1. Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена по­вага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

2. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, іцо принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого по­водження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

3. Кожен має право захищати усіма засобами, іцо не заборонені зако­ном, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

мімальній процесуальній доктрині засада поваги до честі та гідності учасни­ків процесу виводилась із низки статей Кримінально-процесуального кодексу І%() р. Поява у КГІК 2012 р. коментованої норми-засади обумовлена, насампе­ред, конституційною тезою про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України). Необхідність виділення коментованої засади у кримінальному провадженні як загальної обумовлена ще й тим, що у цьому виді проваджень кримінальні процесуальні відносини характеризують­ся здебільшого імперативним методом правового регулювання (це відносини влади і підпорядкування), в процесі яких застосовуються до окремих учасників провадження заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, вчиняються слідчі (розшукові), в тому числі й негласні, дії, які пов’язані з певним впливом па окремих учасників провадження (підозрюваних, обвинувачених, свідків, по­терпілих), а в деяких випадках - і з обмеженням їх прав та свобод. Все це ви­магає від органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду суворо дотримуватися засади верховенства права і законності у зазначених від­носинах та поваги до честі і гідності підпорядкованої у цих відносинах сторони фізичної особи, поваги до її' прав і свобод.

2. Честь і гідність фізичної особи є особистими немайновими правами, що забезпечують її соціальне буття. Кожна особа має право на по вагу до її гідності та честі, які є недоторканними, а у випадку їх порушення - на їх захист судом (сі. 297 Цивільного кодексу України). Гідність людини - це внутрішня само­оцінка особою своїх якостей, усвідомлення власної цінності як особистості, своєї значимості в навколишньому середовищі. Честь - це категорія, під якою розуміється зовнішня оцінка особи з боку суспільства чи соціальної групи, чле­ном якої вона є. Названі категорії, не будучи тотожними, все ж є близькими і взаємозалежними. Вони визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть порушуватись названі особисті немайнові права лю­дини.

3. Засада поваги до людської гідності під час кримінального провадження (находить свою реалізацію у багатьох положеннях коментованого Кодексу, зо­крема: а) недопустимість доказів, одержаних внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Консти туцією України, її законами та міжнародними актами, визнаними Україною, зокрема, одержаних внаслі­док катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність осо- оп, поводження або погрози застосування такого поводження (див. коментар ні ч сі. 87 КПК); б) недопустимість застосування приводу до неповнолітньої їм піні, вагітної жінки, інвалідів першої або другої груп, особи, яка одноосібно ним мім дітей віком до шести років або дітей-інвалідів; в) заборона під час ви­мін. ухвали слідчого судді чи суду про привід особи застосовувати захо­ди фіпічікно впливу, які перевищують міру, необхідну для виконання ухвали, і а ілміди, які можуть завдати шкоди здоров'ю особи тощо (див. коментар до ст. 143 КІІК); г) покладення на сторону обвинувачення обов’язку довести перед слідчим чи судом необхідність застосування до підозрюваного (обвинувачено­го) запобіжного заходу, а в разі їх клопотання про застосування конкретного запобіжного заходу -- довести, іцо більш м’які заходи не можуть забезпечити мету їх застосування (ч. З ст. 176, ч. 1 сг. 183, п. 6 ч. і ст. 184, ч. 5 ст. 199 КГІК); і) заборона застосування електронного засобу контролю до підозрюваного чи обвинуваченого, якщо його застосування сутгево порушить нормальний уклад житгя особи, спричинить значні незручності у його носінні або може станови­ти небезпеку для життя та здоров’я особи (ч. 4 ст. 195 КГІК); д) покладення на слідчого суддю обов’язку зафіксувати чи прийняти від затриманої особи заяву про застосування до неї насильства під час затримання чи триманні у відповід­ній установі та забезпечити невідкладне проведення її судово-медичного об­стеження і доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження цих фактів (ч. 6, 7 ст. 206 К1ІК); е) заборона продовжувати допит особи (підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого) без перерви понад дві години, а в цілому понад вісім годин на день (ч. 2 ст. 224 КПК), а допит малолітньої чи неповнолітньої особи - понад одну годину, а загалом - понад дві години на день (ч. 2 ст. 226 КПК); є) особистий обшук має бути проведений особою тієї ж статі (ч. 5 ст. 236 КПК); ж) проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров’я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижується їх честь і гідність та не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); з) освідування особи (підозрюваного, свідка, потерпілого), яке супроводжується оголенням освіду- ваної особи, здійснюється особами тієї ж статі. При цьому не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров’я. До зображення шляхом фотографування, відеозапису чи інших технічних засобів, демонстрування якого може розглядатись як образа для освідуваної особи, до­ступ має лише суд під час судового розгляду (див. коментар до ст. 241 КПК);

