Історія

З кінця ХІХ століття Ворохта розвивається як спортивно-туристичний центр. Цьому сприяло прокладання до Ворохти влітку 1894 року залізниці. У 30-х роках тут будують декілька пансіонатів для багатих туристів, а в 1957 відкривають гірськолижну школу. Сьогодні ж Ворохта є одним з основних центрів туризму Івано-Франківської області, як влітку, так і взимку. Для шанувальників лижного спорту тут є декілька підйомників. Біля бази «Авангард» — бугель 300-метровий і крісло 2-кілометровий. На р. Маківка — 250-метровий підйомник бугеля. Під час зимового сезону встановлюють ще два 100-метрові підйомники. Неподалік від селища розташована спортивно-туристська база «Заросляк», звідки починається маршрут сходження на найвищу вершину України — Говерлу.

Пам’ятки архітектури

• пам'ятка гуцульської дерев'яної архітектури XVII століття — церква Різдва Богородиці.

Церква Різдва Богородиці

Коли церква Різдва Богородиці була побудована, історики не знають: версії є дві, про XVIII ст. - та про зоовсім вже архаїчний як на цю частину Карпат 1615 р. В будь-якому разі, композиція святині не змінювалась протягом кількох століть - і це теж справжній дарунок долі.

Церква в Ворохті мініатюрна, чотиризрубна, хрестова в плані (хоча бокові рамена в храму й невеликі, лише в половину їхньої ширини), типово-гуцульська. Типова-то типова, але краща за своїх посестр з Татарова чи Коломиї: ті опецькуваті, низенькі, до землі притягнуті, а ця статна, струнка, пнеться догори, до сонця. А місце, місце яке під храм обрали: на вершині пагорба в північній частині селища, по дорозі на Верховину. Звідки вся Ворохта як на долоні: і Прут, і колія, і віадук, і вілли... Ну і кам'яний фундамент теж стрункості сприяє.

День 6. Рахів

Рахів - місто й адміністративний центр Рахівського району Закарпатської області, знаходиться на висоті 430 м над рівнем моря. Окрім того, це популярний туристичний і рекреаційний центр України. Рахів розташований в долині рік Чорної та Білої Тиси в північно-східній частині Карпат, вкритих смерековими й буковими лісами. Район на півдні межує з Румунією, а на межі з Івано-Франківською областю знаходиться хребет Чорногора, до якого входять найвищі українські вершини: Петрос, Піп Іван і Говерла (2061 м). Це справжній осередок гуцульської культури і побуту. Поряд з Раховом знаходиться точка географічного центру Європи. Біля Рахова розташовані міста: Івано-Франківськ 137 км, Мукачеве 166 км, Чернівці 199 км і Ужгород 233 км; гірськолижні курорти: Драгобрат 32 км і Ясиня 31 км.

Історія. Датою заснування Рахова вважається 1447 рік, хоча письмова згадка про це поселення відома ще з 910 року. Одними з перших поселенців Рахова, напевне, були гуцули з Галичини — Мельничуки, Ворохти й інші. Селяни займалися вівчарством, рибальством, полюванням, бджолярством. Жили в курних хатах-колибах, згодом будували гуцульські хати-гражди. За часів входження закарпатських земель до складу Австро-Угорщини сюди було переселено багато німецьких колоністів, за участі яких відбувалося становлення лісопереробної галузі. Величезним поштовхом до соціально-економічного розвитку цього краю стало будівництво залізної дороги до Рахова та Ясіня, яка була здана в експлуатацію 15 серпня 1895 року. Будували залізницю 16 тисяч італійців та спеціалістів з інших країн Європи. На початку XX ст. Рахів став повітовим містечком - центром Тисодолинянського повіту (округу) Марамороського комітату. З цього ж періоду відома й печатка поселення - з зображенням голови оленя, оберненої в лівий геральдичний бік. Під час входження Закарпаття (тодішня назва — Підкарпатська Русь) до складу Чехословаччини населені пункти Рахівщини активно розвивалися як осередки туризму. Рахів у той час називали гуцульським Парижем. Фашистська окупація часів другої світової війни завершилася зайняттям міста, як і всього Закарпаття, частинами Радянської Армії в жовтні 1944 року. У 1945 році Рахів, як і все Закарпаття, увійшов до складу УРСР.

Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах.

  Музей екології гір започатковано у 90-х років минулого сторіччя, проте формування його експозиції триває до цього часу. Автором ідеї та безпосереднім натхненником створення Музею є директор Карпатського біосферного заповідника професор Ф.Д. Гамор, який доклав чимало зусиль для його становлення як еколого-освітнього та історико-культурного осередку.

Музейна експозиція складається з двох органічно поєднаних розділів –“Природа Карпат” та “Природокористування в Українських Карпатах”. У межах першого розділу в екологічному розрізі подається інформація про історіюКарпатських гір, їх геологію, геоморфологію, основні типи ландшафтів, рослиннийі тваринний світ, а також про гори загалом – як своєрідні феномени природи. Цейекспозиційний розділ доповнюється акватераріумним комплексом, який містить діючумодель гірського водотоку з характерними водними і біляводними мешканцями таживу колекцію карпатської іхтіо-, батрахо- та герпетофауни.

У другій частині експозиції розкривається тема природокористування в Українських Карпатах – від початків колонізації, що розпочалася в пізньому палеоліті близько 20 тисяч років тому, і до наших днів. Показано унікальність і самобутність традиційних для цього регіону гірського землеробства, лісокористування, полонинського господарства, що є невід’ємною частиною культурного надбання українських горян. Основу даної експозиції складають мальовничі діорами та панорами, які виконані на високому художньому рівні. У цілому музейний комплекс, що поєднує природу і культуру, сиву давнину і погляд у завтра, створює неповторну атмосферу, враження від якої надовго залишаться в пам’яті відвідувачів.

Дерев'яна церква Різдва Богородиці (1750р.)

Село Ділове утворене об'єднанням сіл Требушани і Білий Потік. Щоб потрапити до церкви, від прикордонної застави слід пройти тридцять метрів бічною вуличкою. Перша згадка про храм Різдва Пресвятої Богородиці належить до 1750 року. Цю дату не спростовує і запис у єпископських документах 1801 року: "Требушани мають церкву дерев'яну, деякими роками давніше від ерара (ввід держави) создану содійствієм вірників". Побутує також версія про давніше походження церкви. Легенда розповідає, що дуже давно в урочищі Малий Подерей стояла каплиця. Під час бурі у каплицю влучила блискавка,і дзвін покотився вниз. Там, де він зупинився, збудували із смерекових брусів теперішню церкву. Дерево заготовлювали в лютому, поки воно не набрало води. Кору знімали навесні і дерево не звозили на місце спорудження, поки не висохло. Так досягалася тривкість деревини.

В умовах СРСР 1949 року церкву закрили і вона потроху занепадала,

а в другій половині 1960-х років церкву підремонтували і відкрили в ній краєзнавчий музей. Упродовж наступних десятиріч церкву двічі перекривали драницею, вона то занепадала, то знову оновлювалася. У всякому разі, статус музею порятував церкву і вберіг від переробок. Повністю збережено ґанок з різьбленими стовпчиками і трикутним дашком,влаштованим на випущених брусах. Вище – великий трикутний фронтон. Своєрідними є голосниці башти у формі чотирьох аркових віконець з кожного боку. Масивний видовжений базилічний об'єм має низьку квадратну вежу, вкриту поширеним на Рахівщині чотирисхилим шатром з главкою. Це одна з небагатьох церков, що має збережений первинний інтер'єр. Церкву повернули греко-католикам,і напередодні Великодня 1995року відбулася перша служба та освячення храму, який пересвятили з Успенського на Різдва Богородиці.

