змова була розкрита Маріаною, і дон Хуан змушений був повернутися до свого віце-королІвства. Через рік королева призначила Валенсуелу першим міністром. Поведінка нового фаворита викликала загальне незадоволення, що укріпило партію Хуана Австрійського, його сили були настільки великі, що наляканий Валенсуела залишив двір. Іспанське панство змогло звільнити короля від впливу матері, а дон Хуан повернувся до Мадрида і очолив уряд. Регентшу відправили в Толедо. Іспанське суспільство вірило в дона Хуана, а деякі навіть вважали його природним спадкоємцем престолу, у разі якщо король не матиме дітей.

9. Політичні плани Людовика XIV Французького

Зі смертю Пилипа IV політика французького уряду змінилась. Ос­кільки Карл П був хворою людиною, Людовик XIV, як і австрійські Габсбурги, мав надію, що іспанські володіння будуть розділені між можливими спадкоємцями. Спочатку здавалось, що Людовик XIV не дуже прагне отримати у спадок іспанський престол. Його більше приваблювали можливості відторгнення деяких іспанських володінь на користь Франції. Політичні інтереси Франції змушували Людовика XIV розглядати іспанську Фландрію як найбільш привабливий шматок.

Перші кроки Людовик XIV почав на дипломатичному грунті, заявивши права дружини Марії Терези на Фландрію. Але Іспанія відхилила французькі вимоги. Тоді в травні 1667 р. французькі війська увійшли у Фландрію і повністю окупували її територію. Ця швидка і легка перемога викликала незадоволення Голландії та Англії. У січні 1668 р. Голландія, Англія і Швеція уклали троїстий союз, головною метою якого було примусити Людовика XIV укласти мир з Іспанією. Іспанія, розбита і майже злиденна, зібрала свої сили і в Серед-земному морі була сформована велика ескадра, а інша висадила іепан-ські війська у Фландрії. Члени троїстого союзу разом із представниками Людовика XIV і Карла П 2 травня 1668 р. в Екс-ла-Шапелі підписали мирну угоду. За цією угодою Франція отримала Франш-Конте і декілька фортець у Фландрії.

Людовик XIV продовжував претендувати на Іспанські Нідерланди і навіть на Голландію. Тому він зробив усе можливе, щоб троїстий союз розпався, але посварити Іспанію з Голландією не зміг. Та коли Франція в 1672 р. напала на Голландію, Іспанія не підтримала останню -- і фран­цузькі війська захопили всю Голландію. ЗО серпня голландці звернулися по допомогу до Германської імперії та Іспанії. Іспанські і австрійські війська разом з голландськими зупинили французів. Тоді французи окупували Франш-Конте і напали на каталонський кордон. Каталонці мужньо воювали із загарбниками, та їх не підтримали належним чином регулярні війська, яких відкликали для придушення повстання в Сицилії, яке почалось не без участі Франції.

16 січня 1678 р. був укладений договір між Англією та Голландією, який передбачав рішучі ДІЇ проти Франції у випадку, якщо Людовик XIV не погодиться на мир. Ця обставина змусила французького короля серйозно подумати про мирну угоду. За мирним трактатом між Францією та Іспанією, підписаним 17 вересня 1678 р., Франція отримала Франш-Конте, Артуа і ряд фламандських населених пунктів на додаток до тих, що вона отримала в 1668 р. Каталонські кордони залишились без змін.

Хуан Австрійський після укладання мирної угоди з Францією по­чав думати про шлюб короля, упевнившись у тому, що чутки про швидку смерть короля не підтверджуються. З цього питання в Іспаніїутворились дві партії: австрійська, на чолі з колишньою регентшею, яка стояла за кандидатуру дочки германського імператора; і французька партія, яку очолював Хуан Австрійський і яка стояла за шлюб з французькою принцесою Марією Луїзою Орлеанською. Переміг дон Хуан -- І 31 серпня 1679 р. у Фонтенбло король одружився з Марією Луїзою, а 17 вересня помер від пропасниці дон Хуан. Дізнавшись про його смерть в Толедо прибула регентша Маріана Австрійська, яка взяла у свої руки правління в країні. І в Іспанії знову почалась боротьба за вплив на короля; між старою королевою і Марією Луїзою Орлеанською.

Безмежне честолюбство Людовика XIV зробило мир 1678 р. дуже ненадійним. У Ї681 р. Людовик XIV зайняв вільне місто Страсбург, стверджуючи, що в останню війну воно порушило нейтралітет. Крім того, він хотів окупувати графство Алост (Фландрія), погрожував Люксембургу і захопив фортецю Казале (на італійському кордоні).