и) заборона під час підготовки та проведення заходів з такої негласної слід­чої (розшукової) дії як контроль за вчиненням злочину підбурювати особу на вчинення злочину з метою його подальшого викриття, допомагати особі вчи­нити злочин, який би вона не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шан тажем (ч. З ст. 271 КГІК); і) надання головуючому в судовому розгляді права зупинити ви­ступ учасника судових дебатів, якщо він після зауваження повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру (ч. 6 ст. 364 КПК); ї) покладення на слідчого, прокурора, слідчого суддю і суду обов’язку у кримі­нальному провадження неповнолітніх, здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим га психологічним особливостям, уникати негативного виливу на нього (ч. 2 ст. 484 КПК) тощо.

2. Частина 2 коментованої статті, конкретизуючи зміст першої її частини, забороняє під час кримінального провадження піддавати особу, яка залучається

до його сфери, а) катуванню; б) жорстокому; в) нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню; г) вдаватися до погроз засто­сування такого поводження; ґ) утримувати особу у принизливих умовах; д) при­мушувати до дій, що принижують її гідність. Ця норма КПК також грунтується на вимогах ст. 28 Конституції України, згідно з якою кожна особа має, право на повагу до її гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця вимога Основного Закону, своєю чергою, основою має міжнародно-правові акти, визнані Україною, які забороняють вчиияти під час кримінального про­вадження перераховані дії.

2. До міжнародно-правових актів, які обумовлюють вимоги ст. 28 Консти­туції України, насамперед, належать Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 5) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 7), Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження чи покарання 1975 р. Крім того, на міжнародному рівні прийняті і діють багатосторонні договори (конвенції, декларації), які спеціально присвячені засаді поваги до людської гід­ності під час кримінального провадження та виконання покарань недопущення її порушення. Ці міжнародно-правові акти визнані Україною і є складовими частинами національного законодавства. До них, зокрема, належать: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р. (ратифікована Україною 24 лютого 1987 р.); Європей­ська конвенція про запобігання тортурам чи нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р. (Україна приєдналась 2 травня 1996 р., ратифікована 24 січня 1997 р. і набула чинності для України І вересня 1997 р.); Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 3).

3. Юридичне визначення поняття «катування» (синонім - тортури) міс­іть як законодавство України, так і міжнародно-правові акти, чинні в Україні. Статі я 127 КК України, формулюючи об’єктивну сторону злочину «катуван­ня», визначає його як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізич­ного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі отримати від нього або іншої особи інфор­мацію, свідчення чи визнання, покарати його за дії, які він скоїв або у скоєнні икііх підозрюється, або залякування його чи інших осіб.

І І,ей склад злочину «катування» у поєднанні з іншими, зокрема з «побоями і мордуванням» (ст. 126 КК), найбільш рельєфно виражають зневагу до людської мдііосіі. Подібне, але дещо ширше формулює поняття «катування» ст. 1 Кон­цепції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, нидів поводження і покарання 1984 р. За нею «катування означає пуп. яку дію, якою будь-якій особі спричиняється сильний біль або страждання.

фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу чи з будь- якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи інши­ми особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи

з їх мовчазної згоди. До цього терміна не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи ви­кликаються ними випадково». Останнє речення наведеної міжнародно-правової норми враховує ту обставину, що в деяких випадках, визначених у законі, компе­тентні державні органи вправі ухвалювати рішення та вчиня ти дії, які хоча й за­вдають особі моральних чи фізичних переживань і страждань, але Грунтуються на законі і обумовлюються необхідністю досягнення соціально значущої мети. Йдеться, насамперед, про кримінальне провадження, де широко застосовуються заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, вчиняються слідчі (роз­шукові) дії, які обмежують до певної міри конституційні права і свободи людини та завдають їй фізичних і моральних страждань. Проте ці дії та рішення не ви­знаються такими, що принижують гідність людини.

2. Стандарти катування (тортур) та жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання та критерії їх визначення сформульовані Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) у своїх рішеннях, ухвалених у результаті тлумачення й застосування ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція не дає визначення поняття «катування», а формулює заборону, згідно з якою нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. І Іри цьому Суд відзначає, що катування є обтяжуючою, навмисною формою жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводжен­ня чи покарання.

3. Поняття «катування» охоплює такі ознаки: 1) спричинення людині сильного фізичного болю або страждання; 2) спричинення такого болю і страждань навмисне; 3) спричинення такого болю і страждань цілеспрямова­но з метою одержання відомостей (інформації), зізнання, приниження, образи тощо; 4) спричинення сильного фізичною болю і/або страждань службовими особами, які здійснюють кримінальне провадження, або іншими особами, які діють за їх вказівкою, з їх відома чи згоди або підбурювання.

4. Європейський суд з прав людини, застосовуючи у своїх рішеннях ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кваліфікував як «катування» такі діяння:

а) застосування електрошоку до допитуваної особи;

б) побиття підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий чи взя­тий під варту, чи іншого учасника провадження, що мало наслідком утворення гематом, церебральних порушень, які призвели до тривалого зниження функцій мозку, разом із ненаданням понад добу медичної допомоги;

и) побиття, погрози проти життя і здоров’я членів сім’ї, сексуальні заля­кування і приниження (згвалтування), які разом узяті викликають страждання;

г) застосування особливо ганебної форми жорсткого поводження - «фалака» (нанесення ударів по ступнях ніг тупим знаряддям) з метою одержання необхідної інформації або залякування;

і) застосування удаваних розстрілів та погроз у розстрілі;

д) насильницьке годування із застосуванням приборкувальних засобів (наручників, ротозширювачів, спеціальних трубок для введення в стравохід) та фі нічної сили для подолання опору жертви.

2. Нелюдське поводження в тлумаченні Судом означає таке, що має навмисний характер, застосовується щоразу протягом кількох годин поспіль, за­ймає якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні найсильніші фізичні і душенні страждання. Заборонені методи допитів, застосування яких завдає якщо не тілесні ушкодження, то істотних фізичних і психічних страждань, або чи здатні призвести до гострих психічних розладів також підпадають під нелюдське поводження. Таке поводження визначається судом у кожному конкрет­ному випадку залежно від обставин, у яких воно відбувалось.

І І. При визначенні жорстокості, яка завдає болю чи страждань, суд ви­миті і. з того, що вона є «мінімумом суворості», необхідної для застосування і і t Конвенції. За своєю природою вона є відносною і залежить від обставин і пранії, як-от: тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а за певних обставин береться до уваги ще й стать, вік і стан здоров’я тощо.

Враховуючи те, що Конвенція за висловом Суду є «живим інструментом», чміН мас тлумачитися в світлі умов сьогодення, певні діяння, які в минулому кваліфікувалися як «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження» на противагу «катуванню» можуть розглядатись інакше в майбутньому. При

Цьому суд виходить з того погляду, що «високі стандарти, які постійно підви­щиться стосовно захисту прав людини і основоположних свобод, вимагають НІ ІНОНІДПОЇ і незмінної рішучості в оцінці основних цінностей демократичного суспільства». Це означає, що поріг мінімальної жорстокості при оцінці нена­че; і«поні поводження з часом знижується і вимагає більшої суворості в оцінці порушень. сі. З Конвенції.

