§ 4. Танцювальна терапія

Танцювальна терапія застосовується при роботі з людьми, що мають емоційні розлади, порушення спілкування, міжособистісної взаємодії.

Використовування цього методу вимагає від психолога досить глибокої підготовки, оскільки цей вид взаємодії може будити сильні емоції, яким не так-то просто знайти дозвіл. Танцювальні рухи в поєднанні з фізичними контактами і інтенсивною міжособовою взаємодією можуть викликати дуже глибокі і сильні відчуття.

Мета танцювальної терапії — розвиток усвідомлення власного тіла, створення позитивного образу тіла, розвиток навиків спілкування, дослідження відчуттів і надбання групового досвіду. У історії розвитку танцювальної терапії К. Рудестам виділяє ряд ключових подій.

Перше пов'язане з необхідністю фізичної, психічної реабілітації ветеранів, що повернулися з полів другої світової війни. Танцювальна терапія стала допоміжним методом реабілітації інвалідів, багато хто з яких або взагалі не міг говорити, або не були схильні до того, щоб до них застосовували вербальну дію. Після занять в танцкласі вони відзначали, що пережили почуття полегшення і душевної гармонії. (С186)

Іншим чинником, сприяючим зростанню популярності танцювальної терапії, з'явився рух тренінгу людських стосунків, що з'явився в 60-х роках, який став грунтом для розробки нових експериментальних підходів в роботі з групами і до розвитку особи їх учасників.

Нарешті, інтерес до нових програм танцювальної терапії був підігрітий дослідженнями по невербальній комунікації, особливо аналізом комунікативних функцій людського тіла. Танцювальна терапія використовується в основному при груповій роботі.

Основною задачею груп танцювальної терапії є здійснення спонтанного руху. Танцювальна терапія спонукає до свободи і виразності руху, розвиває рухливість і укріплює сили як на фізичному, так і на психічному рівні. Тіло і розум розглядаються в ній як єдине ціле.

Головна установка формулюється таким чином: рухи відображають риси особистості. При будь-яких емоційних зрушеннях міняється самопочуття, як душевне, так і фізичне, і відповідно міняється характер наших рухів.

Танцювальна терапія направлена на вирішення наступних завдань:

1. Поглиблення усвідомлення членами групи власного тіла і можливостей його використовування. Це не тільки покращує фізичний, емоційний стан учасників, але і служить розвагою для багатьох з них. На початку першого аняття психолог спостерігає за учасниками, оцінює сильні сторони і вади рухового репертуару кожного, потім визначає, які рухи підійдуть кожному клієнту краще всього.

1. Посилення відчуття власної гідності у членів групи шляхом вироблення у них позитивнішого образу тіла. Клієнти з серйозними порушеннями можуть переживати утруднення при проведенні межі між власним тілом і об'єктами навколишнього середовища. У таких групах танцювальна терапія має на своїй меті створення учасниками адекватного образу тіла. Танець дозволяє зробити образ свого тіла привабливішим, що напряму пов'язане з позитивнішим образом «Я».

2. Розвиток соціальних навиків за допомогою набутих учасниками відповідного приємного досвіду. Танцювальні рухи є відносно (С187) безпечний засіб зв'язку з оточуючими під час навчання соціально прийнятній поведінці. Танцювальна терапія створює умови для творчого взаїмодії, дозволяє долати бар'єри, що виникають при мовному спілкуванні.

4. Допомога членам групи вступити в контакт з їх власними відчуттями шляхом встановлення зв'язку відчуттів з рухами. При творчому ставленні клієнта до рухів під музику танець набуває експресивність, що дозволяє вивільнити пригнічувані відчуття і дослідити приховані конфлікти, які можуть бути джерелом психічної напруги. Тут психодинамічне поняття «катарсису» розповсюджується на танець, оскільки його рухи вивільняють приховані почуття, а це має пряме коректувальне значення. Танцювальні рухи не тільки експресивні, але і володіють здатністю знімати фізичну напругу, особливо якщо вони включають розгойдування і розтяжку.

4. Створення «магічного кільця». Заняття в групі – це спільна робота учасників, ігри і експерименти з жестами, позами, рухами і іншими невербальними формами спілкування. Все це в цілому сприяє надбанню учасниками групового досвіду, всі компоненти якого на несвідомому рівні утворюють замкнутий стійкий комплекс — «магічне кільце».

Разом з названими розв'язуються також задачі:

• підвищення рухової активності; комунікативного тренінгу і організації соціотерапевтичного спілкування;

• отримання діагностичного матеріалу для аналізу поведінкових стереотипів пацієнта і його самопізнання;

• розкріпачення пацієнта, пошуку автентичних шляхів розвитку.

