МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

А.О.Серебрянська

Географія та історія Іспанії (посібник з країнознавства)

Друкується за рішенням вченої ради Київського державного лінгвістичного університету (Протокол №11 від 29 червня 1998року)

Київ-КДЛУ-1998

Київськии державний лінгвістичиий університет

Навчальний посібник "географія та історія Іспанії" має загально­освітнє значення і забезпечує всебічну підготовку вчителя іноземної мови та закладає основу для подальшого самовдосконалення з географії та історії Іспанії. В зв'язку з цим курс передбачає формування краї­нознавчої компетенції у студентів.

Навчальний посібник сприяє збагаченню і поглибленню знань сту­дентів про минуле і сучасне становище країни, фізичну та еко­номічну географію Іспанії, її природні багатства, державний та адміністративний устрій, культурну спадщину, суспільно-політичні органі­зації країни тощо.

Загальна мета посібника -- ознайомити студентів з життям стародавньої Іспанії, що сприятиме формуванню у них зацікавленості як до самої країни, так і до іспанської мови, яку вони вивчають; головним завданням є систематизація знань студентів з політичних, економічних, історичних та культурних проблем країни. Провідна ідея -- дати розгор­нутий опис історії Іспанії з найдавніших часів до сьогодення. Структура посібника: в першому розділі дається комплексний опис географічного положення країни, її територій та кордонів. 2. Розкриваються природні умови і ресурси Іспанії, характеризуються рельєф, клімат, рослинний і тваринний світ. Також повідомляються дані про населення, мови і діалекти, адміністративне ділення країни, освіту і культуру сучасної Іспанії.

В інших розділах розкриваються найважливіші періоди в історії Іспанії: грецька і фінікійська колонізації, завоювання Піренейського півострова Римом, реконкіста, утворення північних піренейських королівств, об'єднання Іспанії, періоди буржуазних революцій, карлістські війни, епоха першої, другої і третьої загальної кризи капіталізму, від ауторитарної диктатури до буржуазно-демократичного ладу. Враховуючи специфіку педагогічного профілю, в посібнику висвітлюється тема про систему освіти Іспанії, останні реформи в цій

галузі, умови Навчання і життя іспанського суспільства. Ряд тем виносяться на самостійне опрацювання. Після кожного розділу є питання для самоконтролю, вказані теми для самостійного опрацювання і список літератури до теми. В навчальному посібнику практичні цілі поєднуються з виховними, що сприяє формуванню особистості. Навчальний матеріал і трактування його змісту сприяють ідейному та естетичному вихованню студентів і розширенню їхнього світогляду. Автор висловлює подяку доценту Редковській Т.0., доценту Клименченко С.Д. та іншим за надану допомогу при укладанні посібника.

Розділ І. фізико-географічний огляд.

Населення. Економіка та культура Іспанії.

1. Загальні відомості.

Назва "Іспанія", на думку деяких істориків, походить від старо­давніх греків, які називали цю країну Гесперією -- країною вечірньої зірки В II столітті до н.е. в римську епоху увесь Піренейський півострів почав називатися Гіспанією. А ще з кінця VI-початку V століття до н.е., за країною затверджується також назва Іберія, за назвою племен, які населяли півострів -- ібери.

Розташована на Піренейському півострові, занадто висунута на за­хід і південь Європи, Іспанія відрізняється великою відокремленістю і відносною ізольованістю від решти території континенту. Важкодоступні Піренейські гори дуже ускладнюють зовнішні економічні зв'язки Іспанії з іншими країнами Європи. А розташування на стику Європи і Африки -- між Середземним морем і Атлантичним океаном -- впливає на особливості її природи, історії, етнічного складу і економіки. Деякі географи називають Піренейський півострів Малою Африкою.

Іспанія займає більше як 84% території Піренейського півострова і омивається з усіх боків морями: Кадисською затокою і Середземним морем, яке іспанці називають Маре Нострум, на півдні і сході, Атлантичним океаном на заході, а також Біскайською затокою на півно­чі. І лише невеликим перешийком з'єднується з європейським материком. Вздовж цього перешийка тягнеться високий і важкодоступний Піренейський гірський хребет, який кам'яною стіною відокремлює Іспанію від сусідньої Франції. Сухопутні зв'язки між двома країнами і до цього часу в основному підтримуються по вузькій Прибережній смузі з обох кінців перешийка.

Від африканського материка Іспанію відокремлює Гібралтарська протока, ширина якої у найвужчій її частині дорівнює 14 км.

Іспанія служить ніби мостом між Середземним морем і Атлантикою і є важливим перехрестям морських комунікацій, які проходять через Гібралтарську протоку. Це має не лише господарське, але й важливе політичне і стратегічне значення, від берегів Піренейського півострова ідуть найкоротші морські шляхи до країн Північної, Центральної і Південної Америки.

Моря, які омивають Іспанію, відіграють важливу роль не лише для зовнішніх зв'язків, але й для каботажних транспортних перевезень і розвитку риболовства. Багато прибережних районів стали також курортами загальноєвропейського і світового значення.

Іспанію можна назвати країною і атлантичною і середземноморською. Загальна довжина кордонів 3.144 км. Береги країни в основному крутоярі, стрімкі і майже немає зручних природних бухт. Гарні природні бухти є лише на північно-західному узбережжі у Галісії і на окремих ділянках Середземного моря.

Суходольні кордони Іспанії на заході проходять із Португалією, на північному сході -- із Францією і карликовою державою Андоррою, на півдні -- із володінням Англії Гібралтаром. Кордон із Португалією тягнеться на 1.215 км, у тому числі 596 км по гирлах річок Миньйо, Дуеро, Тахо і Гвадіана. А іспано-французький кордон проходить по гребеню Піренейських гір. Його довжина складає 677 км. Загальна довжина суходольних кордонів Іспанії -- 1.892 км.

До складу Іспанії входять Балеарські і Пітіузькі острови у Серед­земному морі та Канарські острови в Атлантичному океані. Загальна площа Іспанії -- 504,7 тис. км.

В адміністративному відношенні Іспанія, поділяється на 50 провінцій: 47 розташовані на материці, а 3 -- на островах. Півострівні провінції входять до складу 15 автономних общин і 2 автономні общини включають острови.

№	Край	Столиця
1.	Галісія	Сантандер- де- Компостела
2.	Астурія	Овьєдо
3.	Кастилія- Леон	Вальядолід
4.	Країна Басків	Віторія (Еускаді)
5.	Наварра	Памплона
6.	Арагон	Сарагоса
7.	Каталонія	Барселона
8.	Естремадура	Мерида
9.	Нова Кастилія	Мадрид
10.	Мурсія	Мурсія
11.	Валенсія	Валенсія
12.	Андалусія	Севілья
13.	Кантабрія	Сантандеї
14.	Кастилія-ла-Манча	Толедо
15.	Ріоха	Логроньш
16.	Балеарські о-ви	Пальма-де Майорка
17.	Канарські острови	Санта-Кру де-Тенеріфе Лас- Пальмас де-Гран-Канарья

Іспанії також належать володіння в Африці: міста Сеута, Мелілья.

2. Рельєф Іспанії.

Іспанія -- одна із найвисокогірніших країн Європи. В її рельєфі па­нівну роль відіграють системи гірських хребтів. Низини, які лежать на висоті до 200 м над рівнем моря, займають лише 11% площі країни. Більше 1/3 Іспанії розміщено на висотах, які перевищують 1000 м.

Для Іспанії характерна різка відокремленість природних районів, що відмежовуються один від одного чіткими гірськими рубежами. Виникнення і розвиток історичних країв Іспанії пов'язані частково з природними умовами і кордонами природних районів.

Основною частиною території Іспанії і всього Піренейського півострова є плоскогір'я Месета, або Центральне Кастильське плоскогір'я, дає розташоване на висоті 600 -- 800 м над рівнем моря і займає 60% території всього півострова. Месета -- в південно-західному напрямку поступово знижується до океану. З усіх боків, крім заходу, Месета відокремлена горами від решти районів Іспанії. Гірська система Кордильєра тягнеться на 700 км з північного сходу на південний захід, а потім на захід. Кордильєра складається з декількох гірських хребтів, які ідуть один за одним: Сьєрра-де-Гвадаррама, Сьєрра-де-Гредос, Сьєрра-де-Гато. Центральна Кордильєра має висоту до 2000 -- 2500 м з найвищою точкою Пласа-де-Альмансор у хребті Сьєрра-де-Гредос (2.592м).

Центральна Кордильєра ділить Месету на дві частини -- північну і південну. Північна частина плоскогір'я називається Старою Кастилією і розташована на висоті 700 -- 800 м; південна частина лежить на висоті близько 600 м і називається Ново-Кастильське плоскогір'я. У північній Месетї склалася автономна община Кастилія-Леон, а у південній Месеті автономна община Каетилія-Ла-Манча, які стали ядром іспанської держави. Центральна Кордильєра -- це важкопрохідні гори, які утруднюють зв'язок північної і південної Месет, особливо в зимовий час. На південь від Сьєрра-де-Гвадаррама, в її передгір'ях, на висоті 648 м розташоване місто Мадрид -- одна з "найвищих" столиць Європи.

По північному краю Месета смугою простягаються Кантабрійські гори, які мають висоту до 1500 -- 2500 м (масив Пеньяс-де-Еуропа з головною вершиною Пенья-де-Серредо). Система. Кантабрійських гір утруднює транспортно-економічні зв'язки Центральної Іспанії з Біскайським узбережжям і розвинутими гірничопромисловими районами країни Басків, Астурії та автономної общини Кантабрії. Залізниця, яка з'єднує Мадрид з головним містом Астурії Овьєдо, проходить через важкодоступний перевал Пахарес на висоті 1364 м.

Найбільші гори та їх вершини;

Назва	Гірська система	Висота (в метрі
Муласен	Сьєрра-Невада	3.481
Велета	-	3.470
Піко-де-Ането	Піренеї	3.404
Піко-де-Посетс		3.367
Монте-Пердідо	-	3.352
(Мов-Пердью)
Пеньяс-де-Буропа	Каитабрійські гори	2.665 (2.678)
Пласа-Альмансор	Сьєрра-де-Гредос	2.661 (2.650)
Пеньялара	Сьєрра-де-Гвадаррама	2.406 (2.400)
Монкайо	Іберійські гори	2.315
	Сьєрра-Техеда
	(Бетськігори)	2.135
	Сьєрра-Філабрес
	(Бетські гори)	2.08
Хаваламбре	Сьєрра-Хаваламбре
	(Іберійські гори)	2.02(2.325)
	Сьєрра-Бермеха
	(Бетські гори)	1.959
	Сьєрра-Кантрав'єса
	(Бетські гори)	1.895
	Сьєрра-де-Гвадалупе
	(Толедські гори)	1.736
	Сєрра-де-Гато	1.735
Монсені	Каталонські гори	1.698(1.740)
Муела-де-Сан-Хуан	Серанія-де Куенка
	(Іберійські гори)	1.610
Револьера	Сьєрра-Морена	1.160
ГИко-де-Тейде	Канарські острови	3.730

3. Корисні копалини.

Різноманітність рельєфу країни завжди відіграє важливу роль в її Історії, в розвитку господарської діяльності, в характері її розселення і освоєння територій.

Геологічна історія території Іспанії мало сприяла накопиченню ре­сурсів мінерального палива і, перш за все нафти і газу. Разом з тим палеозойські кристалічні породи Месети та інших геологічних структур багаті на різні рудні корисні копалини.

Великі комплекси корисних копалин дуже поширені по всій території країни, особливо в її периферійних гірських районах. Із паливно-енергетичних ресурсів відомі і розробляються поклади кам'яного вугілля, антрацитів і лігнітів. Кам'яне вугілля і антрацит знаходяться у північних провінціях Ов'єдо і Леон, а лігнітів -- в Арагоні і Галісії. Залізні руди концентруються в провінціях Біскайя, Гранада, Леон, Теруель, Сантандер, Альмерія, Луго і Ов'єдо.

Іспанія дуже багата на пірит, цинк, мідь, свинець, олово. Пірити концентруються в основному на південному схилі гори Сьєрра-Моренаг. Свинцово-цинкові руди зустрічаються у багатьох районах: в горах Сьєрра-Морена, Сьерра-де-АльМенара в районі Картахени, в Галісії (провінція Луго). Олово є в Галісійському кристалічному масиві. За запасами уранових руд Іспанія посідає друге місце в Європі. Вони знаходяться в провінціях Саламанка, Кордова та інших. Ртутні руди розташовані в долині річки Бальдеасаге, в районі Альмадена (провінція Сьюдад-Реаль).

4. Річкова мережа Іспанії.

На території Іспанії протікає чимало річок. Але гірський рельєф, невелика кількість опадів на більшій частині території, непостійний режим стоку, пересихання та обміління багатьох річок -- все це утруднює їх використання для судноплавства. Лише Гвадалквівір має спокійний рівний характер. Для річкового судноплавства доступний лише неве­личкий відрізок Гвадалквівіру від гирла до Севільї. Дрібні судна ходять в середній течії Ебро та гирлах деяких інших великих річок.

Більшість річок влітку сильно міліють, а деякі навіть пересиха­ють. Підняття їхнього рівня відмічається у період дощів, тобто восени та взимку. Через нерівномірні опади спостерігаються часті випадки розли­ву річок, особливо в осінній і зимовий період. Про маловодність біль­шості річок країни говорить той факт, що стік дев'яти найбільших річок Іспанії перевищує загальний стік всіх інших річок країни.

Річки, які впадають у Біскайську затоку, як правило, короткі і повноводні. Значна кількість опадів, що випадає більш-менш рівномірно протягом року, обумовлює і рівномірний режим стоку. Річки течуть в глибоких долинах, вкритих густими лісами і зайнятих луками. Найбіль­шою з цих річок є річка Налон (довжина 135 км). Крім неї тут протіка­ють також невеличкі річки Бідасоа, Селья, Дева, Нервйон і Навія.

З п'яти найбільших за довжиною річок країни чотири -- Тахо, Гвадіана, Дуеро і Гвадалквівір -- впадають в Атлантичний океан, а річка Ебро -- в Середземне море. З цих річок лише Гвадалквівір та Ебро повніс­тю протікають по території Іспанії. Решта завершують свій шлях у Португалії, де в нижній течії стають судноплавними, тому що одержують більше опадів і не мають значного падіння висот.

Довжина найбільших річок Іспанії, що впадають в Атлантику, складає в межах країни: Тахо -- 910 км (всього 1010 км), Гвадіана -- 820 км, Дуеро -- 780 км, Гвадалквівір -- 560 км.

До басейну Дуеро відноситься вся Кастилія-Леон (Північна Месета), а басейни Тахо і Гвадіани займають Південну Месету. Басейном Гвадалквівіру є Андалузька низина. В Атлантичний океан впадає і головна річка Галісії -- Миньйо (довжина в межах Іспанії 340. км), посідаючи дев'яте місце за довжиною, вона належить до числа найповноводніших річок і поступається лише Ебро і Дуеро.

У Середземне море впадає мало річок, а найбільша з них -- Ебро, довжиною 928 км. Основними притоками цієї річки є Сегре, Гальего, Халон. Ебро дуже міліє влітку, але за розміром стоку -- це найбільша річка Іспанії завдяки своїм повноводним притокам Сегре і Гальего,

У Середземноморській Іспанії є й короткі річки, які пересихають влітку. Про такі річки кажуть, що вони течуть лише два місяці, а десять -- у відпустці. Найбільша з цих річок -- Альмерія, яка має довжину 96 км.

Озер в Іспанії мало. На узбережжі Кадисської затоки і Середземного моря є невеличкі озера. Серед них найбільше Мар-Менор на південному сході від Мурсії, в районі мису Палос, і Алгібуфера в районі Валенсії. Є невеличке озеро Трампль в провінції Саламанка (північна Месета). У Ла-Манчі та інших посушливих районах часто зустрічаються невеличкі пересихаючі озера, які в народі називають "великими калюжами".

Найбільші річки Іспанії.

Назва	Довжина
Тахо	1.010 (з них в Португалії і по кордону з нею 275 км)
Гвадіана	820 км (з них в Португалії і по кордону з нею 260 км)
Дуеро	780 км (з них в Португалії і по кордону з нею 322 км)
Тормес (притоки Писуерга, Дуеро)	284км 282км
Миньйо	340 км (з них по кордону з Португалією 75 км)
Силь (притока Миньйо)	228-245 км
Гвадалквівір	680км
Ханіль (притока Гвадалквавіру)	358км
Ебро	928 км
Сегре (притока Ебро)	257км
Есла	285км
Тер	207км
Хукар
Льйобрегат	498км
Сегура	160км

5. Клімат Іспанії.

Своєрідність розташування Іспанії, чергування гір, плоскогір'їв та низин, вплив Атлантичного океану і близькість "сухого" континенту Африки, обумовлюють кліматичні розбіжності в країні. Особливо чітко вони простежуються з північного заходу на південний схід. У зв'язку з гірським рельєфом країни тут велике значення має також вертикальна кліматична поясність.

Середня річна температура майже всієї іспанської території коли­вається між 14 градусами і 19 градусами вище нуля. Але температурний режим окремих частин Іспанії дуже різний. Середня температура січня 8-10 градусів у північній та середній частинах країни, а в південній частині вона сягає 10-12 градусів. Середня температура найбільш жаркого місяця липня сягає 18-20 градусів у прибережних районах північного заходу і півночі країни; 26 градусів -- у середземноморських прибережних районах. У південній Іспанії до 200 днів на рік середньодобова температура не буває нижче +25 градусів. Клімат центрального плоскогір'я Месети має більш континентальний характер: тут дуже жарке літо і холодна зима. Нестача вологи і багато сонця характерні для більшої частини країни. За кількістю сонячних днів Іспанія разом з Італією та Грецією ділить перше місце в Європі. Це має велике значення для розвитку туризму. Північні та північно-західні райони посідають одне з перших місць в Європі за щорічною кількістю опадів, а центральні і південно-східні райони -- найбільш посушливі області цієї частини світу. У зв'язку цим вся територія Іспанії поділяється на "вологу" і "суху" Іспанію. Кордон між ними проходить по Галісійському масиву і Кантабрійським горам. Кількість опадів на рік у "вологій" Іспанії, включаючи Галісію, Астурію, Сантандер, Країну Басків та частину Піренейських гір, складає в середньому більше 1000 мм (максимально до 3000 мм) атмосферних опадів. Ця кількість опадів у гірських районах збільшується до 1500-2000мм і більше. В основному опади випадають дуже рівномірно протя­гом року і лише влітку їх кількість дещо менша.

Гірські хребти решти Іспанії мають середні річні суми опадів від 500 мм до 1000 мм, а найвищі їх ділянки -- більше 1000 мм. Великі внутрішні області -- плато Месети і Арагонська низина, а також південний схід -- мають середню кількість щорічних опадів нижче 500 мм (Мадрид приблизно 440 мм). Найсухіший клімат характерний для внутрішнього району улоговини Ебро і для крайнього південного сходу (Мурсія), де за рік випадає менше 300 мм, а клімат набуває аридного (напівпустельного) типу.

6. Гідроресурси та грунти.

У цілому на території Іспанії кількість опадів зменшується з пів­нічного заходу на північний схід і з півночі на південь. Високі темпе­ратури, велике випаровування, сезонність опадів та різкі коливання їх кількості створюють великі труднощі для сільського господарства, водопостачання населених пунктів і експлуатації гідроелектростанцій в кра­їні. Проблема води -- одна з найважливіших в Іспанії.

Більшість іспанських річок, особливо центральної, східної і південно-східної частин країни маловодні і влітку дуже міліють. Гідро­ресурси Іспанії розподіляються нерівномірно. Приблизно 75% природного стоку припадає на ріки, які впадають в Атлантичний океан, і лише 25% -- на ріки, що течуть до Середземного моря. Нерівномірний розподіл опадів і стоку приводить до великої диспропорції в забезпеченні водними ресурсами різних районів країни. У північних і північно-західних районах Іспанії води забагато, а в середземноморських областях, в тому числі і в басейні Гвадалквівіру, величезний дефіцит водних ресурсів, тому саме тут концентруються найважливіші масиви зрошувальних земель.

Для регуляції стоку та його використання з метою водопостачання і зрошування земель ще в давні часи римляни і араби почали будівництво гребель і водосховищ. Багато споруд того часу збереглося до наших днів, наприклад, акведуки в провінціях Сеговія і Таррагона, гребля Просерпіна на річці Альбаррегас і водосховище Карнальбо, місткістю 10 млн.куб. метрів.

Сьогодні стік іспанських річок добре відрегульований. На ріках є багато гідроспоруджень і водосховищ. Запаси гідроенергії обчислюються 16,5 млн.кВт. Найбільший енергетичний потенціал мають повноводі річки північної Іспанії: Ебро (4,1 млн.кВт), річки Галісії (3,6 млн.кВт), Дуеро (2,7 млн.кВт) та інші.

Останнім часом в Іспанії велика увага приділяється оцінці запасів грунтових вод та їх можливому використанню. Доступні для використання ресурси підземних вод складають близько 200 млрд.куб.м, або в п'ять разів більше запасів води в діючих водосховищах Іспанії. Цікаво, що найбільше накопичення підземних вод знайдено в найпосушливіших районах країни, де переважають водонепроникні вапнякові відкладення. У деяких районах Іспанії підземні води є головним джерелом водопостачання.

Різкі кліматичні контрасти, а також складність рельєфу і строкатість гірських пород пояснюють характерне для Іспанії розмаїття типів грунтів. На вологій півночі півострова переважають малогумусні підзолисті грунти, некальциновані буроземи, підзолисті буроземи, торфовища.

У східній половині країни і на Балеарських островах поширені грунти, характерні для аридних районів -- сіроземи; буроземи і буро-червоні. У західній частині Іспанії переважають кислі буроземи і червоноземи середземноморського типу та їх сполучення. На Месеті та Іберійських горах поширені малородючі скелетні кам'янисті грунти. Найродючіші грунти Іспанії -- алювіальні -- поширені в низинах і в долинах річок. Саме ці грунти найбільше використовуються для сільськогосподарських цілей.

7. Рослинний світ Іспанії.

Для рослинного і тваринного світу Іспанії характерне багатство видів. На Піренейський півострів, розташований між Європою і Африкою, вільно проникали представники флори і фауни цих континентів. У цілому можна сказати, що іспанська флора включає і африканські і європейські елементи.

У флористичному відношенні Іспанія -- найбагатіша країна Європи. На півострові зустрічаються до 8 тис. різних видів рослин. Багато з них використовуються в медицині, парфюмерії і кулінарії.

Помітні великі контрасти між "сухою" та "вологою" Іспанією.

Лісистість країни поступово знижується з північного заходу і півночі на південний схід і південь.

Для "вологої" Іспанії типовими є широколисті ліси з домішками вічнозелених порід у другому ярусі, соковиті, багаті луки і густі вересові. У лісах переважають дуб, бук, благородний каштан, ясень, клен, в'яз, тополя. До цих листопадних видів домішуються вічнозелені дерева -- кам'яний, товстолистий та інші види дуба, приморська сосна. Пївнічно-атлантичні схили Кантабрійських гір та Галісійський масив вкриті найбагатшою, густою і соковитою зеленню. Цей район називають "зеленою Іспанією". Типова рослинність Галісії -- гаї приморської сосни. Інколи тут зустрічається береза, релікт льодовикового періоду. Дуже характерні для всієї "вологої" Іспанії соковиті зелені луки, тому північ є найважливішим районом країни по розведенню великої рогатої худоби.

У Піренеях і Кантабрійських горах чітко виражена висотна поясність. Біля підніжжя Піренейських гір на півдні лежить сухий арагонський степ з вічнозеленими хащами тим'яну, розмарину, лаванди, шавлії та інших трав. На висоті понад 400 м переважає середземноморська древесна рослинність. Тут ростуть маслинові дерева, кам'яний і пробковий (корковий) дуб. Ще вище, до 1000 м, ростуть кам'яний дуб і корсиканська сосна; на висоті 1300 м, де більше вологи, поширені широколисті ліси з листопадними дубами. Верхній лісовий ярус (до 1800 м) складають букові, хвойні та піхтові ліси. На висоті до 2300 м розстилаються субальпійські луки, а вище починається царство альпійської рослинності.

Нижня частина північного схилу Кантабрійських гір вкрита широколистими лісами, де переважають дуб і каштан з домішками ясеня, клена і липи. Вище, до 2.000 м, переважає бук. Для субальпійського поясу характерні чагарники і луки. Найвища частина гір вкрита луками і дрібними чагарниками (чорниця), дроком і соковитими травами.

У "сухій" Іспанії лісів мало. Тут переважає рослинність середзем­номорського типу: вічнозелені чагарники маквісу, гариги, а також на­півчагарники -- томіллари. До складу маквісу входять високі чагарники і невисокі дерева: дика фісташка, мирт, суничне дерево, дика маслина, ялівець та інші. Дуже типовими для цих районів є ксерофільні злаки, а також іспанський дрік.

Ліси в "сухій" Іспанії зустрічаються на схилах гір і в долинах рі­чок. Найбільше лісів на Старокастильському плоскогір'ї, особливо на вологих західних схилах гір Сьерра-де-ла-Деманда, Сьєрра-де-Гредос, Сьєрра-де-Гвадаррама та інших. Тут переважає бук. Ліси в долинах рі­чок "світлі" з вербами, тополями, олеандрами. У північній частині Месети переважають сухі степи, трохи схожі на північноказахстанські.

Рослинність південної Месети різноманітніша й багатша. Ліси зустрічаються в Центральній Кордильєрі, на західних схилах Іберійських гір, а також у горах Толедо, Естремадури і Сьєрра-Морени. Решта тери­торії південної Месети -- це майже безлісна зона. Найбільші ліси на південному схилі Центральної Кордильєри, в яких переважає дуб, північна сосна, а вершини вкриті альпійськими луками. У південно-східному районі південної Месети, на знаменитому плато Ла-Манча, поширені напівпустелі і сухі степи з солончаками і бідною трав'янистою і напівчагарниковою рослинністю. Тут переважають численні галофіти (полин, тамариск та інші), а також гариги і томіллари. Така ж рослинність характерна для Естремадури та півдня Іспанії.

Для найсухішого, південно-східного району Іспанії типові чагарники гариги і трава альфа або "еспарто". Одним із різновидів гариги є карликова пальма.

Рослинність Балеарських островів майже ідентична рослинності східної Іспанії. Рослинний світ Канарських островів більш своєрідний. Ліси Вкривають приблизно 10% всієї території країни. Специфічний промисел -- заготівля корка з пробкового дуба.

Іспанія (крім островів) може бути поділена на п'ять фітогеографічних округів: північноатлантичний, піренейський, центральний, східний середземноморський і південний середземноатлантичний. Природа північного узбережжя країни дуже відрізняється від решти Іспанії своєю багатою, густою і соковитою зеленню. На пагорках і горах Астурії, Галісії та Біскайї переважають широколисті ліси. У нижньому ярусі їх головну роль відіграють літній дуб і каштан, з домішками зимового дуба, ясеня, клена липи та ільма (в'яза). У середній частині узбережжя росте переважно кам'яний дуб. На березі Галісії зустрічаються гаї і окремі дерева приморської сосни. У середньому ярусі лісів росте товстолистий дуб, дуже поширений по всій Іспанії. Верхню лісову смугу утворюють гарні букові ліси, характерні для Кантабрійських гір.

У Галісії зустрічаються березові гаї, які надають разом з торф'яним болотом північний відтінок краєвиду. У південній Галісії, у долині річки Миньйо, поширюючись всередину країни, ростуть вічнозелені дуби і маквіс.

Ліс закінчується на висоті нижче 2000 м, а верхів'я високих хребтів вкриті чагарниками та гірськими луками.

У піренейському окрузі рослинний світ дуже різноманітний. Біля підніжжя і на нижніх схилах Піренеїв ростуть ліси з вічнозеленого дуба пушистого, а також хащі з самшиту (буксусу) і колючого дроку. Вище Розташовані ділянки широколистого дуба і каштанові ліси. У середній смузі гірських схилів ростуть ліси з піренейської та північної сосни. У більш вологих районах ростуть букові ліси, які чергуються і частково змінюються на більшій висоті європейською ялицею, інколи зустрічаються ялинки. На висоті понад 1800 м до 2000 м знаходиться субальпійська зона з чагарниковою сосною, багатими луками і скелястою флорою.

У центральному окрузі можна виділити такі райони: південна і пів­нічна Месета, Центральні Кордильєри та Іберійські гори. Південна Месета лежить значно нижче над рівнем моря і має м'який клімат, тому рослинність тут має яскраво виражений середземноморський характер. Лісів тут мало. У них ростуть вічнозелені дуби з домішками приморської сосни і товстолистого дуба. У долинах річок ростуть ліси з тополі та верби. Найтиповішими для південної Месети є хащі тамілларів і чисту. На плато Ла-Манча -- напівпустельний краєвид із солончаками і напівчагарниками та галофітами.

У північній Месеті майже немає лісів (крім долин річок з вербами і тополями). Тут переважають лісові хащі з північної сосни, інколи зус­трічаються дубові гаї; місцями поширена лукова флора.

У Центральній Кордильєрі ростуть гарні і високі ліси північної сосни. У нижній смузі схилів поширені хащі товстолистого дуба, а на більш волоґих ділянках гірських схилів по долинах річок росте широко­листий ліс з буком, ясенем, липою, в'язом, інколи з домішками берези. На висоті 1300 м -- 1500 м зустрічаються хащі дроку, а також гірські луки.

Великі ліси збереглися в Іберійських горах, тут поширені дубові ліси з підлісками, де зустрічаються такі види рослин, як ліщина, верес, дрік, бруслина, а також дика вишня та яблуня. На висоті від 1000 м і до 1600-1700 м ростуть букові ліси з домішками ясеня, клена, падуба.

У лісах південного району Іберійських гір переважають сосни, особливо чорна, приморська і північна. Тут також зустрічаються хащі ялівцю.

Східний і південний фітогеографічні округи Іспанії відрізняються великою кількістю рослин, а також більш яскраво вираженим середземноморським характером рослинного покриву. Головну роль тут відіграють хащі великих вічнозелених чагарників маквісу, а також багато інших видів дрібних чагарників і трав, які їх супроводжують. Маквіс складається в основному з суничника, філіреї, деревовидних вересків, самшиту, миртів, ладанників, кермесового дубу, ялівця, колючого та іспанського дроку, зіноваті (ракитника) тощо. Типовою для обох округів є карликова пальма хамеропс з великим, як опахала, листям, притиснутим до землі. Росте дуже багато гариги як у прибережній зоні, так і в горах. Ліси займають лише невеличку площу.

У посушливих районах зустрічається трава еспарто, полин, солянки та інші галофіти.

На приморських пісках, в низинах біля гирла річок, озер ростуть чагарники високих очеретів (середземноморських видів) і гаї алеппської та приморської сосни і пінії.

На крайньому південному сході країни, у провінції Аліканте і в Мурсії клімат найпосушливіший в Іспанії, з безхмарним небом більшу частину року. Природний краєвид на узбережжі -- напівпустельного типу, з травою еспарто та іншими ксерофітними злаками, а також з галофітами. Ця флора змішана з елементами гариги і томіллари (чебреця і розмарину).

Велика низина басейну річки Ебро -- "арагонський степ" -- являє собою відкриту місцевість без лісів. Тут ростуть в основному полин, багато видів солянок і галофітів, чагарники тамарисків. Але переважають тут хащі томіллари з чебрецем, лавандою, розмарином, шавлією і напівчагарниковою ксерофітною флорою південного типу, з численними ендемічними видами.

Південний середземноатлантичний фітогеографічний округ має значно багатшу рослинність, ніж сухий південний схід і Арагонська низина. Це пояснюється близькістю океану. Відносна вологість тут вища, більша кількість опадів, але літо тут дуже жарке і сухе. Для Андалузької низини характерні хащі карликової пальми, гаї кам'яного дуба, пінії та дикої маслини. Низина дуже родюча і вкрита садами цитрусових та інших плодових дерев, виноградниками, лісами з маслин та городами.

Південний округ, маючи багато спільного із східним за характером флори, в той же час відрізняється великою кількістю видів рослин, які зустрічаються в Північній Африці. На південному узбережжі Іспанії зустрічаються не лише субтропічні, але і деякі тропічні рослини: цукрова тростина, кокосова пальма і банани (хоч плоди тут і не визрівають, але дерева добре ростуть під відкритим небом). Південно-східний район Іспанії з відомими гаями фінікових пальм на околицях міста Ельче -- єдина місцевість, де ця рослина дає плоди, що визрівають.

Рослинність Каталонії близька до Південної Франції і Північної Італії, а флора Валенсії має багато спільного з Південною Італією, Сардинією, Корсикою і Балеарами, відрізняючись лише своїми ендемічними видами.

На Балеарських островах ростуть гаї Кам'яного дуба і алеппської сосни, хащі карликової пальми, маквісу і гариги. У той же час флора Балеар має багато спільних видів з островами Італії.

Канарські острови разом з іншими атлантичними островами (Мадейра, Азорські острови, острови Зеленого Мису) складають особливу фітогеографічну область Макаронезію, яка характеризується досить багатою реліктовою флорою, що збереглася з третинного періоду.

8. Тваринний світ.

Тваринний світ в Іспанії дуже багатий. На півночі фауна нагадує середньоєвропейський тип. Тут зустрічаються такі представники ссавців, як ведмідь, вовк, рись, кам'яний козел, олень, косуля, лань, серна, кабан тощо. На півдні водяться такі представники місцевої фауни: північно-африканський іхневмон (фараонова миша), мавпа магот (на крайньому півдні біля Гібралтару), єдиний представник мавп в Європі. Серед птахів тут зустрічаються фламінго, шуліка-стерв'ятник, а з пла­зунів -- хамелеон, черепаха, численні ящірки. Серед жуків є багато аф­риканських видів, місцями багато бджіл. У центральних областях фауна порівняно небагата. Тут водяться водяна рись, віверова кішка, дикий кролик, зайці, орли, шуліки, степові кури тощо.