Війна почалася у листопаді 1683 р., коли Людовик XIV захопив фламандські міста Куртре та Діксмюнде. Війна одночасно відбувалась у Наваррі, Каталонії, Люксембурзі та Італії. Цей акт французького уряду викликав велике незадоволення в Європі. Але французи не змогли захопити Геную і змушені були зняти осаду Херони в Каталонії (травень 1684 р). У червні 1684 р. у Регенсбурзі була підписана мирна угода, за якою Іспанія передавала Франції на 20 років Люксембург та інші землі, захоплені французами за межами Піренейського півострова. Але і цей мир був не тривалим, бо Людовик XIV знову порушив угоду.

Нова війна розпочалася у 1689 р. і тривала до 1697 р. Така важка війна виснажила ресурси всіх ворогуючих сторін. Навіть Людовик XIV не мав коштів на те, щоб продовжувати війну. У 1697 р. був укладений мир у Рейсвіку біля Гааги. Було підписано 4 трактати. Іспанія отримала назад фортеці, захоплені французами в Каталонії, Люксембург і міста Монс, Ат і Куртре у Фландрії. Причини такої щедрості французького короля полягали в тому, що він прагнув одержати цілу Іспанію у спадок.

Крім війни з Францією, Іспанії доводилось постійно захищати свої береги, торгівлю і африканські володіння від піратів і нападів сусідів. Проти піратів Іспанський флот вів постійну боротьбу, але так і не зміг остаточно знищити цю загрозу. А від нападів на африканські володіння Іспанія не могла позбавитись і в подальшому.

10. Питання про іспанську спадщину.

Людовик XIV покладав великі надії на шлюб іспанського короля Карла II з французькою принцесою Марією Луїзою Орлеанською. Але нова королева не мала тих якостей, завдяки яким вона могла б сприятизадумам французького короля. Крім того, ситуація ускладнювалась тим, що не було ніяких ознак появи на світ спадкоємця. Королева-мати, в свою чергу докладала всіх зусиль, щоб схилити короля у бік австрійської партії.

Передчасна смерть Марії ЛуЇзи в лютому 1689 р. поклала кінець французьким підступам у цьому напрямку. Господарем ситуації стала австрійська партія. Її перемога була закріплена новим шлюбом Карла 11 з австрійською принцесою Марією Ганною Нейбурзькою у ї 689 р.

Але слід зауважити, що іспанська суспільна думка дотримувалась французької орієнтації, та І Людовик XIV не відмовився від своїх за­думів. У 1693 р. Король розділив Іспанію на три королівських наміс­ництва. Цей захід викликав велике незадоволення в країні. Цим неза­доволенням і скористалась французька партія. Після закінчення війни в 1697 р. знову виникло питання про іспанську спадщину, бо король за­лишався бездітним, а хвороба його прогресувала.

Основними претеадентами були Людовик XIV, який розраховував отримати іспанську корону для свого онука Пилипа Анжуйського; та ім­ператор Леопольд І, який хотів отримати її для свого сина -- ерцгерцога Карла. Та раптом ситуація ускладнилася: з'явився третій претендент на іспанський престол -- баварський принц Йосип Леопольд, онук Маргарити, сестри Карла II. Іспанські правознавці схилялися на бік саме цього кандидата. Тоді Людовик XIV, щоб внести розбрат в табір противників, запропонував розділити іспанську монархію на три части­ни: Іспанію, Фландрію і американські колонії віддати принцу Баварсь­кому; Неаполь, Сициліюь і порти Тоскани і Гіпускоа -- Пилипу Анжуйському; Мілан -- австрійському ерцгерцогу.

У лютому 1699 р. помер принц Леопольд, а Пилип Анжуйський, скориставшись тяжким економічним становищем Іспанії, підняв народне повстання. Прихильники австрійського імператора втратили панівне по­ложення при іспанському дворі і змушені були поступитися, місцем французькій партії.

Смерть Карла II була близькою. З цього моменту справа залишалась лише за формальним заповітом, іспанського короля на користь того чи іншого претендента. Французька партія заручилась підтримкою папи, і кардинал Портокарреро продовжував умовляти короля передати трон Пилипу Анжуйському. Врешті-решт Людовик XIV отримав цілковиту перемогу. З жовтня Карл II призначив спадкоємцем всіх іспанських володінь французького претендента. Декретом від 29 жовтня була створена регентська рада, яка повинна була управляти країною до прибуття Пилипа Анжуйського. Через три дні, 1 листопада