Географічний центр Європи

У селі Ділове розташований географічний центр Європи. У 1887 році тут установили кам'яний стовпчик, на якому латиною написали: «Locus Perennis Dilicentissime cum libella librationis quae est in Austria et Hungaria confectacum mensura gradum meridionalium et paralleloumierum Europeum. MD CCC LXXXVII» — «Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, зі спеціальним приладом, виготовленим в Австро-Угорщині, за шкалою меридіанів та паралелей, встановлений центр Європи. Рік 1887». Приблизно двометровий стовпчик розташований обіч дороги Мукачеве - Рогатин. Тут завжди повно туристів. Приїздять фотографуватися наречені з довколишніх сіл. Неподалік є музей-колиба. В ній туристи зупиняються, щоб пообідати гуцульськими стравами.

Мукачеве

Мука́чеве, Мукачево, Мукачово або Мукачів — місто обласного значення в Закарпатській області. Засноване 896 року.

Історія. Понад 1100 років минуло з часу першої писемної згадки про місто. В літописі Аноніма «Діяння угорців» зазначено про перехід у 896 р. угорського вождя Алмоша (Арпада) через Карпати й захоплення Мукачева, де він 40 днів святкував перемогу. 1263 р. — у грамоті королевича Іштвана V, сина короля Бейли IV, говориться, що село Чинадієво знаходиться вище міста Мукачева. 1352 — в районі Підгорян (один з сучасних районів міста) комендант замку Де́же зупинив татарську навалу хана Атламоша, загін розбив, а самого хана взяв у полон і в замку стратив. Мукачеве було засновано на перехресті історично сформованих торгових шляхів, у 1376 р. королева Угорщини й Польщі Єлизавета дала місту грамоту, за якою воно дістало статус привілейованого й одержало дозвіл мати свою печатку з зображенням св. Мартина, покровителя міста. Печатка призначалася для засвідчення актів купівлі-продажу виноградників. У 1445 р. володар домінії і Мукачівського замку Янош Гуняді надав Мукачеву Магдебурзьке право.Над Мукачевом протягом віків проносилися різні політичні бурі. Воно входило до складу Угорщини, Галицько-Волинського князівства, Австрії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Радянського Союзу. Тепер воно у складі незалежної, суверенної Української держави.Мукачівський замок «Паланок», збудований для охорони і контролю торгових і воєнних шляхів, який відіграв важливу роль у становленні Мукачева. Саме з ним пов'язують і походження назви міста.

Пам’ятки архітектури

-замок’ Паланок’

-міська ратуша

-жіночий монастир на Чернечій горі

Замок ‘Паланок’. У південно-західній частині Мукачева стоїть Мукачівський замок, один із найцінніших Історичних і воєнно-архітектурних пам'яток Закарпаття XIV-XVII століть. Замок розташований на горі вулканічного походження висотою 68 м і займає площу 13 930 кв.м. Точної дати заснування замку немає, але в документах, які датуються XI століттям, він уже згадується. З 1396 по 1414 року замком володів Подільський князь Федір Коріятович. Він значно розбудовує і укріплює замок, перетворює його у свою резиденцію. В цей же час у скелястій горі був вирубаний 75 метровий колодязь. Протягом XV-XVI століть замок знаходився в руках багатьох володарів, які проводять його розбудову і укріплення. В цей час в оборонній системі замку було 14 веж, а у верхній частині знаходився великий палац.