За окремими групами тваринного світу фауна Іспанії являє таку картину: ссавці тут представлені не дуже різноманітне: ведмідь, який зберігся в глухих місцях Піренейських і Кантабрійських гір; пардова рись (не дуже численна), рідкісний представник групи рисів, який ще зустрічається на Балканському півострові; дикий кіт, вовк, лисиця, борсук, видра, куниці (лісова і білодушка), ласиця (ласка), іхневмон, генетта (останні два види невеликі хижаки із сімейства вівер, типові африканські форми). З копитних ссавців у фауні Іспанії є олень, косуля або "дика коза", лань; у горах зустрічаються піренейський кам'яний козел, подібний кавказькому туру, сарна, гірський і андалузький кабан (область нижнього Гвадалквівіру). Гризуни у фауні Іспанії досить численні: білки, вовчки (соні), миші, місцевий вид зайця, дикий кролик, дикобраз. З комахоїдних є кроти, їжаки (звичайний і алжирський), місцевий вид хохуля, декілька видів землерийок. Нарешті серед ссавців Іспанії є більше двох десятків видів кажанів, звичайних для Середземномор'я. Серед них є і досить великі.

Авіафауна (фауна птахів) Іспанії налічує до 400 видів птахів. Серед них багато ендемічних (місцевих) форм. Характерними для місце­вої фауни є голуба сорока, рудий кеклик (кам'яна куріпка). Звичним для Гвадалквівіру є рожевий фламінго. З інших птахів, пов'язаних з водою, водяться чаплі (декілька видів), пелікани, колпиця та інші. З хижих птахів водяться орли, соколи, шуліки, яструби, грифи; численні і сови, у тому числі особлива форма пугача. З горобиних в Іспанії є дуже багато видів птахів. Крім птахів, що постійно живуть в Іспанії, чимало тих, які прилітають сюди назиму.

Фауна рептилій і амфібій теж досить багата. Є декілька видів змій з яких серйозно отруйною вважають лише Pelias berus. Звичайна іспанська гадюка та інші види не отруйні. Дуже багато ящірок від маленьких (до 15 см довжиною) до великих таких, як степова, гребнепала та інші ящірки. З амфібій є багато жаб, тритонів і саламандр.

У прісноводних річках багато різних видів риб та безхребетних тварин. З наземних безхребетних багато комах і скорпіонів. Наземні мо­люски теж численні на території Іспанії.

У водах Атлантичного океану є сардини, мерлузи, боніто, анчоуси, салака, тріска і різні молюски. У прибережних водах Середземного моря поширені тунець, лосось, анчоуси, а також раки і лангусти.

9. Природні області Іспанії.

Щоб правильно уявити природні умови Країни, необхідно враховувати особливості окремих природних районів, кордони і розбіжності між якими виражені досить різко. Перш за все Іспанію слід поділити на чотири великих частини, які в свою чергу діляться на природні області:

1. Північна Іспанія, до складу якої входять три області -- Галісійський масив, Кантабрійські гори і Піренейські гори.

2. Внутрішня Іспанія або Центральне нагір'я, яке включає чотири області -- Північну Месету, Південну Месету, Кордильєри та Іберійські гори.

3. Східна і Південна або Середземно-Атлантична Іспанія, що складаається з шести областей -- Каталонські гори, Арагонська улоговина, Леванта, Бетські (Андалузькі) гори, Андалузька (Бетська) улоговина і Балеарські острови.

4. Канарські острови.

Такий розподіл обумовлено, перш за все, суттєвими розбіжностями в кліматичних умовах. Крім того, кожна з природних областей Іспанії має свої особливості геологічної будови, геоморфології, висотної зональності грунтів та рослинного покриву.

Історичні області Іспанії сформувалися в значній залежності від фізико-географічних умов, хоч і не зовсім збігаються з природними ландшафтними областями.

Так, Галісія майже відповідає Галісійському кристалічному масиву. Астурія займає західну високу половину Кантабрійських гір, але без південного схилу. Східний район цих гір входить до складу Країни Басків; Центральний район Сантандер належить Кантабрії, яка розташована у Північній Месеті. Західний район цієї Месети належить автономній общині Кастилія-Леон. Піренеї, які належать Іспанії, розділені між трьома областями: західний район входить до Наварри, середня частина -- до Арагону, східна частина -- до Каталонії. Арагон також займає більшу частину Арагонської улоговини та Іберійських гір. Каталонські гори складають основне ядро Каталонії. Валенсія і Мурсія виходять до ландшафтної області Леванта. На Південну Месету, зайняту в основному Кастиліею-Ла-Манча та Естремадурою, заходить також Мурсія, Андалусія займає низини Гвадалквівіру, Бетські гори (крім східного району) і південну смугу Сьєрра-Морени.

10. Населення і адміністративне ділення.

Іспанія -- країна з неоднорідним в етнічному відношенні складом населення. У зв'язку із особливими умовами, які історично склалися в Іспанії, з давніх часів відбувався процес формування чотирьох різних народів: іспанців, каталонців, галісійців і басків. Приблизно 3/4 населення країни -- іспанці, які населяють 84% території Іспанії. Інші етнічні групи населяють північні і північно-східні окраїнні області (16% території). Каталонці (близько 8 млн.) населяють наипівнічніші середземноморські іспанські провінції, або автономну общину Каталонію. Галісійці (близько 3 млн.) живуть у чотирьох північно-західних Іспанських провінціях, або в автономній общині Галісії. Баски (близько 0,8 млн.) живуть у трьох північно-східних провінціях, біля кордону з францією, в автономній общині Країні Басків, а також у Наваррі.

Каталонці, баски і галісійці, як і іспанці, мають свої етнічні риси, свою національну мову, традиції і стародавню культуру. На території Іспанії розмовляють чотирьма різними мовами: іспанською, баскською, каталонською і галісійською. Населення різних автономій і провінцій Іспанії дуже відрізняється одне від одного розмовною мовою. Найпоширеніша мова в країні іспанська або кастильська, офіційно визнана єдиною державною мовою.

Крім кастильського діалекту, поширеного на більшій центральній території країни, до основних діалектів іспанської мови відносяться андалузький (на півдні), арагоно-наваррський (на північному сході) і леоно-астурійський (на північному заході).

За Конституцією Іспанії 1978 року баскська, каталонська і галісійська мови визнані офіційними нарівні з іспанською у відповідних автономних общинах: у Каталонії, Галісії та в Країні Басків. Маючи свою рідну мову, каталонці, баски і галісійці розмовляють і іспан­ською мовою.

Існування різних націй визначає існування і національного питан­ня, яке має свої особливості внаслідок різного економічного і політичного розвитку цих народів.

Майже все населення Іспанії (99 %) -- католики. Католицька церква протягом багатьох століть користується великим впливом у країні. Вона є великим земвлевласником, банкіром і промисловцем. Церква володіє радіостанціями, газетами, університетами, коледжами, школами тощо.

Зараз в Іспанії проживає більше 39 млн. чоловік. Останнім часом значно скоротилася народжуваність, що є характерним і для інших країн Європи. За статистикою до 2020 року населення Іспанії може скоротитися до 36,5 млн. У більш розвинених в економічному відношенні районах народжуваність зростає, а в сільській місцевості вона постійно скорочується. Оскільки до найбільш розвинених районів належать національні автономії Каталонії і Країни Басків, то і середня народжуваність у каталонців і басків вища, ніж у іспанців (кастильців).

За останніми даними демографічного інституту Ради соціологічних досліджень на одну жінку-матір припадає 1,28 дитини, а для того, щоб населення утримувало само себе необхідно в середньому мати 2,1 дитини на одну жінку. Інакше народжуваність через декілька років буде ледь перевищувати смертність.

Якщо на початку століття в Іспанії середній вік чоловіків був приблизно 34,8 років, то в 1994 році він досяг 73,4 років у чоловіків і 80,5 -- у жінок. Уже зараз в Іспанії живуть 5,5 млн. людей віком понад 65 років, а кількість молодих людей зменшилась. Таке становище може привести до того, що не вистачить робочих рук для утримання пен­сіонерів.

Головною причиною зниження народжуваності в Іспанії вважаються економічні, домашні і соціальні проблеми. Статистика стверджує:

 дві з кожних десяти молодих сімей від 20 до 30 років не мають і. не бажають мати дітей (16%);

 у 1975 році в Іспанії народилося 669,378 дітей, а у 1992 майже половина: 396,747. Можна передбачати, що у 2005 році при такій розкладці народжуваність знизиться до нуля;

 у 1995 році зареєстровано на 100 тис. дітей менше, ніж у 1994 році;

 через скорочення кількості юнаків признаного віку в 1997 році до лав армії призвано приблизно, на 85 тис. менше, ніж у 1991 році; якщо в 1981 році на кожну стару людину припадало 2 молодих, то в кінці століття, тобто через два-три роки, буде лише один на кожного пенсіонера;

 86% жінок бажають мати лише одну дитину. 49% -- не відмовилась би мати другу дитину, якби не було так важко працювати вдома і на виробництві, адже держава витрачає лише 0,72% з бюджету країни на підтримку сім'ї. Але слід зауважити, що поряд із зниженням народжуваності в Іспанії знижується і показник смертності, особливо дитячої.

Населення по країні розміщено нерівномірно. Середня щільність складає 78 жителів на 1 кв. км. За щільністю населення Іспанії поступається багатьом західноєвропейським країнам. Населення все більше концентрується в промислових районах півночі, в Мадриді і деяких зонах Середземного моря і острівної частини країни. Приморські провінції займають менше20 % території, але зосереджують більше половини населення. Міське населення зростає дуже швидко. Економічно активне населення країни складає приблизно 40%. Частка зайнятих у сільському господарстві скоротилася майже вдвоє -- до 12%, а доля зайнятих у промисловості збільшилась до 40%. Майже вдвічі виросла частка населення, яка працює в невиробничій сфері -- торгівля, сфера обслуговування, транспорт і т.п. -- приблизно -- 46%.

Зміни в економіці позначилися і на класовому складі населення:скорочення кількості зайнятих у сільському господарстві, швидкі темпи урбанізації привели до зростання населення, яке працює за наймом. Велика буржуазія, поміщики, вище духовенство складають лише 5% Іспанського суспільства. Досить численна дрібна буржуазія міста і села -- фермери, ремісники, торговці, дрібні підприємці.

11. Економіка країни.

Іспанія традиційно сільськогосподарська країна. 50 % земель зайнято під сільськогосподарські культури, луки і пасовиська, а 30% -- вкрито лісами. Але кліматичні умови сухість земель, нестача робочих рук (лише 12% активного населення працює в цій галузі економіки) є причиною того, що продуктивність земель досить низька.

Під зернові і овочеві культури зайняті великі площі землі, але найрентабельнішими є овочі, квіти і фрукти, особливо цитрусові: лимони і апельсини. Цитрусові вирощують у Леванті (Валенсія і Мурсія) і Андалузії; квіти у Каталонії і Альмерії (Андалузія). Іспанія також є одним із найголовніших виробників оливкової олії. Величезні площі оливкових садів надають специфічний вигляд пейзажам Андалузії і Ла-Манчі, де збирають і переробляють маслини.

Іспанія відома своїми винами. Майже у всіх її районах вирощується виноград і виробляються прекрасні вина, наприклад, в Андалузії -- "Херес" і "Монтілья", у Каталонії -- шипучі вина, а столові -у Ріохасі, Рівера-дель-Дуеро і Ла-Манчі. За обсягом виробництва найкращих сортів вина і винограду найвищої якості Іспанія посідає третє місце після франції та Італії.

У сучасній Іспанії досить успішно розвивається тваринництво. Раніше воно було однією з основних галузей економіки країни і протягом багатьох століть експорт вовни, головним чином з відомих овець мериносів, був найголовнішим джерелом прибутків. Зараз тваринництво дещо втратило свою роль в економіці країни, але все ж цифри досить значні: у 1987 році нараховувалось 5 млн. голів великої рогатої худоби, 14 млн. голів свиней, 17 млн.голів овець, 55 млн. домашніх птахів. На цій продукції розвивається гастрономічна і харчова промисловість.

Рибна ловля останнім часом не відіграє такої великої ролі, як, наприклад, сільське господарство, та все ж багато іспанців живуть за рахунок продуктів моря. Щорічно в Іспанії ловлять один мільйон тон ри­би. Найбагатша зона на рибу і продукти моря -- береги Атлантичного океану. Головні риболовецькі порти -- Ла-Корунья, Віго, Пасахес (Сан-Севастьян), Альгесірас, Малага і Лас-Пальмас; найціннішими рибами є мерлуза, анчоуси, а також лангусти і устриці.

Зараз Іспанія активно розвивається індустріально. Це енергетичне залежна країна, тому що вона імпортує нафту, газ і вугілля. Виробництво електроенергії на теплових електростанціях складає 45 %, на атомних -- 35 % і на гідроелектростанціях -- 20 %. Виробництво електроенергії на атомних станціях постійно зменшується, а на гідроелектростанціях збільшується завдяки будівництву нових водосховищ. Теплові електростанції можуть працювати на вугіллі, природному газі та нафті.

Незважаючи на нестачу власних енергетичних ресурсів, промисловість Іспанії розвивається успішно. Більше 60 % її експорту складають такі товари виробництва, як автомобілі, трактори, верстати, металовироби, текстиль, шкіра, мастильні і паливні матеріали.

Важка промисловість в основному розвивається на півночі країни, де знаходяться родовища залізної руди і вугілля: Астурія, Сантандер і Більбао. Хімічна промисловість розвивається в Барселоні та її околицях, текстильне виробництво -- в Каталонії, а машино- і автомобілебудування розташовані в Мадриді, Барселоні, Вальядоліді, Сарагосі, Валенсії та інших містах. Суднобудівництво зараз переживає кризу. Головні судноверфи знаходяться в Ель-Ферролі, Картахені, Кадисі і Більбао. Нафтоочисні заводи, які переробляють нафту, розташовані в Таррагоні, Кастельйоні, Картахені, Пуертольадо, Альгесірасі, Уельві, Ла-Коруньї і Більбао.

Інші види промисловості існують у Леванті -- взуттєва і шкіряна -- в Талавері, Манісес -- виробництво скла, цементу і кераміки, і майже у всіх районах Іспанії виробляються продукти харчової промисловості.

Основні показники промислового виробництва по секторах.

1. Енергетика	14%	б.Текстильна і шкіряна	7%
2. Рудна промисловість	10%	7-Паперова	5%
3.Хімічна промисловість	10%	8.Каучукова і пластикова	3%
4. Металургічна промисловість	26%	9-Деревообробна і коркова	5%
5. Харчова промисловість	20%	10. ІНШІ ВИДИ	2 %

Починаючи з 1960 року Іспанія перетворилася на країну міжнародного туризму. Іноземні туристи -- більше 56 млн. щорічно прибувають до країни різними видами транспорту: літаками, залізницею, на автомобілях і морем. Влітку туристів в Іспанії більше, ніж корінного населення. Туризм -- один із головних важелів розвитку економіки. Надходження у валюті (21.034 млн. доларів у 1992 році) становлять основний внесок у баланс платежів. Увагу туристів привертають в Іспанії 3 фактори: географічне розташування (сонце, пляжі, і острови), економічні умови (відпочинок за досить низькими цінами) і самі іспанці за їх веселий і гостинний характер. Зараз туризм в Іспанії розвивається в двох напрямках: привертається увага туристів до пляжів, оскільки кліматичні умови в різних частинах країни дуже своєрідні, а пейзажі зовсім не схожі: на Канарських островах тропічний клімат, на Балеарських -середземноморський; в Коста-Брава пляжі скелясті, а в Коста-дель Соль Коста Бланка -- пісчані і широкі. Також розвивається "внутрішній туризм", який має за мету привернути увагу туристів до історії країни, народних свят, фольклору, культури і звичаїв іспанців. Розвиток цього виду туризму викликаний такозк тим, що велика кількість іспанців подорожують за кордон і вивозять валюту, тому необхідно зберегти цей основний сектор економіки.

Для економічного, культурного і соціального розвитку країни необхідно мати добре розвинутий транспорт. В Іспанії в цьому напрямку робиться дуже багато. Так, планується, до 2000 року вкласти більше 500 млрд. песет у реконструкцію і розширення аеропортів. Багато іспанських міст з'єднані повітряними шляхами з іншими містами земної кулі. Лише аеропорт Мадрід-Барахас зустрічає більше 16 млн. пасажирів на рік.

Більшість іспанських міст сполучається з островами і північчю Африки морськими шляхами. Найбільш відома компанія Транссередземноморська, яка перевозить як пасажирів, так і автомобілі. Найважливішими портами є: Барселона, Більбао, Валенсія і Віго.

Більше 13 тис. км залізниці з'єднують міста і села країни. За останні 30 років залізниці і потяги модернізувалися: збільшилася швидкість поїздів і значно стало кращим обслуговування пасажирів. Наприклад, швидкісний потяг АВЕ долає відстань Мадрид -- Севілья (538 км) за 2 години 45 хвилин. Існує проект залізниці для швидкісного потягу АВЕ, який з'єднає Іспанію з Францією на початку XXI століття.

Більше 160.000 км автомобільних шляхів пересікають територію Іспанії: з них 1.990 км -- автомобільні магістралі і близько 6 тис. км -- автостради і шляхи з двостороннім рухом (безкоштовні). Кількість автомашин по всій Іспанії сягає 17.347.000 (1992), з них більше 13 млн. -- туристичні автомобілі.

Сьогодні в Іспанії можна подзвонити по телефону в будь-який куточок країни. Для цього існує багато кабін, з яких можна набрати необхідний номер і подзвонити за гроші або кредитні картки не лише в певне місце Іспанії, але і будь-якої країни світу. Дуже поширений факс не лише на підприємствах, але і в особистому і сімейному користуванні.

З кожним роком модернізується пошта і телеграф: всі послуги тут здійснюються швидко і якісно.

Іспанія в цифрах:

Площа	505.954 кв. км
Населення (за переписом 1991 року)	39.443.942 жителя
Щільність населення	78 жителів/на кв. км
Столиця	Мадрид 3.053.100 жителів
Мова	іспанська
Іноземці, що проживають в Іспанії (1992)	393.100 жителів
Туристи (дані 1993 р.)	57.258.615
Грошова одиниця	песета 1 дол.= 130 песет (1995)
Активне населення (1991 р)	15.202.000 жителів

12. Найважливіші міста.

Мадрид — столиця Іспанії, важливий політичний, фінансовий, торгово-транспортний, культурний, але не промисловий центр. У другій половині XVI століття він став столицею завдяки своєму розташуванню в центрі Піренейського півострова. Місто розташоване на рівнині, на невеликій річці Мансанарес. На західному березі Мансанарес знаходиться великий парк Каса-де-Кампо і робочі передмістя Нижній і верхній Караванчель. Видатних архітектурних пам'ятників у Мадриді обмаль, але є декілька музеїв з видатними творами мистецтва. Є ряд наукових закладів: Іспанська Академія наук, університет, індустріальний Інститут та інші вищі навчальні заклади. Промисловість Мадрида в основному місцевого значення: будівельні підприємства, фабрики і заводи, які виготовляють предмети першої необхідності та такі, що переробляють сільськогосподарські продукти для жителів столиці. Є також електротехнічні та хімічні заоди. Мадрид -найважливіший транспортний вузол Іспанії, є метрополітен.

Барселона -- столиця Каталонії, розташована, в гирлі річки Пйобрегат, великий промисловий центр і порт Іспанії. Тут є всі види важкої і легкої промисловості, а також є підприємства харчової промисловості. Важливий залізничний вузол; є університет та інші навчальні заклади. У Барселоні є також середньовічні архітектурні пам'ятники (собор і ратуша готичного стилю XVI століття та деякі інші). Валенсія -- головне місто одноіменної автономної общини, розташоване в гирлі річки Гуадалав'яр (Турія), у центрі "Валенсійської Уерти" (орошуваних садів). Промисловість зв'язана головним чином з переробкою сільськогосподарської продукції. Валенсія -- торговельно-транспортний центр, другий порт Іспанії після Барселони.

Севілья -- столиця Андалузії, розташована на берегах Гвадалквівіру. Це великий торговельно-промисловий центр Південної Іспанії, з підприємствами харчової промисловості, з тютюновими фабриками та іншими підприємствами. Є університет, музеї і пам'ятники середньовікової,- мавританської та іспанської архітектури.

Більбао -- головне місто провінції Біскайя, політичний і культурний центр Країни Басків, найбільший північний порт Іспанії. Місто розташоване біля Біскайської затоки, у низинах річки Нервйон. Найважливіший в Іспанії центр чорної металургії. Є машинобудівельні, електротехнічні та інші промислові заводи.

13. Система освіти в Іспанії.

Не буде перебільшенням сказати, що систему освіти в Іспанії створили ще римляни. Вона складалась із трьох ступенів: початковий, середній і професійний. Ця система збереглася майже повністю аж до нашого століття. Таке ставлення до освіти пояснювалось тим, що соціальне законодавство в країні було досить відсталим і більша частина іспанського населення була неграмотна, особливо в сільській місцевості. Слід підкреслити, що саме освіта і просвіта стали тими ключовими проблемами, навколо яких свого часу об'єдналися демократичні сили Іспанії.

Фактично в Іспанії існували дві системи освіти: для багатих і для нижчих верств суспільства. Серед державних шкіл переважали об'єднані або "унітарні" школи, де вчитель одночасно проводив заняття з 70-100 учнями віком від 6 до 14 років. Існували також (і існують зараз) приватні школи з висококваліфікованими викладачами, з сучасним устаткуванням, але навчання в таких школах коштує дорого.

У 1970 році був прийнятий закон про Освіту, згідно з яким прове­ли певну уніфікацію системи освіти і почали вводити безкоштовне навчання для всіх дітей віком від 6 до 14 років. Поступово ліквідовува­лась неграмотність, дещо демократичнішою стала обстановка в школах та університетах, що сприяло прискоренню процесу політизації студен­тів. Але все-таки основні задачі, поставлені реформою, не були вирішені: діти шкільного віку не могли навчатися, бо не вистачало місць в школах.

У грудні 1976 р. школи Іспанії звільнилися від необхідності під­коряти свою діяльність принципам фашистського національного руху, що був поширений у роки правління Франко, і почали керуватися положеннями спільної декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною асамблеєю 00Н у 1948 р. Стало приділятися більше уваги вечірньому навчанню трудящих, які не мали можливості вчитись з відривом від виробництва. Був прийнятий план покращання підготовки вчителів і викладачів на всіх освітянських рівнях. У вищих навчальних закладах збільшилась кількість жінок (у 70-х роках співвідношення студентів і студенток було 5:2, а в технічних вузах навіть 36:1).

1979 рік був роком завершення переходу від франкістської диктатури до буржуазно-демократичної форми правління. Конституція, яка була прийнята у 1978 р., визначила головні "Принципи нової просвітницької системи, її цілі та першочергові завдання”. Був виданий закон про всеобуч, а також опубліковані інші урядові закони і королівські декрети, які безпосередньо стосуються роботи дошкільних закладів, шкіл, університетів. У цих документах виявила себе велика потреба Іспанії в упорядкуванні структури освіти, покращанні її правління, врахування зростаючих потреб у підготовці кваліфікованих кадрів у зв'язку із виходом країни із багаторічної ізоляції. Державним органом, який відповідає за справу середньої і вищої освіти в Іспанії, є реорганізоване Міністерство освіти і науки. У Міністерстві функціонують три управління-секретаріата, яким підпорядковані державні університети, школа на всіх її рівнях, педагогічні кадри. Інспектори Міністерства перевіряють, координують і контролюють усі державні і приватні навчальні заклади. Вони являють собою групу, яка не входить у жодне управління і підпорядкована лише міністру. У компетенцію Міністерства входить також розробка навчальних планів і програм. За прикладом інших держав Європи уряд Іспанії залучив до правління і контролювання навчальних закладів місцеві муніципалітети, які взяли на себе частину витрат на дошкільні заклади і школи.

До муніципальних, або адміністративних шкільних комітетів, залучені представники педагогічної громадськості, учні старших класів, батьки. Директор, який тепер не призначається, а обирається з урахуванням досвіду роботи, підпорядковується цьому комітетові. Комітет організовує свою роботу у відповідності до нового шкільного статуту, що регулює юридичний статус і організацію як державних, так і приватних шкіл.

У спробі послабити найбільш сильні соціально-економічні протиріччя в галузі промислового і сільського господарства уряд Іспанії звернув особливу увагу на підготовку і перепідготовку кваліфікованих робочих кадрів. У зв'язку із цим стаття 27 Конституції Іспанії пропонує як необхідне разом із вивченням шкільних предметів розвиток в учнів трудових навичок і посилення профорієнтації. У систему шкільної освіти введена профтехпідготовка із 15 спеціальностей. У числі інших перетворень в іспанській школі слід відмітити введення в навчальну програму дисципліни "Громадянське виховання", що надає сім'ї можливості вибору школи на свій розсуд (раніше батьки певного віросповідання могли віддати своїх дітей лише до шкіл відповідного напрямку); і, нарешті, вивчення у школах, крім іспанської, ще й рідної мови, що, перш за все, стосується басків, жителів Балеарських островів, Галісії та деяких районів Каталонії і Валенсії.

Сьогодні в Іспанії дошкільне виховання дітей здійснюється в установах, які належать державі, церковним Організаціям і окремим приватним особам. Основна мета дошкільного виховання – підготовка дітей до навчання у початковій школі. Дошкільне виховання ділиться на два цикли: дитячий садок від 2 до 3 років та ігрова школа для дітей 4-5 років. Основна програма виховання включає ігри, розвиток мовної ак­тивності, вивчення рідного мовленій, розвиток почуття ритму, фізичний розвиток, уміння спостерігати природу, деякі логічні вправи, вивчення основних релігійних принципів і моральних норм.

Виховання у дошкільних закладах державного типу при деяких церковних організаціях безкоштовне; у приватних дитячих садках -платне. Коштів, що відпускаються органам народної освіти не вистачає, тому багато дітей не можуть відвідувати не лише дошкільні заклади, але й школи.

Початкова школа в Іспанії називається основною. Навчання в ній ділиться на два цикли. Перший охоплює дітей віком від 6 до 10 років, навчання оглядове і проводиться одним учителем. Другий охоплює дітей віком від 11 до 14 років. Тут кожний предмет викладається окремим учителем. Зараз велика увага приділяється розвиткові Мовлення. У програму введені також повідомлення, пов'язані з оточуючим середовищем. У школі другого циклу учні вивчають рідну та іноземні мови, одержують деякі знання в галузі культури, соціології, ботаніки, біології, вивчають основи математики, механіки, домоведення. Але основною метою цієї школи є виховання у дитини "глибокої і свідомої" віри в Бога. У зв'язку з цим викладання у початковій школі проникнуте релігійною етикою. 80% шкіл в Іспанії належать церкві. Вивчення релігії абсолютно обов'язкове на всіх рівнях навчання. У багатьох школах священники є основними вчителями і церква має право інспектувати всі державні і приватні школи.

Початкова освіта завершується дипломом, який надає право навчатися у середній школі. Якщо учень не встигає з двох або трьох предметів, він отримує лише шкільний сертифікат і уже ніколи не зможе одержати повноцінну освіту.

У перші три роки навчання оцінки виставляються учителем у кінці року; на старшому етапі учні екзаменуються декілька разів протягом року постійною комісією, що складається з групи вчителів. Друга половина початкового навчання охоплює 6-8 роки навчання. Такий тривалий період навчання у початковій школі пояснюється тим, що для багатьох підлітків ця освіта є єдиною і остаточною.

Середня школа доступна не кожному іспанцю, бо навчання на цьому рівні дуже дорого коштує. У структуру середньої школи введено профтехнавчання. До цих груп потрапляють перш за все ті учні, які не можуть конкурувати із своїми краще підготовленими в домашніх умовах однолітками. Для таких дітей середня освіта обмежується практичним засвоєнням нескладних спеціальностей на рівні не дуже кваліфікованого робітника. Загальноосвітні знання вони отримують в урізаному вигляді. Учні, які не були відраховані в профгрупу, по закінченні середньої школи одержують вищий шкільний диплом, який надає право після закінчення передуніверсйтетського річного курсу вступати до вузу на будь-який факультет.

Вища освіта в Іспанії є прерогативою держави. Виняток  навчальні заклади, які належать католицькій церкві. Мадрид і Барселона -- найбільші студентські центри. Крім університетів, тут є багато технічних вузів. Також в Іспанії є приватні університети, створені за ініціативою промислових кіл. На першому плані стоїть завдання підготовки спеціалістів з найменшими витратами часу і коштів, бо відсутність кваліфікованих кадрів гальмує розвиток економіки країни. Але попит на кваліфіковану інтелектуальну працю ще не досяг таких розмірів, як в інших країнах Заходу тому перевага надається диплому техніка. Це сприяє високим темпам зростання числа учнів у середніх технічних навчальних закладах.

Особлива увага приділяється профтехосвіті, яка здатна задовольнити конкретні потреби тієї чи іншої галузі економіки. В Іспанії навіть створена ціла система трудових університетів, які готують кваліфікованих робітників для великих промислових підприємств.

Значною перешкодою для отримання вищої освіти є матеріальний бар'єр. У середньому близько 10% бюджету середньої іспанської сім'ї витрачається на оплату навчання дітей у школі. Ще дорожче коштує вища освіта, особливе навчання в технічному вузі. Дуже дорогі підручники і середній студент не в змозі придбати навіть найнеобхідніші з них, а розмір вузівської стипендії не покриває всіх витрат на освіту.

Сьогодні навчальна система в Іспанії переживає деякі зміни пов'язані із збільшенням кількості років навчання в обов'язкових навчальних закладах: діти повинні навчатися до 16 років, а раніше обов'язкове навчання закінчувалося у 12 років. Зараз в Іспанії діє така структура навчальної системи, як показано на схемі №1.

!!!стор.34

Схема № 1. Структура навчальної системи в Іспанії.

Професійне навчання можуть отримати діти віком від 14 до 18 років. Учні набувають не лише знань теоретичного плану, але і здобувають певну професію. Після закінчення першого ступеня учень отримує спеціальність технічного помічника, а після .закінчення другого випускник може займати посаду технічного спеціаліста.

Середні навчальні заклади, в яких навчання триває три роки, дають можливість підготувати учня для подальшого навчання в університеті. У цих закладах можна придбати освіту, яка сприяє загальному науково-культурному розвиткові. Після закінчення учень отримує сту­пінь бакалавра. У середніх навчальних закладах вивчаються такі пред­мети: кастильська, латинська, грецька мови і математика або кастиль­ська мова, природничі науки, фізика, хімія і математика на вибір.

Курс університетської орієнтації поєднує середню освіту і про­фесійну з університетським навчанням. Основними обов'язковими пред­метами цього курсу є: кастильська мова, мова автономного об'єднання, іноземна мова і філософія. Залежно від обраної спеціальності, можна вибирати такі предмети: а) обов'язкові: кастильська література та історія; на вибір ще два предмети: література автономного об'єднання, історія мистецтва, математика, латинська або грецька мова; б) обо­в'язкові: математика, фізика; і на вибір два предмети: хімія, біологія, географія або технічне креслення.

Після закінчення курсу університетської орієнтації навчання можна продовжити на факультетах вищого ступеня або у вищій школі. Сучасна навчальна реформа пропонує нову систему навчання.

Університетська освіта

Середня професійна освіта (2)

18 років

Середня освіта (бакалавр)

Середня професійна освіта (1)

16 років 11-12 років

6 років

Кінцевий етап

Початкова освіта

Обов'язкова освіта

Дошкільна освіта

!!!стор.35

Схема № 2. Експериментальна структура майбутньої навчальної системи.

За даними соціального опитування іспанської молоді престижною є стандартна середня освіта, але багато молодих ще людей не можуть продовжувати своє навчання через брак коштів і змушені йти до професійних училищ. Саме цю ситуацію і намагається змінити нова навчальна реформа в сучасній Іспанії.

14. Культура сучасної Іспанії.

Говорячи про культуру Іспанії, доцільно почати з живопису, адже тут жили і творили дуже багато видатних художників. Ель Греко, Зурбаран, Веласкес, Гойя, Мурильйо, Далі, Пікассо та- багато інших художників своїми найкращими роботами заслужили всесвітнгі визнання для своєї країни. Останні роки характеризуються як період народження нового мистецтва. Генеральне Управління культурних відносин організувало багато виставок під назвою "Молодий живопис Іспанії'", які зібрали художників чотирьох автономних об'єднань Іспанії: Андалусії, Каталонії, Мадриду та Країни Басків. У цих виставках брали участь такі молоді художники як Літа Мора з Кадиса, Фелікс де Карденас з Севільї, Хосе Мануель Гонсалес Герреро з Гранади та багато інших. Оцінюючи ці виставки, генеральний директор культурних відносин Аріас Естевес сказав, що ці виставки пропонують глядачеві повну і багату відтінками різноманітність напрямків, які існують на даний момент у. молодому мистецтві Іспанії.

В Іспанії дуже багато музеїв, оскільки історія цієї країни багата на різноманітні події. Найвідоміший з них Національний музей Прадо, розташований у Мадриді. У столиці Іспанії є і багато інших музеїв:

Центральний національний музей живопису королеви Софії, Археологічний національний музей. Національний музей природничих наук, королівський палац, музей церкви, музей Америки тощо. Але не лише в Мадриді є музеї. Всесвітньою славою користується музей іспано-мусульманського мистецтва в Гранаді, відомі за межами своєї країни Національний музей скульптур у Вальядоліді, музей археології в Каталонії у Барселоні, музей романського мистецтва у Мериді, музеї Хоана Міро і Пабло Пікассо в Барселоні та багато інших у різних ку­точках країни.

XX століття стало епохою розквіту іспанської літератури. Досить назвати таких поетів, як Федеріко Гарсіа Лорка, Рафаель Альберті, письменників, які прославили іспанську літературу. Та останнім часом в Іспанії з'явилося нове покоління оповідачів. Серед них найвідомішими є Едуардо Мендоса, Антоні? Муньйос Моліна, фелікс де Азуа, Хесус Ферреро. Серед молодих є багато жінок-новелістів -- таких, як Монсеррат Роїг, Естер Тускетс, Соледад Пуертолас, Алмудека Грандес. Літературні твори, написані не лише кастильською мовою, але і баскською, каталонською та галісійською.

