Тема 2. Економічна дипломатія в системі міжнародного регу­лю­вання світової економіки.

1. Стандарти економічної дипломатії.

2. Політичні цілі та засоби економічної дипломатії.

3. Економічні цілі та засоби економічної дипломатії.

4. Сутність і функції економічної дипломатії.

2.1. Стандарти економічної дипломатії.

Економічна дипломатія як особлива і специфічна сфера діяльності у системі сучасних міжнародних відносин, в якій беруть участь держави, регіональні об’єднання, наднаціональні формування, потребує чітких і зрозумілих «правил гри» щодо принципів взаємовідносин, норм поведінки, регламентів, обмежень, санкцій, ініціативних дій, заохочень, рівня відповідальності, можливостей впливу та іншого. Все це ґрунтується на відповідних стандартах дипломатії в цілому і економічної дипломатії зокрема, які закріплені у відповідних міжнародних нормативних актах і документах.

Зазначені документи міжнародного і міждержавного рівня поділяються на документи універсальної дії та галузевого і територіального спрямування. До їх числа відносяться:

1) нормативні акти Організації Об’єднаних Націй, її Генеральної Асамблеї та структурних підрозділів (рад та комісій галузевого і територіального спрямування);

2) нормативні акти міжнародних міждержавних організацій;

3) угоди окремих держав з міжнародними організаціями;

4) міждержавні двох-, трьох та багатосторонні угоди;

5) національні державні нормативні акти, які визначають норми та регламент роботи вітчизняних дипломатичних представництв в країнах перебування;

6) національні державні нормативні акти країн перебування, які визначають норм та регламент роботи іноземних дипломатичних представництв на своїй території.

В першу чергу, в своїй діяльності дипломатичні структури зобов’язані керуватись рядом міжнародних конвенцій. До їх числа належать:

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961 р.);

• Віденська конвенція про консульські зносини (1963 р.);

• Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.);

• Віденська конвенція про спеціальні місії (1969 р.);

• Віденська конвенція про представництва держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975 р.);

• ІХ та Х розділи Статуту ООН.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини (прийнята в 1961 р., ратифікована Україною в 1964 р.) надає правові основи для здійснення міжнародною дипломатичною діяльністю повноваж­ними представниками держави. Зокрема роз’яснюються правовий статус дипломатичного представництва та дипломатичного представника, порядок надання акредитації, особливості дипломатичних імунітетів та винятки з них, тощо.

Так, згідно ст. 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961 р.), функції дипломатичного представництва полягають в наступному:

а) представлення акредитуючої держави в країні перебування;

б) захист в державі перебування інтересів акредитуючої країни і її громадян в межах, що допускаються міжнародним правом;

в) ведення переговорів з урядом держави перебування;

г) з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і інформування про них уряду акредитуючої держави;

д) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування і у розвитку їх взаємовідносин в галузі економіки, культури, науки.

Даною конвенцією визначаються порядок акредитації голови представництва (ст. 4), членів представництва (ст. 5-9), механізм інформуван­ня про переміщення осіб, які мають статус дипломата, членів їх сімей, а також інших співробітників (ст. 10).

Стаття 14 даного документа поділяє очільників дипломатичних представництв на 3 класи:

1. клас послів та нунціїв, що акредитуються при головах держав;

2. клас посланників та інтернунціїв, що акредитуються при головах держав;

3. клас повірених у справах, що акредитуються при міністрах закордонних справ.

Серед важливих положень даної Конвенції необхідно відзначити: недоторканність приміщення дипломатичної місії, її співробітників, майна та документації (ст. 22-33), привілеї, якими наділяються дипломати та члени їх сімей (ст. 34-39).

Віденська конвенція про консульські зносини (1963 р.; Україною конвенція підписана в 1963 р., ратифікована – в 1989 р.) була прийнята в якості доповнення до Віденської конвенції про дипломатичні зносини в частині ефективного захисту інтересів як держав та їх представництв, так і окремих громадян. Даним документом визначено порядок функціонування консульств держав, їх права, обов’язки та привілеї.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.; Україна приєдналась в 1986 р.) визначає порядок укладення та набрання чинності міжнародних договорів, особливості формулювання застережень, оговорюються умови додержання, застосування і тлумачення, поширення норм договорів на треті країни. Цією ж Конвенцією називаються порядок визначення надійності, припинення і зупинення дії договорів.

Зокрема, ст. 2 даного документа визначає значення термінів, які використовуються в міждержавних угодах. Розділом 1 Частини 2 даної Конвенції окреслено порядок укладення договорів, який включає повнова­жен­ня посадових осіб щодо підписання угод (ст. 6-8), механізм прийняття тексту та встановлення його автентичності (ст. 9-10), питання згоди держав на обов’язковість договору (ст. 11-15), ратифікація підписаних документів (ст. 16).

