бластули⁶. Тим більше, що ані зигота, ані бластула не мають жодної мор­фологічної подібності зі звичайним (зрілим) організмом. Зародки можна отримувати шляхом терапевтичного (бо їх у подальшому використовують у «лікувальних цілях») клонування. Клонування дає можливість отриму­вати ізогенний організм із будь-якої зрілої клітини пацієнта, отже, плюри­потентні клітини клону імунологічно повинні бути ідентичні первинному організму (пацієнта). Так вирішується проблема імунологічної сумісності, забезпечується доступність джерела геному пацієнта. Такою є логіка сучас­ного «мейнстріму» досліджень у галузі відновної нейрохірургії.

Однак ця схоластична схема є далекою від реалізації, і ґрунтується на безапеляційних твердженнях, котрі насправді не відповідають дійсності. Найбільш часто вживаним із них є твердження, що трансплантацією стовбу­рових клітин чи навіть нейронів у тканину ушкодженого мозку можна вда­ло ліквідувати нейрональний дефіцит. Насправді ж, для відновлення мозку основною вимогою є не стільки доставка нових нейронів у тканину, скільки відтворення зв'язків між ними й існуючими зрілими нейронами. Архітекту­ра таких зв'язків, їхня протяжність у просторі, їхня кількість — фантастичні. Поки що здійснити таку реконструкцію в умовах зрілого мозку (тобто поза часовими межами внутрішньоутробного розвитку) — нереально, і ембріо­нальні стовбурові клітини це ніяк не вирішують. Окрім того, виявляється, плюрипотентні клітини можна отримувати не лише із бластули (клонова- ного зародка), але й шляхом перепрограмування зрілих клітин організму пацієнта. Слід пам'ятати, що в разі використання як джерело нейронів плюрипотентні клітини, існує ризик потрапляння останніх у організм па­цієнта під час трансплантації. Плюрипотентні стовбурові клітини, випад­ково потрапивши в зрілий організм, можуть давати початок ембріональ­ній карциномі. Тому слід використовувати стовбурові клітини пацієнта, які зберігаються в його організмі протягом усього життя, клітини пуповинної крові — це хороші альтернативні джерела нейронів.

І, нарешті, зигота — носій окремого життя, отже, бластула — теж. Це — наріжний камінь у біоетичних дискусіях навколо теми використання стов­бурових клітин для лікування різних захворювань людини. Наведемо три основні аргументи на користь визнання за зиготою достоїнства окремого життя, статусу унікального біологічного об'єкта, тимчасово недостатнього для реалізації всіх проявів особистості, але однозначно необхідного для становлення повноцінного матеріального її (особистості) еквівалента.

6 Ці клітини розташовуються поблизу одного із полюсів бластоцисти, формуючи її внутрішню клітинну масу.

Розділ 5 Етичні питання в медичній практиці < 293 >

1. Виникнення нового життя є унікальною найглобальнішою подією он­тогенезу, що повинна мати відповідний, не менш вагомий матеріальний ек­вівалент. Поява диплоїдного набору хромосом у цитоплазмі зрілої яйцеклі­тини і є таким еквівалентом, оскільки диплоїдний геном (а не гаплоїдний), у значній мірі (найбільш суттєво), визначає перебіг подальшого онтогенезу, а тому—особливості будови та функції всього зрілого організму. Визначальний характер події виникнення диплоїдного геному на рівні однієї клітини (зиготи) у житті всього організму очевидний ще й тому, що всі клітини організму є на­щадками зиготи, і містять практично ідентичну генетичну інформацію. Якщо в основному геном (диплоїдний) визначає морфологію та функціонування всьо­го організму, то без його існування буття організму неможливе в принципі. Усі інші фактори, що впливають на організм та його розвиток — суттєві, однак не мають такої визначальної ваги стосовно формування й (тому) буття орга- нізіму. Більше того, доктринально організм однозначно асоціюється з певним диплоїдним геномом і поза ним (наприклад, з гаплоїдним геномом) не мис- литься, аксіоматично не розглядається⁷. Без диплоїдного геному організм не мислимий, без інших нормальних факторів він може існувати (певний час чи досить довго), хоч і в неповноцінному виді. Отже, момент сутнісної глобаль­ної зміни статусу первинного біологічного матеріалу (чоловічої та жіночої гамети) -г- виникнення носія нового життя — слід асоціювати саме з момен­том утворення диплоїдного набору хромосом, тобто із заплідненням.

2. Під час запліднення цитоплазма зиготи вперше поляризується й пев­ним чином картується; весь подальший розвиток відбувається в контексті цієїпервинної«стратегічноїкарти» [4,5]. Тобто на стадіїзиготи з'являються однозначні ключові визначники просторової структури зародка. Це ніве­лює апеляцію до невідповідності просторовоїформи зиготи — формі зрі­лого людського організму, відтак — відсутності в ній деяких специфічних проявів зрілого життя, наприклад, серцебиття.

3. Лише зигота (а не будь-яка інша диплоїдна клітина) при потраплянні в нормальні для неї умови існування дає початок життя. Умови порожнини маткових труб, підкреслюємо, цілком нормальні для зиготи, причому не менш нормальні, аніж існуючі на Землі умови, необхідні для існу­вання зрілої людини: ймовірність реалізації умов існування зрілого людського організму у всесвіті мізерна, тим не менше — людина не сприймається як випадковий курйоз у неприродних для космічного

'Зрозуміло, що різні види анеуплоїдії- це девіації диплоїдного геному, власне, ті фактори, котрі впливають на якість і тривалість буття організму, однак не визначають наявність самого факту бут­тя організму, скільки б воно не тривало.

