1. зовнішньополітичні (створення штучної напруженості у відносинах із сусідніми державами; участь у військових операціях, що перетворюють державу на об’єкт уваги міжнародного тероризму);

2. внутрішньополітичні (періодичне повторення ситуації політичної кризи; прояви політичної нестабільності і незбалансованості гілок законодавчої, вико­навчої та судової гілок влади, а звідси невпев­не­ність іноземних партнерів у гаран­тіях права власності та ефективності використання вкладених коштів; спроби та дії щодо перегляду права власності на вже привати­зо­вані об’єк­ти, їх реприватизація на основі політичних мотивів; високий рівень корумпованості);

3. законодавчі та нормативні (недостатнє забезпечення правової ста­більності, зокрема у проведенні зако­но­дав­чих змін у питаннях платежів до бюджетів всіх рівнів та центра­лі­зованих фондів спеціального призначен­ня; невідповідність, у ряді випадків, між законодавчими актами і підзаконни­ми нормативними документами як позавідомчого, так і відомчого харак­теру; запровадження, в окремих випадках, нормативних актів “заднім числом”; неврегульованість законодавства про банкрутство);

4. правові (відсутність дієвого механізму правового захисту інвесторів від боржників та недобросовісних партнерів, недостатній рівень інвестиційної і правової безпеки та фінансових гарантій для інвесторів; слабка дієздатність судової системи, негативна практика недотримання українськими боржниками своїх зобов’язань; невирішеність проблем, пов’язаних із стандартизацією та сертифікацією продукції і товарів, приведенням її до загальноєвропейських вимог; поширення в Україні практики зміни прав власності «рейдерським інструментарієм», де ключову роль відіграють ланки судової системи);

5. адміністративні (нестабільність економічної і податкової політики, її залежність від організаційних змін на урядовому рівні; значний адміністра­тив­ний контроль та бюрократичні перешкоди; бюрократичні перепони в сфері приватизації; наявність в Україні корупції);

6. організаційні (повільність реструктуризації підприємств; нечіткість визначення кола потенційних стратегічних інвесторів (в тому числі і закордонних) в процесі приватизації підприємств ключових галу­зей (в тому числі в сфері енергетики), від яких в подальшому залежить робота підприємств іншого галузевого спрямування);

7. фінансово-кредитні (складний фінансовий стан багатьох підприємств і як наслідок – їх низька привабливість для іноземних інвесторів; недостатня прозорість податкової політики, високий рівень оподаткуван­ня, який позбавляє державу конкурентних переваг; високі ставки ввізного мита при надходженні іноземних інвестицій в Україну, високі митні ставки на інвестиційний товар (обладнання, техніку, тощо); відсутність системи закладу землі під кредити в процесі інвестування; слабкість банківської системи, відсутність можливості кредитування та гарантування іноземних кредитів на місці);

8. інфраструктурні (значні недоліки у функціонуванні енергетичної інфра­струк­тури; нерозвиненість транспортної та комунікаційної інфраструкту­ри);

9. соціальні (низька купівельна спроможність значної частини населення зменшує мож­ли­вості реалізації на внутрішньому ринку продукції підприємств, в т.ч. і з іноземним капіталом);

10. Ментально-психологічні.

Щонайменше перші п’ять припадають на групу ризиків та загроз, мінімізація впливу яких в тій чи іншій мірі належить до політичних цілей дипломатії в цілому та економічної дипломатії зокрема. Адже, як відомо, економіка і політика є тісно переплетені між собою, а тому формування ефективного економічного середовища та його подальша оптимізація сприятимуть розв’язанню та зменшенню числа проблем політичних.

В Україні механізм досягнення політичних цілей економічної дипломатії включає в себе наступні органи державної влади:

1. Верховна Рада, представлена Комітетом у закордонних справах;

2. Адміністрація Президента;

3. Кабінет міністрів України, представлений Міністерством закордонних справ та Міністерством економіки.