Іспанія -- це країна премій та літературних конкурсів. Найстаріша серед премій є Нобелівська і хоч вона звичайно-не є іспанською, але це дуже впливова і висока нагорода для літераторів. Престижними преміями є також премії Принца Астурійського і Сервантеса, які можна отримати за кращу роботу життя.

Незважаючи на величезну конкуренцію та вторгнення іноземних фільмів, іспанське кіно здобуло визнання народу та критиків не лише в Іспанії, але і на міжнародному рівні. Наприклад, фільм "Прекрасний час" Фердінанда Груеба отримав в 1994 році Оскара в номінації "За кращий іноземний фільм". Цей кінодіяч отримав також премію "Срібний ведмідь" у Берліні за фільм "Вік світла". Але не лише ці фільми користуються визнанням. Є й інші кіномитці, які створили чудові стрічки сучасного іспанського кіно.

Іспанія відома і своїми музичними традиціями. Кожного року тут відбуваються численні конкурси та фестивалі музичного мистецтва, і де-які з них відбуваються навіть на міжнародному рівні. Світового визнаня здобули такі композитори, як Луїс де Пабло, Томас Марко, а такі

сопрано та тенори, як Монсеррат Кабальє, Тереза Берганза, Плачідо Домінго взагалі не потребують, щоб їх представляли.

Культурні традиції Іспанії, завдяки багатій історії цієї країни, здобули універсальну спаву не-лише в Європі, але і в усьому світі.

Питання до теми:

І. Де розташована Іспанія?

2. Що ви знаєте про походження назви "Іспанія"?

3. Назвіть основні гірські хребти Піренейського півострова.

4.Які ріки протікають по території Іспанії?

5. Дайте характеристику клімату Іспанії.

6.Які корисні копалини є в Іспанії?

7. Що ви знаєте про населення, мови та діалекти сучасної Іспанії? 8. Як розвивається сільське господарство Іспанії? 9. Які показники сучасного промислового виробництва в Іспанії? 10. Назвіть найважливіші міста країни і де вони розташовані? 11. Як ви ставитесь до сучасної системи освіти в Іспанії?

Теми для самостійного опрацювання:

1. Порівняльна характеристика системи освіти в їсианй та в Україні.

2. Культура сучасної Іспанії.

3. Засоби масової інформації Іспанії на сучасному етапі та їх роль у житті країни.

Література:

1. Авилова А. В., Веденяцкй Я.С., Зкономика Испании.-М.: Наука, 1978.

2. Деборйн А. М. " Культура Испании." М., 1940.

3.Л агутинаЕ. Й., Лачйнскй В. А. Страньї Пиренейского полуострова. - ЛГУ, 1977.

4. Майскйй Й. М. Испания.- М., 1957.

5. Страньї й народн. Зарубежная Европа. Южная Европа. (Научно-популярное географо-зтнографическое издание в 20-и томах).--М.:

Мнсль,1983,т.ІУ,с.с.62-144.

6. ІЬегіса. Культура народов Пиренейскооо полуострова.- Л.: Наука

1983.

7.Садомская Н.Н.,Арменгол Л.,ІЇ в а н о в Ю.Л. Народн Испании.- В кн.: Народн Зарубежной Европн.- М.: Мнсль, 1965, т.2.

Розділ II. Іспанія в давні часи.

1. Доримська Іспанія.

Перші історичні відомості про Іспанію з'являються десь у XVIII столітті до нашої ери, коли іспанці ворогували з єгиптянами і вели з ними війни. Але, як свідчать геологічні розкопки, перші люди з'явились на Піренейському півострові вже півмільйона років тому. Це були кочів­ники, які здобували собі їжу полюванням, рибною ловлею та збиранням диких плодів. Цей історичний період називався палеоліт. Найбільш населеними районами були Кантабрійська кордильера на півночі і Середземноморське узбережжя. З цього періоду збереглися наскельні малюнки, на яких зображені коні, олені, бізони та інші тварини. Ці ма­люнки датуються 150-м століттям до н.е. На кінець палеоліту, головним чином на узбережжі Середземного моря з'являються стилізовані малюнки із зображенням людини у повсякденному житті, на полюванні, на війні, танцювальні сцени.

Поступово людина з кочівника перетворюється на виробника продуктів харчування, починає займатися сільським господарством і розведенням худоби, веде осілий спосіб життя. Цей період називається неолітичний.

На початку III тисячоліття до н.е. Піренейський півострів почина­ють заселяти інші народи, яких приваблює півострів, багатий на метали. У цей період з'являються поселення, оточені мурами, з акведуками та різними укріпленнями; виготовляються предмети домашнього вжитку, зброя, керамічні вироби, жіночі прикраси і, навіть "ідоли", які, мабуть, були схематичним зображенням богів первісних людей. В Альмерії, на південному сході півострова, знайдені археологічні рештки укріпленого поселення, оточеного мурами, канавами, з колективними захороненнями, зброєю, предметами, виготовленими з міді та кераміки, які мали вигляд вази схожої на дзвін. Пізніше ця культура почала називатися культура-дель-Аргар за назвою населення, що жило в Альмерії.

У XVII-XII століттях до н.е. починають виготовлятися вироби з чистої бронзи, витонченої кераміки; також виготовляються різноманітні інструменти; з'являються індивідуальні захоронення. Успішно розвивається тваринництво і сільське господарство.

Як свідчать історики, найдавнішими" жителями Іспанії були ібери, які жили на півдні країни. Від їх назви і весь півострів почав називатися Іберійським. Пізніше з-за Піренейських гір, прийшли кельтські племена і завоювали більшу частину півострова. Нащадки цих двох народів, злившись разом, створили народ, який одержав назву кельтіберів і став основою для створення іспанської національності.

За свідченням стародавніх авторів головними народами, що населяли Іспанію після вторгнення кельтів, були:

 гальєги або галісійці, які жили в Галісії;

 астури, кантабри (які поділялися на 9 груп), аутригони, вардули і васткони, які населяли райони, що відповідають теперішнім Країні Басків, Наваррі та, частково, Арагону;

 на схід, по всій території теперішньої Каталонії, аж до самого моря, жили ілергакони і баргусії;

 у Валенсії і частково в Кастельйоні та Сарагосі жили едетани. На початок Х століття до н.е. населення півострова значно вирос­ло в культурному плані. З'явилися чіткі межі між різними районами пів­острова. Виникло два головних центри: долини між ріками Гвадіана і Гвадалквівір на півдні, а також Месета в центрі півострова. Їхньому успішному розвиткові сприяли, по-перше, колонізатори -- фінікійці і греки -- по-друге, постійне проникнення європейців з півночі.

2. Фінікійська колонізація.

Першим народом -- завойовником, про який в Іспанії є свідчення відбиті в літописах, були фінікійці. Займаючи східне узбережжя Серед­земного моря, вони дуже рано встали на шлях широкої торгівлі і засну­вали велику кількість факторій у цьому басейні. Іберійський півострів знаходився на західному кінці відомого тоді народам Сходу світу. Ви­сочини, розташовані по обидва боки Гібралтарської протоки, фінікійці назвали ім'ям свого головного божества "Стовпами Мелькарта", які пізніше були переіменовані греками на "Геркулесові стовпи". Піренейський півострів фінікійці називали Спан або Спанія -- "невідома, схована, віддалена країна", що і дало назву Іспанія.

Фінікійці прийшли з Сирії і спочатку захопили південно-східну частину Іспанії, а на кінець XII століття до н.е. вони твердо оселилися і в південно-західній Іспанії. Вони зайняли різні міста і населені пункти на південних, східних, західних берегах Піренейського півострова і дійшли до Галісії та інших віддалених областей. Головним предметом торгівлі фінікійців були метали, особливо мідь, срібло і золото. Крім того, вони займалися рибною ловлею і видобуванням різних руд.

Першу колонію фінікійці заснували недалеко від Геркулесових стовпів у 1104 році до н.е. і назвали її Гадір або Гадес (зараз Кадис). Поступово такі колонії поширювалися по всьому узбережжі аж до Біскайської затоки. Найвідоміші з них Малака (Малага), Абдера (Адра) і Сексі (Альмуньєкар). Вони також укріпилися в Андалусії, створивши тут центри текстильного виробництва та інших галузей промисловості.

Не задовольняючись піратським промислом, експедиціями, які вони організовували для ловлі рабів або для торговельних операцій, фінікійці укріплювались у певних місцевостях, засновували там факторії або міста-держави, інколи біля туземних поселень. З цією метою вони обирали переважно острови, близькі до узбережжя, або миси-пункти, які можна було б легко захистити і де були зручні природні гавані. Фінікійці влаштовували там свої склади, будували фортеці і святилища. Такі поселення або факторії засновувалися за ініціативою держави і в по­літичному відношенні залежали від метрополії. Подібні колонії заснову­вались також за ініціативою торговельних домів і були пов'язані з метрополією релігійними зв'язками. Представники цих колоній щорічно збиралися на свята в Тирі.

Фінікійці не обмежувалися лише колонізацією берегів. Вони заглиблювалися всередину півострова, використовуючи торговельні зв'язки, і, вдаючись до сили, пригнічували корінне населення перевагою своєї культури, чим і досягли підкорення іберів, яким передали своє письмо, свою мову, культуру і виробничі навички. Спочатку фінікійці обмежувались тим, що міняли одні товари на інші, потім вони ввели в Іспанії гроші, які карбували в багатьох фінікійських колоніях.

Завдяки своїй сухопутній та морській торгівлі, поширили ремесло і мистецтво народів Передньої Азії на весь середземноморський басейн. Таким чином, вони принесли в Іспанію елементи азіатської та єгипет­ської культури. Сліди цього впливу можна бачити в керамічних і мета­левих виробах, знайдених в різних частинах Андалусії. Чисто фінікій­ськими пам'ятниками визнані недавно знайдена гробниця і підземні захоронення в Кадисі, погребіння в Малазі, а також жіночі прикраси, що знаходились в них.

Близько VIII століття до н.е. фінікійці зазнавали нападів царів Асірії та Вавілону, які після багаторічних війн оволоділи на початку VII століття до н.е. Тиром. Вавілонці позбавили фінікійські міста неза­лежності і сприяли зменшенню їх політичного і торговельного впливу в Середземному морі. І якщо спочатку іспанські колонії підпорядковува­лись метрополії і протягом деякого часу сплачували податки, то після поразки фінікійців ці зв'язки були розірвані, а разом з ними припинився і зв'язок з Фінікією. Західні факторії перейшли до Карфагену, що було наслідком краху великої фінікійської конфедерації, яка колись панувала в Середземному морі.

Занепад фінікійської метрополії частково компенсувався політич­ною і торговельною експансією її нової колонії Карфагену (зараз Туніс), заснованої на північному березі Африки і цілком природно, що, коли в VI столітті до н.е. почались жорстокі війни між туземними племенами і кадисськими фінікійцями, то останні звернулися по допомо­гу до своїх співвітчизників. Карфагенські війська вступили в Іспанію, щоб надати підтримку фінікійським колоніям, укріплюючи силою зброї торговельну гегемонію і політичний вплив, який уже мав Карфаген і який згодом перетворився на повне панування над частиною території півострова.

3. Грецька колонізація

Фінікійці показали дорогу іншим колонізаторам, в першу чергу грекам. Греки, як і фінікійці, вели широку торгівлю на суші і в басейні Середземного моря, здійснюючи великі походи і колонізуючи країни. Протягом багатьох років фінікійці конкурували з ними. Грецька експансія досягла Іспанії в період, який точно не визначений, але, за свідченням одного грецького історика, перше повідомлення» яке отримали греки про Піренейський півострів, стосується 630 року до н.е. Цією датою відмічено початок торговельних стосунків греків і туземців.

Головними колонізаторами Піренейського півострова були греки-фокейці. Вони укріпилися на середземноморському узбережжі в теперішніх Каталонії, Валенсії, Андалузії і навіть досягли берегів Португалії, Галісії та Астурії, називаючи всю іспанську територію Гесперією, або Іберією. Греки заснували факторії на півдні Франції і в середземноморській Іспанії. Серед них слід назвати Маінаке (Малага), Гемероскопеіон (Денія) і найбільш відома факторія Емпоріон (Ампуріас). Грецькі колоністи вели жваву торгівлю, підтримуючи постійний зв'язок із своєю батьківщиною і діяли інколи разом з туземцями проти своїх суперників -- фінікійців і карфагенян.

Завдяки великій кількості своїх поселень і розмаху торговельної діяльності греки дуже вплинули на культурний і економічний розвиток туземного населення. Так, перші монети в Іспанії відносяться до грець­кого типу і ними користувалися в більшій частині Європи. Знайдені та­кож монети з туземними написами. Греки сприяли поширенню земле­робства, вирощуванню винограду та оливкових дерев. У грецьких спору­дах також відбилися особливості їхнього стилю. Вплив грецької культури виявився і в заснуванні театру та у виникненні шкіл і академій. Греки залишили багато написів у різних куточках півострова, у тому числі і в північних його частинах.

У 540 році до н.е. греки-фокейці були завойовані персами і фіні­кійці знову стали хазяями на півдні Іспанії.

Та все ж найбільш тривалий слід у стародавній історії Іспанії за­лишив інший народ, споріднений фінікійцям, -- карфагенці, які заснували на узбережжі північної Африки рабовласницьку державу з головним містом Карфагеном.

4. Карфагенське панування.

Найбільшу цінність для карфагенців являла південна частина Іспа­нії -- Гранада і Андалузія з їх багатими рудниками, базами для рибної ловлі і добування черепашок, з благодатними умовами для землеробських культур. Все це належало фінікійцям, але їх родичі карфагенці приблизно на початку VI століття до н.е. з'явилися на півострові з військовою силою і фактично стали хазяями південної Іспанії. Пізніше вони поширили своє панування вздовж усього узбережжя аж до Кантабрії. Всі стародавні фінікійські колонії поглинув і поставив у безпосередню залежність Карфаген.

На сході єдиними суперниками карфагенців були грецькі колонії, з якими велась завзята боротьба. Спираючись на свої нові володіння, Карфаген продовжував боротьбу з грецькими колоніями в Середземному морі. У цій боротьбі карфагенці знищили декілька фокейських колоній» але їм не вдалося остаточно витіснити греків з Іспанії і останні, як і раніше, займали значну частину півострова, особливо у східній її частині, і розширювали тут сферу своєї торговельної діяльності.

Прагнучи міцно закріпитися в Іспанії, карфагенські завойовники ввели в ній режим, подібний режимові установленому ними в Африці, який базувався на використанні грубої військової сили і жорстоких методів експлуатації підкореного населення. Карфагенці ввели гарнізони в головні міста, обклали залежні племена непосильними грошовими податками і зобов'язали їх виконувати різні повинності. Карфагенці енергійно експлуатували багатющі срібні рудники південної Іспанії. Прибуток з частини рудників ішов на користь торговельних домів Карфагена, а з інших -- у державну казну. Крім цього, карфагенці вели широку торгівлю.

Як же відбувалось завоювання Іспанії?

Боротьбу за панування на Середземному морі почали іберо-лівійці та єгиптяни. Пізніше проти єгиптян виступили фінікійці, а згодом Се­редземне море стало ареною жорстокого суперництва фінікійців і греків. Таким чином, в боротьбу вступили три народи: греки, карфагенці і ет­руски Але у VIII столітті до н.е. в Італії сформувалась нова держава-римська, яка уже в IV столітті до н.е. закріпилась у центральній частині Апенінського півострова і просунулась аж у південні його землі. Таким чином, Римська держава, межувала з територіями, зайнятими греками і карфагенцями, які також володіли і частиною Сицилії.

У 264 році до н.е. в Сицилії почалася війна, в якій римляни оде­ржали перемогу, витіснивши звідти карфагенців- Це була перша Пунічна війна, яка почалася в 264, -- а завершилася в 241 році до н.е. У бойових операціях брали участь іспанські війська, особливо воїни Балеарських островів, які воювали на боці карфагенців. Перемога римлян дуже засмутила карфагенців, особливо ветеранів війни. І один з видатних воєначальників Карфагена Гамількар, з родини Барка, прийшов до висновку, що втрати необхідно компенсувати новими завоюваннями.

У 236 році до н.е. Гамількар висадив в Іспанії біля Геркулесових стовпів свою армію і почав завоювання нових територій. Перемоги дава­лися йому важко: хоча з деякими племенами він укладав союзні угоди, інші народи, що заселяли Піренейський півострів, давали йому рішучу відсіч. Та все ж Гамількару вдалося значно розширити свої володіння. Він захопив Андалузію і Леванту і заснував нове місто Картаго Нова (зараз Картахена), чудовий природний порт.

Таким чином, було покладено початок великим завойовницьким заходам і створенню імперії Баркидів на Піренейському півострові. Гамількар не лише переміг багато різних племен, але і збільшив своє військо. Він збудував цілий ряд фортець, в тому числі могутню цита­дель, відому під грецькою назвою Акра-Леука (Пеніскола). Саме він почав будувати Барселону. Оскільки в ряді областей туземці чинили рішучий опір, в одному з боїв полководець загинув і місце командуючого військами зайняв один з його полководців Гасдрубал. Останній вів м'яку і миролюбну політику по відношенню до іспанців: укладав союзи і сприяв шлюбам між своїми солдатами та іберійськими жінками. Сам Гасдрубал одружився з іспанською принцесою. Він зробив все, щоб заспокоїти туземців і, таким чином, заклав основи великої імперії, столицею якої був Новий Карфаген. Тут він здійснив великі воєнні і цивільні роботи: побудував склади, спорудив гавані, храм Мелькарта тощо. Для себе Гасдрубал збудував в Картахені прекрасний палац. З використанням масової рабської праці розроблялися срібні рудники і з великим розмахом велася торгівля. Таким чином, найбагатша частина Іспанії, її південь і схід, були добре освоєні завойовниками, а прилеглі общини туземців потрапили в напівзалежне становище.

Спілкування карфагенців з іспанцями і особливо вплив, який мали вивезені раби з Африки, певною мірою сприяли зміні звичаїв населення. Цей вплив проявився також і в зовнішньому вигляді міст і селищ. Фінікінські риси зберігалися також і в характері будівель ще протягом багатьох століть після приходу римлян.

Типову карфагенську колонію являла собою Картахена, яка була торговельним центром з моменту свого заснування. Біля неї розташову­валися срібні рудники, які експлуатувалися карфагенцями. Картахена перетворилася на місто-ринок. До її гавані припливали кораблі з інших країн.

До Картахени привозили срібні вироби, там були побудовані монетні двори і рибосолільні, куди доставляли рибу з південних і східних берегів Іспанії та північного узбережжя Африки. За Баркидів Картахена стала багатим містом, її оточувала чудова стіна, а в самому місті було збудовано багато прекрасних споруд. У цю епоху важливими торговельними центрами також були Кадис (Агадир) та Ібіса (Ебуса).У них карбували монети з фінікійськими написами за карфагенським зразком.

Баркиди, використовуючи надану їм свободу, поводили себе як не­залежні царі, майже зовсім не зв'язані з Карфагеном. Гасдрубал правив країною 16 років, а після його смерті на престол сів син Гамількара Ганнібал (221 рік до н.е.). Це була людина, яка мріяла про відновлення минулої могутності Карфагену. Він був наділений видатними воєнними талантами і широким політичним світоглядом і був непримиренним ворогом Рима.

Хоч римляни і боялися пунів (так називали вони карфагенців), але завжди прагнули закріпитися на північ від річки Ебро, спираючись на союз з грецькими колоністами, захищаючи їх під час сутичок з пунами. Ще у 348 році до н. е. римляни уклали угоду з пунами про Іспанію, в якій фіксувалися кордони римської області. Та новий володар карфаген­ської Іспанії шукав зачіпку для війни з Римом і ця зачіпка скоро зна­йшлася.

Коли приморське місто Сагунто, яке знаходилось під заступ­ництвом римлян, почало суперечки з деякими сусідніми народами, со­юзниками карфагенців, Ганнібал, йдучи на прямий розрив з Римом, став на бік своїх союзників. Жителі Сагунто висловили протест Ганнібалу і останній, розцінивши такий акт як образу, вдався до облоги Сагунто у 219 році до н.е. Одержавши повідомлення про напад карфагенців, римляни зрозуміли це як порушення договору і висунули вимогу Ганнібалу не турбувати союзників Риму. Але Ганнібал продовжував вести облогу Сагунто, що і стало початком другої Пунічної війни у 218 році до-н.е., яка закінчилася лише у 202 році до н.е.

Ганнібал задумав грандіозний план: через теперішню Каталонію, вздовж середземноморського узбережжя, перемігши альпійські проходи, спуститися в Італію і підійти до самого Рима. Римляни довго не могли розгадати істинних планів ГаннІбала і це дало йому змогу зламати опір грецьких колоній і частково північних племен і здійснити перехід через Піренеї.

Ганнібал неодноразово отримував перемоги над римлянами в Італії і тому римський уряд прагнув будь-що знищити його. В Іспанії військове щастя повернуло у бік римлян тоді, коли на чолі римських військ став молодий представник роду Сціпіонів -- Публій Корнелій Сціпіон -- один з найвидатніших полководців Риму, рівний за своїм воєнним і організаторським талантом Ганнібалу. Римський уряд послав його до Іспанії і у 210 році до н.е. він висадився на іспанському узбережжі. Сціпіон завдавав неодноразових поразок своїм супротивникам, незважаючи на те, що на півострові діяли цілих три карфагенських армії. З великим ризиком, сміливими переходами він підійшов до карфагенської столиці і з допомогою туземного флоту зразу ж створив їй облогу з моря і суші. Завдяки мистецькому веденню діла, Картахена була взята приступом в перший же день облоги. Ця блискавична перемога віддала римлянам разом з чималим флотом, військовими матеріалами, хлібними запасами, також велику кількість полонених.

Невдовзі після захоплення Картахени, Сціпіон заволодів всім схід­ним узбережжям до Піренеїв, а в 208 році до н.е. вже діяв у багатій і квітучій Андалузії. Щоб заручитися довірою іспанців, він пообіцяв по­лоненим повернути свободу одразу ж після закінчення війни. Така тактика привернула на його бік багатьох іспанців. І Кадис здався у 206 році до н.е., коли іспанські союзники Карфагена перейшли на бік римлян. Таким чином, Кадис був першим і останнім володінням фінікійців і карфагенців на півострові.

У результаті цих перемог пуни залишили півострів і в 206 році до н.е. закінчилася епоха їх панування, яка тривала чотири століття, і місце карфагенців зайняли римляни.

Перевага у веденні війни без сумніву належала римлянам, і своїми успіхами вони були зобов'язані не лише мистецтву полководців, але і їх політиці по відношенню до місцевого населення. Римські завойовники різними обіцянками і пільгами привернули на свій бік іспанських туземців. Сціпіон діяв з дуже великим тактом, надаючи завойованим містам і містечкам широкі права. Це сприяло початку розпаду і масового відходу місцевого населення від колишніх господарів. З падінням Гадеса Іспанська держава повністю підпала під владу Рима.

5. Римське панування в Іспанії.

З ІІ століття до н.е. римські завойовники стають єдиними хазяями на Піренейському півострові, але це ще зовсім не означало повного і безумовного підкорення Римові туземного населення. Весь попередній період історії Іспанії, починаючи з появи тут фінікійців 4 греків і кінчаючи знищенням карфагенської іспанської держави, не змінили істотно положення кельто-Іберійських племен. За рівнем розвитку населення прибережної смуги на сході і півдні значно пішло вперед порівняно з населенням інших частин півострова. Приморські міста Іспанії були тоді важливими центрами середземноморської торгівлі. У теперішніх Валенсії і Андалузії землеробство і тваринництво знаходилися у квітучому стані, посилено розроблялися рудні багатства, на дуже високому рівні стояла монетна справа.

Що ж стосується центру півострова, західного і північного узбе­режжя, а також Піренеїв, то тут серед численних племен кельто-іберІйського походження ще повністю панував примітивний суспільний лад, який відповідав різним ступеням варварства. Сюди ще не добирались колонізатори і завойовники, а спроби підкорення цих племен зустрічали завзятий опір. Але постійні міжусобиці, що відбувалися між окремими племенами, полегшили завдання наступних завойовників.

6. Становлення римського панування.

Римляни, що замінили карфагенців на півострові, були уже справжніми завойовниками, але їм необхідно було ще підкорити своїй владі майже весь півострів, за винятком грецьких і карфагенських міст, які зразу схилилися перед силою римської зброї. Цього разу іспанському населенню довелося мати справу з державою, яка саме в цей час переживала великий поворот у своїй власній історії: Рим перетворився на велику рабовласницьку державу, яка стала на шлях колоніальних пограбувань.

Проте ніде становлення римського панування не наштовхнулося на такий тривалий і упертий опір, як в Іспанії. Римлянам довелося витра­тити цілих три століття, щоб міцно закріпитися на півострові.

Багатовікове перебування римлян на Піренейському півострові не пройшло безслідно для подальшої долі місцевого населення. Після перемог Сціпіона і підкорення східного і південного узбережжя, римляни розділили завойовані території на дві провінції -- Дальню і Ближню Іспанії. Перша займала теперішню Андалузію, Гранаду, Мурсію і Валенсію, а друга -- Арагон і Каталонію. Внутрішня частина півострова, що складала Кастильське плоскогір'я і називалася у римлян Кельтіберією, безпосередньо примикала до цих двох провінцій. Звідси войовничі племена кельтіберів здійснювали постійні набіги і вели з римлянами партизанську війну, до якої іспанський народ звертався багаторазово протягом всієї своєї тривалої історії.

Центральна месета являє собою величезну природну фортецю і в стратегічному відношенні займає командне положення над прибережною смугою з її багатствами. Через це стає зрозумілим, чому римські володарі не могли почувати себе повними хазяями на півострові без підкорення Кастильського плоскогір'я. Тільки міцно укріпившись у Кельтіберії, можна було не лише забезпечити східні і південні райони, але й поширити своє панування на захід і на північне узбережжя -- Лузитанію і країни астурів, кантабрів, басків. Але оволодіння центром півострова являло собою дуже важке завдання у військовому відношенні. Римляни змушені були постійно утримувати в Іспанії армію в 40 тис. чоловік і час від часу поновлювати її склад, тому що умови ведення війни були надзвичайно важкими і більше року солдати не витримували, піднімаючи повстання і самовільно покидаючи службу. Відправка до далекої Іспанії була рівнозначна засланню, і туди на перших порах неохоче відправлялися не лише рядові легіонери, але й полководці.

Слід зауважити, що спочатку римляни не прагнули великих завоювань в Іспанії. На першому етапі завдання полягало в тому, щоб утримати і закріпити завойоване. Туземні племена східної і південної Іспанії були підкорені досить легко. Інакше було з центральною, північною та західною частинами країни, де римлянам був даний рішучий опір. Війна почалася з моменту вступу римлян на землі Іспанії, а закінчилась, по суті лише через три століття. Але в цій тривалій війні слід розрізняти два особливих періоди: власне завоювання, яке закінчилося встановленням панування римлян майже в усіх областях Іспанії, і період організації підкорених земель -- час, коли нові території уже не завойовуються, але коли то в одному, то в іншому місці розгортаються повстання місцевого населення.

Так, коли Сціпіон був у Картахені, але ще не оволодів Кадисом, два туземних вождя Індібіл і Макдоній, які раніше були союзниками карфагенців, напали на римлян. У важкій кровопролитній боротьбі обид­ва вождя були переможені. Та коли Сціпіон пішов з Іспанії, вони знову повстали і боротьба продовжувалась до того часу, коли в одному з боїв не загинув Індібіл і не був взятий в полон Макдоній.

Розгром повстанців не сприяв мирові, бо саме роз'єднаність і незалежність туземних племен сприяли довгостроковому опору їх завойовникам. Повстання починалися в різних місцях, і не було гарантії, що після підкорення будь-якої заколотної області інші підкоряться римлянам.

Та й спосіб ведення воєнних дій з боку іспанців був незвичним для завойовників: туземці воювали невеличкими групами, нападаючи на противника зненацька, добре орієнтуючись на місцевості, яку вони зна­ли і яка була майже зовсім не знайома римлянам. Таким чином, місцеві жителі вели війну особливого роду, війну, яка значно пізніше і в інших умовах одержить назву "герильї ". Для ведення цієї війни римські полководці змушені були подовжити термін служби своїх солдатів і ут­римувати їх у рядах легіонерів додатковий час, щоб не залишитись без війська.

Труднощі ведення війни, дика відвага туземців і нещадний характер бойових операцій приводили до того, що перспектива служби в іспанських військах почала викликати жах у римлян. Солдати відмовлялися їхати до Іспанії, і скрізь поширювалися чутки про жахливість цієї країни, які знаходили підтвердження в численних перемогах туземців і значною мірою сприяли ще більшому затягуванню воєнних дій.

Через деякий час після загибелі Індібіла і Макдонія скрізь, по всій Іспанії, повстали племена, об'єднані в конфедерації. Величезний розмах цього повстання змусив римлян поставити на чолі військ, що воювали в Іспанії, відомого полководця Марка Порція Катона, який врешті решт домігся перемоги. Та повстання почалося знову, як тільки туземцям стало відомо, що Катон залишає Іспанію. Проте Катон знову отримав перемогу. Він захопив багато фортець, наказав зруйнувати стіни і башти в багатьох іспанських містах, продав у рабство військовополонених і наклав важку контрибуцію на жителів підкорених областей. Та боротьба не припинилась і після цього.

У 179 році до н.е. в управління Іспанією вступив Тиберій Гракх. Він підкорив багато повсталих народів, але обходився з переможеними м'яко. Така політика значною мірою укріпила авторитет і вплив Рима. Багатьом туземцям він передав у користування землі, які знаходилися під патронатом римлян, і схилив, таким чином, місцеве населення до мирних занять. Також Тиберій Гракх сприяв значному розширенню інституту клієнтели в тій формі, яка мала місце у корінного населення Іспанії задовго до римського завоювання, і уклав з кельтіберами союзну угоду, згідно з якою туземні племена зобов'язувались не будувати нових фортець, сплачувати податки і поставляти загони в римську армію. Ці заходи сприяли тимчасовому миру в країні -- і на декілька років військові дії припинились.

У 152 році до н.е. почалося нове повстання, що підняли лузитани на чолі з вождем Пунікосом, який спромігся одержати ряд перемог. До них зразу ж приєдналися племена ветонів, які у спільній боротьбі досягли великих успіхів. Лузитани і ветони дійшли майже до берега мо­ря, захопивши території зайняті римлянами. Після смерті Пунікоса його замінив інший вождь, якого римляни прозвали Цезарем і який продов­жував отримувати перемоги.

Між тим війна почалася і в іншому пункті півострова. Жителі міста Сегеди вирішили поновити частину його стін, а римляни не погодились на це, заявивши, що подібні роботи не передбачені угодою, яку в свій час уклав Тиберій Гракх. Незадоволені жителі Сегеди повстали і повстання охопило декілька ареванських племен. На чолі повстанців встав ареванський вождь Кар і розбив римлян. Але смерть Кара змусила іспанців відступити в укріплене місто Нумансію. Римські війська робили спроби взяти це місто штурмом, та були розбиті і втратили в результаті поразки фортецю Оціліс.

Новий римський воєначальник Марк Марцелл відбив, доклавши багато зусиль, фортецю Оціліс і уклав мирний договір з повстанцями. Але в римі відмовились затвердити цей договір і після повернення ареванських послів в Іспанію боротьба поновилась у 151 році до н.е.

Одночасно з повстаннями йшла війна і з лузитанами, які розбили римського воєначальника Секста Сульпіція Гальбу. Зазнавши поразки, Гальба закликав на допомогу Лукулла, наступника Марцелла, і знову на­пав на лузитан. Бажаючи отримати перемогу, Гальба жорстоко обманув їх, напавши раптово на беззахисних туземців і учинивши криваву розправу. Жорстокість Гальби дуже розлютила Іспанців -- і повстання спалахнуло з новою силою на значно більшій території. На чолі лузитан став колишній пастух Віріат (147 -- 139 роки до н.е.), людина з надзвичайними воєнними здібностями. Протягом восьми років він одержував блискучі і рішучі перемоги над римськими полководцями. В результаті Віріат був визнаний верховним вождем не лише лузитанами, але й іншими племенами. Йому вдалося зібрати армію в 10 тисяч чоловік. Пізніше це повстання було придушено, але не стільки завдяки римській зброї, скільки віроломству і зраді. Підкуплений римським золотом, зрадник прокрався до сплячого Віріата і заколов його кинджалом. Загибель вождя мала рокові наслідки для повсталих племен. Вони ще деякий час чинили опір, але врешті решт повинні були підкоритися. завойовникам. Повстання починалися в різних місцях, і не було гарантії, що після підкорення будь-якої заколотної області інші підкоряться римлянам.

Та й спосіб ведення воєнних дій з боку іспанців був незвичним для завойовників: туземці воювали невеличкими групами, нападаючи на противника зненацька, добре орієнтуючись на місцевості, яку вони зна­ли і яка була майже зовсім не знайома римлянам. Таким чином, місцеві жителі вели війну особливого роду, війну, яка значно пізніше і в інших умовах одержить назву "герильї ". Для ведення цієї війни римські полководці змушені були подовжити термін служби своїх солдатів і ут­римувати їх у рядах легіонерів додатковий час, щоб не залишитись без війська.

Труднощі ведення війни, дика відвага туземців і нещадний характер бойових операцій приводили до того, що перспектива служби в іспанських військах почала викликати жах у римлян. Солдати відмовлялися їхати до Іспанії, і скрізь поширювалися чутки про жахливість цієї країни, які знаходили підтвердження в численних перемогах туземців і значною мірою сприяли ще більшому затягуванню воєнних дій.

Через деякий час після загибелі Індібіла і Макдонія скрізь, по всій Іспанії, повстали племена, об'єднані в конфедерації. Величезний розмах цього повстання змусив римлян поставити на чолі військ, що воювали в Іспанії, відомого полководця Марка Порція Катона, який врешті решт домігся перемоги. Та повстання почалося знову, як тільки туземцям стало відомо, що Катон залишає Іспанію. Проте Катон знову отримав перемогу. Він захопив багато фортець, наказав зруйнувати стіни і башти в багатьох іспанських містах, продав у рабство військовополонених і наклав важку контрибуцію на жителів підкорених областей. Та боротьба не припинилась і після цього.