У 2 розділі частини 2 Конвенції визначається механізм використання застережень в міждержавних договорах. Порядок набрання чинності догово­ра­ми та їх тимчасове застосування описані в розділі 3 другої частини (ст. 24-25).

Частина ІІІ Конвенції присвячена умовам додержання, застосування та тлумачення договорів. Передбачається у Конвенції і можливість внесення поправок та змін до договорів (Частина ІV).

Даною Конвенцією створено всі необхідні умови для припинення дії угод з подальшим їх розірванням (частина V).

Віденська конвенція про спеціальні місії (1969 р.; Україна приєдналась в 1993 р.) носить характер доповнення стосовно Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961 р.) та Віденської конвенції про консульські зносини (1963 р.). У даній Конвенції наведено сутність спеціальної місії, її функції, завдання направлення, особливості взаємодії з урядом приймаючої держави. Передбачено також положення, що стосуються таких вагомих моментів, як припинення функцій спеціальних місій (ст. 20), імунітети та привілеї (ст. 23-45), статус персоналу (ст. 36-38).

Важливим інструментом економічної дипломатії є міжнародні організа­ції як інституційна основа сучасного міждержавного співробітництва. Віденська конвенція про представництва держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975 р.) встанов­лює сучасні стандарти організації системи дипломатичних місій. Зокрема, ст. 6 даної Конвенції визначає наступні функції закордонних представництв:

• забезпечення представництва держави при міжнародній організації;

• підтримання зв’язку між державою та організацією;

• проведення переговорів з організацією та в її межах;

• з’ясування діяльності, що здійснюється організацією та інформування про неї своєї держави;

• забезпечення участі держави в повноцінній роботі організації;

• захист інтересів держави перед організацією;

• сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з її членами.

Визначаються названим документом також повноваження на укладання угод (ст. 12), склад представництва (ст. 13), чисельність персоналу (ст. 14), місцезнаходження представництва (ст. 18), статус недоторканності працівни­ків та приміщень (ст. 22-31), інші обов’язки, права та привілеї (ст. 32-38). Визначено умови спрямування делегацій в міжнародні організації

Ключовими з точки зору економічної дипломатії розділами Статуту ООН є Розділ ІХ «Міжнародне економічне та соціальне співробітництво» (ст. 55-60) та Розділ Х «Економічна та соціальна рада» (ст. 61-72). Тут йдеться про значення міжнародного економічного співробітництва та визначаються загальні обов’язки членів світової спільноти в даному напрямку (розділ ІХ). Розділ Х визначає склад Економічної та соціальної ради ООН (ЕКОСОР) (ст. 61), окреслює їх функції та повноваження (ст. 62-66), порядок обговорення та прийняття рішень (ст. 67-72).

Крім названих документів, для вітчизняних органів, які займаються питаннями економічної дипломатії, обов’язковими стандартами є законодав­ство України. Одними з головних тут є Конституція України, Закон України «Про дипломатичну службу» № 2728-ІІІ від 20 вересня 2001 р., Положення про Міністерство економіки України, затверджене постановою КМУ № 777 від 26 травня 2007 р.

Зовнішньополітична діяльність України регулюється багатьма засадничими національними нормативно-правовими документами, серед яких насамперед:

• Конституція України;

• Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року №1543-XII;

• Розпорядження Президента України «Про Положення про дипломатичне представництво України за кордоном» від 22 жовтня 1992 року №166/92-рп;

• Указ Президента України «Про Консульський Статут України» від 2 квітня 1994 р. 127/94 (з наступними змінами і доповненнями, внесеними з 1996 р. по 2002 р.);

• Указ Президента від 18 вересня 1996 року № 841/96 «Про заходи щодо вдосконалення координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин»;

• Закон України «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 р. №2728-ІІІ (із змінами і доповненнями, внесеними впродовж 2002 – 2011 рр.);

• Указ Президента України «Про Порядок здійснення зовнішніх зносин Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями» від 5 березня 2002 р. №217/2002;

• Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-IV;

• Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» від 12 лютого 2007 р. №105/2007;

• Указ Президента України «Про деякі питання представництва економічних інтересів України за кордоном» від 8 квітня 2010 р. № 522/2010;

• Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. №2411-VI;

• Указ Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010;

• Указ Президента України «Про Положення про Міністерство закордонних справ України» від 6 квітня 2011 року №381/2011;

• Указ Президента України «Про Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України» від 31 травня 2011 р. №634/2011.

Згідно зі статтею 106 Конституції України керівництво зовнішньо­політичною діяльністю держави здійснює Президент України, який представляє країну в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Згідно з Указом Президента України «Про Положення про Міністер­ство закордонних справ України» від 3 квітня 1999 року, центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин, є Міністерство закордонних справ України.

Згідно з Указом, основними завданнями МЗС України є: «участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного спів­товариства, сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України».