12. Оцінюючи докази, пов’язані з порушенням ст. 3 конвенції, суд застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Згідно з цим стандартом, якщо особа перебуває під конторлем держави (під вартою), то у цьому випадку виникає переконлива презумпція факту нанесення тілесних пошкоджень, завданих особі під час її знаходження під контролем держави. В такому разі тягар доведення факту, що тілесні пошкодження особі не були заподіяні з вини працівників органів, які утримували особу під вартою, лягає на органи держави. Вони мають довести судові, що застосування фізичної сили до особи було правомірним та необхідним, або що тілесні ушкодження зявились у неї цілком з іншої причини, а ніж через негуманне поводження з нею пі час перебування під вартою.

13. Частина 3 коментованої статті надає право кожному учаснику кримі­нального провадження, який вважає, що його людська гідність, права, свободи та інтереси були порушені органами та службовими особами, які ведуть про­вадження, захищати їх усіма незабороненими законом засобами. Це положення грунтується на конституційній нормі про захист прав і свобод людини і грома­дянина, зокрема, на ч. 5 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен мас право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і сво­боди від порушень і протиправних посягань.

Незаборонені законом засоби можна кваліфікувати на кілька груп. Насам­перед, це засоби, які визначені самою Конституцією України (ч. 5 ст. 29, ч. 4 ст. 32, ст. 34, ст. 40, ст. 55). Вони надають особі право оскаржувати дії до суду та інших органів державної влади, звертатись до громадськості (громадських фор­мувань) та засобів масової інформації з відповідними повідомленнями і заява­ми, застосовувати пікетування тощо. Незаборонені законом засоби передбачені чинним, передусім кримінальним законодавством, зокрема: правом на необхід­ну оборону (ст. 36 КК України), правом на крайню необхідність (ст. 39 КК). Законодавством передбачено право особи володіти зброєю та застосовувати її для самооборони й захисту власності в межах необхідної оборони і самообо­рони. Третю групу незаборонених законом засобів захисту становлять засоби, передбачені міжнародно-правовими актами, визнаними Україною. Основним з них є оскарження дій і рішень органів, які ведуть кримінальне провадження, до Європейського суду з прав людини.

12. У кримінальному провадженні засобом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів учасників провадження (підозрюваних, обвинуваче­них, потерпілих, свідків тощо) є прокурорський нагляд за законністю дій та рішень органів досудового розслідування, в процесі якого прокурор наданими йому процесуальними засобами не допускає або усуває допущені незаконні порушення прав і законних інтересів учасників провадження. Але найбільш ефективним засобом захисту названих соціальних цінностей у кримінальному провадженні є оскарження рішені., дій чи бездіяльності слідчого або прокурора на досудовому розслідуванні до слідчого судді (див. коментар до ст. 303 КПК), в окремих випадках до суду, який розгляне їх під час підготовчого судового за­сідання, чи апеляційного суду (ч. X ст. 284, ч. 5 с. 288, ч. 2, 3 ст. 303 КГІК тощо).

13. Рішення суду першої інстанції, яким, па думку учасника провадження, нанесена шкода його людській г ідност і, порушені його права і свободи, оскар­жуються в апеляційному порядку, а рішення першої і апеляційної інстанції - в касаційному порядку. Процесуальними способами захисту людської гідності, прав і свобод учасників провадження є також перегляд судових рішень за ново- виявленими обставинами (глава 34 КГІК) та у встановлених законом випадках

Верховним Судом України (глава 33 КГ1К).

12. Окремим способом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів, порушених під час здійснення кримінальної !) провадження, є відшко­дування (компенсація) моральної і матеріальної шкоди, завданої його учаснику незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Такий спосіб захисту ґрунтується на ст. 56 Конституції України, передбачений ст. 130 КПК (див. коментар Т<> неї), ст. 1176 Цивільного кодексу України та регулюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними ді­ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р., виданим на його основі наказом Міністерства юстиції України, Ге­неральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня 1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями орілпів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Роз’яснення щодо реалізації цього способу захисту дав і Верховний Суд України у постановах мою Пленуму, зокрема: від 31 березня 1995 р. з наступними змінами «Про су­тому практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (м н. 3,9, 10').