У 179 році до н.е. в управління Іспанією вступив Тиберій Гракх. Він підкорив багато повсталих народів, але обходився з переможеними м'яко. Така політика значною мірою укріпила авторитет і вплив Рима. Багатьом туземцям він передав у користування землі, які знаходилися під патронатом римлян, і схилив, таким чином, місцеве населення до мирних занять. Також Тиберій Гракх сприяв значному розширенню інституту клієнтели в тій формі, яка мала місце у корінного населення Іспанії задовго до римського завоювання, і уклав з кельтіберами союзну угоду, згідно з якою туземні племена зобов'язувались не будувати нових фортець, сплачувати податки і поставляти загони в римську армію. Ці

заходи сприяли тимчасовому миру в країні -- і на декілька років військові дії припинились.

У 152 році до н.е. почалося нове повстання, що підняли лузитани на чолі з вождем Пунікосом, який спромігся одержати ряд перемог. До них зразу ж приєдналися племена ветонів, які у спільній боротьбі досягли великих успіхів. Лузитани і ветони дійшли майже до берега мо­ря, захопивши території зайняті римлянами. Після смерті Пунікоса його замінив інший вождь, якого римляни прозвали Цезарем і який продов­жував отримувати перемоги.

Між тим війна почалася і в іншому пункті півострова. Жителі міста Сегеди вирішили поновити частину його стін, а римляни не погодились на це, заявивши, що подібні роботи не передбачені угодою, яку в свій час уклав Тиберій Гракх. Незадоволені жителі Сегеди повстали і повстання охопило декілька ареванських племен. На чолі повстанців встав ареванський вождь Кар і розбив римлян. Але смерть Кара змусила іспанців відступити в укріплене місто Нумансію. Римські війська робили спроби взяти це місто штурмом, та були розбиті і втратили в результаті поразки фортецю Оціліс.

Новий римський воєначальник Марк Марцелл відбив, доклавши багато зусиль, фортецю Оціліс і уклав мирний договір з повстанцями. Але в римі відмовились затвердити цей договірні/після повернення ареванських послів в Іспанію боротьба поновилась у 151 році до н.е.

Одночасно з повстаннями йшла війна і з лузитанами, які розбили римського воєначальника Секста Сульпіція Гальбу. Зазнавши поразки, Гальба закликав на допомогу Лукулла, наступника Марцелла, і знову на­пав на лузитан. Бажаючи отримати перемогу, Гальба жорстоко обманув їх, напавши раптово на беззахисних туземців і учинивши криваву розправу. Жорстокість Гальби дуже розлютила Іспанців -- і повстання спалахнуло з новою силою на значно більшій території. На чолі лузитан став колишній пастух Віріат (147 -- 139 роки до н.е.), людина з надзвичайними воєнними здібностями. Протягом восьми років він одержував блискучі і рішучі перемоги над римськими полководцями. В результаті Віріат був визнаний верховним вождем не лише лузитанами, але й іншими племенами. Йому вдалося зібрати армію в 10 тисяч чоловік. Пізніше це повстання було придушено, але не стільки завдяки римській зброї, скільки віроломству і зраді. Підкуплений римським золотом, зрадник прокрався до сплячого Віріата і заколов його кинджалом. Загибель вождя мала рокові наслідки для повсталих племен. Вони ще деякий час чинили опір, але врешті решт повинні були підкоритися.

7. Падіння Нуиансії.

Та все ж і цього разу перемога римлян не була остаточною. Цен­тром опору залишалося невеличке місто Нумансія на річці Дуеро, неда­леко від сучасної Сорії. Місто було природною фортецею прикритою гірськими кряжами і вузькими проходами. Навколо цього оплоту знову і знову групувалися войовничі і незалежні племена північної Іспанії. Але Рим був тоді уже могутньою державою, перед якою схилилися численні народи, що населяли басейн Середземного моря. Ситуація на Піреней­ському півострові здавалася центральному урядові, римському сенату, зовсім недопустимою і він вживав надзвичайних заходів, щоб остаточно укріпитися на цьому останньому краї своїх величезних володінь. Сенат посилає сюди свого найкращого полководця Сціпіона Еміліана і дає йому надійну армію, навербовану в північній Африці. З'явившись в Іспанії, Сціпіон Еміліан реорганізовує всю систему ведення війни: споруджує ряд фортець, заблоковує Нумансію настільки, що припиняє туди дос­тавку будь-якого продовольства. Нарешті, відводить річку і залишає обложених без води. Змучені голодом і тривалою облогою, нумантинці змушені були просити миру, але умови, які хотів нав'язати Сціпіон, виявилися занадто суворими і повстанці не погодилися з ними.

Захисники Нумансії продовжували героїчно боротися ще 16 місяців, а коли всі можливості були вичерпані, вони віддали перевагу добровільній смерті, ніж ганьбі підкорення, спаливши місто разом з усіма мешканцями, які залишилися в живих. Цього разу перемога римлян була остаточною, але римський полководець оволодів не Нумансією, а лише її руїнами та горами трупів. В результаті цієї перемоги мир зберігався декілька років, протягом яких Рим продовжував розширювати сферу свого панування і оволодів Балеарськими островами (123 рік до н.е.).

З падінням Нумансії (134-132 роки до н.е.) Рим заволодів центром Піренейського півострова, а це відкривало йому шлях в гірські райони північного заходу і півночі Іспанії.

8. Романізація захоплених територій.

Яким же чином проводилась романізація Іспанії? У чому вона проявлялась? Для успішного засвоєння латинської мови, звичаїв і римсь­кої культури запроваджувались такі заходи і цілеспрямовані дії, які змушували місцеве населення вивчати латинську мову. Так, в колонізо­вані провінції призначалися римські посадові особи, які поставляли Риму допоміжні війська, навербовані з туземного населення, забезпечували Італію продовольством» зав'язували торговельні відносини з Римом та іншими італійськими містами. Римляни проводили політику створення в Іспанії міст, які були населені в основному римськими громадянами або їх союзниками латинами. Ці міста називалися колоніями і муніципіями. Вони дуже сприяли поширенню і укріпленню римського впливу в різних частинах півострова. Колонії і муніципії були процвітаючими містами. В них розвивалися ремесла, а також вони вели жваву торгівлю як з містами Іспанії, так і з містами Італії.

Романізації населення сприяла також і політика наділення ветера­нів, які відслужили в римських легіонах двадцять п'ять років, земельними наділами за місцем їх військової служби. А починаючи з 1 століття н.е., їм надавалось право одружуватися ще в період служби в армії,

Місцеві жителі, зацікавлені в збуті надлишків продовольства і предметів ремесла, створювали навколо римських військових таборів постійні поселення -- канаби, які потім переростали в міста і порівняно швидко романізувалися.

Особливо активно проводилась політика прилучення місцевої міської аристократії, яка виділялася у зв'язку з соціальною трансформацією іспанського суспільства, до римської освіти і культури. Вільне володіння латинською мовою розглядалось як необхідна умова для зайняття місцевими жителями виборних посад у міському самоврядуванні. Уродженцям іспанських провінцій надавалась можливість одержувати освіту в самому Римі. З їх числа вийшли представники римської науки такі, як філософ Сенека, ритор і педагог Квінтіліан, поети Лукан, Марціал та багато інших.

З 47 року до н.е., Юлій Цезар надає окремим місцевим общинам латинське право, а в 74 році нашої ери Веспасіан дав право латинського громадянства всьому населенню Іспанії. Деякі общини, які сприяли римлянам, одержали право називатися колоніями римських громадян.

Латинська мова засвоювалася місцевим населенням безпосередньо через мовні контакти з римськими воїнами і переселенцями з Апенін, а також через школи. Система освіти складалася з трьох ступенів: почат­кова школа, середня школа і професійні навчальні заклади. Навчання в початковій школі починалось для дітей з 6-7 років без різниці статі. У середніх школах -- від 10 до 14 років і вивчались дві групи предметів: тривіум -- граматика, риторика і діалектика; та квадрівіум -- арифметика, геометрія, музика і астрономія.

Романізація відбивалася і в будівництві шляхів, фортець, мостів, водопроводів, акведуків, храмів, громадських будинків тощо.

9. Політична ситуація в римі і завершення завоювання Піренейського півострова.

У 83 році І століття до н.е. влада в римі перейшла до аристокра­тичної партії, голова якої полководець Сулла став справжнім диктато­ром і жорстоко переслідував своїх політичних противників, прихильни­ків демократичної або плебейської партії. Один із вождів останньої, Квінт Серторій, напівіспанського походження, ворог Сулли, після пере­вороту втік з Італії на Піренейський півострів, рятуючись -- від пере­слідувань. Там він зміг привернути на свій бік місцеве населення і підняти повстання у багатьох туземних племенах, за допомогою яких він наніс у 80 році до н.е. декілька поразок ворожим полководцям. Квінт Серторій керував більшою частиною півострова. Для укріплення свого положення він створив в Іспанії уряд, подібний до римського, що складався із сенату і призначав високі посади преторів, трибунів тощо. У 77 році до н.е. до нього приєднався римський воєначальник Перперка. Між тим стосунки Серторія з місцевим населенням погіршувалися, бо багатьом набридла війна, яка велась не заради інтересів Іспанії. У 72 році до н.е. Серторія було вбито під час бенкету заколотниками з його війська. Перперка, який прийняв командування, через деякий час був переможений Помпеєм і убитий.

Після перемоги Помпея у 71 році до н.е. аж до 61 року до н.е. в Іспанії не велись активні воєнні дії. В цей час римська республіка переживала неспокійні часи. Повстання Спартака в 70-х роках до н.е. потрясло саму основу цієї рабовласницької держави. Між тим, серед правлячих груп виділялися окремі честолюбці, які прагнули диктатор­ської влади. В їх числі був і Помпей. Але були й інші, не менш видатні претенденти на захоплення влади: Юлій Цезар і Ліціній Красс. Будучи рівними по силі, вони уклали спочатку троїстий союз "Триумвірат", розділивши між собою управління окремими провінціями і заважаючи один одному укріпитися в самому Римі. Після смерті Красса в 53 році до н.е. залишилося два претенденти -- Помпей і Юлій Цезар. Їх вимушений союз змінився на громадянську війну, яка почалася в 49 році до н.е. і охопила також колоніальні області, в тому числі й Іспанію. Обидва противника за цей період часто з'являлися на Піренейському півострові, то вербуючи собі прихильників, то нападаючи на племена, які зберегли свою незалежність. Юлій Цезар підкорив ряд лузитанських племен, в Галісії оволодів Бригантієм (Корунья).

У 49 році до н. е. почалася нова війна між Юлієм Цезарем і Помпеєм. Помпей мав в Іспанії трьох друзів полководців, у яких була велика кількість солдатів. Юлій Цезар здійснив похід проти них і став володарем Іспанії. У 48 році до н. е., залишивши в Іспанії намісника з військами, він повернувся до Рима і став диктатором, займаючи урядове крісло аж до своєї загибелі в 44 році до н.е.

Після загибелі Юлія Цезаря в Римі був організований триумвірат, до складу якого входили племінник Цезаря Октавіан, Марк Антоній і Лепід. Але цей союз швидко розпався і в 30 році до н.е. верховна влада остаточно закріпилась за Октавіаном, який прийняв ім'я Август. Ця дата і є початком епохи Римської імперії.

Август вів війни проти кантабрів і астурів, які будь-що прагнули відстояти свою незалежність. Війна проти них тривала п'ять років і за цей час мали місце багато сутичок. Август розділив Іспанію на три провінції: південний край, найбільш романізований і найміцніше зв'язаний з Римом, був виділений в особливу провінцію Бетіку під гро­мадянським управлінням римського сенату. Центральна частина з прилеглими територіями Леванта складала Другу провінцію Таррагону і, нарешті, західна, що охоплювала теперішні Португалію і Естремадуру, утворювала третю провінцію Лузитанію. Дві останні провінції знаходились під безпосереднім правлінням імператора з більш твердим режимом військового характеру.

Завоювання Іспанії римлянами завершилося, але це зовсім не озна­чало, що на півострові панував цілковитий мир. Ще відбувалися окремі повстання, але вони не могли похитнути римське панування на Піреней­ському півострові.

10. Політичний і адміністративний устрій.

Головним осередком, який поширював римський вплив в Іспанії була армія. Командуючий військами був одночасно правителем римських володінь в Іспанії і у відповідності до посади, яку він обіймав у Римі, носив різні титули. У часи республіки правителі називалися проконсулами і преторами.

Протягом деякого часу територія Іспанії не мала адміністратив­ного ділення, хоча фактично розрізняли дві великі військові області, які управлялися двома воєначальниками. У 197 році до н.е. Іспанія була розділена на дві провінції, незалежні одна від одної в адміністративному відношенні. Кордон між провінціями починався на річці Дуеро і йшов до міста Кастуло в Андалузії, перпендикулярно річці Ебро. Східна територія входила до ближньої Іспанії, а інша територія входила до складу Дальньої Іспанії і займала більшу частину півострова.

У 112 році до н.е. це ділення було підтверджено в Першому законі про адміністративну організацію Іспанії, який був складений для Іспанії комісією сенаторів. Слід зауважити, що римляни своє панування базували не лише на силі зброї. Насамперед вони прагнули включити до складу жителів півострова римлян-робітників, а також солдат-ветеранів і дітей від шлюбів між римлянами і туземцями. Римляни прагнули привернути на свій бік іспанців. Міста, які підкорилися політичній владі правителя, сплачували податки і носили назву стипендіарних. Були також поселення, які звільнялися від уплати податків, а деякі оголошувалися зовсім незалежними. У таких містах карбували монету, а їх допомога Риму полягала лише в поставці війська, кораблів і матросів. Та коли римлянам чинили енергійний опір, вони вживали суворих насильницьких заходів: змінювали політичне і територіальне ділення туземних племен, переселяли у віддалені місця великі групи населення -- або заважали зосередженню великої кількості іспанців в одному місці, руйнуючи міста і страчуючи жителів.

У містах, заснованих або заселених римлянами, існував римський образ правління і римські звичаї. Взагалі міста ділилися на різні ка­тегорії: колонії, в яких оселялися ветерани війни або італійські селяни. Їх наділяли землею і називалися вони вільними; муніципії, в яких жителі мали права римських громадян; міста табірного типу, створені навколо військових таборів; латинські міста, жителі яких користувалися тими ж правами, що і області, які межують з Римом; і, нарешті, міста італійського права, прирівняні до міст Італії, які не обкладалися податками і мали деякі інші привілеї.

Найшвидше і найлегше засвоїла римський вплив і пристосувалася до нової цивілізації південна Іспанія (Андалузія). Тут римляни заснували більше міст, ніж в інших областях. У кінці І століття великі міста Андалузії майже повністю мали римський характер, тоді як невеличкі поселення зберігали туземний вигляд, який остаточно втрачається в ІІ столітті н.е.

Центральна і північна Іспанія слабо піддавалися римському впли­вові. Ці області зберігали протягом тривалого часу свої закони, звичаї, мову, сімейну і політичну організацію.

Як правило, романізація було ефективнішою в містах, особливо в тих, які були розташовані на перехресті великих доріг, ніж в сільських місцевостях.

Октавіан Август, а можливо і його наступник Тиберій, виділили із Дальньої Іспанії нову провінцію Лузитанію, яка включала в себе те­перішні Португалію і Естремадуру. Старі назви провінцій були змінені: ближня Іспанія тепер називалася Таррагона, а та частина Дальньої Іспанії, що була відокремлена від Лузитанії, -- Бетіка. Таке ділення зберігалося до 216 року н.е.. У 216 році н.е. імператор Каракалла створив з частин Галісії і Астурії нову провінцію. Імператор Діоклетіан у III столітті розділив всі римські володіння на великі області-префектури, які в свою чергу, ділилися на діоцези і провінції. Іспанія утворила діоцез у складі префектури Галії і ділилась на п'ять провінцій. До старих додавалася Картахенська провінція, в яку включалась південна частина Таррагони.

За часів Діоклетіана ділення провінцій на імператорські і сенатські було відмінено і всі правителі призначалися імператором. Ці правителі називалися легатами, президентами і ректорами. Правитель по іспанському діоцезу мав титул вікарія.

Правитель мав повну цивільну і військову владу. Він ухвалював справи чи позови як місцевих жителів, так і римлян, в чому йому допо­магав дорадчий орган з римських громадян, який збирався періодично в різних містах. Його збори називалися конвентом, а звідси і назва судовий округ -- територія, на яку поширювалась компетенція конвента.

Крім того, в кожній провінції були народні асамблеї, які носили представницький характер і збиралися щорічно. Незважаючи на абсолютну владу, правителі не могли діяти самостійно. Вони повинні були зважати не лише на загальні римські закони, але і на норми загальнонародного права. Вступаючи на посаду, правитель публікував свою програму з викладом принципів і правил, яких він повинен був дотримуватися. Ці правила називалися провінційним едиктом.

Військова служба була обов'язковою. Найбільшою бойовою одиницею в той період був легіон. Піхота ділилась на когорти, маніпули і центурії. Війська з осіб, які не мали прав римського громадянства, на­зивались допоміжними і ділились на али. Термін служби в легіонах складав 20 років, а допоміжних військ -- 25 років.

Римські провінції оплачували метрополії податки. Римляни створили митниці, які стали додатковим джерелом прибутків. Особи, які керували фінансовими справами, називались квесторами або прокураторами і раціоналами.

Жителі римських міст ділились на три класи -- громадяни, поселен­ці і чужинці. Спочатку право обіймати суспільні посади мали лише гро­мадяни, а з часом ці права одержали і поселенці.

Народні збори обирали чотирьох посадових осіб, дві з яких називались дуумвірами і були міськими головами, а дві інших називалися едимами. Дорадчими і виконавчими органами при дуумвірах і едимах була курія. Члени ради називалися декуріонами і займалися різними справами релігійного, політичного, економічного, судового і військового характеру.

Міста призначали особливих депутатів, так званих патронів, яким вони доручали захист своїх інтересів перед центральною владою в римі. Патрони завжди обиралися з числа впливових і багатих осіб, які жили в Римі. Села або сільські округи самостійно вирішували питання, які представляли місцеві інтереси, і мали право скликати збори громадян.

У Римській імперії існувало два класи -- раби і вільні. Рабів могли відпускати на волю і тоді вони ставали вільновідпущеними, але вони ніколи не могли бути прирівняні до осіб, які не були рабами. Вільні, в свою чергу, ділилися на аристократів або патриціїв, і народ або плебеїв. У містах привілейований клас складався з магістратів і членів курії. Потім йшли багаті власники і купці, люди вільних професій і робітники. Робітники, купці і особи інших станів об'єднувалися в товариства, або в корпорації. Пізніше в Римській імперії з'являється клас колонів-землеробів, які обробляли чужу землю.

До питань віросповідання римляни ставились терпимо. Іспанські племена, а також рештки грецького, фінікійського і карфагенського населення, які продовжували жити в Іспанії, зберігали свої культи. Жерці різних богів і різного рангу об'єднувалися в корпорації, які підтримувалися державою.

Проповідування християнства почалося ще в часи перших імператорів. Уже в II, а особливо в III столітті, в Іспанії Існувало багато християнських общин, але поширенню християнства заважав опір посадових осіб Римської імперії, перш за все, деяких імператорів, які переслідували християнство як недозволене вчення, яке ображало особу монарха, оскільки християни відмовлялися поклонятися язичеським богам і імперотору. З І по IV століття християнство багаторазово переслідувалося, а християни суворо карались. Переслідування припинилось лише в 311 році, коли імператор Галерій обнародував едикт про віротерпимість і дозволив хрстиянам мати свої церкви. У 313 році імператор Костянтин надав свободу християнському культу. Трохи пізніше, в іншому едикті він прирівняв християнський культ до стародавньої релігії.

Оскільки римляни були войовничою нацією, вони поширили своє панування далеко за межі Південної Європи. Але за кордонами імперії жило багато народів, яких римляни називали варварами і з якими вели безперервні війни, прагнучи захопити нові землі, або щоб відбити атаки і вторгнення варварських племен. З III століття нашестя варварів почастішали і мали загрозливий характер. Імперія ставала слабшою. Дезорганізація провінційного і місцевого управління з кожним днем зростала. Деякі імператори прагнули виправити становище, але всі заходи, яких вони вживали, виявилися малоефективними. Римська імперія поступово занепадала, а в Європі з'явилася нова військова сила, яка насувалася на землі імперії і при сприянні самих імператорів проникала в її середину як основна військова сила. Це були численні германські племена, які і прийшли на зміну римській імперії.

Пояснення де теми:

1. Пуни або пунійці -- латинська назва фінікійців-карфагенян

2. Сціпіони -- в Стародавньому Римі одна з гілок роду Корнеліїв, до якої належали полководці та державні діячі.

3. Гракх Тіберій -- римський народний трибун.

4. Цезар Гай Юлій -- (102 або 100-44 р.р. до н.е.) римський диктатор, полководець. В 49-45 р.р. до н. е. став монархом. Убитий в результаті змови республіканців. Провів реформу календаря (Юліанський календар).

Питання до теми:

1. Перші історичні відомості про Іспанію.

2. Що ви знаєте про фінікійську та грецьку колонізації?

3. Як відбулося завоювання Іспанії карфагенцями?

4. Коли відбулися Пунічні війни та їхня роль у долі Іспанії?

5. Що ви знаєте про імперію Баркидів?

6. Становлення римського панування. Назвіть два основних періоди у війні туземного населення Піренейського півострова з римлянами. Що характерно для цих періодів?

7. Причини повстання лузитанів. Як воно розвивалось?

8. Падіння Нумансії.

9. Романізація захоплених територій. Політичний і адміністративний устрій у римській Іспанії.

Теми для самостійного опрацювання:

1. Фінікійське і карфагенське панування на Піренейському півострові.

2. Причини появи римлян на Піренейському півострові і результати їх панування.

Література:

1. Испания и Португалия. (Под ред. Петрова П,А.) -- М.: ОГнЗ, 1947 60

2. Лагутина Е.И. Лачинский В. А. Страны Пиренейского полуострова. -- ЛГУ, 1977.і

3. Мишулин А.В. Античная Испания до установлення 1 провинциальной системи в 197 г. до н.з,- М. :АН СССР, 1952.

4. Доценко Н. П. Римская агрессия в Испании и борьба испанских племен за независимость. (154-133 гг. до.н.з.) -- Ростов н/Д: Кн. изд-во, 1965.

Розділ III. Вестготська Іспанія.

1. Перші варвари-германці.

В умовах рабовласницької держави, в обстановці масових повстань у другій половині IV століття починається вторгнення варварських племен у Західну Європу. Вестготи з племен готів, які оселилися біля річки Дністер, у пошуках нових земель і під натиском північних племен у 70-і роки IV століття вирушили на Балканський півострів і добилися у римського імператора Валента дозволу переправитися через річку Дунай і оселитися в межах імперії.

Вестготи отримали територію в теперішній Болгарії як союзники імперії. Але, вступивши на службу до імператора, вони зразу ж відчули весь тягар римських порядків: їх перетворювали на рабів і обкладали непосильними податками, що викликало невдоволення вестготів, І вони підняли повстання, погрожуючи самому Константинополю. Стурбований Валент поспіхом збирає військо І йде походом на вестготів, та в битві, яка відбулася при Адрианополі в 378 році, римські війська потерпіли поразку, а сам імператор загинув.

Наступник Валента Феодосій змушений був укласти з вестготами мир і закріпити за ними зайняту територію. Після смерті Феодосія в 395 році Римська Імперія розпалась на дві частини: східну, із столицею в Константинополі, і західну, із столицею в Римі, де правили різні імпера­тори.

У цей час на чолі вестготів стояв молодий і здібний вождь Аларих. Він дуже вправно використав суперництво двох імператорів і одержав нову територію -- північно-східне узбережжя Адріатичного моря: провінцію Іллірію. Це сталося на самому початку V століття, коли на захід в Галлію (Франція), охоплену масовими повстаннями, прагнули проникнути і інші германські племена, утворивши широкий фронт варварського наступу від Північного до Адріатичного моря. На північ йшли франки, на південь від них йшли свеви, вандали, бургунди та інші племена, намагаючись перейти Рейн і захопити територію теперішньої південної Франції.

У той час, коли Аларих з вестготами наполегливо прагнув завоювати Італію, ведучи безплідні переговори з імператором Гонорієм в 408 році, ціла група племен -- свеви, вандали і алани прорвалися на захід і з'явилися спочатку в південній Галлії, а звідти рушили на Піренейський півострів.

Ці перші варвари-германці, які ступили на іспанську землю в 409 році,, пройшли через весь півострів, роблячи великі спустошення. Германські племена розділили між собою півострів, кинувши жереб: свеви і одна частина вандалів -- аздиги -- оселилися в Галісії, алани -- в Лузитанії і Картахені, а друга частина вандалів -- сіллінги -- зайняли найбагатшу територію Іспанії Бетику. Ні місцеве населення, ні римські легіони не чинили чужинцям справжнього опору.

Не слід думати, що варвари зайняли всю Іспанію. Більша частина залишалась у іспано-римлян. Перш за все, це були укріплені міста і палаци, куди сховалась частина населення. Іспанія продовжувала знаходились під владою римських імператорів, які тримали на її території свої війська і протягом деякого часу боролися з варварами, що захопили землі Іспанії. Але Римська імперія уже була не в змозі захистити всі пункти, яким загрожувало вторгнення германців, а повний розвал у справах управління провінціями сприяв тому, що зв'язки Іспанії з метрополією ослабли. Утворились напівнезалежні центри, якими керували великі іспано-римські власники.

2. Перше варварське королівство.

Коли перша група варварських племен намагалась оселитися на Піренейському півострові, вестготи на чолі з Аларихом знаходились ще в Італії. Після невдалих перших двох походів Аларих втретє підійшов до Рима, де в цей час відбувалося повстання рабів, які і впустили вестготів в столицю західної імперії. Але спроби вестготів закріпитися в Італії були перервані смертю Алариха в 411 році, а його наступник Атаульф попрямував із своїми військами в Галлію, прагнучи отримати нову територію. і лише при третьому вестготському королі Валії відбулася згода і вестготи зайняли в 419 році частину південної ГаллІЇ від річки Луари до Піренеїв з центром у місті Тулузі. Це було перше варварське королівство, яке виникло на території Римської імперії. Самі вестготи вважали себе на службі в імператора і від його імені здійснили ряд походів в Іспанію, де в цей час свеви, алани і вандали боролися за окремі області. Врешті-решт вестготам удалося розгромити аланів, відтіснити свевів у південно-західний куток півострова, а вандали, які займали Бетіку, змушені були залишити Іспанію і перебратися в північну Африку. Таким чином, вестготи в середині V століття фактично стали хазяями Іспанії.

Утвердження вестготів в Галлії дало початок їх державній організації. Цьому значною мірою сприяв Атаульф, який і був справжнім засновником вестготської держави. У 414 році на землі Піренейського півострова через п'ять років після свевів, вандалів і аланів вперше вступають вестготи. Але Атаульф недовго користувався плодами своїх завоювань. Його прихильність до римських звичаїв і прагнення нав'язати їх своєму народу викликали у вестготів невдоволення. Можливо, це невдоволення і стало причиною загибелі Атаульфа: його було вбито в 416 році в Барселоні.

На чолі вестготів встав Сигерих, прихильник готської традиції і противник римського впливу. Та невдовзі жорстокість Сигериха привела до повалення його з престолу. І на престол сів король Валія, який по­новив зв'язки з імперією і уклав з Гоноріем угоду, за якою Рим зобов'язувався доставляти вестготам продовольство і поступався галльськи­ми землями, завойованими Атаульфом. Таким чином, вестготи добилися формального визнання своєї держави. Валія відмовився від Барселони та Інших іспанських міст, якими в свій час оволодів Атаульф, і оселився в Аквітанії, зробивши своєю столицею Тулузу, яка залишалася центром вестготського королівства аж до початку VI століття. Вестготи увійшли до Іспанії як союзники Риму і таке становище тривало до 456 року, коли, оголосивши себе самостійними, вестготи почали діяти незалежно від імперії.

У 419 році Валія помер і королем вестготів став Теодорих. У 427 році він почав війну з вандалами, які пізніше відправились у Північну Африку, вирішивши, що їм вигідніше оселитися там. В Іспанії залишилися лише свеви, які потроху розширяли свої північно-західні володіння.

Вторгнення спільного ворога гуннів, які раніше загрожували готам на Дунаї, сприяло новому об'єднаню вестготів і римлян. Вестготська і римська армії разом з військами інших народів, що заселяли півострів, дали бій гуннам і розбили їх у 451 році. У цьому бою загинув вестготський король Теодорих.

Між тим свеви продовжували розширювати свої володіння на Піренейському півострові, але Теодорих II, вступивши з ними в боротьбу, одержав у 456 році перемогу. Теодорих II зробив дуже багато для укріплення політичної могутності вестготів. Він не лише розширив території в Галлії, але після Атаульфа був першим королем вестготів, який захопив території в Іспанії і діяв незалежно від Імперії. У 456 році він рішуче виступив проти свевів і наніс їм поразку, а потім напав на іспано-римське вельможне панство. У подальшому він весь час лавірував між своїми двома супротивниками, захоплюючи потроху території як в Іспанії, так і в Галлії. Але центром цієї найбільшої тоді варварської держави залишалась ще південна Галлія з містом Тулузою.

В Іспанії в цей період відбувалася складна і заплутана боротьба, яка продовжувалась і при наступному королі Ейріху (467-485 рр.), який у 467 році убив свого брата Теодориха II і зайняв престол.

Завоювання Піренейського півострова Ейріх почав у 468 році, коли римська армія в Італії була розбита і був повалений останній римський імператор Ромул Августул 3, а в Римі укріпився один з варварських вождів Одоакр (476 р.). У 476 році Ейріх завоював ряд північних областей в районі Піренейських гір, заволодів Тарраконською провінцією, в Лузитанії захопив Меріду, Ліссабон і Коімбру. В Галлії оволодів Провансом і майже всім південним заходом, а на півночі дійшов до Луари. В результаті цих перемог вестготське королівство стало наймогутнішою і найвпливовішою державою в Європі. Ейріх приділяв багато уваги внутрішньому управлінню своєї держави, регулюючи правові стосунки.

Та на північ від кордонів вестготського королівства виросла могутня держава франків. Прагнучи розширити свої володіння за рахунок вестготів, король франків Хеодвіг у 507 році відвойовує у них всю південну Галлію, внаслідок чого центр вестготського королівства перемістився в Іспанію, куди трохи пізніше (в середині VI століття) королі перенесли і свою резиденцію, яка була розташована в місті Толедо.

3. Королівство вестготів в Іспанії.

Таким чином, починаючи з 507 року вестготи займали лише Піренейський півострів.

Слабкість вестготського державного устрою полягала в тому, що тут не був установлений тривкий порядок наслідування престолу, як це було, наприклад, у франків. Королі обирались, або, вірніше, висувались тією або іншою групою панства в ході нескінченної міжусобної боротьби. У великій кількості випадків зміна на престолі мала характер кривавої розправи з попереднім королем. Вже це одне свідчить про надзвичайну гостроту протиріч, які панували на півострові з його строкатістю окремих земель та різних угрупувань панства.

Становище вестготів було в цей час важким і вони вже не могли розраховувати на допомогу такого могутнього монарха, як Теодорих II. Необхідно було знайти людину з виключними здібностями, щоб перемогти труднощі. Вибір прийшовся на колишнього правителя однієї з областей Іспанії Тевдіса. Після свого обрання він зразу ж почав війну з франками. Франків переслідували дві вестготські армії і одна з них, під командуванням самого Тевдіса, у 532 році одержала перемогу над франками біля Сарагоси, і Тевдіс примусив франків відмовитися від подальших посягань на Іспанію. У 548 році Тевдіс був убитий.

При одному з найближчих наступників Тевдіса Ахілі (549-554 рр.) особливо різко загострилися відносини між вестготським та іспано-римським панством. Слід зауважити, що вестготи сповідували аріанство (течія в християнській церкві в IV-VI століттях, яка не приймала один з основних догматів офіційної церкви про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа). Ахіла, ставленик вестготів, суворо пере­слідував католиків і настроїв проти себе всю південну Іспанію. Між католиками і вестготами почалася війна і біля Кордови війська Ахіли потерпіли поразку.

Між тим Східна Римська Імперія, де імператором був знаменитий Юстініан І (527-565рр.), проводила успішну завойовницьку політику в басейні Середземного моря. Закріплення Візантії в Італії і в Північній АфрицІ окрилювало надії іспано-римського населення південної Іспанії. Чинячи опір жорстокому режимові Ахіли, іспано-римське панство висуває претендентом на престол Атанагільда, який і звертається по допомогу до візантійського імператора Юстініана І.

У 554 році Юстініан І направив в Іспанію могутню армію, яка ололоділа південним узбережжям Іспанії, а Ахіла біля Сарагоси потерпів поразку. У цьому ж році королем вестготів стає Атанагільд (554-567 рр.). За надану допомогу Атанагільд уступає Візантії південно-східну частину півострова. Але візантійці цим не задовольняються і, спираючись на симпатії великих іспано-римських землевласників, самовільно займють велику територію на півдні Іспанії. Атанагільд змушений був вести з візантійцями трирічну війну. Одночасно він чинить опір франкам і намагається підкорити своїй владі непокірних басків. Незважаючи на всі труднощі, Атанагільд зміцнює становище королівства. Він веде примирливу політику по відношенню до католиків і користується великим впливом як всередині держави, так і за її межами.

Стосовно цього періоду не можна сказати, що вестготи були повними хазяями на півострові. На південному заході зберегло свою незалежність свевське королівство, Візантія привласнила собі Бетіку і частину Картахени, на півночі існували майже незалежні невеличкі землі, якими правили князьки і представники панства (Ов'єдо, Леон, Заморра та інші); і, нарешті, нікому не підкорились баски. Такою була Іспанія в середині VI століття.