В 1633 р. Мукачівській замок придбав Трансільванський князь Дєрдь І Ракоці з правом успадкування. Князі династії Ракоці перетворили замок в столицю свого князівства і володіли ним до 1711 року. Після смерті Дєрдя І Ракоці в 1648 р. його дружина Жужанна Лорантфі продовжує реконструкцію замку і споруджує ще дві тераси — Середню і Нижню, а також зовнішнє оборонне кільце. В 1649 р. в замку побували посланці гетьмана Богдана Хмельницького, які вели переговори з Дєрдем І Ракоці про спільні дії проти Польщі. З 1685 по 1688 р. замок переживає одну з найбільших облог, яку здійснили війська Австрійського імператора. Керувала обороною замку вдова князя Ференца І Ракоці Їлона Зріні. Після захоплення замку австрійці його реконструювали, що зробило його найсильнішою фортецею на сході Австрійської імперії. З 1703 по 1711 р. замок стає оплотом національно-визвольної війни угорського та всіх інших народів, що населяли цей край, проти австрійського гніту. Очолив війну син Їлони Зріні Ференц II Ракоці. Після поразки визвольної війни замок поступово втрачає своє стратегічне значення. У 1782 р. тут відкривається політична в'язниця Австрійської монархії, в якій протягом більше ніж 100 років перебувало понад 20 тисяч в'язнів. У липні 1847 року замок-в'язницю відвідав видатний угорський поет Шандор Петефі. У 1896 р. в'язниця в замку була ліквідована в честь тисячоліття приходу угрів у Європу, але фактично в'язниця продовжувала функціонувати до 1903 р. Найвідомішим в'язнем фортеці був російський революціонер Бакунін. У 1897 р. Паланок викупило міністерство юстиції Австро-Угорщини. Замок поступово приходив в занепад та руйнувався. Нині в Мукачівському замку розміщений історичний музей.

Міська Ратуша. Ніхто тебе не зупиняє в самодіяльній та занадто самостійній екскурсії нутрощами ратуші. Сходова клітина, вишукана та урочиста. А ще - абсолютно пуста. Легка подоба вітражів на вікнах: бризки й так яскравого сонця проникають всередину через жовте скло, від чого теплий квітневий вечір стає ще теплішим. М'якість світла перетворює УСТАНОВУ на ДІМ. Затишно. Не офіційно. Приємно.

Спроектував споруду та керував будівництвом архітектор з Будапешту Янош Бабула-молодший. Коли перший камінь майбутньої вежі ратуші ліг у землю, а сталося це 23 червня 1903 року, за традицією в фундамент заклали й лист нащадкам, в якому коротко розповідалося й про життя-буття мукачівців того часу. Зокрема, можна дізнатися, що тоді в місті проживало 14 416 чоловік і було 1553 будинки. Ратушна вежа - на відміну від більшості українських ратуш - не ховається у внутрішній двір (як у Львові чи Чернівцях), не виростає з головного об'єму споруди, як у Теребовлі чи Станіславові, а сміливо виходить вперед. А на вежі - годинник. В міському архіві збереглись документи, датовані січнем 1904 року, які підтверджують, що його виготовив Йосип Шовінський: механізм зі сталі, а підшипники з бронзи.

Годиник встановили наприкінці 1904 року, на той час він вважався одним з кращих в Європі. Два дзвони, встановлені під самісіньким куполом вежі, нагадують про летючі, зникаючі в минулому хвилини: маленький дзвін подає голос що 15 хвилин, великий - кожну годину.

Свято- Миколаївський жіночий монастир. Мукачівський жіночий монастир або як його ще називають – «монастир на чернечій горі» був заснований князем Федором Корятовичем. Як свідчить легенда -  на Корятовича напав змій на Чернечій горі, але святитель Миколай прийшов йому на допомогу й вони разом здолали змія. Віддячив князь святителеві – побудувавши за знаком побаченого в ріці янгола - монастир на чернечій горі.  В 1537 році монастир зруйнувала війна, яка велася між князівствами Габсбургів та Семигородців. Через 2 роки його відбудував Імператор Фердинанд І. Після цього монастир переходив з однієї владики в іншу , але починаючи з XVIII століття почалося будівництво монастирського комплексу, який зберігся до сьогодення. Також до цього періоду можна віднести й початок існування дохо венної школи в мукачівському монастирі. У 1865 році тут відбулася пожежа, але за 3 роки монастир відремонтували. Незважаючи на численні зміни влади та руйнування монастиря, сьогодні він виглядає дуже гарно. Кожного дня тут проводять молитви, а на великі  церковні празники сюди з’їжджаються люди з цілої області та навіть з різних куточків України. З монастирської гори відкривається чудовий краєвид на місто.   Відвідавши монастир, не забудьте подивитись всю широку спадщину Мукачівського краю,як наприклад : -Мукачівський замок «Паланок»; -Окрасу міста – Ратушу; -палац князів Ракоці , в якому знаходиться тепер художня школа; -та палац графів Шенборнів , котрий розташований на відстані 10 кілометрів від міста.