С і а т т я 12. Забезпечення права на свободу та особисту недоторканість

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під івартою бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пе­ресування в іншій спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кри­мінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, перелічених цим Кодексом.

2. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчи­ненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, Іншою позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.

3. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений

• Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в іншій спосіб під час кримінального провадження, здійснення за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

1. Засада, закріплена у коментованій статті, сформульована на основі ст. 29 Конституції України, п.п.. 1, 2 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 р. та норм інших міжнародних договорів за участі Украї­ни. Конституція України встановила: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ч. 1 ст. 29). Поняття «свобода і особиста недотор­канність» при цьому означає не свободу загалом, яка охоплює сукупність осо­бистих, політичних та інших конституційних свобод, а свободу від фізичного або психічного примусу, свободу дій і прийняття рішень у дозволених право­вими і моральними нормами межах, можливість розпоряджатися собою і не знаходитися під контролем неособистих, зовнішніх чинників, свободу (вільне) пересування в просторі. Обмеження права особи на свободу і особисту недо­торканність, насамперед, є обмеженням свободи дій і пересування особи вна­слідок прямого фізичного або психічного примусу.

2. Право особи на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним.

У передбачених законом випадках, особливо у кримінальному провадженні, вони можуть бути обмежені у зв’язку з необхідністю захисту свободи інших та соціально значимих цінностей, які становлять завдання кримінального про­вадження (див. коментар до ст. 2 КПК). Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплюючи право людини на свободу й особисту недоторканність («Жодна людина не може бути позбавлена волі інак­ше ніж відповідно до процедури, встановленої законом»), встановлює випадки, коли таке право особи може бути обмежене шляхом примусових дій уповно­важених державою органів. Зокрема, це такі випадки, як: а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом; б) законний арешт або за­тримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечен­ня виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом; в) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчинен­ні правопорушення або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення або її втечі після його вчинення; г) затримання неповнолітньої людини на підст аві законного розпорядження з метою виховно­го нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечен­ня її присутності перед компетентним судовим органом; г) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей пси­хічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; д) законний арешт або за­тримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстра­диції.

3. Встановлюючи випадки обмеження права на свободу та особисту недо­торканність, Конвенція передбачає умови, які мають бути дотримані під час об­межень, щоб їх можна було контролювати законом. Забезпечення дотримання цих умов покладається насамперед на суд (суддю). До таких умов належать: 1) кожна заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї; 2) кожна ііодипа, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту «в» цього коментаря до ч. 2 ст. 12, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судо­мнії розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розі ляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд; 3) кожна її юдина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розі ляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є неза­конним; 4) кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушен­ня положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

4. Коментований Кодекс, дотримуючись вимог Конституції України, Кон­цепції та інших міжнародних актів, встановлює у кримінальному провадженні і л к і обмеження права на свободу та особисту недоторканність:

І ) затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопору­шення як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 176, ст. 208 КГІК);

2. затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу для участі и розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під партою (ч. 1 ст. 188 КПК);

3) затримання в Україні особи, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням нею кримінального правопорушення (ст. 582 КПК), та застосування до неї тимчасового арешту (ст. 583 КПК);

4) застосування до підозрюваного, обвинуваченого таких запобіжних заходів, як домашній арешт (ст. 181 КПК) та тримання під вартою (ст. 183 КПК);

S) покладення на підозрюваного чи обвинуваченого у разі застосування до ими о запобіжного заходу - особистого зобов’язання - обов’язку: а) не відлучатись без дозволу слідчого, прокурора або суду із населеного пункту, в якому він шреї ст рований, проживає чи перебуває (п. 2 ч. 5 ст. 194 КПК); б) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом (п. 5 ч. 5 ст. 194 КПК); в) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон чи інші документи, які дають право виїзду з України чи в’їзду ми неї ( п. 8 ч. 5 сг. 194 КПК);

6) примусове поміщення особи до лікувального закладу для проведення стаціонарної медичної чи психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 197, ч. З ст. 242, Ч. 2 ст 509 КПК);