Наступнику Атанагільда Ліувігільду (567-586 рр.) довелося діяти в дуже складній ситуації; Будучи могутнім представником королівської влади, він прагнув об'єднати всі розрізнені території півострова і зламати опір численного панства шляхом твердої політики. Ліувігільд реорганізовує систему управління: створює більш дрібне ділення на провінції. На чолі кожної з цих провінцій стояв герцог, а на чолі кожно-

!!!пропуск 68-69

який почав титулувати себе королем, носити свої зовнішні ознаки, притаманні королівському достоїнству, заснував також відповідний церемоніал і тим самим підкреслив самодержавний характер королівської влади Та її відповідність до влади римських імператорів. При королі існувала рада із представників панства. З плином часу були створені інші політичні установи, в роботі яких брали участь єпископи, вестготське та іспано-римське панство. Точно не відомо, яке походження цих установ, що називалися соборами, але вони мали одночасно дорадчий і консультативний характар і були головними осередками культури. У Вестготській державі.

Осівши в стародавніх римських провінціях, вестготи прагнули упорядкувати систему управління на римський зразок. У міру завоювання нових територій вестготські володіння підрозділялись на велику кількість провінцій. На чолі кожної з них стояв правитель з титулом герцога, великими містами правили намісники, які називалися графами. У столиці королівства були верховні керівники різних адміністративних відомств. Це були члени канцелярії при палаці, яка була організована за римським зразком. У містах продовжували існувати муніципалітети в тій формі, яка була встановлена в період занепаду Римської імперії.

Сільським населенням управляли чиновники, які називались препозитами. У населення сільський місцевостей були особливі збори, які вирішували питання про права володіння землею та земельні межі, про тваринництво, переслідування втікачів, колонів, а також обговорювали інші справи. Існувала також посада захисника міст.

Державні фінанси поповнювалися головним чином за рахунок податків. Найважливішими податками були поземельна рента і так званий трибутулл, який вносився або грошима, або натурою у відповідності до врожаю. Податки сплачували лише іспано-римляни.

Військова служба у вестготів була обов'язковою. Військо ділилося на загони по 100 чоловік на чолі з сотником. Були й більші загони по 1000 чоловік, так звані тіуфадії, військовий підрозділ германського походження. Постійним військом була лише королівська гвардія, яка набиралася із рабів, клієнтів і вільновідпущеників короля, або ж із вільних людей, яким видавали платню чи давали землю.

Католицька церква зберегла свою організацію і звичаї періоду Імперії. З часів Рекареда, коли католицька церква визнавалась офіційною, вона почала розвиватися нормально. З іншого боку, церква значною мірою втратила минулу незалежність, бо королі неодноразово втручалися в її внутрішні справи і врешті-решт, почали призначати єпископів. Католицькій церкві в цей період доводилося боротися з аріанською "єрессю", яка будучи національною релігією вестготів, мала великий вплив на населення.

Таким був соціально-політичний устрій Вестготського королівства.

Та ще при Вамбі на північно-африканському узбережжі з'явилася нова сила, яка насувалась на півострів. Це були араби, які встигли підкорити собі всю Середню Азію і Єгипет, звідки вони просувалися далі на захід. Правда, Вамба зміг нанести поразку арабам у 677 році, але цим небезпека не усувалась, оскільки в самому Вестготському королівстві почали даватися взнаки занепад і ослаблення. Причиною того було засилля церкви, аристократизація всього суспільного ладу і встановлення кріпосницьких відносин, близьких до рабських форм залежності. У 710 році королем був призначений один з герцогів південної Іспанії Родріго -- останній король вестготів, якому довелося мати справу з арабами уже на території королівства, тобто на Піренейському півострові.

Пояснення до теми:

1. Гонорій -- (384-423) імператор Західної Римської імперії з 395 р. При Гонорії в 410 р. був взятий Рим вестготами на чолі з Аларихом І.

2. Гунни -- кочовий народ, який підкорив германські та Інші племена. Найбільшої могутності вони досягли при Аттілі. Просування гуннів на захід було зупинено на Каталунських полях (451).

3. Ромул Августул -- останній імператор (475-476) Західної римської імперії, скинутий Одоакром.

Питання до теми:

1. Хто був засновником Вестготської держави?

2. Що ви знаєте про королівство вестготів в Іспанії?

3. Яку політику проводив Рекаред?

4. В чому полягала суть соціальної і політичної організації Вестготського королівства?

Теми для самостійного опрацювання:

1. Причини завоювання Піренейського півострова вестготами.

2. Наслідки панування вестготів на Піренейському півострові.

Література:

1. Испания и Португалия. ( Под ред. Петрова Н.А.) -- М.: ОгиЗ 1947

2. Корсунский А.Р. Готская Испания. -- М.: ЛГУ, 1969.

3. Historia de España Habana 1980.

Розділ IV. Іспанія під владою арабів.

1. Нові завойовники Іспанії.

Завойовників, які прийшли з Африки і сприяли падінню вестготського панування, називали завжди арабами, і ця назва вживається і зараз. Але слід дати дещо точніше визначення цього поняття.

На початок VIII століття араби уже завоювали всю Північно-Західну Африку, яка раніше належала Візантійській імперії. Тут араби зустріли корінне населення -- берберів. Це був народ іншого походження, ніж візантійці, у якого існувала племінна організація така, як і у арабів. власне, бербери і відомі під назвою маврів. Вони відрізнялися від арабів більшим фанатизмом, бо ними керував особливий клас священнослужителів ("святих"), яких бербери поважали більше, ніж вождів племен -- шейхів.

Бербери неохоче прийняли арабське панування, але змушені були підкоритися силі. Мусульманські війська, які перетнули кордони Іспанії під командуванням Тарика в 711 році, складалися в основному з племен берберів. Згодом Муса привів на півострів велику кількість арабів. Але в Іспанії і берберів і арабів називали або маврами, або арабами.

2. Завоювання і укріплення арабів в Іспанії.

Становище, що склалося в Іспанії на кінець VII -- початок VIII століття, сприяло завойовникам, які на цей час міцно укріпилися в теперішньому Марокко. Країна роздиралася боротьбою між різними великими родами цілком сформованого феодального панства. Сам король Родріго укріпився на престолі, скинувши свого попередника, представника іншого великого роду Вітіцу.

Історія має дуже мало відомостей, та ще й суперечливих, про те, що араби були запрошені на півострів тією частиною панства, до якої належав скинутий король Вітіца. Інша гіпотеза базується на такому факті: комендант іспанської фортеці Сеути на північному заході африканського узбережжя граф Юліан звернувся по допомогу до арабів, щоб помститися королю Родріго за наругу над його дочкою Флориндою. Ця остання версія стала темою створення цілої серії романсів присвячених протиборству між графом Юліаном і королем Родріго. Муса, правитель північної Африки, або Мавританії, не відмовив у проханні і доручив ведення військових операцій одному з найздібніших полководців Тарику. Останній підібрав невеликий, але міцний загін з африканських племен берберів, що жили в горах Агласа, і в 711 році висадився на крайньому півдні Іспанії.

У першій же сутичці з вєстготським загоном Теодомира виявилася перевага арабів. Король Родріго був у цей час далеко на півночі, зай­нятий придушенням повстання в Памплоні. Одержавши повідомлення про вторгнення арабів, король почав поспіхом збирати війська, надзвичайно строкаті за своїм складом. Це були зігнані силою і примушуванням раби і кріпаки, які йшли пішки, а також представники панства та інші суспільні елементи. Більшість з них мріяли про те, щоб перейти на бік ворога або поживитися в загальній метушні. Суперництво і ворожнеча окремих родів не затихала і в годину зовнішньої небезпеки.

Між тим Тарик потроху стягував на півострів все нові і нові загони войовничих берберів. 19 липня 711 року обидва війська зустрілися недалеко від сучасного міста Медіна-Седонія, де відбулася жорстока битва, яка тривала три дні. Чисельна перевага була на боці Родріго, але під його знаменами воювали люди мало знайомі з військовою справою. Крім того, підлеглі селяни байдуже ставились до наслідків битви, а серед панства були і кровні вороги короля. Саме вони і вирішили кінець битви, відкрито перейшовши на бік арабів. Війська останнього вестготського короля Родріго були оточені. Велика кількість його солдатів була перебита, а рештки разом з Родріго врятувалися втечею. Ця перемога арабів по суті вже вирішила участь вестготської держави.

Далі Тарик продовжував діяти, явно порушуючи наказ Муси, який наполягав, щоб після битви Тарик повернувся до Африки. Але становище, яке склалося на півострові, відкривало привабливі перспективи перед переможцем. Тарик просувався зі своїми військами до столиці королівства, до міста Толедо, направляючи одночасно загони в міста, що траплялися на їхньому шляху і беручи їх приступом. Армія Тарика без буд-яких зусиль оточила Толедо: їй ніхто не чинив опору. Гарнізон, що охороняв місто, дезертирував, і мусульманські війська увійшли в місто, наполовину пограбоване Іспанськими солдатами. Населення, що залишилося, зустрічало їх не як ворогів, а як союзників і рятівників.

Взяття Толедо віддавало до рук переможців майже весь півострів. Окремі загони Тарика без особливих зусиль зайняли найважливіші міста південної Іспанії. Залишилось оволодіти провінціями, що лежали на північ від річки Тахо. І Тарик був би спроможний це зробити, якби не наштовхнувся на протидії свого володаря Муси, який ревно слідкував за успіхами полководця.

У червні 712 року на півострові висадився вісімнадцятитисячний загін самого Муси. Цей загін складався головним чином з арабів. Муса заволодів незайнятими ще містами південної Іспанії, спочатку Севільєю, а потім Меридою, багатою і сильно укріпленою столицею колишньої римської Лузитанії. Заволодівши півднем, Муса спішно пішов на Тодедо, боячись подальших успіхів Тарика. Між володарем і полководцем відбувся розрив, і Тарика було заарештовано. Пізніше за наказом халіфа з Дамаска обидва полководця примирилися і разом пішли на північ, завойовуючи території, які пізніше стали називатися Стара Кастилія і Кантабрія. До вересня 713 року були підкорені великі центри північної Іспанії. Лише гірські райони Галісії, Астурії і Басконії залишалися за межами досяжності для арабських завойовників.

Слід зазначити, що до 713 року війна велась досить гуманно. Наприклад, при взятті Мериди Муса залишив на свободі всіх жителів міста і зберіг їхнє майно. Переможці конфісковували лише те, що належало убитим, емігрантам та церквам. Але кампанія 714 року була вже жорстокою і араби вдавались до пограбувань і знущань, хоча і залишали християнам їхні храми.

Для закріплення своїх завоювань араби створювали в різних містах військові колонії. У провінції Вальядолід Муса зустрів упертий опір і змушуний був затриматись там на деякий час. Згодом він напав на астурів. Та останні сховалися в недоступних горах Пікос-де-Еуропа і нанесли арабам жорстокий удар. У цей час. Муса отримав наказ халіфа прибути до нього і подати звіт про свою поведінку, бо було багато скарг на цього полководця.

На чолі арабських військ залишився Абд-аль-Азиз, син Муси, який захопив Малагу і Гранаду і здійснив ряд походів до Португалії, Андалузії. На території Мурен граф Теодомир вчинив Абд-аль-Азизу великий і енергійний опір, в результаті якого була прийнята угода, де говорилось про незалежність Теодомира і його підданих, що проживали на територіях Оріуели, Валентенти, Аліканте, Мули, Бегастро, Анайї і Лорки. Іспанці могли сповідувати свою релігію і зберігались їхні храми. Араби лише зобов'язали їх сплачувати невеликі податки грошима або натурою.

Абд-аль-Азиз був убитий, так і не завершивши завоювання Іспанії. Справу, яку почав він, завершив новий правитель Аль-Хурр. Спочатку Аль-Хурр вирішив, що завоювання півострова вже закінчилося, а опір іспанців подолано протягом семирічних боїв з 712 по 718 рік. Тому він перейшов Піренеї і окупував Галлію. Але Аль-Хурр помилявся, бо саме в цей час проти арабських завойовників почалася нова і вже не оборонна, а наступальна війна.

3. Політика мусульман у період завоювання Іспанії.

Влада арабів над населенням завойованих провінцій на перших по­рах не була міцною перш за все через невелику кількість мусульмансь­кого елемента на території Іспанії. І порядок, який вони встановили на півострові, не можна було назвати занадто суворим, якщо не врахо­вувати окремих випадків жорстокості і насильства. Араби залишили повністю недоторканим все попереднє управління і не зазіхали на міс­цеві вірування та звичаї. Вони надавали право вибору: приймати іслам чи, крім поземельної ренти, ще сплачувати й подушну данину. Взагалі завоювання нових територій не було для арабів справою релігійної пропаганди, а являло собою більшою чи меншою мірою систематичне пограбування. Тому землі найчастіше залишалися їхнім господарям, а конфісковувалися головним чином церковні землі та землі тих осіб, що втекли або чинили опір арабам. 1/5 всіх земель -- це конфісковані землі, які були виділені в державний фонд, з якого давали наділи арабам, що прийшли на півострів. Землю обробляли кріпаки, становище яких змінилось при арабах на краще: при них легше можна було викупитись на волю. Нові властителі не вимагали обов'язкового прийняття магометанства і проявляли велику терпимість, але саме населення не було міцно пов'язане з християнством і досить часто добровільно переходило в іслам, що давало йому полегшення від данини або визволення від залежності. Державні землі в більшості роздавалися невеличкими наділами і це сприяло зростанню кількості дрібних власників. Найбільше постраждала католицька церква: її рухоме і нерухоме майно було конфісковане, а багато храмів перетворено на ісламські мечеті.

Таким чином, основна маса іспано-римського і вестготського населення продовжувала жити в умовах повної громадянської незалежності під владою мусульман: ними продовжували управляти свої графи, судді, єпископи, а також вони користувалися своїми храмами. Еміри встановили для них два законних податки: подушний, розмір якого коливався від кількості майна, того хто сплачував цей податок, і поземельний, який сплачували і мусульмани, правда, лише з тих маєтків, які раніше належали християнам або євреям. Слід зауважити, що подушну ренту не сплачували жінки і діти, ченці, каліки, жебраки і раби. Церкви і монастирі також сплачували податки. Що ж стосується приватних осіб, воїнів і нобілів, які капітулювали чи підкорились, завойовникам, то араби визнавали за ними право власності на все їхнє майно або на його частину і при бажанні могли вільно його продати.

З плином часу угоди, які укладались з підкореним населенням, порушувались, а податки збільшувались. Все це було причиною постійних хвилювань і сутичок між арабами і місцевим населенням.

Початковий період арабського володарювання на півострові, тобто перші десятиліття після 714 року, були заповнені внутрішніми

міжусобицями і суперництвом емірів, які укріпилися в окремих провінціях Іспанії. Виникла, різниця між арабами, що осіли на півдні в Андалузії, і берберами, які зайняли північні землі. Чималу роль у цих міжусобицях відігравали нові вихідці з Малої Азії -- сирійці, яких направляв сюди дамаський халіф. Сирійці осідали головним чином в південних іспанських містах, але поселення в цих пунктах ставало можливим лише в результаті жорстокої боротьби з арабами, при чому сирійці використовували кріпосних християн як військову силу. Все це послаблювало натиск арабів на північ півострова, де основним центром опору стала гориста Астурія. Місцеві жителі рішуче вставали на захист своєї території. Повідомлення про загибель Родріго в Сегоюлелі змусило їх обрати нового короля, який би керував їхніми військовими операціями. Магнати і єпископи обрали королем Пелайо. Не відомо, чи існував в Іспанії інший центр опору, крім Астурії. Королівство Теодомира в Мурсії та інші маленькі королівства і графства, хоч і були незалежними, фактично підкорились маврам чи підтримували з ними добросусідські відносини. У той же час на Кантабрійському узбережжі із залишків вестготської монархії утворилося декілька невеличких держав, які тулилися в гірських ущелинах і вузьких долинах, захищених від плоскогір'я стіною високих гір. Тут ще зберегли свою незалежність і примітивний варварський лад давні племена, які частково злилися з іншими народностями, як, наприклад, в Галісії, колишнє Свевське королівство, а частково збереглися від давніх кельто-іберійських часів, як, наприклад, баски. Серед цих маленьких земель найбільшою була Астурія. Саме сюди направлявся з півдня потік біженців, представників панства і вищого духовенства. Вони несли з собою не лише коштовності і церковні святині, які врятували від погрому і конфіскації, але й уклад життя, який склався у вестготському королівстві, релігійний фанатизм і виховану віками схильність до самоуправства. Але перед лицем загальної небезпеки ці різнорідні сили на короткий час об'єдналися, включивши до свого союзу Галісію і Басконію. Королівство Астурія в 718 році силами місцевого ополчення нанесло поразку маврам під Ковадонгою. Так було покладено початок реконкісті -- відвоюванню народами Піренейського півострова територій, які захопили маври.

Астурійський двір продовжував традиції толедського. Тут, як і там, велася жорстока боротьба між панством і королем, тому боротьба проти завойовників не мала особливого успіху. Після Пелайр правив його син Фавіла. Пізніше на престол вступив Альфонс І, герцог Кантабрії і зять Пелайо. Скориставшись громадянськими війнами арабів і берберів, він здійснив ряд походів на Галісію, Кантабрію і Леон, але не зміг остаточно укріпитись на завойованих територіях. Перемоги королів, що правили після Альфонса І, потроху розширяли кордони королівства, але мова ще не йшла про те, що християни ведуть наступ на маврів. Кордон, який розділяв християнські і мавританські володіння, був не зовсім ясний і чіткий. Араби міцно володіли лінією річки Дуеро, а їх укріпленими пунктами були Коімбра, Талавера, Толедо, Гвадалахара і частково Помплона.

Північні держави володіли територією, яка примикала до моря. Вона включала Галісію, Сантандер, частково Бургос і Леон. Між цими двома лініями залишилась майже пустельна площина, яка постійно заперечувалась то однією, то іншою стороною. Таке нетривке становище в проміжній смузі зберігалося до XI століття. Астурія разом з прилеглими землями була не лише основним опорним пунктом у боротьбі проти арабів, але й тим зародком, з якого почала виростати в подальші століття сучасна нам іспанська народність.

4. Незалежний емірат. Правління Омейядів.

З середини VIII століття в арабській Іспанії відбулися великі зміни, пов'язані з ще більш значними зрушеннями в Передній Азії і Західній Європі. Майже увесь тодішній світ належав декільком великим державам: на азіатському сході простяглася велика арабська держава, кордони якої сягали Індії і Середньої азії. Візантійська імперія, яка займала Малу Азію, Архіпелаг і Фракійське узбережжя. На заході Європи швидко зростала Франкська держава, яка в кінці VIII століття перетворилась на велику імперію від Піренейських гір до річки Ельби та Адріатичного моря.

Арабська держава, яка поглинула такі несхожі території і простяглася від Інду до Гібралтара, в середині VIII століття почала розчленовуватися на окремі складові частини. Це було пов'язане з тим, що влада сирійських халіфів Омейядів була повалена Абул-Аббасом, який спирався на Іран, що належав арабам. За його ім'ям заснована ним династія одержала назву Аббасидів. Центр халтіфату перемістився з Сирії на береги Тигру і Євфрату. Була перенесена і столиця із Дамаска в Багдад. Зміна династії супроводжувалась жорстокою розправою з Омейядами, аж до їх повного фізичного знищення, Лише одному з членів цієї сім'ї Абдаррахману вдалося врятуватися після тривалих поневірянь в Іспанії. Абдаррахман поставив собі за мету створити на півострові самостійну державу, незалежну від багдадського халіфа. Для цього він почав вербувати собі прихильників. У першу чергу до нього приєдналися іспанські сирійці. Проте в Іспанії були і прихильники Аббасидів на чолі з еміром Юсуфом. Тому Абдаррахман змушений був завойовувати Іспанію, хоча сирійці і визнали його за еміра в 755 році.

Абдаррахман переміг Юсуфа, але мир в арабській Іспанії ще не наступив. 32 роки правління Абдаррахмана були сповнені війнами: його не визнали кайсити, бербери і шейхи інших племен і заперечували владу нового незалежного еміра. Та все ж Абдаррахман спромігся досягти успіху.

Багдадський халіф, позбавлений можливості через далеку відстань безпосередньо втручатися в іспанські справи і укріпити там свою владу, звернувся за підтримкою до імператора Карла Великого, з яким він був у дружніх стосунках. Карл Великий із задоволенням відгукнувся на це прохання, розраховуючи дістати користь для своєї Імперії. Влітку 778 року, обігнувши Піренеї, він опинився біля стін Сарагоси. Але під час облоги міста Карл Великий отримав звістку про повстання саксів і поспішив з військами назад. Вже біля франкського кордону його війська зазнали нападу з боку войовничих басків. Загін потрапив в облогу і відбулася кривава сутичка, в якій загинув Роланд, граф Бретонський. В XI столітті цей епізод ліг в основу знаменитої "Пісні про Роланда", яка користувалася великою популярністю як одна з пам'яток художньої творчості середньовіччя. Кінець кінцем Абдаррахман узяв гору над сво­їми противниками і дістав загальне визнання як самостійний емір не лише в Іспанії, але і з боку багдадського халіфа. Столицею він зробив Кордову.

Виникнення в Іспанії могутньої арабської держави доводило, що поява нових завойовників на півострові дала вихід з тієї кризи, в якій знаходилась вестготська монархія в останій період свого існування. Араби і африканські маври заволоділи основною економічною базою півострова з квітучими і благодатними землями, з великими міськими центрами — спадщиною вестготських і римських часів. Самі араби як народність були на ранньому ступені свого зростання, але вони були дуже життєздатною силою, яка сприйняла багату спадщину грецької та східної культури. З приходом арабів внутрішнє становище в Іспанії ще більше ускладнилося: до місцевої класової боротьби та до соціальних протиріч додався племінний і релігійний антагонізм самих завойовників.

На розвиток подальших подій дуже вплинув той факт, що основна маса трудящих груп населення романо-вестготського походження залишалася на місцях і підкорилася новому політичному режимові. На північ тікали, головним чином, панство і верховне духовенство. Серед завойовників керівна роль належала арабському панству, яке і утворило правлячу верхівку на півострові. Але поряд з чистокровною арабською аристократією Іспанію заселяли і бербери, власне маври, які стояли на більш низькому рівні розвитку. Звідси неминуче народжувалися протиріччя між арабами і маврами. Разом з тим маври становили основну військову силу Мордовського емірату.

Араби застали на півострові уже зовсім сформований феодальний порядок з чітким розподілом на класи і групи. Тому затвердження завойовників в Іспанії могло означати лише заміну одних феодальних панів іншими і боротьбу як між ними, так і між окремими прошарками серед арабів. Оволодіння майже всім півостровом з його прекрасними природними багатствами і з не менш багатим культурним минулим створило умови для подальшого розгортання феодальних відносин на території Іспанії.

Після смерті Абдеррахмана І (788 р.) на престол сів його син Хішам І, людина надзвичайно набожна і милосердна. Після нього правив Аль-Хакам, який підкорив своїй владі Толедо. Його спадкоємцем став Абдаррахман II, який продовжував війну з Толедо ще 8 років. взагалі ж після смерті Абдаррахмана І протягом ста років зміцнення емірату і зростання могутності емірів йшли паралельно з тривалими міжусобними війнами. Політичний лад держави за формою являв собою деспотію східного типу, тобто верховним і необмеженим головою держави був емір, який призначав своїх міністрів і правителів окремих провінцій -- валі. Провінції розпадались на більш дрібні підрозділи і міста, в яких вся влада належала посадовим особам, що залежали від валі або губернатора. Еміри призначали собі наступників і в цьому відношенні емірат відрізнявся від вестготського королівства. В іншому система управління суттєво не змінилася і, не дивлячись на деспотичний характер влади емірів, їх держава, як і вестготська, підривалася кривавими міжусобицями і повстаннями. Досить часто центром невдоволення ставала столиця емірату Кордова, яка вже тоді вражала блиском і пишністю своїх будов, казковими багатствами, але разом з тим і соціальними контрастами, глибиною протиріч між вищими і нижчими верствами населення.

Найбільшим і серйозним осередком повстань протягом десятків років було місто Толедо -- колишня столиця вестготських королів. Тут переважало іспано-готське населення, так звані мосараби. Серед них було багато вихідців з нижчого стану, аж до звільнених рабів. Кастильське плоскогір'я, в центрі якого стояв Толедо, відокремлювало арабську Іспанію від північних держав, які були готові скористатися кожним зручним моментом, щоб розширити свої території і просунутись на південь. Між населенням Толедо і північними державами існувала взаємодія, яка являла небезпеку для арабів.

У 822 році на престол сів Абдаррахман II, правління якого відзначилося придворним блиском і пишністю, сприянням розвиткові наук і мистецтв, а також зовнішніми успіхами в боротьбі проти північних держав.

В останні роки правління і при його наступнику Магометі І класові протиріччя всередині емірату мали особливо заплутаний характер. Поряд з повстаннями в окремих землях, які боролися за свою незалежність, в самій Кордові виник рух, дуже своєрідний за формою. Слід сказати, що в другій половині IX століття півторавікове панування арабів на півострові почало приносити плоди. Країна економічно розвивалась. Сільське господарство, промисловість, торгівля втягували обидві складові частий населення -- весттотську і арабсько-берберську у вирішення загальних господарських проблем. Давалась взнаки і культурна перевага переможців над переможеними. Деякі християнські письменники того часу жалкували за тим, що книги священного писання і сама латинська мова у великій зневазі. Всі в захопленні від арабських поем і романсів, наполегливо читають мусульманських богословів і філософів, не хочуть знати ніякої літератури, крім арабської, забули свою власну мову.

Економічне зростання країни при арабах, яке викликало розшарування населення, відсувало на задній план і правовірність як магометанську, так і християнську. Захоплення класичними письменниками, розвиток наук і загальний культурний підйом, що виявився в розквіті художньої літератури і мистецтва (в основному, архітектури) -- все це породжувало сумніви або байдужість до "релігії батьків і пращурів". Таким був настрій передових кіл суспільства, незалежно від національності. Але звідси стає зрозумілим, чому саме в цей час з'являються ревнителі "старої віри" як у християнсько-католицькому середовищі, так і в магометанському. Серед магометан ця течія фанатиків з'явилася раніше, а серед християн з особливою силою вона проявилася в другій половині IX століття. Центром руху стала Кордова, а виразником цієї течії був єпископ Євлогій, завзятий ненависник магометанства. Під його впливом утворилася значна група фанатиків, яка навмисне ображала мусульман, проклинала Магомета, висміювала магометанські обряди для того, щоб досягти переслідування і смерті, прийняття "мученицького вінця".

5. Кордовський халіфат.

У 912-961 роках країною правив Абдаррахман III, при якому арабська Іспанія досягла своєї найвищої могутності. На час вступу на престол нового правителя громадянська війна, яка тяглася десятками років, розділила країну, підвладну Кордовському емірату, на ряд відокремлених і незалежних земель. Здавалося, могутності володарів Кордови прийшов кінець.

Перші роки правління Абдаррахмана III пішли на ліквідацію тих провінцій і міст, що відокремилися. Емір рішуче діяв не лише проти іспанців, але й проти власного арабського панства, яке укріпилося в окремих місцевостях і займалося пограбуванням і розбоєм. Всі їхні укрілення були взяті, і влада еміра встановилася в усій південній Іспанії. Абдаррахман III проводив енергійну політику: здібний політик і талановитий військовий, він за короткий час підкорив всіх ворогів центральної влади. Згодом емір перейшов до завоювань більш північних провінцій. У 930 році він взяв Бадахос значний центр опору в Естремадурі. Залишалось лише місто Толедо, яке здалося після важкої дворічної боротьби. З 932 року вся країна знаходилась у цілковитому підпорядкуванні у Абдаррахмана III.

Зовнішні успіхи, підкорення Мавританії, поряд з вдалим кінцем внутрішньої боротьби підняли авторитет монарха на недосяжну висоту. До цього часу Абдаррахман III, як і всі його попередники Омейяди, мав титул Еміра, тобто "сина халіфа", а найвищий титул халіфа був лише у Багдадського володаря, якому належала влада над священними для магометан містами Меккою і Медіною. Але в Х столітті міжнародне становище у великому арабському світі дуже змінилося. Влада багдадського халіфа обмежувалась лише одним Багдадом, в той час як могутність Кордовського емірату надзвичайно виросла. Прагнучи заснувати міцну абсолютну монархію, Абдаррахман III у 929 році видав наказ, в силу якого він повинен був називатися "халіф, володар вірних, захисник віри".

Успіхи Абдаррахмана III привернули до нього увагу всієї Європи. Він не лише створив велику армію, наслідуючи приклад своїх попередників, але й збільшив морський флот, який в період його правління став наймогутнішим флотом в Середземному морі. Всі європейські королі визнавали могутність Абдаррахмана III і прагнули укласти з ним союз. Арабська Іспанія перетворилась на політичний і культурний центр Європи.

З цього часу Кордовський халіфат вступає в період свого найвищого процвітання, який тривав ціле століття. Спадкоємець Абдаррахмана III Хакам II (961-976рр.) продовжував політику батька, особливо в галузі культури. Він також успішно вів війну спочатку з християнами півночі, а потім з повсталими африканцями. Військова могутність халіфату досягла апогею в період правління Хакама II і Хішама II (976-1009 рр.). Влада Халіфа в цей час спиралась на широку економічну базу, бо саме в першій половині Х століття Іспанія стала найбільшим центром торгівлі, однією з найбагатших і густонаселених країн світу. В усіх галузях господарського життя вона переживала небувалий розквіт. Так, в сільському господарстві поряд з традиційними культурами вирощувались нові, завезені з азіатського сходу: цукрова тростина, гранати, пальми тощо. Надзвичайно піднялась техніка сільського господарства: була створена прекрасна система зрощування, яка перетворила пустелі на квітучі поля. Особливо слід підкреслити розвиток вівчарства. Араби стали творцями особливої породи тонкорунних мериносів, які давали вовну високої якості.

Не менш вражає і могутній розвиток промисловості, в першу чергу рудної справи і металевого виробництва, а також текстильної промисловості -- суконної і шовкової. Набули Слави керамічні вироби, скло, папір, різні предмети розкоші. Особливе місце займало виробництво зброї всіх видів з прекрасним художнім оздобленням. Найбільшим центром торговельних операцій була Севілья.

Столиця халіфату Кордова за своїм багатством, пишністю і красою будов, храмів, палаців, фонтанів являла собою восьме чудо світу, з яким тоді можна було порівняти лише Багдад. Населення міста становило, за повідомленнями письменників, 500 тисяч чоловік. У ній було 13 тисяч будинків, сотні храмів і палаців, громадських лазень, 28 передмість. Особливою славою користувався Кордовський університет, в якому навчались також і представники західноєвропейського феодального панства. Вже в ІХ-Х століттях арабська Іспанія була найбільшим центром вченості і освіти, мистецтва і культури, в той час як решта Європи перебувала в стані глибокої неосвіченності і відсталості в усіх сферах життя.

Останній період розквіту халіфату і початок його занепаду припадає на час диктатури Аль-Мансура (977-1002рр.). Як міністр Хішама її, сина Хакама II, він здійснив військову реформу, створивши могутню армію, до складу якої входили бербери і раби. За допомогою цієї армії йому вдалося сконцентрувати всю владу в руках халіфа і здійснити декілька загарбницьких експедицій проти християнських королівств.

Але майже одразу після смерті Аль-Мансура почалась політична криза в Кордовському халіфаті. А після смерті Хішама ІІІ (1031р.) він розпався на окремі королівства.

Перші такі королівства завились в XI столітті і найбільшими з них були Толедо, Бадахос, Сарагоса, Севілья і Гранада. Тут відбувались постійні міжусобні війни, і християнські королівства втручалися в їхні внутрішні суперечки і змушували мусульман сплачувати їм податки.

Християни впевнено просувалися на південь і в 1085 році зайняли Толедо. Боячись наступу християн, король Севільї звернувся по допомогу до берберських племен, войовничих і фанатичних жителів Марокко, альморавидів. І вони дійсно призупинили просування християн на південь і об'єднали Кордовський халіфат (Аль-Андалус) під своєю владою. Але їхня влада не була тривкою: економічні труднощі, соціальні конфлікти і переслідування євреїв і християн спровокували повстання. У 1145 році знову з'являються нові невеличкі королівства замість єдиної держави.

У 1170 році інший арабський народ альмохади замінили альморавидів на півострові і об'єднали дрібні королівства в єдину державу. Вони також зупинили експансію християнських королів і перемогли в 1195 році короля Кастилії в Аларкосі.

Військова держава альмохадів сприяла розвиткові торгівлі, і в період їхнього панування Севілья перетворилась на столицю Західного мусульманського світу. Але панування альмохадів викликало невдоволення основної маси населення через релігійну нетерпимість. І арабська Іспанія знову розпадається на невеличкі князівства і королівства. У другій половині XI століття таких держав уже налічувалося 23. Розпад могутньої арабської держави означав не що інше, як занепад, роздроблення влади в руках феодальної верхівки, падіння питомої ваги тих прогресивних сил, які раніше впливали на політику халіфів і забезпечували єдність і силу держави. Такою прогресивною силою були: міська група вільного населення, вільне селянство, а також раби і колони. У період занепаду вільні селяни підпадають під гноблення місцевих феодалів і опиняються в залежному становищі.

Скориставшись суперечками арабів, Кастилія, Наварра і Арагон об'єднали свої зусилля і в боротьбі з арабами одержали рішучу перемогу під Навас-де-Толоса в 1212 році. Ця перемога відкрила християнам Долину річки Гвадалквівір і сприяла падінню альмохадів. Дрібні арабські королівства уже були неспроможними протистояти просуванню християн на південь і в 1224 році на півострові залишилось лише одне арабське королівство Гранада, яке проіснувало два з половиною століття.

У такій ситуації відбувся новий вирішальний поворот у житті іспанського народу. Послідовна зміна володарів на півострові накладала свій відбиток на іспанську народність, яка формувалась. Держави римлян, вестготів, арабів, які виникали, росли, міцніли і занепадали, ставали здобиччю нових завойовників, а іспанське суспільство зберігало свою життєздатність і силу опору, що і проявилося у реконкісті. Іспанська нація формувалась і міцніла. І якщо для правлячої верхівки занепад означав загибель, то для іспанського суспільства в цілому періоди криз і зміна влади були складним процесом зростання. Кожний з трьох попередніх періодів -- римський, вестготський і арабський -- залишили після себе багату спадщину виробничих сил і високу культуру. У цьому відношенні панування арабів перевищило всі інші періоди іспанської історії. Країна сильно просувалась вперед у своєму економічному розвитку. Це дало вихід для трудящих мас з того неймовірно важкого становища, в яке їх поставили світські і особливо духовні керівні групи вестготської монархії.