село Карпати

Карпа́ти — село в Україні, Закарпатській області, Мукачівському районі. Це мальовниче село славиться своїми санаторіями «Карпати» та «Перлина Карпат», що знаходяться на горі. Також можна тут побачити Замок Шенборн зі своїм джерелом молодості, Скелю Кохання з якої відкривається вид на простори гір Карпат та на саме село.

Замок Шенборн — сьогодні це санаторій, рекомендований хворим на серцево-судинні, та неврологічні захворювання. Із 2010 року тут організовано відділення реабілітації захворювань опірно-рухового апарату та відділення лікування шлунково-кишкового тракту. Тут же ж є і відділення патології вагітності жінок. Санаторій утворено 1946 року. Станом на 2011 рік входить до ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». Розташований у селі Карпати, Мукачівський район, Закарпатська область.

Цей палац був побудований графом Бухеймом Шенборном в 1890—1895 роках. Коло палацу був розбитий чудовий сад-дендрарій із декоративним озером у центрі. Були висаджені рідкісні породи дерев — самшит, катальпа, сосна Веймута, канадська ялина, японська вишня, розовий бук, італійська глиниця. Сам мисливський замок побудований у романтичному стилі, поєднуючи романські та готичні мотиви. Оригінальність палацу ще й у тому, що він має 365 вікон(кількість днів у році), 52 димоходи(кількість тижнів у році) і 12 входів (алегоричний ряд можна доповнити самому). В 1945 році земля та маєтки були націоналізовані, а мисливський замок Шенборнів став санаторієм «Карпати».

День 7. Свалява

Сваля́ва - місто в Закарпатській області, адміністративний центр Свалявського району розташоване на річці Латориці, при впадінні в неї річки Свалявки (бас. Тиси).

Історія. Свалява вперше згадується в документах VІІ століття. Це було невелике поселення, яке належало угорському феодалу Бет-Бетке. На початку ХІІІ століття власником Сваляви став березький жупан Шімон. Згодом вона перейшла до рук угорських королів, які дарували її різним магнатам. В другій половині ХІІІ століття Свалява належала «Михайлу, сину Микова», і як сказано в одній з королівських грамот, до 1264 року знаходилася «по ту сторону засіки» (кордону). На основі цього можна зробити висновок, що вона входила до складу Галицько–Волинського князівства. Пізніше її одержав магістр Владар, потім – рід Перені і, нарешті, трансільванські князі (в ХVІ столітті). З тих пір Свалява входила до складу Мукачівсько–Чинадіївської Домінії. У 1657 році Сваляву спустошили війська польського магната Любомирського. Значна частина населення була знищена або розбіглася. У 1703-1711 рр. жителі Свалявщини брали участь у визвольній війні проти тиранії Габсбургів, за що після поразки були піддані жорстоким репресіям й передані у власність королівської казни, яка подарувала їх графу Шенборну–Бухгейму. Нащадки цього феодала господарювали в Сваляві понад 200 років. В 90–х роках ХVІІІ століття Свалява стає значним господарським центром. Тут була відкрита винокурня. Село одержало право проведення ярмарків, де продавалися здебільшого вироби з лози та глини. Розпочинається будівництво мостів та доріг. Використовується мінеральна вода, джерела якої граф Шенборн–Бухгейм здавав в оренду. В маєтку починає діяти водяна молотарка, лісопилка, млин, запроваджуються сівозміни, організовується виготовлення поташу, вапна, цегли.