Взаємозв’язок названих органів схематично наведений на рис. 2.1.

За межами України уся робота по захисту та реалізації державних інтересів покладається на дипломатичні представництва – посольства України.

В загальному вигляді структура посольства України включає в себе наступних дипломатів та співробітників:

1. Посол;

2. відділення посольства;

3. Генеральне консульство;

4. радник, перший секретар з політичних питань;

5. радник, перший секретар з економічних питань;

6. радник, перший секретар з питань науково-технічного співробітництва;

7. консульський відділ;

8. радник, перший секретар з питань гуманітарно-культурного співробіт­ництва;

9. радник-посланник;

10. помічник посла (аташе, другий секретар);

11. прес-аташе;

12. офіцер безпеки (радник, перший секретар);

13. військовий аташе;

14. адміністративно-технічний персонал;

15. канцелярія посольства.

Рис. 2.1. Механізм економічної дипломатії в Україні.

В інституційний механізм економічної дипломатії, який покликаний забезпечити реалізацію політичних та економічних цілей, належать:

1. сукупність нормативно-правових актів (міжнародні конвенції, угоди, договори тощо), якими регулюється міжнародна дипломатична діяльність (в тому числі і дипломатична);

2. відповідні державні структури та установи з їх кадровим, матеріальним та технічним забезпеченням (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Міністерство закордонних справ, Міністерство економіки, галузеві міністерства та відомства в межах їх компетенції в сфері міжнародного бізнесу, управління зовнішньоекономічних зносин в органах місцевого самоврядування);

3. вищі навчальні заклади, які готують фахівців для дипломатичної служби та до діяльності в сфері зовнішньоекономічних зв’язків);

4. неурядові організації, спілки, об’єднання (торгово-промислові палати, спілки промисловців та підприємців);

5. дипломатичні та ділові представництва України за кордоном (посольства, генеральні консульства, інші представництва).

2.3. Економічні цілі та засоби економічної дипломатії.

Сфера економічної діяльності дипломатії. Зростанню ролі економічної дипломатії в сучасній системі міжнародних економічних відносин сприяє чимало конкретних факторів:

1. Процеси інтернаціоналізації та посилення взаємозалежностей у світовій економічній системі, які відбуваються у двох площинах – в глобальній та регіональній інтеграції.

2. Стрімке розширення зони ринкового господарства, лібералізація національних економік та їх взаємодія шляхом торгівлі та міжнародного інвестування. Так, все більше число суб’єктів світової економіки (ТНК, банків, інвестиційних груп) справляють істотний вплив на світову політику, міжнародні відносини. Масштабна та наростаюча залежність економік нових незалежних держав від світових ринків, інвестицій, технологій примушує їх коригувати свої позиції з політичних та військових проблем міжнародного життя.

3. Глобалізація в світовому господарстві піднімає свою роль на новий кількісний та якісний рівень, поєднуючи процес поглиблення інтернаціо­налізації виробничих сил та, одночасно, прагнення ТНК підпорядкувати цей процес своїм цілям підсилення домінуючих позицій на світових ринках. При цьому зростає роль економічної дипломатії, так як вона сприяє розвитку інтернаціоналізації в інтересах усіх країн і разом з тим запобігає прагненням тих, хто намагається монополізувати переваги глобалізації.

4. Запровадження прогресивних методів управління, енергозберігаючих та інших нових технологій; іноземні інвестиції забезпечують розвиток співробітництва між державами і міжнародними організаціями. Це зменшує тенденції до закритості та автаркії економік країн; зовнішня відкритість стає нормою.

5. Просування інновацій в економіку держави і зовнішня відкритість сприяють формуванню позитивного іміджу держави, що тягне за собою залучення в країну іноземного туризму, який в свою чергу, сприяє економічному зростанню та залученню нових партнерів.