Пояснення до теми:

1. Альморавиди -- назва династії і держави у Північній Африці (1050-1146). На 1090 р. держава включала Марокко, Західний Алжир, Західну Сахару, мусульманську Іспанію, Балеарські острови.

2. Альмохади -- назва династії і держави у Північній Африці (1146-1269). Держава Альмохадів утворена у процесі боротьби з Альморавидами. Найбільшою держава стала в 1161 р. при Абд-аль-Мумині. Розпад держави почався в період реконкісти.

Питання до теми:

1. Яку політику проводили мусульмани у період завоювання Іспанії?

2. Що ви знаєте про полководця Тарика?

3. Коли утворився незалежний емірат на Піренейському півострові?

4. Правління Омейядів. Які його особливості?

5. Кордовський халіфат. Що вам про нього відомо?

6. Причини занепаду халіфату.

Теми для самостійного опрацювання:

1. Як відбувалось завоювання Піренейського півострова арабами?

2. Роль Кордовського халіфату у розвитку національної культури народів Піренейського півострова.

Література:

1. Испания и Португалия. (Под ред. Петрова Н. А.) -- М.: ОгиЗ» 1947.

2. КорсунскийА.Р. История Испании IX -- ХІІІ веков. -М. :

Высшая школа, 1976.

3. Леви-Провансаль Е. Арабская культура Испании. -- М. Наука, 1967.

4.Уотт,Какиал. Мусульманская Испания. -- М.: Наука, 1976.

Розділ V. Реконкіста.

1. Передумови реконкісти.

Починаючи із VIII століття, історичні шляхи Іспанії і решти Європи різко розходяться. На європейському континенті подальше формування феодалізму і пов'язане з ним утворення народностей знаходить своє відображення у розпаді великої імперії Карла Великого, із якої виділилися всі європейські нації. На Піренейському півострові хід подій відбувався Іншим шляхом завдяки тому, що вестготське королівство не виявило тієї життєздатності, якою відрізнялась сусідня франкська держава. і араби разом з африканськими маврами укріпилися на території колишнього вестготського королівства, відсунувши його жалюгідні рештки далеко на північ.

Період Кордовського халіфату був часом надзвичайного економічного, політичного і культурного розвитку Іспанії. і уже ця одна обставина не могла не видозмінити суттєво феодальні відносини, які склалися раніше на півострові. Саме Мордовський халіфат послабив гостроту кріпосницьких відносин попереднього періоду, відкривши простір суспільному розподілу праці. Але в цей самий час. протягом даного періоду і у сприятливих умовах продовжує формуватися іспанська народність.

Починаючи з XI століття, захисні функції християнських королівств Піренейського півострова змінюються на завойовницькі. Поступове просування християн на південь і завоювання арабських територій одержало назву "реконкісти", яка почалася в XI столітті і тяглася майже чотири століття. Реконкіста відбувалась у двох напрямках: боротьба з невірними і реставрація політичних традицій вестготської монархії. У реконкісті брали участь усі народи, які населяли Іберійський півострів, і лише після падіння Кордовського халіфату Іспанія могла почуватися вільною. Тільки двічі -- у кінці ХП і в кінці XIII століть — берберам (альморавидам і альмохадам) вдалося на деякий час об'єднати королівства халіфату, чим було загальмовано процес просування християн на південь.

Реконкіста -- це складний і глибоко суперечливий процес. Не можна уявити його як один ланцюг завойовницьких походів. Багатовікова боротьба між маврами і християнами мала той же історичний зміст, як і війни за території, і класова боротьба всередині окремих держав у решті Європи, що припадали на цю епоху. Це була боротьба двох великих коаліцій у межах одного і того ж феодального ладу, боротьба за оволодіння матеріальною базою півострова. На початок моменту реконкісти арабська Іспанія являла картину жорстокої боротьби між представниками панівного класу, який розпадався на окремі впливові роди. В силу цілого ряду причин іспано-арабський феодальний порядок вступив у таку фазу, яка не створювала необхідних передумов для економічного розвитку, в той час як північні іспанські держави продовжували повільно розвиватися по шляху оформлення феодальних відносин.

Реконкіста була масовим рухом на південь, який захопив усі верс­тви суспільства: не лише сеньйорів, але і жителів міст і сіл. Перших вабило на південь бажання земельних і матеріальних захватів, селянство шукало вихід із феодального гноблення, а для іспанського міста це відкривало широкі можливості розвитку як економічного, так і культурного.

Особливістю історичного розвитку Піренейських держав сталось те, що просування на матеріально багатий південь, освоєння всієї території півострова і оволодіння виробничими силами, успадкованими від маврів, з одного боку, створювали базу для економічного і політичного об'єднання країни, а з іншого боку, виявляли особливості окремих складових частин цього "загальнохристиянського" фронту, який сам роздирався глибокими протиріччями як між окремими землями, так і всередині кожної з них.

Основну причину виникнення реконкісти саме в XI столітті слід шукати на півночі Іспанії. Саме там намітився перелом у суспільному розвитку цих маленьких держав. Характерно, що і в решті Європи на те ж XI століття падає момент великого зрушення як в економічному, так і в політичному розвитку окремих країн. В основі цього перелому у феодальному розвитку Європи лежало відокремлення праці землеробів від праці промислової, села від міста. Цей процес суспільного розділення праці став показником економічного зростання в межах феодального ладу. Результатом такого розділення стало ускладнення картини суспільних відношень і загострення класових протиріч. В Іспанії цей загальноєвропейський перелом мав свої особливості, а щоб зрозуміти ці особливості, необхідно зупинитися на історії північних держав періоду існування Кордовського халіфату, який передував початковому моменту реконкісти, тобто XI століттю.

Протягом VПІ-Х століть північна частина півострова, яка уціліла від арабських завоювань, являла собою ряд невеличких територій, слабо пов'язаних між собою і відрізаних від зовнішнього світу уже в силу природних умов. Ці території складалися із королівства Астурії (спо­чатку із столицею в Ов'єдо, а потім у Леоні), Наварри та Іспанської Марки. Кожна з них у свою чергу складалась із ряду окремих земель, що тулилися в гірських ущелинах і долинах. Так, наприклад, Астурія вклю­чала в себе Галісію, Астурію і гірські землі басків; а Іспанська Марка, спочатку створена із земель, завойованих франками, на початку XI сто­ліття фактично стала незалежною і розпалась на окремі маленькі території, з яких у 874 р. утворилось графство Барселонське. Нарешті між верхньою і середньою течією річки Ебро і Піренеями намітилась і третя держава — Наварра і Арагон, із яких останній одержує перевагу і стає королівством з 1037 р.

На початку XI століття Санчо ПІ Великий, король Наварри, об'єднав усі християнські королівства. Але після його смерті держава розділилась на декілька окремих королівств, серед яких були Арагонське і Кастильське. Однією із визначних подій цього періоду було приєднання Толедського королівства до Кастилії і Леона Альфонсом VI (1072-1109рр.). Таким чином, кордони Леоно-Кастилії перемістилися від річки Дуеро до річки Тахо. Згодом були завойовані Саламанка, Авіла, Сеговія і Сорія. Арагонське королівство захопило Барбастро і Уеску.

Альфонс І (1104-1134рр.), король Наварри і Арагону, розширив кордони свого королівства до річки Ебро, захопивши Сарагосу. Прагнучи об'єднати всю християнську Іспанію, він одружився з дочкою Альфонса VI і королевою Кастилії і Леона Урракою, та панство і церква зробили все, щоб шлюб розпався.

Альфонс VII, син Урраки (1126-1157рр.), прийшовши до влади, оголосив себе імператором, чим ще більше роз'єднав країну. Після його смерті на території Іберійського півострова утворилося п'ять незалежних держав: Португалія, Наварра, Леон, Кастилія і Арагон. Із них лише Арагон об'єднався із графством Барселонським.

Ці роздроблені і роз'єднані держави, які займали вузьку північну частину півострова, економічно різко відрізнялися від арабської Іспанії, яка володіла найбільш родючими і багатими землями. Перевага натурального господарства, слабкий розвиток промислів, обмежений обмін, нестача необхідних засобів існування, відсутність постійних відношень із зовнішнім світом, набіги і спустошення норманів і маврів, часті голодовки та епідемії -- таким був загальний фон життя на півночі півострова. У VІІI-Х століттях у цих невеличких державах все нагадувало вестготські часи. Сюди тягнувся потік еміграції з півдня саме тих суспільних груп, які найбільше постраждали від арабського завоювання. Перш за все це представники духовенства, іспано-готське панство, яке не порозумілося з новим режимом. Панування фанатичного духовенства і постійна ворожнеча між окремими панівними родами створювали для місцевого селянства нестерпне становище. Особливо великою була роль католицької церкви, яка добилася цілковитого визволення від будь-яких податків, будувала монастирі і храми, виховувала свою паству у дусі виключної ненависті до невірних. Розвиток феодальних відносин тут продовжувався із тією лише різницею, що в державах північного узбережжя, із яких виділилося королівство Леон, а потім і Кастилія, помітна була сила опору з боку селянства, в той час, як на території Іспанської Марки, більш тісно пов'язаної з півднем Франції, ніж з півостровом, закріпачення селянства йшло повним ходом.

За час арабського панування стосунки між християнською північчю і мавританським півднем мали різний характер, але частіше ворожнечий. Боротьба йшла головним чином за проміжний простір між річками Дуеро і Ебро, з одного боку, і Тахо, з іншого. Тут і готувалася реконкіста, яка почалася в XI столітті. Але складалися і мирні стосунки: тривікове сусідство арабів не могло не відбитися на економічному розвиткові північних держав.

2. Перший етап реконкісти.

У Х столітті, коли Кордовський Халіфат знаходився на вершині своєї могутності, північні королівства були відсунуті до прибережних гірських хребтів. Але в XI столітті у співвідношенні сил на Піренейському півострові почали відбуватися великі зміни. На території колишнього халіфату у цей час знаходилося вже 23 окремих мусульманських держави, які перебували між собою у стані безперервної війни, між тим як північні християнські держави починають повільно, але неухильно розширювати території у південному напрямку. В результаті виникають нові державні утворення. Старе королівство Астурія з 923 р. перетворюється на королівство Леон, яке розширило свої кордони до річки Дуеро. Із складу цього королівства тоді у водорозділі між Ебро і Дуеро виділилося графство Кастильське із головним містом Бургос. У 1037 р. Кастилія стає королівством і в подальшому відіграє керівну роль у просуванні на арабський південь. До цього часу відноситься також виникнення Арагонського королівства і територіальне розширення графства Барселонського, яке одержало у XII столітті назву приципата Каталонського.

Це збільшення територій північних королівств, яке почалося, само по собі служило показником їхнього економічного зростання, установлення більш тісних зв'язків між окремими землями і більш тісних стосунків із європейськими країнами і арабською Іспанією.

Зовнішня історія реконкісти вимальовується у такому вигляді. Про­відна роль у просуванні на південь належала Леоно-Кастильському об'єднанню, інше ж — Арагоно-Каталонське -- було тісно пов'язане із середземноморським узбережжям і південною Францією і його доля в освоєнні мавританських земель виявилася значно меншою. В XI столітті боротьба йшла перш за все за панування на всьому великому Кастильському плоскогір'ї, яке відокремлювало північ від основної території маврів, півдня Іспанії.

Визначним етапом у цьому наступальному русі було повне оволодіння басейном річки Дуеро (включаючи і португальську частину ріки) при першому кастильському королі Фердинанді І (1037-1065рр.) і взяття Толедо його сином Альфонсом VI (1072-1109рр.) у 1085 р. Це означало утвердження в долині річки Тахо, тому що Толедо займало керівне становище в центральній частині Кастильського плоскогір'я. Саме з моменту його взяття і починається великий колонізаційний рух на південь. У подальшому, протягом ХІІ століття боротьба йшла із перемінними успіхами. Так, ще при Альфонсі VI, зразу ж після взяття Толедо, запрошеному до Іспанії вождю африканських маврів Юсуфу Альморавиду вдалося завдати жорстокої поразки в 1086 р. у битві біля Бадахоса об'єднаним силам Кастилії, Наварри і Арагону і об'єднати під своєю владою розрізнені мусульманські князівства. Володарювання фанатичних альморавидів різко погіршило становище християнської частини населення арабської Іспанії, мосарабів, і вони масами переселяються з Андалусії, Валенсії на береги Дуеро та Ебро, а ті, що залишилися на місцях, полегшили своїм опором тиранії африканських володарів просування іспанців на південь.

Між північними державами протягом всього ХІІ століття теж відбувалися постійні війни за території і за владу. Головними суперниками у цій боротьбі були Кастилія і Арагон, столицею якого з 1118 р. стало місто Сарагоса. Взяття Сарагоси мало таке ж важливе стратегічне значення, як і взяття Толедо для Кастилії. Здавалось би, що після таких значних успіхів залишалось тільки наполегливо вести наступ на південь далі. Але у тому і полягають особливості реконкісти, що вона була не лише серією військових походів. Просування на південь відбувалося стихійно, розрізнено, кожна держава діяла самостійно. І лише інколи створювався загальнохристиянський фронт. Найчастіше ці королівства діяли нарізно, одночасно ведучи війну і між собою.

Боротьба з маврами не припинялась, але незважаючи на окремі вдалі експедиції, вона не давала відчутних результатів. Між тим і у мусульманській Іспанії відбувалися нові великі зміни. У 1125 р. влада Альморавидів була повалена африканськими горцями-берберами, які називали себе альмохадами (єдиновірцями). Установивши своє панування у Африці, вони прийшли в 1146 р. в Іспанію і протягом декількох років підкорили всі мусульманські землі. До кінця XII століття нічого істотного на півострові не відбулося.

У північній частині півострова не припинялись міжусобиці, якими супроводжувалося малолітство кастильського короля Альфонса VIII (115 8-1214рр.), але як тільки він взяв кермо влади у свої руки, то повів рішучу боротьбу із панством, знаходячи постійну підтримку у городян. за Альфонса VIII розпочався рішучий етап реконкісти. Заручившись підтримкою Арагону, кастильський король переходить у наступ. Але на перших порах вождю альмохадів Альмансору вдалося утримати території, і навіть перемогти кастильців при Аларкосі в 1193 р. Крім того, були повернені всі завойовані на південь від Тахо землі, крім Толедо. Та ця поразка Кастилії була лише прелюдією до вирішальних подій. Альфонс VIII одночасно продовжує розширювати територію королівства за рахунок сусідніх християнських держав і готує новий похід проти маврів.

Кінець XII та початок XIII століття був часом найвизначніших подій і по всій Європі. Те, що відбувалося на Піренейському півострові, не могло не привернути увагу з боку керівних сил європейського феодального суспільства, у першу чергу папи Іннокентія III. У відповідь на прохання Альфонса VIII папа оголосив хрестовий похід до Іспанії і на його заклик відгукнулися італійські лицарі на чолі з єпископами.

У самій Іспанії на допомогу кастильцям почали стягуватися сили окремих піренейських держав, причому велику роль в організації походу відігравали три багатих і могутніх іспанських ордени Калатрава, Алькантара і Компостела. Ще раніше на півострові поселились значні групи інших орденів (тамплієри і госпітальєри). Так утворилася велика хрестоносна армія. Вирішальна битва між об'єднаними арміями Кастилії, Аргону, Наварри і Португалії та маврами відбулася 16 червня 1212 р. при Лас Навас де Толоса, як раз біля входу в ущелину, яка відкривала прямий шлях до Андалузії.

За цим успіхом прийшли й інші, але вони випали уже на долю наступника Альфонса VIII -- Фердінанда III, прозваного "святим" (1217-1252 рр.). Здійснивши ряд військових експедицій в Андалузію, Фердінанд III заволодів долиною річки Гвадалквівір з найголовнішими центрами колись наявного тут Кордовського халіфату: у 1236 р. була взята Кордова, у 1241 р. -- провінція Мурсія, у 1246 -- Хаен, у 1248 р. за сприяння кастильського флоту було взято найважливіший промисловий центр арабської Іспанії -- Севілью, а після неї до рук переможців потрапили Херес, Медіна-Седонія, Кадис, Санлукар та інші міста. У маврів залишилося лише королівство Гранада, прикрите гірським ланцюгом Сьєрра-Невади, і частина території Уельва, яка була відвойована при наступному королі Альфонсі X. Ще до перелічених завоювань у 1230 р. відбулося остаточне об'єднання Кастилії і Леону. Таким чином, у середині XIII століття Кастилія виросла у велику державу, яка займала 3/5 території півострова.

Аналогічний описаному процес відбувався і в сусідньому Арагонському королівстві. Після остаточного об'єднання Арагону і Каталонії відбувається подальше розширення цього королівства і при тому одночасно у двох напрямках. Альфонс П (1162-1196рр.) і його послідовники різними засобами -- війнами чи вдалими шлюбами прагнули оволодіти півднем Франції. Це втягнуло їх у тривалу боротьбу, тому що на півдні Франції, у багатому Провансі, зіткнулися інтереси великих держав і численних феодальних володарів, що і відволікало Арагон і Каталонію від боротьби з маврами. Але все ж вони взяли участь у вищезгаданій битві при Лас Навас де Толоса, а в 1229 р. був захоплений арагоно-каталонцями острів Майорка, у 1232-1235 рр. решта Балеарських островів. Одночасно йшло завоювання прибережної смуги на південь від річки Ебро: у 1238 р. було завершено підкорення Валенсії. У результаті цих завоювань з середини VI століття на півострові остаточно сформувалось інше велике об'єднання -- Арагон, Каталонія і Валенсія. Сформувалась і третя, невелика за розмірами держава -- Португалія, яка виділилася із складу Леону.

3. Рушійні сили реконкісти.

Вивчаючи хід реконкісти можна із твердістю сказати, що чим далі на південь просувався потік завойовників, тим різкіше відокремлювалися держави, із яких кожна відрізнялася і в економічному відношенні, і за своїм суспільним ладом, класовими взаємовідносинами, нарешті, за своєю мовою і культурою. У складному стихійному процесі реконкісти протягом низки століть склалась не одна народність, а декілька народнстей, створювалась багатонаціональна держава. У реконкісті брали активну участь усі суспільні верстви населення, але роль окремих суспільних рушійних сил реконкісти в кожній із основних держав півостро­ва була дуже різна.

До початку реконкісти соціальний лад Леоно-Кастилії ще здебільшого нагадував вестготську монархію. На вершині суспільної градації стояв привілейований клас аристократів, які одержали на кінець XII століття назву "рікос омбрес" (багаті люди). Вони відвоювали собі незалежне становище і широко користувалися правом денатуралізації, тобто вільної зміни володаря на свій розсуд. За час реконкісти в обстановці постійних війн і міжусобиць виробився своєрідний тип авантюриста-завойовника, який діяв самостійно, не зважаючи при цьому на жодні норми і зобов'язання.

Дещо нижче за своїм станом стояли так звані "сегундос". Це аристократія другого рангу, яка залежала безпосередньо від короля. Повного свого розвитку ця група досягла під час реконкісти. Від цих двох різновидів родової знаті дуже відрізнялось за своїм походженням середнє і нижче дворянство. Звичайно воно називалось “ідальго” і поді­лялось за видом зброї на "кабальєрос" ( які йшли на війну на своєму з повним знаряддям коні) і "ескудерос" (щитоносці). В обстановці пос­тійних війн кабальєрос давали основні військові кадри і постійно поповнювалися з бідних і середніх розрядів населення.

Поряд із світським панством великого значення, особливо в період реконкісти, набуло духовне панство -- магнати і прелати церкви. Специ­фічні умови, які створилися в той час на Піренейському півострові, зробили звичним явищем перебування на військовій службі і прелатів церкви, причому, у разі відхилення від цих обов'язків, служителів церкви ставили на вид, оскільки боротьба була з невірними, і прелати повинні були першими жертвувати своїм життям. У XII столітті в Леоні і Кастилії, як згадувалось вище, виникли могутні напівдуховні напівсвітські організації -- ордени Калатрава, Алькантара і Компостела. У рішучі моменти реконкісти в кінці XII на початку XIII століття кабальєрос цих орденів складали найбільш численну і організовану частину християнських армій, які боролись проти маврів. Не дивно, що в XI столітті ці ордени змогли захопити у свої руки великі території і значні багатства.

Таким чином, протягом XI століття завершилось формування панівного класу кастильських феодалів із розшаруванням їх на всесильну верхівку і широку масу кабальєрос -- своєрідний іспанський різновид типового для решти Європи лицарства. Як і в попередню епоху, могутність і добробут іспанських феодалів покоїлися на праці закріпачених селян» але в долі кастильського селянства ранній період реконкісти був часом великого перелому. Саме з цього моменту селянство Кастилії та Леону веде наполегливу боротьбу за своє визволення. Дух опору селян, учасників реконкісти, без сумніву посилився, і вони добилися часткового визволення від феодального гноблення раніше, ніж де б то не було в Європі. Причини такої наполегливості, можливо, відносяться ще до вестготських і арабських часів.

При вестготах основна маса землеробського населення перетворилась на сервів і колонів, які опинилися на різних щаблях кріпацької залежності. У період арабського панування уже починається процес емансипації і пом'якшення форм кріпосництва, яке спиралося на рештки общинного ладу. З XI століття боротьба пригнобленого класу набуває широкого розмаху і супроводжується певними успіхами. Сума селянських шарварків все частіше фіксувалася в особливих хартіях, які звичайно називалися "фуероси". У подальшому ці фуероси стають гаслм боротьби за права і вольності та за їхнє закріплення у певному документі. Селянство виступає все більш згуртовано, об'єднуючись у бойові союзи з містами.

Первинним етапом у процесі розкріпачення селян було утворення своєрідних селянських об'єднань "бегетеріи". На початку, створення бегетерій на них лежала печатка деякої залежності від сильного сеньйора, який розглядався як заступник. Бегетерії були двох видів: одні могли вибирати собі у заступники будь-якого сеньйора, інші -- лише серед певного кола феодальних родів. Перші по суті уже мали повну волю, бо у разі невдоволення вони могли міняти заступника без усяких обмежень. По мірі просування реконкісти на південь і осідання на нових місцях, становище бегетеріи укріпилося ще більше. Завдання господарського освоєння країни і специфічна обстановка перманентної війни змушували королів опікуватися бегетеріями, розширяти їхні права і привілеї, визволяти від кріпацької залежності і від всілякого роду платежів. Переселення на території селянської і міської общини робило серва вільним.

Після наполегливих селянських повстань уже на початок VIII століття залежні групи селянства завойовують собі персональну волю і добиваються формального закріплення своїх прав і вольностей як у фуеросах, так і в законодавчих актах. Ці закони давали сервам право сховища і точно фіксувати розмір платежів і шарварків на користь сеньйора; забороняли продаж кріпаків разом, із землею, дозволяли селянам вільний продаж майна, не потребуючи згоди сеньйора.

Боротьба кастильського селянства за визволення у багатьох випадках відбувалася у союзі із городянами, і саме останнім належала головна роль. Уже з XI століття виростає значення міських общин.

Міста, які виникли на відвойованих частинах Кастильського плоскогір'я, стали опорними пунктами для колонізаційного руху на південь, і це давало їм можливість зайняти дуже стійкі позиції у боротьбі з панством. Вони добивалися широких прав самоуправління і ряду привілеїв, також закріплених в особливих фуеросах. Фуероси, як правило, створювали для общин і міст майже повну незалежність і демократичний характер управління. Міська община завжди складалась із головного міста і оточуючих поселень. На чолі міста стояла рада "консехос", яка керувала всіма галузями управління і мала власну міліцію. Маючи військову силу, міста відігравали важливу роль у війнах з маврами. По мірі розвитку реконкісти зростала матеріальна могутність міст, що поповнювалися жителями, які сприяли, розвиткові промисловості і торгівлі. У ХІІ-ХІІІ століттях кастильські міста перетворились на значну політичну силу, яка впливала на політику уряду і на хід реконкісти. Міста посіли особливе, керівне положення, виступаючи в союзі із селянством проти панства.

Але часто найсильніші міста, маючи на меті свої інтереси, виступали самостійно, ведучи боротьбу і проти маврів, і проти панства, і проти інших міст. На першому місці стояв захист власних пільг, і тому кожне іспанське місто було типово феодальним, так само, як і селянські бегетерії. У міру того, як між панством розпалювалася боротьба за сфери впливу, міста почали об'єднуватися у федерації -- "гєрманади", які мали власну армію, адміністрацію і суд, виносили рішення і накази, не зважаючи на королівську владу. На кінець XIII століття окремі германади злилися в один союз, який став великою політичною силою.

Такими були ті рушійні сили, з яких складався і впроваджувався у дію процес реконкісти. З одного боку, територіальне зростання держави, розширення матеріальної бази, сильний натиск з боку міст і селянства сприяли концентрації влади в руках короля. Але з іншого боку цьому перешкоджали глибокі протиріччя класових відношень І класової боротьби. Процес централізації влади набував затяжного характеру Поряд із органами управління, які безпосередньо підкорялися королю, існували набагато сильніші адміністративні і судові організації міст, сеньйорів, духовного панства, військово-лицарських орденів тощо.

Керівна роль Кастилії у реконкісті витікала із співвідношення класових сил та великого значення в державі міських та селянських общин, які утворювали сильну противагу насильницьким і загарбницьким прагненням панства:

Зовсім інакше склалися соціальні відносини в іншому великому об'єднанні -- Арагоно-Каталонському. Територіальне зростання його було лише частково обумовлено реконкістою. Складові частини цього об'єднання Арагон, Каталонія та Валенсія надто відрізнялася один від одного: найбільше економічно розвиненою була Каталонія,, але політична перевага була на боці більш відсталого Арагону. Феодальна система цього району дуже нагадувала французьку, тобто тут склалась могутня і впливова аристократія, яка корінням сягала вестготських часів. Арагонському дворянству завдяки своєму об'єднанню вдалося закріпити за собою значну частину королівських доменів і цілковиту свободу від загальнодержавних податків. Міста внаслідок своєї економічної слабкості були не в змозі протистояти об'єднаній аристократії, незважаючи на те, що і тут були германади. У Каталонії міста були сильніші, ніж в Арагоні, але в силу соціального розшарування населення вони не змогли відіграти ту видатну роль, яка випала на долю кастильських міст. Міська верхівка охоче йшла на союз із арестократією, а не з ремісничою масою.

Звідси стає зрозумілим, чому каталонські міста добиваються вольностей пізніше, ніж кастильські. Роль духовенства тут була такою ж сильною, як і в Кастилії, а в Арагоні духовенство вважалося найвищою кастою. Ця могутність і об'єднаність панівного класу спиралась на безмежну владу над закріпаченим селянством. У цей самий період, коли кастильські селяни успішно боролись за своє визволення, в Арагоні і Каталонії кріпосницьке гноблення посилювалося. Більше того, становшце місцевих селян наближалось до рабського. Через таке співвідношення сил на політику державної влади дуже впливала арестократія. Процес централізації утруднювався тут ще більшою мірою, ніж у Кастилії, засиллям феодального панства.

Третя держава півострова Португалія за своїм суспільним і політичним устроєм нагадувала Леон і Кастилію, але вплив церкви тут був значніший, ніж в інших частинах півострова. Королівська влада була в Португалії могутнім фактором економічного і політичного об*єдйання країни, хоч завдяки тісному союзу із церквою вона носила теократичний характер.

4. Другий етап реконкісти*

В результаті реконкісти ХІ-ХІІІ століття на місці колишніх маританських володінь утворився ряд держав. З них Кастилія посіла перше місце за розмірами території і тією роллю, яка випала на її долю в майбутній історії Іспанії. Під владою кастильських королів опинилися великі центри арабської Іспанії із розвинутою промисловістю і сільським господарством, торгівлею і дуже різноманітним за своїм складм населенням. Хід і характер реконкісти створив сприятливі умови для процвітання цієї нової держави. Якщо володіння основною частиною півострова і центрами промисловості і торгівлі, що залишилися від маврів, давало поштовх економічному підйому країни, то і суспільні відносини у Кастилії, що склалися в перший період реконкісти, створили відносно здорову соціальну основу для розвитку Кастилії. Найважливіша роль міст і селянства у реконкісті послабила засилля світського і особливо духовного панства у військових експедиціях і колонізації.

Кастильський народ у повному розумінні цього, слова демократична сила, яка вийшла в процесі реконкісти на перший план: саме вона стала основною рушійною силою у процесі формування Іспанії як нації, як національної держави. У Кастилії з'явилося дуже багато міст із більш демократичним управлінням ніж те, що існувало в інших країнах середньовічної Європи, з вільними селянськими общинами-бегетеріями та вільним селянством, якого ще не знала решта Європи. Населення на відвойованих землях було дуже різноманітним за племінним і соціальним складом. Перш за все тут проживала значна кількість мусульманського населення, яке весь час поповнювалося переселенцями із Північної Африки, -- мудехари. Під час реконкісти мудехари, що чинили опір християнам, ставали рабами або залежними, але в більшості випадків при захваті населених пунктів і міст вони залишалися на своїх місцях, зберігаючи нейтралітет. Їм надавалась свобода релігії і право жити за своїми законами і звичаями. Але на території всієї Кастилії не було єдиного порядку: в одних місцевостях мудехари жили разом із християнським населенням, в інших їм виділялись окремі квартали.

Друга група населення -- мосараби (християни, які перейняли араб­ську мову та культуру, а деякі прийняли іслам). Під час реконкісти вони, як правило, сприяли завойовникам в оволодінні містами, а потім підкорялися загальним законам королівства. Слід підкреслити, що попередній період мавританського панування особливо позначився на них, і вони відрізнялося від решти як особлива група населення і одержували від королів особливі фуероси.

Третя частина населення -- євреї, досить значна група в кількісному відношенні. Під час реконкісти вони допомагали завойовникам: служили посередниками між іспанцями і мусульманами, виступали навіть як військова сила. В основному євреї займалися торгівлею, але були і представники інтелігенції: медики, учителі, письменники. На першому етапі реконкісти кастильські королі сприяли їм.

У той же час Арагоно-Каталонське об'єднання, і особливо Катало­нія, в економічному відношенні посіло перше місце серед інших областей всього Піренейського півострова. Каталонія і Валенсія дуже рано по­чали втягуватися в торговельні стосунки з європейськими країнами, африканським і малоазіатським узбережжям, з Італією і південною Францією. В результаті Арагоно-Каталонія перетворилася на велику морську державу з найважливішим центром у місті Барселона.

На XIV століття на півострові почала створюватися єдина економічна система, яка, здавалося б, створювала сприятливі умови для перетворення Іспанії на таку міцну державу, як англія або Франція. Але хоч політичне об'єднання країни. завершується на кінець XV століття, абсолютна іспанська монархія весь час наштовхувалася на опір окремих частин королівства і різних верств суспільства.

Основний зміст політичної історії другого періоду реконкісти полягав не стільки в боротьбі з арабами (у них лишилася одна Гранада), скільки в боротьбі з кожною із держав за уже завойовані території, за їхній розподіл між окремими угрупуваннями іспанських феодалів. В об­становці такої жорстокої боротьби і відбувається поступове зближення двох найбільших держав півострова і злиття їх в єдину монархію.

Після завоювань, здійснених у першій половині XIII століття за Фердінанда III, політика його найближчих наступників знаходилася під впливом міст, які створювали міцну противагу домаганням духовного і світського панства.

Але слід мати на увазі, що за час реконкісти більша частина відвойованих територій і багатств дісталася різним групам панства. Якщо основною рушійною силою реконкісти були міста і селянство, то керів­ництво належало верхівці панства і прелатам церкви, зокрема духовнолицарським орденам. Крім того, церква давала і прапор боротьби з невірними: вона розглядала війну з маврами як війну священну, як хрестовий похід. З не меншим завзяттям утверджувалась на завойованих місцях, відновлюючи і створюючи нові храми і монастирі, пускаючи в хід всі способи ідеологічного впливу на маси. Через це містам і бегетеріям доводилося постійно відстоювати здобуті свободи шляхом напруженої боротьби. Тому і політика кастильських королів носила суперечливий характер. З одного боку, вони прагнули централізувати управління і зламати політичну могутність панства, а з іншого, давали нові дарування духовним і світським магнатам.

Такою ж була політика одного з найвидатніших кастильських королів Альфонса Х Мудрого (І252-1284рр.). У внутрішній політиці він прагнув створити єдину систему управління. Саме за часів його правління з'являється ряд законодавчих збірників, в яких робиться спроба звести воєдино вестготські закони, численні фуероси, церковне законодавство і елементи римського права. Збірник називався "Сім частин", де наполегливо впроваджувалася ідея про виключне право короля видавати закони, карбувати монету, чинити правосудця, розпоряджатися військовими силами держави, тощо. Підтримуючи міста, Альфонс Х одночасно проводив протилежну політику, підігруючи феодальним магнатам. Так, останні домоглися встановлення успадкування для старшого в сім’ї, так званого майорату, що утруднювало, відчуження дворянського майна і його роздріблення. Ос­кільки саме в цей час іде широка практика роздачі цілих територій, населених пунктів і міст верхівці кастильського дворянства, майорат не лише посилив процес збирання земельної власності в руках небагатьох, але й юридичне закріпив за ними це надбання. Молодші паростки дворянських фамілій, позбавлені спадщини, поповнювали ряди дворян­ства Другого рангу -- "сегундос". Таким чином, поряд з магнатами ство­рюються кадри лицарства, або кабальєрос. Маючи військову силу, велике панство самовільно захоплювало нові території, не зупиняючись і перед розкраданням коронних земель.

В результаті вже за часів Альфонса Х укріпилось матеріальне становище верхівки панівного класу в міру захоплення арабських територій. Просторі пасовиська Естремадури і Андалузії, які створювали сприятливі умови для розвитку іспанського вівчарства, опинилися в руках магнатів, головним чином, орденів, які і монополізували торгівлю вовною.

У 1273р., виникає об'єднання кастильських вівчарів "Месета", яке згодом перетворилося на могутню організацію з власною адміністрацією, казною і судовим трибуналом. Завдяки цьому, один із найцінніших ресурсів національного господарства став з самого початку джерелом збагачення для великих феодалів. Така політика Альфонса X, Незважаючи на об'єднувальні тенденції, що намітилися в період його правління, сприяла класовій боротьбі: постійно виникало протистояння двох великих сил -- міст і феодального панства.