Під час Другої світової війни угорські війська зруйнували в Сваляві всі мости, висадили в повітря залізничну станцію, реквізували багато худоби, замінували всі важливі об’єкти і підприємства. Всередині жовтня 1944 року частини 4 Українського фронту гірськими лісовими стежками підійшли до Сваляви.

У 1945 році Чехословацька Республіка передала Карпатську Україну СРСР, а відтак Свалява опинилася у складі УРСР. Після другої світової війни, недалеко від міста працював концтабір. Цивільні особи угорського та німецького походження (народжені між 1896 і 1926 рр.) були поміщені радянськими військами в табір виключно на основі їх національності. Від 1991 року Свалява у незалежній Україні.

Санаторій ‘Квітка полонини’. Оздоровниця розташована в тихій сільській місцевості, в долині річки Пиня, в оточенні гір з альпійськими луками, хвойним та листяним лісом. До найближчої залізничної станції м.Свалява — 5 км, до міжнародної автотраси Київ-Чоп — 2 км.

Це єдиний подібний заклад на Закарпатті, що за наявними гідромінеральними ресурсами має в три рази ширший спектр бальнеологічних лікувальних можливостей у порівнянні з іншими оздоровницями.На відміну від інших санаторіїв тут для лікування використовують безпосередньо із родовищ три різновиди мінводи: «Лужанська-4», «Лужанська-7» та «Поляна квасова».

У комплексному лікуванні максимально використовуються всі три різновидності мінеральних вод — для внутрішнього прийому, натуральних мінеральних вуглекислих ванн, кишкових та гінекологічних зрошень, мікроклізм, інгаляцій гідромасажу ясен, трансдуоденальних промивань та ін. Цим санаторії «Квітка полонини» вигідно відрізняються від інших оздоровниць, адже комбіноване застосування трьох типів мінеральних вод набагато розширює можливості та діапазон лікування, підвищує його ефективність.

На відміну від інших оздоровниць спальні кімнати, процедурно-діагностичні кабінети, їдальня, фітобар, клуб, кінозал, басейн знаходяться під одним дахом, що створює комфортні умови для відпочиваючих за будь-яких погодних умов. Харчування в нашій оздоровниці задовольнить найвибагливіших пацієнтів, від прихильників дуже суворих дієт, до послуг яких — дієтична їдальня санаторію «Квітка полонини», аж до справжніх гурманів, для яких страви на будь-який смак приготують фахівці-кулінари в їдальні «Сузір’я» або ресторані «Квітка полонини».

Ви будете зачаровані прекрасно облаштованою великою територією (10 га) санаторію, з унікальними деревами та кущами, штучними озерами, гірською річкою, теренкурними маршрутами, спортивними майданчиками тощо.

В «Квітці полонини» — одна з небагатьох в рекреаційній системі конеферма. Розроблена система іппотерапії (лікування їздою верхи), кінні прогулянки, катання в кареті або взимку на санях. Для любителів активного зимового відпочинку є гірськолижний витяг, — всього за 200 м від санаторію, льодовий каток. На території оздоровниці є автостоянка.

В «Квітці полонини» — доброзичливий, ввічливий колектив професіоналів — від покоївки до лікаря, які щомиті готові Вам допомогти і зробити Ваш відпочинок приємним.

День 8. Славське

Славське – селище в Сколівському районі, Львівської області. Розташоване в долині річок Опір та Славка, на гірському хребті Бескиди (Славські або східні Бескиди). Це справжній гірськолижний рай українських Карпат. Славське оточене горами Високий Верх (1243м),Тростян (1232м), Клива (1072м), Менчіл (1072м), Ільза (1064м), Плітки (1037м),Писана (1036м), Маківка (1033м).