7) поміщення дитини, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від

1. мі років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника на строк до 30-ти днів та його продовження ще до 30 днів (ч. 4 ст. 499 КПК);

8. тримання особи під вартою в Україні, коли є рішення компетентного органу іноземної держави про взяття її під варту або призначення їй покарання у вигляді позбавлення волі, якщо ця особа транзитно перевозиться територією України, або тимчасово видана в Україну (див. коментар до ст. 580 КПК);

9. застосування екстрадиційного арешту до особи, яка вчинила злочин за межами України, але була затримана в Україні і до якої був застосований тим­часовий арешт (ст. 583 КПК), після надходження запиту органу іноземної дер­жави про її видачу (див. коментар до ст. 584 КПК).

5. Частина 2 коментованої статті у світлі вимог ч. 2 ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод встановлює гарантії недопущення свавільного (без передбачених законом підстав та дотримання встановленого ним порядку) обмеження свободи осо­би та її недоторканності під час кримінального провадження. Ними зокрема є: а) обмеження свободи та особистої недоторканності учасника провадження можливе лише у встановлених КГІК випадках, з дозволу і під контролем суду;

б) негайне (в найкоротший строк, але не пізніше 60-ти годин з моменту за­тримання особи без ухвали слідчого судді - ч. 2 ст. 211 КГ1К, сорока восьми годин з часу доставки до місця кримінального провадження особи, яка була оголошена в міжнародний розшук - ч. 6 ст. 193 КГ1К, не пізніше 36-ти годин з моменту затримання особи на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на затримання з метою приводу - ч. 1 ст. 191 КПК доставления затриманої особи до слідчого судді для з’ясування законності та обгрунтованості її затримання, а також підставності для подальшого тримання під вартою; в) встановлення строку - 72 годин (3 доби) з моменту затримання, протягом якого слідчий суддя чи суд має перевірити обґрунтованість затримання (у разі, якщо воно відбулось без їх ухвали) та ухвалити рішення про звільнення затриманого чи тримання його під вартою.

6. Обмеження права на свободу та особисту недоторканність деяких осіб, які виконують важливі державні функції, зокрема, їх затримання, взяття під варту чи під домашній арешт здійснюється в особливому порядку (див. комен­тар до ст. 482 та ч. 8 ст. 191 КІІК).

7. Кожній затриманій, взятій під варту чи інакше позбавленій свободи осо­бі має бути негайно роз’яснено зрозумілою для неї мовою, що стало ніде гавою для обмеження її свободи та особистої недоторканності, і якими правами у цьо­му зв’язку вона володіє (ч. 4 ст. 208 КГІК). Затриманій особі має бути нада­на можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Лише у випадку наявності обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, повідомлення має бути здійснене уповноваженою службовою особою (див. коментар до ст. 213 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті містить вимогу негайно звільнити кожну особу, яка тримається під вартою або позбавлена свободи в інший спосіб, якщо закінчився строк перебування її під вартою чи іншим способом обмежена її свобода. Обов’язок слідчого судді щодо захисту прав людини полягає в тому, що він зобов’язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не доведе: 1) існування перед­бачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді чи суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду (ч. 5 ст. 206 КГ1К).

Своєю чергою, начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого на день. закінчення строку ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою .то закінчення строку тримання під вартою, не надійшла їх ухвала про продовження такого строку. Внесення застави, визнаної слідчим суддею чи судом в ухналі про застосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, також зобов’язує начальника установи попереднього ув’язнення негайно звільнити їх з-під варти. Вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення (ст. 20 Закону України «Про попереднє ув’язнення» від ЗО червня 1993 р. в редакції Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям КПК Украї­ни» під 13 квітня 2012 р.).

9. В ч. 5 коментованої статті міститься нагадування, що особи, які під час кримінального провадження безпідставно або з порушенням порядку здійснили тримання або взяття під варту якої-небудь людини, мають нести встановлену законом відповідальність аж до кримінальної.

Стаття 13. Недоторканність житла чи іншого володіння особи