Правління наступників Альфонса Х Мудрого було цілком заповнене кривавими смутами, заколотами, міжусобицями, у яких принци і знатні сім'ї відстоювали свою незалежність від короля. І Альфонс XI, і Педро Жорстокий удавалися до терору і жорстокостей по відношенню до знаті; за часів їх правління міста значно посилили вплив у політичному житті країни, посідаючи у кортесах першість.

Після поразки і загибелі Педро Жорстокого кастильська корона переходить до династії Трастамара. В результаті соціальної політики, яка проводилась королями цієї династії, в класових угрупуваннях Кастилії відбулися зміни, які поставили земельне панство в ситуацію, схожу на арагонську. За цей час вплив міської демократії, яка так завзято протистояла земельним магнатам у попередні століття, сильно похитнувся. Про це наочно свідчить скорочення представництва від міст у кастильських кортесах. Причину цього явища слід шукати в укріпленні земельного панства, духовного і світського, яке захопило у свої руки великі території, міста і містечка, представництво від яких переходило до тих же сеньйорів. І в самих містах у зв'язку із їхнім економічним зростанням спостерігались розшарування і захват керівної ролі в консехос привілейованою верхівкою.

За. останнього короля династії Трастамара, Генріха IV, феодальна анархія досягла небувалих розмірів. Він, як і його попередники, почав з роздачі земель великим панівним фаміліям. В Андалузії виникають великі латифундії, які збереглися до наших днів. Кастильське панство розпадається на окремі банди, які чинили розбійницькі напади на міста і села. Таку картину являли собою Кастилія і Арагон у другій половині XV століття, точніше в сімдесятих роках, безпосередньо перед своїм об'єднанням.

Пояснення до теми:

1. Мудехари -- мусульманське населення, яке залишалось на території Піренейського півострова, що була відвойована у арабів у ході реконкісти.

Питання до теми:

І. Які передумови реконкісти?

2. Чим характеризується перший етап реконкісти?

3. В чому полягала суть хрестового походу? Хто був його організатором?

4. Основні рушійні сили реконкісти.

5. Другий етап реконкісти. Чим вона завершилась?

Теми для самостійного опрацювання:

1. Роль реконкісти у визвольній боротьбі народів Піренейського півос­трова проти арабів.

Література:

1.Альтамира-и-Кревеа Р. История Испании.- М.: Иностр.лит-ра,1951,т.1.

2. История средних веков (Под ред. Колесницкого Н. Ф.) -- М.:

Просвещение, 1986.

3.КорсунскийА.Р. История ^Испании ІХ-ХІП веков. -- М.: Вьісшая школа, 1976

4.КудрявцевА.Е. Испания в средине века,- Л.: Соцзкгиз, 1937.

5. Проблеми испанской истории.- М.: Наука, 1971 г.

6. Vіlar Р. Нistоrіа dе Еsраnа. -- Рагis, 197.

Розділ VI

!!пропуск 108-109

2. Історична обстановка в Іспанії в кінці XV століття.

У 1476 році дві найбільші держави Піренейського півострова Кастилія і Арагон об'єдналися під владою католицьких государів Ізабелли і Фердінанда, утворивши іспанську монархію. Час їхнього правління являє поворотний момент в історичних долях Іспанії: він відкрив перед панівним класом перспективи, але він же приховував у собі лиховісні ознаки майбутнього занепаду.

Базою політичної єдності півострова було одруження в 1474 році Ізабелли, до якої перейшла корона Кастилії, і короля Арагону Фердінанда. Католицькі государі успадкували складні проблеми попередніх епох, але зопропонували нові рішення. Тому саме вони відкривають новий період в Історії Іспанії.

Шлях до престолу для Ізабелли був нелегким. Частина панства не бажала, щоб корона Кастилії перейшла до рук Ізабелли, тому підтримувала дочку короля Енріке IV Хуану. Права Хуани на трон особливо захищала Португалія, яка боялася об'єднання Кастилії і Арагону. З метою не допустити Ізабеллу на трон, португальські війська окупували Кастилію. Але Ізабелла із своїми союзниками дала рішучу відсіч окупантам, і в 1476 році корони Кастилії і Арагону об'єдналися. Однак це не означало, що вони стали єдиною централізованою державою: кожне королівство продовжувало зберігати свою політичну організацію. Ядром держави залишалась Кастилія, бо вона була більшою за Арагон як за кількістю жителів, так і за розмірами своєї території і багатства.

Те, що пережила Іспанія в кінці XV століття, великою мірою подібне до історії інших європейських держав. Абсолютні монархії виростали в раді країн континенту, але іспанська монархія має з ними лише чисто зовнішню схожість. Економічний розвиток країни за попередні століття на широкій базі відвойованих територій з багатющими джерелами матеріальних засобів виробництва, з успадкованими центрами промисловості, торгівлі, з великими можливостями розвитку сільського господарства не міг не створити умов для економічного і політичного об'єднання Іспанії.

Але в цьому процесі була й інша сторона, яка склалася історично і наклала своєрідний відбиток на весь хід іспанської історії. Її можна визначити одним словом -- реконкіста. Якщо співпоставити початок і кінець цього багатовікового періоду, то вражає величезна різниця між ними. В XI столітті реконкіста відбувалася при такому співвідношенні суспільних сил, яке в головній державі Кастилії, здавалось, забезпечувало сприятливі умови для розвитку основної маси кастильської народності. У XV столітті реконкіста одержала своє завершення якраз у період правління Католицьких государів, але співвідношення сил різко змінилося на користь панівного класу іспанського суспільства і на явну шкоду трудящим масам та всім здоровим елементам різноманітного за складом населення Іспанії: народ здійснював реконкісту, а плоди її дісталися феодальному класу, Щоб забезпечити, собі спокійне володарювання над феодалами і взяти останній оплот маврів -- Гранаду, Католицьким государям необхідно було спочатку покінчити з феодальною анархією: розв'язати велике селянське питання.

3. Особливості економічного розвитку Іспанії

в XV столітті.

Перші роки правління Ізабелли і Фердінанда ще дуже нагадують часи їхніх попередників. Дворянські банди на чолі з духовними і світськими магнатами хазяйнували на всьому півострові, займаючись пограбуванням і насильством, порушуючи нормальну течію життя. Та з самого початку дала про себе знати сильна рука правителів країни, яка спрямувала свої удари, в першу чергу, проти панства. Така політика знаходила підтримку в міських об'єднаннях, які мали власну військову силу і матеріальні ресурси.

Щоб упевнено почувати себе за кермом такої великої держави, як Іспанія, Католицькі государі почали зміцнювати державні індустрії: провели реформу судового управління, міністерства фінансів, армії і управління містами. Відтепер у містах правили коррехідори, що призначалися королем і в руках яких була сконцентрована політична і судова влада міста. Місто фактично втратило автономію. У 1480 році у містах починає створюватися “Свята Германада", яка повинна була підтримувати порядок в королівстві Кастилія. "Свята Германада" являла собою федерацію міст, що об'єдналися в боротьбі проти феодального панства. Вона виконувала політичні і судові функції: мала свій суд з представників міста, який негайно приступав до розбору справ, виносячи суворі вироки, причому широко застосовувалась смертна кара.

Таким чином, королівська влада одержала готову збройну силу, яка використовувалась як для поліцейської охорони, так і для воєнних цілей. Протягом перших років свого правління нові королі накинулись нещадним терором на великих феодалів, ліквідуючи дворянські банди в Галісії, Андалузії і Кастилії. Багато поплатилось своїм життям, інші врятувалися втечею. Їхні палаци зносили до грунту, а майно конфісковували.

Одночасно почалася реорганізація самої системи управління країною. Недивлячись на опір панства, на перших кортесах, зібраних у 1480 році, було здійснено ряд актів, які позбавляли панство права будувати нові палаци, карбувати свою монету тощо. Коронні землі, захоплені без дозволу феодалами або даровані попередніми королями, були відібрані. Великі володіння духовно-лицарських орденів також перейшли до рук королів, а управління самими орденами здійснювалося надалі королем Фердінандом.

4. Селянське питання

До перших років правління Фердінанда та Ізабелли відноситься і другий етап селянського руху, що охопив Каталонію і частково інші землі півострова. Навіть у Кастилії, де селянство знаходилось у більш сприятливих умовах, у XV столітті давалося взнаки посилення феодального гноблення. Політика Католицьких государів по відношенню до кастильського селянства була досить суперечливою. Нещадна розправа з панством не могла не викликати співчуття і підтримки королівського подружжя з боку селян. Королівська влада навіть здійснила ряд актів, які забезпечували селянам вільне ставлення до свого майна, що полегшувало викуп на волю і усувало зловживання з боку феодалів. Але ця політика не витримувалась до кінця: досить часто Фердінанд та Ізабелла давали своїм прибічникам у дарунок цілі населені пункти і тим самим ставили населення в залежність від нового пана.

Незрівнянно важчим було положення арагонського селянства, яке і в XV столітті знаходилося під феодальним гнобленням могутнього панства. Кінець XV початок XVI століття були багаті на селянські повстання, що виникали спорадично і не переростали в загальну селянську війну.

Рішення селянського питання прийшло з того району Іспанії, де розгорнулося найбільше за розмахом селянське повстання. Таким районом була Каталонія. На чолі повстанців стояв відважний селянин Педро Хуан Сала, добре знайомий з військовою справою, як багато інших селян цієї прикордонної місцевості, що брали участь у війнах того часу. Повстанці протягом шести місяців успішно воювали з урядовими військами, безпосередньо загрожуючи Барселоні. Але панським загонам удалося завдати поразки селянам і захопити в полон їхнього вождя Педро Салу, якого жорстоко стратили. Та зусилля каталонських селян не пропали марно: король Фердінанд прийняв депутацію від селян, сеньйорів, духовенства та від міста Барселона з метою розробки спільної угоди. В результаті навесні 1486 року була обнародувана так звана "Сентенція", яка скасовувала кріпацтво в Каталонії.

5. Зовнішня політика Католицьких государів.

Найбільш вдалою була зовнішня політика Католицьких государів, яка здійснювалася у трьох напрямках: об'єднання територій, європейська політика і атлантична та африканська експансія. Розв'язавши проблему посередництва між феодалами та селянством виданням "Сентенції", Фердінанд та Ізабелла могли тепер звернути увагу на розширення територій об'єднаного королівства. Настав момент завершення реконкісти. Всі попередні заходи королів — приборкання феодалів, розв'язання селянського питання, укріплення абсолютного апарату -- лише розчистили шлях, створили необхідні умови для здійснення центрального акту правлячого подружжя: взяття останнього оплоту маврів на півострові -- Гранади. Ця фортеця трималася більше двох століть після того, як уже весь півострів знаходився під владою Кастилії, Арагону з Каталонією та Португалії. Невеличке Гранадське князівство, прикрите гірським ланцюгом Сьєрри-Невади, стало в XIII столітті центром тяжіння для всіх мусульман, які не підкорилися завойовникам. Займаючи незначну частину узбережжя від Малаги до Гібралтара, воно знаходилось на зіткненні з Північною Африкою, і це давало йому точку опори в боротьбі проти могутніх північних сусідів.

У XIV столітті Гранада, керована султанами, переживала період значного підйому. Це був густонаселений центр з різноманітною промисловістю, з добре сконструйованою і збудованою орошувальною системою, квітучими полями і садами. У столиці цього князівства знаходились прекрасні палаци, мечеті, та інші пам'ятники арабської архітектури. Резиденція гранадських султанів Альгамбра, яка набула світової слави, створювалась саме в цей час на базі найстаровинніших споруд. Гранадський університет привертав до себе увагу як один з центрів науки. Оточена високими стінами і баштами, Гранада була хоч і невеликим, але серйозним оплотом проти домагань кастильських королів у XV столітті.

Завоювання Гранади почалося у 1481 році і тривало одинадцять років. Це була дуже жорстока війна, на яку Католицькі государі мобілізували всі ресурси і почали систематичний і скоординований наступ. Завдання, що стояло перед Фердінандом та Ізабеллою у справі захоплення Гранади, полегшувалось тим, що Гранадське князівство в цей час роздиралося внутрішніми міжусобицями. На кінець 1490 року у мусульман залишилася лише столиця Гранада з її околицями. Правлячий султан Абу Абдаллах, або Боабдиль, зачинився у стінах міста, оточеного іспанськими військами.

У таборі "Санта Фе"("Свята Віра") знаходилась сама королева Ізабелла, сповнена релігійного фанатизму в боротьбі проти "невірних". Іспанське лицарство, надихнуте присутністю королеви і підбурюване фанатичним духовенством, дивилось на цю війну як на святу справу. Затиснуті в кільце оточуючих і втративши будь-яку надію на допомогу з Африки, маври на чолі з Боабдилем змушені були капітулювати. 2 січня 1492 року іспанські війська зайняли Альгамбру, а наступного дня відбувся урочистий вступ у місто короля і королеви. Умови мирної угоди мали досить примирливий характер. Ними забепечувалась недоторканість особи та майна арабів, вільне відправлення мусульманського культу, зберігання мусульманських храмів та їхнього майна, звільнення полонених, обмеження податків, надання маврам права переселятися в Африку разом із своїм майном.

Вирішальний натиск на останню фортецю маврів проводився за підтримки широких і різних кіл іспанського суспільства. На боротьбу з арабами з однаковим ентузіазмом та релігійною запопадливістю ішли великі магнати і широкі маси лицарства, городяни і навіть селянство. Іспанському абсолютизмові вдалося спочатку за допомогою військової сили міст зламати феодальне панство, знайти компроміс у вирішенні селянського питання, а після цього спрямувати волю і почуття таких суперечливих класів в одному напрямку -- на боротьбу проти невірних.

Європейська політика Католицьких государів продовжувала традиції Арагону: Іспанія вороже ставилась до Франції. Найбільшого значення в цей період набули так звані Італійські війни, коли Франція і Арагоно-Кастилія воювали за панування в Неаполі. Перемога іспанських військ, якими керував Гонсало Фернандо-де-Кордова, Великий Капітан, дозволила анексувати королівство Неаполь і приєднати його до королівства Арагон у 1504 році.

Фердінанд розгорнув в Європі активну антифранцузьку політику, яку підтримував сімейними зв'язками. Хуан і Хуана, діти Католицьких государів, вступили в шлюб з дітьми імператора Австрії Максиміліана. Друга дочка, Каталіна, вийшла заміж за Едуарда англійського, а пізніше — з Енріке VIII.

Католицькі государі також проводили атлантичну і африканську експансію. Африка пропонувала багато цікавих можливостей, і Фердінанд з Ізабелллою впроваджували в цьому районі традиційну політику Кастилії: були досліджені землі західного узбережжя Сахари — Іфні -- і завойовані Канарські острови, які перейшли до Кастильської корони і були населені кастильцями. Кульміаційним пунктом атлантичної експансії було відкриття Америки в 1492 році.

Що стосується релігійної політики, то вона була дуже спірною. Королі шукали шляхи релігійного об'єднання держави, виходячи із своїх вірувань та інтересів держави. Хоч у попередніх століттях відмічалось толерантне ставлення до релігійних вірувань, у кінці XIV століття ставлення до євреїв різко змінилося. Розправа над євреями в 1391 році показала, що релігія є дуже серйозною проблемою. І хоч багато євреїв прийняло християнство, їх звинувачували в тому, що вони таємно сповідували іудаїзм.

6. Завершення формування державного апарату іспанської абсолютної монархії.

Вікова виховна робота католицької церкви дала свої результати: вона прищепила релігійний фанатизм та расову ненависть не лише панівним групам іспанського суспільства, але й пригніченому класу -- селянству.

Невдовзі після взяття Гранади умови мирної угоди були порушені і почалося знищення і переслідування маврів та євреїв. Головною зброєю королівської влади у боротьбі проти невірних та єретиків була Свята інквізиція, засновником якої був духовник королеви домініканець Томас Торквемада. У першу чергу жертвами Святої інквізиції стали євреї. У попередні століття вони користувалися відносною віротерпимістю. Але уже з XIV століття, а особливо в XV столітті, в Іспанії розгортається смуга єврейських погромів, які безпосередньо передували введенню Інквізиції. Єврейство сприймалось в Іспанії під впливом католицької церкви як найбільша єресь, але особливу пильність інквізитори проявляли до так званих "нових християн" або "іудеїв", які при зовнішньому дотримуванні католицьких обрядів, таємно залишалися вірними "Моісеєву закону".

Свята інквізиція почала функціонувати в 1478 році в Севільї з такаю жорстокістю, що багато сімей змушені були тікати з міста. З Севільї дії інквізиції поширились по всій території Іспанії. Після масових арештів, широкого шпигунства, нестерпних допитів і катувань, б січня 1481 року на севільській площі відбулося перше ауто да фе -- "акт віри". Кількість жертв інквізиції не підлягає точному підрахуванню, але лише за час керівництва цією справою Торквемади в Іспанії було спалено більше 6.000 людей, ще більша кількість підлягала іншим суворим покаранням: тортурам, анонімним звинуваченням тощо. При цьому майно засуджених конфісковувалось і частково йшло на оплату інквізиторам, а решта в королівську казну. Таким чином» на час завоювання Гранади, робота Інквізиційного трибуналу була в самому розпалі, тому не дивно, що ліквідація мавританської фортеці була приводом для нового вибуху релігійного фанатизму та національної нетерпимості.

Прагнучи ввести в країні єдину релігію. Католицькі государі в 1492 році вигнали євреїв з країни. Приблизно 150.000 євреїв виїхало до Португалії, на північ Африки та на Ближній Схід, утворивши свої спільноти, так звані сефардії, які ще й досі зберігають іспанську мову і трдиції XVI століття. Наслідки вигнання євреїв були дуже важкими для Іспанії. Ініціатором переслідування євреїв цього разу був духовник королівського подружжя Хіменес де Сіснерос. Король видав наказ про вигнання євреїв з Кастилії та Арагону і заборонив їм вивозити з собою золото, срібло, монети і предмети, які не підлягали вивозу з країни.

Після вигнання євреїв запопадливість інквізиторів була спрямована на переможених маврів. Під страхом смертної кари і вигнання або подальших переслідувань 50.000 маврів у 1499 році прийняли християнство, згодом вони почали називатися морисками.

Другим напрямком релігійної політики королів була клерікальна реформа: кардинал Сіснерос поновив дисципліну і мораль ченців і священослужителів.

Економічно країна теж укріпилась. Католицькі государі проводили протекціоністську політику. В Іспанії в основному розвивалось тваринництво і експортувалась сировина. Сільське господарство майже не розвивалось. Слабо розвивалась і промисловість, яка раніше знаходилась, в основному, в руках арабів та євреїв, але приділялась велика увага розвиткові міжнародної торгівлі.

У соціальній сфері проводилась політика підтримки феодального панства. Закони і судова адміністрація підтримували права тих, хто мав владу і багатство. Та все ж в цей період також з'являється багато дрібних і середніх господарств.

Із встановленням інквізиції завершилось формування державного апарату іспанської абсолютної монархії. За своєю структурою він яскраво ілюструє специфічні особливості іспанської монархії та її класової основи. Вилучення суверенних прав у великих феодалів висунуло на перший план середнє та дрібне панство, а також городян. З їхнього середовища і поповнювалися ряди королівської адміністрації, так звані "летрадос". Найвище панство загубило свою політичну владу, але зайняло почесне місце при дворі.

За цей час остаточно сформувались органи центрального управління, що робило зайвим скликання кортесів. Центральний апарат складався з декількох рад: рада фінансів, або "гасіенда", державна рада ісудова рада, яка частіше називається королівською радою. Судова, або королівська, рада зосереджувала в собі всі мотузки внутрішнього управління і виконувала не лише функції верховного суду, але й адміністративні. Керівна роль тут належала летрадос, які були головним провідником королівського абсолютизму. Президент цієї ради займав у державі друге місце після короля. Державна рада відала, головним чином, іноземними справами і тут була найбільш представлена аристократія. Нарешті, фінансова рада дійсно зосередила в своїх руках фінансову політику.

Але поряд із цими провідниками державної єдності існували і інші ради, які порушували і ускладнювали цю єдність: рада германади, рада інквізиції, рада орденів, королівська рада Арагону, тощо. Наявність рад, утворених за різними принципами, була показноком того, що іспанська монархія не в змозі була перемогти місцеву та провінційну обмеженість окремих суспільних сил, що складалась віками.

7. Від реконкісти до колоніального пограбування

У завершальний період реконкісти в 1492 році біля стін Гранади генуезець Христофор Колумб після тривалих переговорів одержав, нарешті, від Ізабелли дозвіл відправитися на пошуки "прямого шляху до Індії" через Атлантичний океан. У XV столітті в силу певних причин прагнення знайти шляхи до Індії, одержати безпосередній доступ до казкових багатств далеких азіатських країн, про які знали лише з вуст заїжджих іноземних купців та мандрівників, перетворилась на нав'язливу ідею. Над цим ламали голови вчені геогорафи, відважні мореплавці і шукачі пригод; головним чином італійці за походженням.

Таким був і уродженець Генуезької торговельної республіки Христофор Колумб. Виходячи з уявлення про кульовидність землі, Колумб укріпився в думці, що попрямувавши прямо на захід, можна досягти берегів Азії. Але для цього потрібні були матеріальні засоби і сила державної влади, яких його власна батьківщина не мала. Починаються його пошуки при дворах різних держав. Спочатку він потрапив до Португалії, де вже з початку XV століття окремі експедиції вели розвідування західного узбережжя Африки. Але десять років, проведених у Португалії, виявилися безплідними. Ідеї Колумба не знайшли співчуття і підтримки.

Тоді він у 1485 році переїздить до сусідньої Іспанії і намагається зацікавити своїми проектами Католицьких государів, особливо Ізабеллу. Але момент виявився несприятливим. У цей час військові дії проти Гранади були в розпалі. Королі та їхні найближчі радники були цілком зайняті військовими приготуваннями, а державна казна порожньою. Завдання оволодіти рештками мавританських володінь було нагальне і цілком реальне; плани ж Колумба визнавались фантастичними. Але декого все ж удалося привернути на свій бік, у тому числі контролера фінансового управління Кастилії Квінтаніллу, королівського сповідника Дієго Діаса та інших. Колумба приймають у придворний штат, вислуховують його пропозиції, які вивчаються в комісії вчених Саламанкського університету.

Втомившись від чекання, Колумб намагається знайти собі Інших заступників. У 1488 році за його дорученням рідний брат Бартоломео вирушив до англійського короля Генріха VII Тюдора. Велись переговори також і у Франції. Та, мабуть, ідея відкриття прямого шляху до Індії ще не здавалась чимсь реальним і таким, що можна виконати. Внутрішня обстановка в усіх європейських країнах у цей період була занадто і напруженою, щоб думати про пошуки прямого шляху до Індії. Між тим в Іспанії назрівали вирішальні події навколо оточеної Гранади. Самому Колумбу, який витратив сім років, справа здавалась безнадійною і він серйозно подумував про переїзд до Франції. Але його іспанські заступники -- Квінтанілла і архиєпископ толедський Мендоса не припускали думки про те, що Колумба переманять до Франції. Вони прискорили йому побачення з Ізабеллою якраз у розпалі свят з приводу взяття Гранади.

Після великих зусиль з боку заступників Колумба королева піддалась зачаруванню майбутньої слави і збагачення, спокусившись на перспективи відкриття золотих і діамантових розсипів; її також привертала Ідея "насадження істинної віри серед язичеських (поганських) народів". 17 квітня 1492 року вона прийняла умови Колумба і підписала з ним угоду, за якою Колумб призначався адміралом в усіх землях, ним відкритих в океані, і ця висока посада повинна була передаватися його нащадкам. Він призначався також віце-адміралом і генерал-губернатором на всіх відкритих землях. На його користь повинна була утримуватись десята частина всіх багатств, знайдених у межах його адміралтейства. Колумб оголошувався єдиним суддею у всіх справах і чварах з торгівлі між цими країнами і Іспанією. Нарешті, він повинен нести восьму частину витрат по спорядженню експедиції і одержувати частину баришів.

Для здійснення експедиції Колумбу виділили три невеличкі каравели: “Санта Марія”, “Пінта” і “Нінья”. Оснащення відбувалось у місті Палос, на жителів якого, ще до цієї події була накладена контрибуція за якусь провину. Замість покарання, їм запропонували взяти участь в оснащенні флотилії та підбору екіпажу з власного середовища. З серпня 1492 року флот на чолі з адміралом Колумбом вирушив у путь, 13 жовтня мандрівники побачили землю, яка виявилася островом» що отримав назву Сан-Сальвадор. Уже тут увагу Колумба та його супутників привернули увагу шматочки золота, які служили туземцям прикрасами. Далі з'ясувалося, що в цьому районі цілий архіпелаг островів. Колумб, не кажучи вже про супутників, був захоплений думкою про золото. У своєму щоденнику він уже забуває згадувати про Бога і буквально робить такий запис: "Я іду далі виключно заради золота і пряностей". Об'їжджаючи численні острови, він дістається до Куби, не підозрюючи, що це також острів, і проходить вздовж його берегів. Звідси він доходить до Гаїті, який він назвав Еспаньйолок.

Зустрічаючи туземців, Колумб та його команда посилено вимінюють золоті прикраси на різні дрібнички. Золото стало настирливою ідеєю: "Наш Господь у своєму милосерді спрямовує мій шлях туди, де я відкрию золоті розсипи", -- пише Колумб у щоденнику. Між тим одна з каравел "Санта Марія" зазнала аварії і стала непридатною. Капітан другого корабля "Пінта" вирушив свавільно на розвідку і, фактично, у розпорядженні Колумба залишилась найменша "Нінья", на якій треба було спішно повертатися назад.

Після тривалих митарств і пригод Колумб приплив 15 березня 1493 року до Палоса. Його повернення справило в Іспанії велике враження, і Католицькі государі влаштували Колумбу урочистий прийом в Барселоні. Було вирішено організувати другу експедицію. На цю справу пустили всі кошти: дві третини церковної десятини, майно страчених євреїв, зайом у багатого герцога Медіни-Седонії. Ізабелла надихалась думкою про насадження католицької релігії серед язичників. Папа призначив спеціального намісника для здійснення цієї мети.

У вересні 1493 року з Кадиса великий флот з 17 кораблів і двохтисячним екіпажем на чолі з Колумбом відправився на Захід. Цього разу до складу експедиції входили дуже різні люди: пани, ремісники, духовні і просто шукачі пригод, які мріяли про збагачення і мандрівки. Коли експедиція досягла Еспаньйоли, де залишилась колонія і була побудована фортеця, то виявилося, що вона зруйнована, а колоністів немає в живих. З розповідей туземців стало відомо, що частина колоністів перебила один одного, а інша стала сама здобиччю войовничих туземців.

Флот змінив стоянку і заснував у зручній бухті колонію, названу Ізабеллою. Надія на відкриття золотих розсипів поки що не виправдовувались — і це засмучувало Колумба, а серед поселенців породжувало невдоволення. Згодом Колумб набрів ще на один острів, який зберіг до цього часу стару туземну назву Ямайка. Плаваючи вздовж берегів нововідкритих островів, він був упевнений в тому, що це Азія. Повернувшись після тривалої подорожі в Ізабеллу, Колумб дізнався, що між колоністами, що залишилися, йшла постійна війна: вони грабували туземців і довели їх до відкритого повстання. Одержавши перемогу над туземцями, колоністи почали нещадну експлуатацію індійців.

У 1496 році Колумб повертається до Іспанії в жалюгідному вигляді, не виправдавши надій іспанського уряду: відкрити нові джерела збагачення. У зв'язку із цим організація третьої експедиції затягувалась, віра у вигідність цього заходу згасла, вербування екіпажу йшло туго. Між тим, португальці змогли випередити Іспанію. У 1497 році з Лісабону вирушив флот під керівництвом Васко-да-Гама і в травні 1498 року прибув до Калькути (Індія). Португальці стали хазяями на Індійському архіпелазі. Це ще більше посилило незадоволення результатами підприємництва Колумба.

Але, долаючи перепони, він 30 травня 1498 року на чолі шести кораблів знову вирушив у путь. На цей раз він прибув на острів, названий Тринідад. Звідси на горизонті виднілася смуга землі, яку Колумб вважав островом, не підозрюючи, що це материк. Досягнувши його берегів, Колумб опинився в гирлі річки Ориноко. Розкішна природа вразила його такою мірою, що в його мозку закріпилась ідея про земний рай. Тут він і його супутники відкрили у туземців велику кількість перлів.

Припливши після дворічної відсутності в Еспаньйолу, Колумб упевнився, що тутешня ситуація дуже напружена: заколоти серед поселенців, змови і повстання, сварки колоністів за здобич, за владу тощо. Не маючи сил для боротьби із заколотниками, Колумб вступив з ними в переговори і, по суті, прийняв їхні умови. Заколотним поселенцям були роздані земельні наділи з широким використанням підневільної праці туземців. Так було покладено початок системі колоніального рабства уже в кінці 1499 року.

Між тим при іспанському дворі зростало невдоволення становищем справ у колонії. Противники Колумба поставили питання про відрядження флоту, який би зайнявся дослідженням тих самих берегів, які здались Колумбу "земним раєм". І в травні 1499 року іспанський флот пристав у затоці, названій Венесуелою. Експедиція набрала багато перлів і повернулась у 1500 році до Іспанії. Звістка про велику кількість перлів викликала лихоманку і потяг за океан. У тому ж 1500 році португальська експедиція причалила до берегів Бразилії.

На цей час, коли, шляхами, прокладеними Колумбом, вирушив уже цілий потік авантюристів та шукачів золота, сам адмірал переживав важкі хвилини. На Еспаньйолу була відправлена урядова комісія, щоб залагодити безлад у колонії. Комісар Боабділла вирішив негайно взяти владу в свої руки і звільнив з посади Колумба, закувавши його в кайдани і відправивши до Іспанії. Але Фердінанд та Ізабелла, зворушені нещасним виглядом Колумба, вибачили йому всі недоробки і пообіцяли поновити його в правах, але лише на словах.

Постало питання про реорганізацію колоніального управління у зв'язку із розширенням територій. Стосовно туземців було видано королівський указ: у зв'язку із їхнім вимиранням через непосильну працю в копальнях, перевозити до Еспаньйоли рабів чорної раси, тобто негрів. Експедиція нового правителя колоній Овандо була відправлена з надзвичайною розкішшю, з добре підібраним екіпажем. Флот складався з 30 кораблів з екіпажем 2.500 чоловік, багато з яких були вельможні люди.

У цей же час Колумб розпочинає свою останню, четверту експедицію, щоб знайти шлях до "Золотого Херсонесу". У 1502 році чотири кораблі після суцільних поневірянь і небезпечностей серед ворожих індійців загинули біля берегів Південної Америки. Колумб врятувався і ледве животів на Ямайці, чекаючи на допомогу. Після дворічних блукань хворий і немічний Колумб у 1504 році повернувся до Іспанії, де і помер у травні 1506 року, забутий всіма.

Смерть його залишилась непоміченою, але справа, розпочата Христофором Колумбом, була продовжена його послідовниками, а Іспанія протягом короткого часу перетворилась на могутню колоніальну державу.

Питання до теми:

1. Причини виникнення кризової ситуації в XIV і XV століттях в Іспанії.

2. Історична обстановка в Іспанії в кінці XV століття.

3. Особливості економічного розвитку Іспанії в період правління Ізабелли! Фердінанда.

4. Розкрити суть селянського питання.

5. В яких напрямках здійснювалась зовнішня політика Католицьких

государів?

6. Державний апарат абсолютної іспанської монархії.

7. Що ви заєте про відкриття Америки?

Теми для самостійного опрацювання:

1. Христофор Колумб І відкриття Америки.

2. Слідами конкістадорів.

3. Іспанські володіння в Латинській Америці в XV столітті.

Література:

1. Альтамира- и-Крсвеа Р. История Испании, -- М.: fИностр. Лит-ра, 1951,т.1.

2. История средних веков ( под ред. Колесницкого Н.Ф.). - М.:

Просвещение, 1986.

3. Кудрявцев А.Е. Испания в средние века. ~ Л. : Соцзкгиз, 1937.

4. Проблеми испанской истории. 1984.-М.: Наука, 1984.

5. Путешествия Христофора Колумба: Дневники, письма, документи. -4-е издание.-М.: Географиз, 1961.

6. Vilar Р. Historia de Espana.- Раris. 1971.

Розділ VII.

Іспанія - світова держава.

1. Правління Карла І

Виникнення могутньої держави на Піренейському півострові.

Події часів Фердінанда та Ізабелли — це вузлозий, поворотний мо­мент іспанської історії: взяття Гранади завершило один її період, а відкриття заокеанських земель починало нову епоху, наповнену ще більш знаменними подіями. Надзвичайно швидке перетворення Іспанії в колоніальну державу відбувалося паралельно із швидким розширенням Її територій у самій Європі. Завершується цей процес тим, що велика іспанська держава опинилась у складі ще більш широкого утворення — Священної Римської Імперії. Трапилось це внаслідок ряду обставин міжнародного характеру.

У кінці XV століття утворилася не лише іспанська монархія, але й багато інших великих державних об'єднань. Процес збирання земель і влади в руках королів тривав багато століть і вилився у форму затяжних війн, постійної боротьби за спірні території. Іспанія брала часткову участь в цій боротьбі і в попередні віки, але в XV столітті її роль у міжнародних відносинах стає особливо помітною. Уже сам факт виникнення на Піренейському півострові могутньої держави суттєво від­бився на міжнародних стосунках того часу.

Найважливішим питанням європейської політики XV століття було так зване "бургундське питання" .Справа полягала в тому, що вже з кінця XIV століття, а особливо в XV, почала виділятися династія бур­гундських герцогів, васалів французького короля. Бургундські герцоги давно прагнули розширити свої володіння шляхом приєднання нових об­ластей. І лише вдалими шлюбами вони змогли приєднати до своїх володінь 17 нідерландських провінцій. Слід підкреслити, що в Нідерландах, особливо в південних графствах, утворилися великі і багаті міста — центри суконної промисловості. Крім того, тут схрещувалися великі торговельні шляхи, а такі міста як Брюгге і Антверпен, перетворювались на центри європейської торгівлі. Володіння цим багатим районом не могло не сприяти зростанню могутності бургундських герцогів і зростанню їхніх домагань. Все це і привело до тривалої і запеклої боротьби між герцогами і французьким королем Людовиком XI. Особливо завзятим у цій боротьбі був герцог Карл Сміливий, але, наштовхнувшись на стійкий опір Людовика XI, він загинув у 1477 році, залишивши після себе єдину дочку Марію, спадкоємицю багатих Нідерландів.