Тенденції розвитку економічної дипломатії в умовах глобалізації. «Процеси глобалізації, супроводжуються посиленням міжнародної конкурен­ції і рішуче вимагають активної участі держави в просуванні та захисті національних інтересів на світовому ринку. Державна підтримка в різних форматах служить сьогодні важливим чинником успішної діяльності вітчизняних компаній та держави в цілому на світовому ринку. Мова йде не про підміну ринкових принципів господарювання, а про підвищення конкурентоспроможності національних виробників, що працюють в жорстко­му конкурентному ринковому середовищі. Посилення національної конку­ренто­спроможності передбачає комплекс взаємопов’язаних і взаємо­допов­нюючих мір як в галузі внутрішньоекономічної (сприяння технологічному розвитку, інноваційній діяльності), так і в галузі зовнішньоекономічної (просування експорту, покращення умов доступу на зовнішні ринки, залучення іноземних інвестицій та технологій) політики. Тому в означеній послідовності особливе місце займає економічна дипломатія, яка формує сприятливе зовнішнє середовище для практичного вирішення завдань підвищення конкурентоспроможності».

Просування експорту та інвестицій. Залучення іноземних інвестицій є важливим завданням для економічної дипломатії. Для її здійснення важливим засобами та завданнями є створення сприятливого середовища для зустрічей експортерів і їх потенційних партнерів, визначення і чітке формулювання пріоритетів, демонстрація всіх вигідних сторін товарів та технологій, що експортуються.

Тут важливо підкреслити значення детально пропрацьованої експортної стратегії держави, яка б вказувала на пріоритетні вектори експорту товарів. Робота в названому напрямі повинна бути одним із завдань для зовнішньоекономічних представництв.

Практично в усіх провідних країнах світу спостерігається посилення інституційної та організаційної бази, а також підвищення статусу економічної дипломатії в системі органів державної влади. Зростає число, розширяються функції та покращується якість роботи торговельно-економічних представництв у сфері підтримки ЗЕД держави, лобіювання інтересів вітчизняних компаній за кордоном, торговельно-політичного сприяння, мобілізації ефективних зовнішніх ресурсів.

Велику роль тут також відіграють торговельно-економічні представництва, які мають виняткову можливість накопичувати обширні знання про країну перебування, мають прямі політичні та інші контакти завдяки своїй присутності в країні перебування. Їх робота повинна бути спрямована на отримання доступної та достовірної і надійної інформації про рівень та серйозність інтересів і пріоритетів країни перебування, ступеню об’єктивної зацікавленості в інвестиціях, взаємної вигоди.

Просування інтересів країни. До ще одного із завдань дипломатичних місій, міністерств закордонних справ і професійних дипломатів належить формування позитивного іміджу своєї країни. Хоча, важко обійти увагою той факт, що їх фактичні можливості корінним чином або навіть тимчасового впливу на зміну існуючого сприйняття своєї країни закордоном для дипломатів є обмеженими.

Відомий теоретик дипломатії Брайян Хокінг, проаналізувавши вплив сприйняття країни на рішення, що приймаються зарубіжними бізнесменами про початок ділової активності, сказав, що на 72% сприйняття країни є підставою для вкладання інвестицій або початок інших форм співробітництва з державою. В публікації Світового Банку «Маркетинг Країни: реклама як інструмент залучення іноземних інвестицій» вказано на ключову позицію позитивного іміджу країни для залучення іноземного капіталу.

Навіть між державами, що не мають жодних дипломатичних відносин і обтяжені серйозними політичними проблемами, може існувати інтенсивний економічний обмін. І тим більше, двосторонні відносини, що базуються на позитивному сприйнятті державної ідентичності, є підґрунтям для більш динамічного та легшого розвитку торговельно-економічних відносин.

Необхідними інструментами, що використовуються дипломатичними представництвами, є ініціативність, винахідливість та пошук нових способів просування вітчизняних інтересів. Тут важливими є усі методи ведення дипломатичної діяльності з метою формування позитивного іміджу держави в країні перебування, в т.ч. консульська та культурно-просвітницька робота, відносини зі ЗМІ, діаспорою, тощо.