Спеціальні вправи танцювальної терапії являють собою вільне розгойдування, рухи, що вимагають зібраності і контролю над тілом, чергування розслаблення і зібраності, пов'язаних з дихальним циклом, переміщення по приміщенню строго певним чином.

На першому етапі, що займає декілька хвилин, заняття танцювальною терапією звичайно використовуються для розминки, що допомагає кожному учаснику підготувати своє тіло до роботи подібно тому, як перед виступом музикант настроює свій інструмент. Вправи розминок мають фізичний («розігрів»), психічний (ідентифікація (С188) з почуттями) і соціальний (встановлення контактів) аспекти.

Одним з варіантів початку занять передбачається виконання спонтанних рухів вільної форми під попурі з різних мелодій. Тут зустрічаються вправи, що включають струшування, розтяжки, розгойдування, плескання, потрушування, які, починаючи з кистей рук, розповсюджуються на ліктьові суглоби, плечі, грудну клітку. Ці вправи повторюються до тих пір, поки вся група не розігріється як слід.

На другому етапі відбувається розробка загальногрупової теми. Наприклад, розробляється тема «зустрічей і розставань». На рівні рухів можуть «зустрічатися» і «розлучатися» окремі частини тіла. Кисті рук і лікті можуть «зустрітися», щоб тут же «розлучитися», або вони можуть «зустрітися», щоб «вступити в бійку» або щоб «обійняти» один одного. Взаємодії між членами групи можуть сприяти зустрічі долонь одного з ліктями іншого і т.д.

На завершальній стадії заняття тема розробляється з використанням всього наданого групі простору, при цьому міняється швидкість рухів і їх послідовність. Керівник або визначає характер руху учасників, або сам їх повторює. Для діагностичного аналізу рухів і допомоги членам групи в розширенні їх рухового репертуару часто використовується розроблена Р. Лобаном «Система аналізу форми зусиль».

Р. Лобан (1960) розробив систему опису аналізу і діагностики рухів, відому як «Система зусиль», або «Форма зусиль», засновану на застосуванні спеціальних символів і призначену для опису динамічних і просторових аспектів рухів.

У «Системі зусиль», по Лобану, динаміка рухів описується чотирма параметрами:

1. Простір.

2. Сила.

3. Час.

3. Течія.

Кожен параметр має два полюси: простір, який може бути прямим і багатофокусним, сила — могутня і легка: час — швидкий і плавний; течія — вільна іобмежена.

Кожен рух можна охарактеризувати по будь-якому з цих вимірювань, а їх комбінації складають вісім базових (С189) зусиль, що робляться при здійсненні рухів. Наприклад, зусилля удару є швидким, могутнім і прямим, а зусилля тиску є плавним, могутнім і прямим. Користуючись системою Лобана, можна проводити аналіз рухів в групі, що дає можливість допомогти учасникам групи в дослідженні і розширенні їх рухового репертуару.

Керівник групи може бути: партнером по танцях, розпорядником (організатором), каталізатором розвитку особистості учасників через рух.

Він створює в групі обстановку спокою і довіри, дозволяючу учасникам досліджувати себе і інших, а також відображає і розвиває спонтанні рухи учасників групи.

Керівник групи застосовує певним чином структуровані вправи, сприяючі розслабленню, правильному диханню, зміні тіла в просторі і посиленню самоконтролю.

Танцювальна терапія використовується для поліпшення фізичного стану, виходу емоцій, вдосконалення навиків міжособової взаємодії, для отримання позитивних емоцій, розширення самосвідомості. Звична тривалість заняття — 40—50 хв. Заняття можуть бути щоденними, щотижневими (впродовж декількох місяців або років).

У профілактичних цілях можливе проведення одноразових танцювальних марафонів. Оптимальний кількісний склад групи — 5—12 чоловік.

Дискусійним є питання про характер музичного супроводу занять. Одні керівники віддають перевагу стандартним магнітофонним записам народної і (або) танцювальної музики, інші — власний (або своїх асистентів) імпровізований музичний супровід. У всіх випадках підкреслюється, що індивідуально-культурна значущість пропонованої для клієнта музики не повинна перекривати значущості і задоволення власної рухової активності, тому краще використовувати незнайомі групі мелодії, помірну гучність звучання і фізіологічно орієнтовані ритми, сприяючі формуванню трансових станів свідомості.

Може використовуватися як допоміжний або основний метод корекції в групах дітей і підлітків, в санаторно-курортних умовах, при корекції дісгамій в подружніх парах, для соціально-психологічного і (С190) руховою тренінгу людей з порушеннями слуху і зору або в реабілітаційному періоді (після кардіооперацій, переломів кінцівок і ін.).