Питання про її шлюб стало великою міжнародною проблемою. З численних претендентів на руку Марії, а отже і на її посаг, вибір упав на сина германського імператора Фридриха ІІІ Максиміліана. Від цього шлюбу народився син Пилип, який мав прізвисько Красивий. З іншого боку у Католицьких государів Фердінанда та Ізабелли була дочка Хуана Божевільна, яку і видали заміж за Пилипа. У 1500 р. від цього шлюбу народився син Карл, майбутній володар Іспанії та Німеччини.

З моменту проголошення Карла іспанським королем він керував своєю країною з Фландрії і перебував під впливом радників, яким іспанські інтереси були зовсім чужі. За свідоцтвом дона Дієго Манріке, єпископа бадахоського, який у 1516 році був у Брюсселі, Карл не знав жодного слова кастильською мовою і у своїх рішеннях цілком покладався на думку ради, а особливо на свого фаворита Ш’євра, який мав такий вплив, що його називали alter rex (другим королем).

Пройшло чимало часу, перш ніж у листопаді 1517 року Карл після тривалих зволікань увійшов до Вальядоліду як іспанський король, оточений фламандськими придворнними. Для Іспанії настав новий період в її історії. Після того, як Карла в 1519 році обрали германським імператором, Іспанія разом з усіма своїми володіннями, як європейськими -- включаючи Нідерланди, так і заокеанськими, увійшла до складу великої імперії, в якій за словами сучасників, "ніколи не заходило сонце". Але центр цієї імперії виявився не в Іспанії, а в межах Священної Римської імперії. Хід іспанської історії на декілька десятків років різко змінив свій напрямок. Іспанські конкістадори продовжували розширювати колоніальні території в Центральній та Південній Америці, і надходження американських скарбів прискорювало темпи економічного розвитку Іспанії. Вона переживала грандіозний економічний переворот. Та саме на цьому відрізку часу Іспанія була лише складовою частиною більш великого цілого -- монархії Карла V, який був більше германським імператором, ніж іспанським королем. Іспанія зі своїми багатими володіннями в Європі і поза нею була тим джерелом, з якого черпали все нові і нові фінансові кошти для ведення війн, далеких інтересам правлячих груп іспанського суспільства. І це відчули в Іспанії з першого моменту появи на її території нового короля.

2. Причини завойовницької політики.

Політика династичних шлюбів, що проводилась іспанськими королями, із заміжжям Хуани Божевільної досягла великих успіхів. Результати цього шлюбу значно відрізнялися від перших задумів Фердінанда та Ізабелли. Якби інші діти від цього шлюбу не померли, то наслідком, їхніх династичних зв'язків було б посилення впливу Іспанії на міжнародну політику. Таке укріплення позицій Іспанії, яке базувалось на сімейних союзах і угодах, мало б суттєве значення для традиційної боротьби Арагону і Каталонії проти Франції. Але, в свою чергу, не відбулося б і концентрації навколо іспанської корони чужих для Іспанії політичних інтересів, які великою мірою ускладнили діяльність її королів.

Під владою Карла були, з одного боку, об'єднані Арагонське, Кас­тильське і Наваррське королівства разом з їхніми заокеанськими володіннями, завоювання яких почалося в той період, а також Сардинія, Сицилія, Неаполь і Руссільйон, що приєдналися до арагонської корони; а з іншого боку -- володіння Бургундського дому, успадковані від Пилипа. Ці володіння включали Фландрію і Артуа, які були остаточно закріплені за Карлом мирним трактатом 1526 року; Люксембург, захоплений у 1433 році; Франш-Конте -- на схід від Франції, який придбав у 1477 році дід Карла -- Максиміліан Австрійський; Шароле, успадкований від тітки карла Маргарити Австрійської (1529), І нарешті всі землі, розташовані в Північній Фландрії (власне Нідерланди), які в період 1472 -- 1531 років входили в Бургундські володіння.

Всі ці надбання відіграли подвійну роль у подальшому розвитку політичних володінь Іспанії. По-перше, вони призвели до роздрібнення сил і до ускладнення політичних завдань, які стояли перед іспанськими королями; і, по-друге, до загострення відношень з Францією, на територію якої вклинювались деякі з нових іспанських володінь. У цьому сенсі антифранцузька політика Фердінанда знайшла своє завершення в діяльності його онука. Незважаючи на те, що Карл в принципі був противником об'єднання іспанської монархії з Бургундським домом, все ж воно відбулося під безпосереднім впливом Габсбургів.

Але це ще далеко не всі наслідки шлюбу королеви Хуани. Її свекор Максиміліан Габсбург був обраний германським імператором у 1508 році. Інших законних дітей, крім Пилипа Красивого і герцогині Маргарити, у нього не було; ясно, що спадкоємцем імператорського престолу повинен був стати хтось із дітей Пилипа Красивого. Максиміліан зупинив свій вибір на його старшому синові Карлі. У цьому напрямку почались відповідні переговори, про які в Іспанії стало відомо раніше, ніж туди прибув новий король. Таке рішення влаштовувало німців, бо збереження корони в руках могутнього Габсбурга, що володів Бургундією та Іспанією, було гарантією проти честолюбних посягань Франції. Для Габсбургів збереження імператорського скіпетра було найважливішим завданням зовнішньої політики. Саме тому Максиміліан і Карл доклали всіх зусиль для досягнення поставленої мети. Спочатку обставини складались сприятливо для французького короля, який зміг заручитися підтримкою багатьох учасників імперського сейму. Але Габсбурги швидко домоглися переваги і затвердили своє панування в сеймі. Для покриття витрат, по­в'язаних з виборчою боротьбою, Карл звернувся за позикою до банкіра Фуггера (іспанська форма цього прізвища Фукар), який позичив йому 100.000 золотих флоринів. У тому ж 1518 році Карл уже міг розраховувати на бажаний результат виборів. У січні 1519 року Максиміліан помер і Карл був обраний імператором (як король Іспанії він називався Карл І, а як Імператор Німеччини — Карл V).

Таким чином, все штовхало Карла на шлях завойовницької зовнішньої політики: і войовнича, загарбницька політика, успадкована від діда Фердінанда, політика, яка вела до зіткнень не лише з Францією, але і з італійськими державами; і честолюбство; властиве австрійським Габсбургам, які прагнули зберегти панівне положення в Європі і не допустити укріплення своїх суперників; і, нарешті, як наслідок першого і другого — потрійна зненависть до Франції з боку корон Арагону, австрійських Габсбургів і Бургундського дому, об'єднаних в одних руках. До цього слід додати і те, що Карл за своїми особистими якостями був честолюбним і войовничим. Якщо він особисто і не мріяв про всесвітню монархію, все ж був переконаним прихильником об'єднання під своєю владою тих королівств і феодальних володінь, на які він мав права (тут йдеться про старовинні феодальні відносини, в силу яких деякі італійські держави, а також володіння в південній Франції були васалами імператора Німеччини. У XIV столітті ці відносини втратили будь-яке значення тому посилання на "права" Карла тут є лише спробою виправдати агресію), тобто він хотів виконати те, до чого прагнув його дід, і що повинно було зробити його наймогутнішим самодержцем у світі і остаточно затвердити панування Габсбургів як політичного арбітра Європи і заступника християнства. Саме через це Карл був проти проекту своєї тітки Маргарити, в якому передбачалось висунення кандидатом на імператорську корону його брата Фердінанда на той випадок, якщо обрання Карла стане неможливим. Про це свідчить інструкція-пам'ятка Карла, яку він дав 5 березня 1519 року в Барселоні своєму агенту Борену.

Наслідки всього цього складного накопичення інтересів, задумок і компромісів, таких суперечливих, особливо гостро повинна була відчути Іспанія, бо саме вона, як обрана постійним місцем перебування імператора, знаходилась від нього в безпосередній залежності. Титул Ім­ператора не давав Карлу реальних прав у Німеччині в силу надзвичайно складного політичного життя в цій країні.

Васально залежні володіння Бургундського, дому також не надавали відчутної допомоги. Таким чином, весь тягар імперіалістичної політики лягав на плечі Іспанії, яка і без того мала великі витрати, пов'язані з веденням загарбницьких війн в Італії, Африці, Америці і Океанії.

3. Правління Карла І

Карл I Габсбург (син Пилипа І Красивого з династії Габсбургів і Хуани Арагонської) одержав у спадок у 1516 році престоли Арагону і Кастилії, а в 1519 році був. обраний імператором Священної Римської імперії германської нації під іменем Карла V. Саме з цієї причини Карл І бачив центр своєї держави не в Іспанії, а в Священній Римській імперії. Він вів велику боротьбу за владу у Західній Європі, за світову гегемонію, причому Іспанія була постачальником людей і матеріальних ресурсів для ведення майже безперервних війн В Європі: з Францією, з Туреччиною, з германськими князями за цілі, чужі інтересам іспанського народу.

За часів Карла І у Новому Світі іспанські конкістадори завоювали цілі держави. У 1519-1521 роках Кортесом завойована Мексика; у 1531-1533 роках Пісарро захопив державу Інків Преу; у 1535 році Альмагро завоював Чилі, а в 1536-1538 роках Кесада підкорив державу хибчасів, прертворивши ії територію на провінцію Нова Гранада (Колумбія).

Розширення заморських володінь Іспанії відбувалось одночасно з укріпленням абсолютизму всередині країни. У своїй боротьбі за всесвітню абсолютну монархію іспанські королі спирались на католицизм як на ідеологічну базу. У той же час вони не визнавали верховенства папи. Одним із головних протиріч між папою і королем було питання про владу над іспанським духовенством. Недивлячись на те, що у своїй боротьбі із суперниками Карл І і його наступник Пилип II виступали як захисники католицизму, вони не допускали втручань папи в церковні справи самої Іспанії і перетворили духівництво та інквізицію у знаряддя абсолютизму.

Але незважаючи на успіхи в зовнішній політиці, становище в самій Іспанії було дуже складним. Невдоволення системою фаворитизму і продажу посад проявлялось у численних скаргах і петиціях, які подавалися королю від різних міст (Бургоса, Вальядоліда, Саламанки, Леона, Самори) і навіть від королівської ради (1517р.). У відповідь на протизаконні дії короля утворився союз кастильських міст (25 квітня 1517 р.). Приїзд Карла І ще більше ускладнив ситуацію; призначення фламандців на високі посади частішали в залежності від того, як збільшувався вплив Ш'євра на короля. У 1518 році проти такої поведінки Ш'євра виступили кортеси Вальядоліду і король був змушений пообіцяти змінити свою політику, але швидко забув про обіцянку і продовжував віддавати перевагу фламандцям.

Згодом з'явилась і інша причина невдоволення мас. Збільшення витрат двору і жадоба фламандських радників викликали зростання податків. Ш'євр розробив новий проект: він вирішив оподаткувати дворянство, яке вважало себе вільним від будь-яких податків. Частково це йому вдалося, хоча і не без опору значної частини дворянства. Одночасно він домігся від папи спеціальної булли, яка зобов'язувала іспанське духовенство сплачувати протягом трьох років 1/10 частину своїх прибутків. Таке нововведення викликало невдоволення іспанського єпископату і послужило причиною пропаганди проти короля і його фаворитів.

Слід зауважити, що поширення податків на іспанське панство викликало сильну опозицію в країні. Першим піднялося толедське панство на чолі з рехідором (член міської ради) кабальєро Хуаном Падильєю, який виступав проти інших рехідорів, підкуплених Ш'євром, що голосували за оподаткування ідальгії (нижчі верстви дворянського суспільства). До цих причин слід додати і те, що за наказом Ш'євра були вилучені всі подвійні дукати (золота монета, яка карбувалася католицькими королями). Ця монета зовсім зникла з ужитку, залишившись у кишенях фаворита. Її вивозили з країни разом з іншими коштовностями, які фламандці награбували в Іспанії. І все ж вальядолідськІ кортеси в 1518 році надали королю велику субсидію, але і вона незадовольнила його.

Уже наступного року була підвищена орендна плата за королівські ренти, що означало нове підвищення податків. Цей захід схвилював всю країну, і міська рада Толедо направила до короля представників з метою попередити його про важкі наслідки політики Ш'євра і одночасно повідомили інші міста про своє рішення і закликали їх підтримати рішення толедської ради. 18 вересня 1518 року представники прибули до двору, але Карл І відмовився їх прийняти і написав до толедської міської ради листа, в якому засуджував її поведінку. Та все ж рада продовжувала наполягати на зустрічі Карла з її представниками.

4. Імперські вибори.

Так склалась ситуація в Іспанії на кінець виборів у Германській імперії, в результаті яких імператором було обрано Карла І (V).

Передвиборча діяльність закінчилась успіхом: 28 червня 1519 року Карл І був обраний імператором і, не питаючи згоди кортесів, виїхав до Німеччини. Це викликало невдоволення в Іспанії. Не подобалось іспанцям і те, що Карл прийняв титул "Величність", який не був прийнятий до цього часу в іспанських королів. Подорож до Німеччини і коронація вимагали великих витрат, і субсидія, вготована кортесами в 1518 році, виявилась недостатньою. Карл вирішив знову зібрати кортеси і звернутися до них за новою субсидією.

Скликанням кортесів король хотів також стримати рух протесту, який почав поширюватися по всій країні. 19 лютого 1520 року Карл І видав спеціальний королівський указ міській раді Толедо, який заборо­няв їй присилати своїх представників до двору у зв'язку із тим, що місто могло присилати своїх депутатів безпосередньо до кортесів, а також забороняв звертатися по допомогу до інших міст. Це рішення було викликане тим, що Толедо звернулося 7 листопада 1519 року до найбіль­ших міст Кастилії з пропозицією разом просити, короля не залишати кор­донів Іспанії, заборонити вивіз золотої монети і не роздавати іноземцям державні посади. Ці умови були висунуті і в другій петиції, в якій говорилось, що в разі, якщо король не зможе відмовитись від виїзду за кордон, то нехай залишить замість себе досвідчених і чесних намісників з іспанців і надасть народу ті права, які в подібних випадках надають Іспанські закони і надавали попередні королі, коли виникала необхідність у намісниках.

Міська рада Толедо наполягала на тому, щоб до короля послали представників замість призначення депутатів у скликані кортеси. Визначні "батьки" цього незалежного і деякою мірою бунтівного міста належали до найвищої аристократії і духовенства, яке у своїх проповідях засуджувало короля.

У березні 1520 року посланці толедської міської ради зустріли короля у Вальядоліді, але він відмовився їх прийняти. Замість цього король попросив субсидію в 300 млн., яку відхилило міське самоврядування тому, що вона призначалась "для іноземних держав". Одержавши звістку про дії короля, місто обурилось. Почалося повстання, у ході якого була зроблена спроба убити Ш'євра і затримати Карла. Останньому вдалося утекти з міста лише за допомогою зброї. У Тордесільясі король прийняв нарешті представників Толедо разом із посланцями від Саламанки. Посланці вимагали, щоб король не залишав Іспанію, а у випадку від'їзду, щоб було створено таке правління, в якому будуть брати участь представники міст. Замість відповіді вони одержали сувору догану від короля та його ради з повторним наказом призначити депутатів у кортеси, що зібралися в Сантьяго. Але представники вирішили їхати за королем, сподіваючись досягти врешті-решт кращих результатів.

5. Кортеси в Сантьяго і Коруньї.

31 березня 1520 року відбулась інаугурація кортесів і уже перше засідання показало, як далеко зайшло невдоволення міст. Депутати від Саламанки, Кордови і Леону відмовились принести присягу, доки король не задовольнить їхні петиції, що були подані раніше. Коли повстало питання, що розглядати раніше -- петиції депутатів чи затвердження субсидії королю, то депутати від Кордови, Леону, Хаену, Вальядоліда, Торо, Сеговії, Єамори, Гвадалахари, Сорії, Куенки та Мадрида проголосували за те, що вирішення першого питання є необхідною умовою для розгляду другого. Але королю вдалося наполягти на своєму, і депутати змушені були змінити свою позицію.

Четвертого квітня засідання кортесів було перервано і перенесене до Коруньї. Представники Толедо не. були допущені на засідання під тим приводом, що вони не є депутатами. Але в результаті переговорів із Ш'євром толедці отримали дозвіл знаходитися в чотирьох лігах від місця засідання кортесів і мати одного представника в Сантьяго, який буде турбуватися про зменшення покарання. Одночасно за наказом короля були запрошені особисто Падилья та інші рехідори Толедо для пояснення того, що відбулося. Невдоволення зростало, духовенство проводило антиурядові проповіді, навіть мав місце хрестовий хід, який організувало церковне братство милосердя, щоб молити Бога "просвітити розум і укріпити волю короля, щоб він краще керував Іспанськими королівствами".

Кількома днями пізніше в Толедо почався народний бунт, який, мабуть, підняв Падилья із своїми друзями. Бунт був направлений на зрив королівського указу. Згодом він перетворився на революцію. Повстанці захопили фортецю і вигнали з міста корехідора та його ставлеників, заявивши, що діють від Імені міської общини та від імені короля і ко­ролеви. Вони вибрали депутатів і створили подобу автономного керівництва. Ці події стали відомі Карлу І, але він не надав їм значення і наказав, щоб все владнали "спритно і обережно".

Кортеси нарешті затвердили суми, які просив король. Як поступку перед недовірливими містами, Карл видав два королівських укази, в яких обіцяв, що в період його відсутності іноземцям не будуть надані особливі права і що буде залишатися намісник, вивіз дзвінкої монети і коней буде заборонено. На період відсутності короля керівництво судовим відомством було покладено на королівську раду та його голову.

Намісником залишався єпископ Тортосський -- кардинал Адріан, правда, з сильно урізаними правами. Проти призначення кардинала Адріана виступили депутати від Мурсії, Вальядоліду, Кордови і Леону. Вони вимагали, щоб намісником був призначений іспанець. На цьому 20 травня 1520 року кортеси закінчили свою роботу і король відбув до Німеччини, залишивши в країні зародок того повстання, яке незабаром поширилося по всій країні.

6. Повстання комунерос.

Поведінка депутатів в Сантьяго та Коруньї і мотиви, за якими во­ни задовольнили вимоги короля, не тільки не сприяли заспокоєнню руху, а, навпаки, сприяли його посиленню. Мало того, що депутатів звільнили від клятви, яку вони дали своїм виборцям, їх ще й купили різними підношеннями і грошима. Помста за таку поведінку сталася негайно. У Сеговії почалося повстання. Слід підкреслити, що у багатьох повстаннях разом із дворянством брали участь ремісники та інші представники нижчого стану. У багатьох місцях чітко вимальовувалась класова ненависть. Панство Гвадалахари змогло придушити перше повстання і суворо покарати ватажків. Панівна верхівка звернулась із проханням до кардинала анулювати субсидію, яку затвердили кортеси, повернутися до старої податкової системи і позбавити іноземців посад, що вони обіймають. Це свідчить про те, що панство визнавало справедливість вимог міст. Кардинал погодився з проханням, але самостійно не ризикнув прийняти рішення і запросив короля.

Винуватців повстання у Сеговії кардинал все-таки вирішив покарати, незважаючи на думку своїх радників. Він спорядив спеціальний загін вершників на чолі з алкальдом Ронкільйо, відомим своєю жорстокістю. Та міське населення не підкорилося, а, навпаки, активізувало свої дії: велика кількість людей була озброєна і вчинила алкальду сильний опір. Ронкільйо не ризикнув атакувати місто. За прикладом Сеговії повстало місто Авіла. Продовжувало чинити рішучий опір Толедо, а Сеговія звернулась по допомогу до інших міст і багато міських общин підняли повстання. Деякі міста прагнули знайти базу для порозуміння, Інші запевняли намісника у своїй покірності як, наприклад, Медіна дель Кампо та Кордова, але більшість міст чинили рішучий опір.

Отримавши повідомлення про ситуацію в країні, король вирішив заручитися підтримкою деяких міст. З цією метою він звільнив Вальядолід від податків, дозволив вільну торгівлю на ринку і скасував податок на торгівлю рибою, пшеницею та ячменем. Кардинал у цей час стягував війська, закликаючи на допомогу кастильське панство і звертаючи по грошову допомогу до короля. Серед вищої аристократії панували помірковані настрої. Доказом цього є листи коннетабля Кастильського і герцога Альбукерке кардиналу. Герцог писав: "Тому, що міста належать королеві та королю, треба пам'ятати, що хоч кінь і може ударити господаря копитом, але з цього не витікає, що його треба убивати за це. Тому нехай міста користуються охороною закону".

У цей час Толедо закликає інші міста приєднатися до руху і вибрати своїх депутатів на верховні збори, які готувалися в Авілі. В деяких містах, наприклад, у Саламанці, росли антидворянські настрої. Медіна стала на бік повстанців Сеговії. Нарешті, 29 липня 1529 р. в Авілі зібралися делегати повстанців з Толедо, Мадриду, Гвадалахари, Сорії, Мурсії, Куенки, Сеговії, Авіли, Саламанки, Торо, Самори, Леона, Вальядоліда, Бургоса і Сьюдад Родріго. Делегати представляли всі соціальні класи і професії, але більшість належала до нижчого стану. Делегати утворили хунту, яку назвали священною і поклялися померти "на службі короля і комун". Хунта скинула корехідора і призначила командуючим об'єднаних сил Хуана Падилью, який почав організацію військ на кошти королівської ренти, що перейшла до скарбниці хунти. Потім хунта оголосила себе незалежною від намісника і королівської ради і погрожувала Ронкільйо суворими карами, якщо він насмілиться посягнути на територію Сеговії. Повстання комунерос досягло своєї найвищої точки і прийняло форму відкритої політичної боротьби проти існуючих порядків.

7. Програма комунерос

Щоб уявити собі політичну суть руху комунерос, слід детально розглянути зміст петицій, які були видані до і після хунти в Авілі.

У листі до короля від 7 липня 1520 року коннетабль підсумовує скарги міст таким чином: нелюбов короля до іспанців і небажання користуватися їхніми послугами, що підтверджується роздаванням милостей і посад іноземцям; вивіз дзвінкої монети, що важко відбивається на національній економіці; призначення іноземців на церковні посади; відміна поступки, яку надали вальядолідським кортесам з питання про встановлення системи розподілу податків; підкуп депутатів кортесів, що зібралися у Коруньї вготували нову субсидію в той час, коли ще не закінчився термін субсидії 1518 р.; порушення законів та звичаїв Кастилії і, нарешті, відсутність короля в країні і трудність спілкування з ним. Таким чином, претензії стосувались не лише податків, але й інших різноманітних питань, у вирішенні яких були зацікавлені всі верстви населення.

Ці та деякі інші причини невдоволення, указані в петиціях, були пред'явлені на розгляд кортесів у Сантьяго депутатами від Кордови, але ці петиції були повністю відкинуті.

Коли зібралася Авільська хунта, то деякі міста прислали своїм депутатам подібні накази. Найбільш відомими стали Вальядолідськй та Бургоський накази, які вважались політичного програмою повстання комунерос. У 108 розділах цих документів порушені майже всі найважливіші питання, що стосуються управління країною. Вальядолідці вважали за необхідне з'ясувати все про стан здоров'я королеви, переглянути склад королівського двору і замінити радників-іноземців іспанцями; захистити Іспанію від панування "людей чужих за мовою і своїми звичаями"; провести адміністративну і судову реформи, забезпечити незалежність від короля виборів депутатів у кортеси містами і общинами; дозволити (з відома королеви) збори представників міст, що послали своїх делегатів до кортесів для захисту рішень хунти; необхідною умовою скликання кортесів повинен бути попередній розгляд порушень королівською владою виданих раніше постанов та їхнього виконання, а також розгляд окремих претензій, які уже зустрічалися у попередніх петиціях.

Наказ Бургоса у своїй основі не розбігається з наказом Вальядоліда, але в ньому порушуються й інші питання, наприклад: якщо беруться податки, то не можна брати грошові субсидії; у містах не повинно бути коррехідерів, які знаходяться на утриманні у короля; надрукувати заповіт королеви Ізабелли і копії роздати депутатам; представникам міст надати право збиратися не рідше одного разу на рік для прийняття рішень, виконання яких повинно забезпечуватися королем; затвердити привілеї міст і обмежити права королівських алкальдів і алгвасилів; прибутки з церковних володінь не повинні йти на користь римської курії; монастирі, навіть жіночі, повинні сплачувати десятину; створити військові сили міських общин для надання допомоги тим, хто її потребує; опікуватися повсталими селянськими поселеннями, а також тими, хто ще буде піднімати повстання; король при поверненні до Іспанії повинен мати при собі не більше 200 чоловік гвардійців;

Ш'євра, єпископів Валенсії і Бадахоса та інших фаворитів слід позбавити маєтків і вивести з королівської ради; головним містам провінцій необхідно надати право скликати свої збори для розгляду питань про надання взаємної підтримки.

Накази Хаена мало чим відрізнялися від розглянутих вище. В них слід лише підкреслити вимоги виконання заповіту королеви Ізабелли і короля Фердінанда, а також вимоги про відміну тортур для всіх, крім тих, кого звинувачували у єресі та інших особливо важких злочинах.

Ці маніфести мали за мету відродження реформ і планів Католиць­ких королів. І все ж більшість вимог була лише повтором тих, що вже існували.

Новою частиною програми були ті пункти, які стосувалися міських общин та перетворення останніх в органи влади, що користуються певною автономією. Але зовсім безперечно, що між програмами 1520 р. і первісними протестами толедського панства є велика різниця. Так, у договорі про братський союз, який уклали між собою міста, що повстали 25 вересня, після переліку причин повстання і визначення їхніх цілей (щоб виконувались закони королівства, щоб не притіснялись міста, щоб зберігалась їхня свобода, звичаї та привілеї) говориться, що всі міста повинні підтримувати будь-яке місто -- учасника цього договору -- і надати йому допомогу своїми збройними силами, якщо хто-небудь "зараз чи в майбутньому при підтримці своїх князів і королів або при підтримці своїх сеньйорів... наважиться змінити їхні закони і ті, що постановили кортеси і хунта".

8. Політичні акти хунти

Діяльність АвільськоЇ хунти не обмежувалась розгляданням та укладанням маніфестів. Необхідність досягти вирішення висунутих політичних завдань, а також укріпити положення Сеговії неминуче штовхала на нові дії. Сеговія перейшла у наступ на війська Ронкільйо. Толедо, Саламанка і Мадрид відгукнулись на заклик Сеговії і почали озброюватися. Були призначені командири, серед яких Падилья, Мальдонадо, Айала, які, з'єднавшись із Браво, командуючим військами Сеговії, енергійно атакували Ронкільйо. На допомогу Ронкільйо кардинал послав капітан-генерала Фонеску, що викликало незадоволення Вальядоліду і протест проти відправлення військ до Сеговії.

Об'єднані сили Фонески і Ронкільйо рушили на Медіну з метою захопити артилерію, яку жителі Медіни відмовились передати королівським військам. Зустрівши опір, Фонеска і Ронкільйо почали штурм і підпалили у різних місцях місто, чим і завдали великих збитків. Ці події викликали сильне обурення в Кастилії. Вальядолід повстав і до нього приєдналося багато населених пунктів.

Авільська хунта відправила листа дону Хуану де Гранада, капітан-генералу Вальядоліду, з вимогою заарештувати членів ради, які звинувачувалися в тому, що відбулося в Медіні. З свого боку кардинал, переконавшись у серйозності ситуації і боячись ще більше озлобити населення, наказав розпустити королівську армію (29 серпня) і звільнив Фонеску, який змушений був тікати із Вальядоліда.

У той же час хунта в Авілі вирішила укріпити своє положення, за­ручившись підтримкою королеви Хуани, про хворобу якої уже говорилося в деяких петиціях міст. Падилья з Медіни відбув у Тордесільяс, резиденцію Хуани, і мав з нею побачення 29 серпня. Слід сказати, що перед цим у Тордесільяс приїздив кардинал, щоб схилити королеву підписати укази, які засуджували рух комунерос, але королева відмовилась. Під час побачення з королевою Падилья та інші воєначальники поводили себе дуже ввічливо. З свого боку королева теж їх прийняла прихильно. На питання Падильї, чи бажає королева, щоб вони залишились у неї на службі, Хуана відповіла згодою і попросила їх бути радниками у справі покарання винних. Після побачення з королевою війська залишили Тордесільяс і рушили до Велільї. Це доводить, що у наміри комунерос не входив арешт королеви.

Отримавши відомості про ситуацію в Іспанії, король вжив відповідних заходів. У керуванні країною кардиналу повинні були допомагати коннетабль і адмірал; збирання коштів на субсидію, затверджену кортесами у Коруньї, було зупинено; королівські податки наказувалось брати за розкладкою, як у часи Католицьких королів; на всі державні посади призначались іспанці, але право помилування і остаточного вироку залишалось за королем; приписувалось вжити ефективних заходів по припиненню вивозу дзвінкої монети; навести порядок у судочинстві і суворо карати втручання церковної юрисдикції в королівську. І, нарешті, король обіцяв повернутися до Іспанії раніше, ніж це передбачалося. Таким чином, король задовольнив більшу частину вимог, які були в петиціях міст.

По відношенню до комунерос Карл вирішив вжити дуже обережних заходів: він пообіцяв помилування, але одночасно вимагав, щоб ні Падилья, ні хтось інший не мали своїх військ, щоб не бути оголошеним поза законом, бунтарем або зрадником. Наказав зібрати королівські війська для встановлення порядку, хунту в АвілІ оголосив розпущеною, а депутатам пропонувалось вирушити до Тордесільяса, щоб на місці визначити, чи варто там збирати кортеси.

Але ці заходи запізнились. Повстанці все більше поширювали свою політичну діяльність і зміцнювали панування. 10 вересня вони повернулись у Тордесільяс і з дозволу королеви, перенесли туди хунту з Авіли яка і керувала Кастилією і тримала кардинала-намісника у стані постійного страху. Листи кардинала і коннетабля до імператора яскраво свідчили про погіршення ситуації в країні. Коннетабль писав: "3 того самого дня, коли горіло місто Медіна дель Кампо, вони захопили королеву, нашу повелительку і вашу найяснівду матінку, відібрали судову владу, що належала вам, і фортеці, всі багатства і все інше, що лише є; звідси (від Бривієски) до самої Сьєрра-Морени все охоплено повстанням". 12 вересня кардинал писав: "По цей день ми не знайшли нікого, хто погодився б підняти за вас списа". Далі кардинал просив прийняти більш жорстоке рішення і додав: "Якщо діяти відповідно до ситуації в країні, то вона не буде знаходитись у такій небезпеці, як тепер". У листі від 14 вересня він писав: "Зовсім неможливо знайти у всій Старій Кастилії хоч би один населений пункт (поселення), де ми могли б знаходитись у безпеці і яке б не приєдналося до бунтарів".

Хунта закликала не підкорятися ні кардиналу, ні королівській раді і навіть наполягала на арешті кардинала і членів ради. Королева Хуана схвалювала позицію хунти і обіцяла свою підтримку. Здавалося, що успіх рішуче схиляється на бік повстанців.

9. Зміни у таборі повстанців

Повстання поширювалось по всій країні, але його чисто політичний характер поступово переходить в антисеньйориальний, Серед повстанців з'явилась тенденція до помсти тим, кого вони вважали винними в бідах, що стали причиною повстання. Паленсія прагнула скинути панування свого єпископа. Наявність великих військових сил в Тордесільясі, нестача коштів для їхнього утримання, деякі нові призначення -- все це спричиняло безладдя, підозри і сіяло ворожнечу.

З свого боку рада докладала всіх зусиль, щоб протидіяти хунті. З цією метою королівська рада збирала війська і прагнула розколоти рух комунерос. Спочатку відколовся Бургос, отримавши всі свої привілеї і стародавні закони. Згодом Гранада оголосила себе противницею руху комунерос, потім Кадис, а пізніше і вся Андалузія рішуче виступила проти комунерос, висунувши такі причини: перевага мирного положення у порівнянні з військовим; громадянський обов'язок підлеглих залишатися вірними своєму королю і сеньйорам; незважаючи на те, що наміри повстанців самі по собі добрі, їхні дії мають погані наслідки, бо ведуть до безладдя, злочинів, пограбувань тощо; те, що "люди низького походження без уміння і розсудливості", ставши правителями, "почали дуже погано поводитись" з людьми достойними; зловживали королівськими рентами. Декларація про вірність королю була підписана 15 містами і місцевостями у Севільї 17 лютого 1521 р.

На півночі країни міста Віторія і Сан-Себастьян залишалися вірни­ми королю. Згодом від повстанців відокремилось місто Вальядолід. Ці втрати частково були компенсовані тим, що до руху комунерос приєдналися єпископ Самори Акунья на чолі двохтисячної армії, та дон Педро Хірон, який перейшов на бік повстанців через сварки, що стосувалися герцогства Медіни Седонії. Хунта призначила його замість Падильї командуючим військами. Але перехід дона Педро Хірона на бік повстанців приніс більше шкоди, ніж користі. Його призначення викликало незадоволення багатьох повстанців, а згодом він став зрадником.

Незважаючи на те, що шанси короля і повстанців були майже рівні, губернатори не вживали рішучих заходів. Один лише коннетабль на початку жовтня почав стягувати війська для визволення королеви Хуани і для захисту ради. Він закликав хунту до миру, але остання поставилась до пропозицій коннетабля негативно і направила до короля посланців з листом, в якому виправдовувались всі дії повстанців і ще раз повторювалась програма без будь-яких суттєвих змін. Посланці вирушили до Німеччини, але одного з них за наказом Карла схопили, а інший так і не насмілився виїхати з Брюсселя. Хунта хотіла вивезти королеву із Тордесільяса, але ця звістка змусила королівську владу вдатися до рішучих дій. 31 жовтня 1520 року королівським указом формально була оголошена війна комунерос.

10. Початок воєнних дій