Основні методи роботи економічної дипломатії. Дипломатична місія є основною структурною одиницею в наданні своїй державі інформації про основні принципи, структури, тенденції розвитку економіки країни перебування, її планів та програм, валютно-фінансового стану, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, кон’юнктури ринків товарів та послуг, її експортного та імпортного потенціалу, про попит та можливості прямих інвестицій в країну, зібраної через офіційні джерела, до яких дипломати мають доступ. Все це формує потенціал для подальшого економічного співробітництва.

Формування директив для забезпечення присутності на ринку. Одним із головних завдань дипломатичних місій є сприяння учасникам зовнішньоекономічних відносин своєї країни в їх роботі на ринках країни перебування, захист і здійснення контролю над додержанням інтересів держави в процесі їх діяльності, її координація без втручання в їх господарську діяльність.

Важливим є подання своєї держави як такої, чиє фінансове, економічне та політичне становище дозволяє розглядати її в якості надійного партнера в галузі ЗЕД, надавати сприяння своїм учасникам ЗЕД в її здійсненні, організовувати переговори, конгреси, семінари, круглі столи, виставки. Наступним завданням є обробка пропозицій своїх підприємств з організації експорту-імпорту товарів та послуг, інвестиційних запитів та пропозицій, надання їм консультаційно-інформаційних послуг, інколи з використанням місцевих експертів для аналізу економіки і ринку.

Вагома роль в організації роботи дипломатичної місії належить методу під умовною назвою «зіграність». Адже дипломати є своєрідним «спецпідрозділом», робота якого вимагає чіткої командної гри для досягнення головних політичних та економічних цілей в країні перебування. Щоб таке стало можливим, до роботи в закордонних представництвах слід залучати тільки найкращих фахівців, аналітиків та експертів для вивчення політичного, економічного та суспільного аспектів життя країни перебування. Не остання роль в цьому належить голові дипломатичної місії. Саме від нього значною мірою і залежить застосування інноваційних дипломатичних механізмів, гармонізування напрямів і цілей роботи місії з поточною ситуацією та можливостями тощо.

Організація економічних систем дипломатії – існуючі моделі. В даний час міністерства закордонних справ у всьому світі використовують декілька моделей роботи в сфері торговельно-економічної діяльності.

Об’єднана модель є комплексом розвитку двосторонніх торговельно-економічних зв’язків під егідою міністерства закордонних справ. Останнє виступає головним координатором економічних інтересів держави на міжнародному рівні. Воно ж визначає стратегію та пріоритети в співробітництві з усіма урядовими організаціями і регіональними органами виконавчої влади в країні перебування місії. Недоліком є обмеження, які накладає на дипломатів перебування в структурі Міністерства закордонних справ (тобто вони часто є фаховими дипломатами, а економічна освіта є «вторинною»).

Частково-об’єднана модель передбачає спільну організацію роботи з розвитку торговельно-економічних відносин міністерствами закордонних справ та економіки. Торговельно-економічна місія або її аналог виокремлюється в окремий підрозділ дипломатичної місії, перебуває в подвійному підпорядкуванні в Міністерства закордонних справ та Міністерства економіки, є незалежною від дипломатичної місії та має свій бюджет. Керівник ТЕМ підпорядкований голові дипломатичного представництва. Пріоритети діяльності визначаються міністерством економіки.

Передача завдань з організації торговельно-економічних зв’язків третім особам. Міністерство закордонних справ при цьому перетворюється на пасивного спостерігача в забезпеченні контролю над торговельно-економічною ситуацією в державі перебування дипломатичної місії. В разі потреби відбувається залучення третіх осіб для виконання завдань щодо просування експорту або маркетингових досліджень.

Модель економічної пріоритетності. В структурі органів державної виконавчої влади створюється 2 органи – міністерство закордонних справ та міністерство зовнішньої торгівлі (зовнішньоекономічних зв’язків). ТЕМ створюється як незалежний від дипломатичного представництва підрозділ.