< 294 >

Сьогодення і біоетика

простору умовах, тобто достоїнство людини не релятивізується уні­кальністю умов її існування, воно більше за ці умови. Отже, унікаль­ність умов, необхідних для реалізації біологічного потенціалу зиготи, не означає, що нове життя є продуктом умов. Воно асоціюється із зи­готою, а не з умовами її існування.

Таким чином, основним принципом, що вирішує етичні проблеми ви­користання стовбурових клітин є: лікуючи себе, не нашкодь іншому (но­вому життю).

Для опису людського прогресу сучасна .публіцистика, гуманітарні та технічні дисципліни користуються безапеляційними твердженнями щодо можливості й невідворотності штучного вдосконалення людських істот шляхом корекції геному, використання хімічних та технічних впливів на людський мозок. Нейрохірургія, таким чином, постає в центрі засобів досягнення цих чудес майбуття. Усе частіше використовуються поки що незграбні неологізми на кшталт «психоінженерія», «соціо-гуманітарна ін­женерія», «нейроінженерія» тощо [б]. Людську сутність, трансформовану такими методами, відображають терміном «постлюдина», а її майбутнє — «постлюдським майбутнім». Прикладом використання нейрохірургії в реалізації таких перспектив є застосування методів нейропротезування та нейроімплантації — «збільшення об'єму пам'яті», шляхом імплантації штучних носіїв інформації в мозок, використання імплантантів для поси­лення якості роботи слухового та зорового аналізаторів тощо.

Насправді такі уявлення наївні. І ось чому. По-перше, сучасні знання про геном, транскриптом та протеом надто обмежені, втручання в ці сис­теми вестиме до штучного випинання якихось окремих можливостей чи функцій на фоні деградації та спрощення організму вцілому. По-друге, створення пристроїв, що моделюють роботу нейрональних мереж пере­буває на початковому етапі, матеріально-технічна база для встановлення стабільних контактів між електротехнічними пристроями та мозком недо­сконала. По-третє, існує ризик негативного впливу таких пристроїв на нейрональні мережі нормального мозку. Нарешті, по-четверте, наслідки імплантації вивчають в основному на тваринах, що унеможливлює екстра­поляцію отриманих даних на мозок людини.

До чого може призвести невиважене втручання в такі надскладні й недо­статньо вивчені системи, як геном та головний мозок людини? По-перше—до отримання швидкого позитивного результату з обов'язковими подальшими негативними наслідками. По-друге — до виродження (спрощення) поведін­ки генетичних систем та мозку, більшої передбачуваності, одноманітності та

Розділ 5 Етичні питання в медичній практиці

< 295 >

керованості цієї поведінки, тобто до можливості легкої реалізації тотально­го контролю та управління суспільством. Такі екзистенціальні тривоги сут­тєво відрізняють твори сучасних філософів та футурологів (А. і X. Тоффлери, У. Бек, Д. Лекур, Ф. Фукуяма, Е. Ласло, С. Кримський) від мислителів Нового часу (Бекона, Декарта, Канта, Гегеля), котрі, вочевидь, не сумнівалися в тому, що технократичний поступ — це єдиний вірний шлях до ідеального досконалого суспільства. Тривожні передбачення щодо майбутності людства вдало відо­бражаються словосполученням «глобальне суспільство ризику», яке не здат­не гарантувати безпеку своїм громадянам і собі загалом [б].

Що лежить в основі існуючої парадигми технократичного прогресу? На нашу думку, тріада прагнень сучасної людини: прагнення до на­очності опису світобудови, отже свідоме спрощення розуміння світу; реалізація матеріального (технократичного) прогресу як варіанта са­моствердження людини у світі; імператив пошуку тілесно-душевного комфорту в поведінці людини⁸.

На нашу думку, технократичний прогрес, як процес поступового ви­родження (спрощення) людськості та суспільства, прискорюється такими факторами, як: низький рівень інтелектуальної культури мас; стан «футу- рошоку» (Е. Тоффлер), який унеможливлює детальний критичний аналіз науковоттехнічних відкриттів та їхніх можливих наслідків; швидке зрос­тання населення планети й використання для легалізації нових технологій думки дилетантних мас⁹.1 ось питання — чи буде в такому технократично­му, постлюдському суспільстві місце для ірраціональної дитячої сльози, якої не вартий весь світ пізнання¹⁰?

Вивчивши наведену вище проблематику, виникає резонне запитання: звідки таке глибинно трепетне відношення суспільства до окремого люд­ського життя, відношення, що, власне, і визначає високу температуру сус­пільних дискусій навколо означених тем?

Морально-етичні проблеми формулюються в сфері ідейного надбання людства, більш ірраціонального, ніж теоретична база природознавчих дисциплін. Ця сфера включає світоглядні парадигми, превалююча біль­

⁸ Ця тріада напрочуд просто вперше сформульована ап. іоаном Богословом: «Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська, не від Отця, а від світу цього» (1 Ін 2:16, Ефес, близько 97-98 pp. після Р.Х.). Ясно, що всі ці три фактори тісно пов'язані один з одним.

5. За різними прогнозами, до середини, максимум, до кінця XXI ст., кількість живих на той час лю­дей зрівняється з кількістю усіх людей, що коли-небудь жили на планеті (Кримський С.: Дзеркало тижня.— 3 липня 2010 p., № 25.— С. 13). Відтак — людство стає «абсолютним» законодавцем, над яким не тяжіє традиція, ідеї та парадигми минулих поколінь.

< 296 >

Сьогодення і біоетика