Історія. Перша згадка про ці місця, датується 1015 роком. Після вбивства Святополком Володимировичем Окаянним своїх братів Бориса та Гліба, ще один їх брат – Святослав, князь древлянський, був не на жарт наляканий. Він мав намір перечекати лиху годину за Карпатськими горами, в угрів. Проте люди Святополка нагнали Святослава недалеко від нинішнього Славське й вбили його у верхів`ях річки Опір. Відбулося це вбивство, як вважають історики саме в 1015 році. Можливо річка Опір (Опора) дістала свою нинішню назву трохи пізніше. Деякі історики вважають, що названа вона так після монголо-татарської навали 1240-1241 років. Тут чинився досить сильний опір монголо-татарам. Землі ці входили до складу Галицько-Волинського князівства, а після його занепаду до складу Великого князівства Литовського. Згодом ця місцевість переходить до Польщі. Селище належало Потоцьким, потім Євгену Кінському. А вже він продав ці землі австро-угорському барону Гределю. Його палаци й досі збереглися в містечках Сколе та Майдан. В самому Славському панських маєтків не було, це був аграрно-тваринницький придаток сколівських та тухлінських володінь Гределів. В кінці ХІХ – на початку ХХ століття цей край набуває все більшої туристичної та лижної популярності. В 1901 році в цих краях, за словами місцевого краєзнавця Юрія Микольського “був висаджений перший лижний десант”. Й с тих пір, завдяки прокладеній залізниці через Славське, це селище набуває все більшої популярності серед любителів гірськолижного відпочинку. Ще в 20-30 х роках ХХ ст. в Славському були збудовані витяги та трампліни на горі Погар. На цій горі та на горі Ільза проводилися змагання з лижних видів спорту.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (1901 р.). В селищі Славське є церква Успіня Пресвятої Богородиці. Возведена вона ще у 1901 році. Цікава історія її побудови. Поряд з тим місцем де стоїть зараз церква, на горі, був старий цвинтар. Одного разу, під час урагану, з дерев`яної церкви, що стояла на цвинтарі, вітром зірвало хрест і віднесло на досить велику відстань. Хрест прилаштували знов на баню церкви, але через деякий час, його знов і знов зриває вітер й кидає на теж саме місце. Жителі Славського на місці де падав хрест вирішили побудували нову церкву. Зараз коло церкви, що добре збереглася й понині, є дерев`яна дзвінниця, що була побудована з дерева старої церкви. Кажуть тому дереву більше 300 років. Також закінчується будівництво нової кам`яної трьохбрамної дзвіниці. Церква належить греко-католицькій громаді. Архітектором церкви був Василь Нагірний.

Аматорський музей історії селища Славське і його околиць.

Пан Юрій – кандидат технічних наук, спеціаліст по канатно-транспортних підіймальних механізмах. При його безпосередній участі будувались майже всі гірськолижні підйомники в Славському й деяких інших курортах країни. Але справжньому своєму захопленню Юрій Микольський зміг присвятити достатньо часу, лише коли вийшов на заслужений відпочинок. Він власними силами й коштами влаштував аматорський музей історії селища Славське і його околиць. В старій дерев`яній хаті він створив декілька тематичних експозицій: -старовинних предметів побуту й ремесел регіону; - військових подій в краї під час Першої світової війни; -колекція військових українських відзнак; -книгозбірку, присвячену рідному краю і Українській Повстанській Армії.

Тема УПА та ОУН і їх діяльності в 1940 - 1954 роках на львівщині, особливо цікавить Юрія Микольського. В його музеї є багато, речей, карт, документів та фотографій, що розповідають про УПА, ОУН та їх керівників. Є навіть три радіостанції – “совітська”, німецька та американська. Якщо натиснути на полінницю дров в певному місці, то перед Вами відкриються двері в справжню краївку-бункер УПА часів Другої світової війни. Пан Юрій має данні про місцезнаходження в Карпатських горах, близько ста таких сховищ. Інтер’єр однієї з штабних краївок, він і відтворив у себе в дворі. Ззовні вона ретельно замаскована, а всередині обладнана лазом, піччю, криницею, робочим столом, справжньою трофейною радіостанцією, картами 1940-х років. Згодом експозиція буде доповнена фігурами генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича, полковника Василя Кука та радистки.

Дрогобич

Дрого́бич — місто обласного підпорядкування в Україні, друге за населенням та економічним розвитком місто Львівської області, адміністративний центр Дрогобицького району (в який не входить). У 1939-1941 і 1944-1959 роках — центр Дрогобицької області. Місто засноване наприкінці 11 століття. У 1340 році стало центром староства Перемишльської землі Руського воєводства Королівства Польського, згодом — Речі Посполитої Обох Народів. З 15 століття місто розвивалося, як, передовсім, ярмарковий і солеварний центр. Після Першого поділу Польщі відійшов до Імперії Габсбургів. В середині 19 століття перетворився на найбільший у Європі нафтовий центр, що сприяло швидкому розвитку міста. У міжвоєнній Польщі був центром повіту Львівського воєводства. За Пактом Молотова — Ріббентропа 1939 року відійшов до Радянського Союзу.

Дрогобицький краєзнавчий музей (або краєзнавчий музей «Дрогобиччина») — краєзнавчий музей у місті Дрогобичі Львівської області; розбите на декілька тематичних відділів цінне зібрання матеріалів і предметів з історії, природи, культури, етнографії, творчих досягнень і видатних персонілій Дрогобиччини.

Нині Дрогобицький краєзнавчий музей — це фактично декілька музеїв, об'єднаних у одній структурі:

• Відділ природи та історії (вул. Франка, 32), історично первинний;

• Дрогобицька художня галерея (вул. Січових Стрільців, 18);

• Палац мистецтв (вул. Шевченка, 38).

Окремими відділами музею є також:

• Пам'ятка дерев'яної архітектури XV-XVII століть (Церква святого Юра; вул. Солоний ставок, 23а);

• Пам'ятка дерев'яної архітектури XV-XVII століть (вул. Пушкіна, 7а).

Краєзнавчий музей у місті Дрогобичі як Державний обласний краєзнавчий музей «Дрогобиччина» був створений у травні 1940 року. Для музея було передано будинок колишньої Дрогобицької повітової ради, споруджений у 1894 році (зараз у цьому будинку відділ природи та історії). Основу музейної експозиції склали колекції графа Лянцкоронського, Хирівської єзуїтської школи, окремі збірки колишніх Самбірського історико-етнографічного і Трускавецького природничо-етнографічного музеїв. А 2005 року музей «Дрогобиччина» отримав одну з найкрасивіших споруд міста в стилі пізнього бароко початку ХХ століття — колишній будинок доктора-ренгенолога Йожефа Ротта, в якій облаштовано Палац мистецтв.

Церква св. Юра. Юра св. церква в Дрогобичі, дерев'яна тридільна (тризрубна) в плані церква кінця 15 — початку 16 ст. з квадратною гол. навою і двома гранчастими бічними криласами (конхами) та гранчастими зрубами вівтаря і притвору (бабинцями), перевезена 1656 з с. Надієвого.

Низ церкви обведений широким опасанням у вигляді аркади-ґалерії на стовпах. Над бабинцем хори з аркою-ґалерією і Введенська каплиця. Церква увінчана над гол. зрубами трьома верхами без заломів, а криласи малими верхами з одним заломом, всі на восьмибічних підбанниках. Інтер'єр церкви розписаний фресками, виконаними під керівництвом Стефана Маляра, поповича Медицького. Крім релігійних композицій (Страсті Христові), багатий декоративний орнамент переважно рослинного характеру. Іконостас та ікони того самого маляра («Акафист Богоматері», «Діяння апостола Павла», «Відсічення голови Великомученика Юрія») в коричнево-вохристій та оливково-зеленій гамі; скромними малярськими засобами мистець надав індивідуального, майже портретного виразу зображуваним постатям. Рельєф різьби виноградної лози на колонках іконостасу близький до різьби на камені. 1678 збудовано дзвіницю. Церкву святого Юра кількакратно ремонтовано, але вона не втратила свого первісного вигляду й досі є однією з краще збережених пам'яток галицької архітектури 17 ст.. Зараз йде збір документів для внесення церкви у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО