2. Екскурсійні дані про відвідані об’єкти

День 1. Скала – Подільська

Скала-Подільська — селище міського типу Борщівського району Тернопільської області України на західному Поділлі над рікою Збруч. Розташоване на правому березі річки Збруч, за 15 км від райцентру.

Історія

Перша писемна згадка — 1210 як місто Скала-над-Збручем.

1443 надано маґдебурзьке право.

Діяли «Просвіта», «Січ», «Сільський господар», «Рідна школа», «Союз українок» та інші товариства, кооператива.

Пам'ятники

1360-70-х споруджено Скала-Подільський замок — оборонна споруда в смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області. Пам'ятка архітектури національного значення.

Замок розташований на високій скелі на правому березі річки Збруч. Має витягнуту форму, що зумовлено рельєфом місцевості. З трьох боків природний захист забезпечує річка Збруч та її стрімкі скелясті береги. З єдиного доступного південного боку — глибокий рів, кам'яний мур із виступаючою напівкруглою пороховою вежею. Поряд із нею — в'їзна брама, дістатися до якої можна було лише через підйомний міст.

Скала-Подільський парк — пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Розташоване у смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області.

Постановою РМ УРСР № 105 від 29 січня 1960 парку надано статус об'єкта природно-заповідного фонду. Перебуває у віданні оздоровчого комплексу «Збруч». Площа — 11 га.

Парк закладений укінці 18 ст. Належав польському воєводі А. Тарло. 19 ст. парк із будівлями — володіння графа Ґолуховського, який акліматизував ряд декоративних та плодово-ягідних дерев і кущів, збудував теплицю (збереглася донині), кілька споруд на господарському дворі (нині тут корпуси оздоровчого комплексу), архітектурно оформив вхід у парк.

Парк створений у ландшафтному стилі, його території характер слабо виражений горбистістю. Кожна група дерев гармонує з парковою дорогою, з вирішенням не лише об'ємної, а й кольорової композиції.

У парку — 98 видів, форм, гібридів дерев, кущів, ліан, серед яких — модрина польська, занесена до Червоної книги України, сосни Веймутова та чорна, ялина колюча різних форм, береза темна, гледичія і гіркокаштан звичайний, Катальпа чудова, клен цукристий, платан кленолистий, ясен звичайний, форми однолистої.

Довгожитель — 550-річна липа серцелиста.

Основа паркових насаджень — дуб, граб, ясен звичайний, клен гостролистий. Окремі види висадж. у вигляд і відокрем. куртин, що зі світлової галявинами створюють естетично цінні фраґменти ландшафту. Крізь просвіти проглядається плесо озерця.

Сплав до Ніверки

Вода Збруча – це не повільний, тихохідний Дністер, місцями тут зустрічаються досить таки цікаві перекати і територія з Скали – Подільської до Ніверки є саме такою. Обов’язковим моментом є техніка безпеки.

Сплав здійснюємо на катамаранах.

Швидка течія, мальовничі береги, пейзажі, що постійно змінюють одне одного – в тому відчувається свій, ні на що не схожий ритм. Час від часу течія прискорюється на примхливих перекатах, іноді доводиться оминати повалені дерева.

День 2. Кривче

Кривче — село Борщівського району Тернопільської області. Розташоване на заході району.

Історія

Поблизу Кривча виявлено археологічні пам'ятки культури фракійського гальштату. Також виявлено поселеня трипільської культури розміщене на північно-східному схилі великого мису в урочищі Вал, поблизу колишнього села Нижнє Кривче, на другій надзаплавній терасі правого берега річки Циганки. Розвідками стверджено багатошаровий характер поселення, виявлено розорані глинобитні площадки і зібрано уламки кераміки та крем'яні вироби.

1639 збудовано замок. Від 1650 згадують як містечко під назвою «Оплакана». Замок не раз зазнавав нападів турецько-татарських орд, зокрема 1672 його зруйнували загони турецького султана Магомета V.

До 1939 діяли «Просвіта», «Луг», «Сільський господар» та інші товариства, кооператива.

Пам'ятки

Кривченський замок

Є печери: Глинка-1 та Глинка-2, Кришталева, На Хомах, Середня, Славка, Тимкова Скала та інші, менші печери.

Кривченський замок

Оборонний замок тут збудовано 1639 р. у формі прямокутника з чотирма баштами по кутах, з арсеналом та в‘їзною брамою. Відомо, що в липні 1648 р. козацькі війська вигнали з замку польський гарнізон.

У 1672 р. турецький султан Магомет ІУ, повертаючись з Бучача після підписання договору з Польщею, захопив замок і перебував тут певний час зі своїм військом. 1675 року

У XVIII ст., коли життя стало спокійнішим, відпала загроза нападу татар і турків, замок відреставрували. До середини ХІХ ст. він служив за житло і був власністю Гойовських (за іншими даними Голейовських). Масової руйнації фортеця зазнала у ІІ пол. ХІХ ст., коли вона перейшла у руки Л. Зейдмана. Камінь з північної, західної, східної стін і з 2 веж розібрали для будівництва винокурні і житлових будинків. У 1892 р. польський дослідник А. Чаловський ще бачив фундаменти від розібраних стін і веж.

Друга спроба реставрації замку була зроблена у 20-х рр. ХХ ст. Подільським туристично-краєзнавчим товариством. На той час відновили одну башту, в якій обладнали кілька приміщень на зимовий і літній періоди для туристів.

У 1939 р. від замку ще зберігались 2 вежі і мур між ними, а також в‘їзна брама з напівзруйнованою надбрамною вежею. В 1946 р. для будівництва дороги розібрали як в‘їзну браму, так і залишки мурів.

Третя спроба реставрації була зроблена відносно недавно, в 1990 р. Тоді місцевий колгосп доклав багато зусиль і коштів, щоб врятувати історичну пам‘ятку. Отож, в 1990, перед початком реставраційних робіт група київських археологів провела архітектурно-археологічні обстеження. Розчистили майже повністю засипаний землею і сміттям перший ярус обох веж, знайшли залишки оборонного муру. Під час розкопок археологи знайшли кілька польських та литовських монет 17 ст., козацькі люльки, леміш від плуга та чавунну гарматну бомбу. Майстерністю виготовлення виділяються скляні посудини часів середньовіччя. Всі ці знахідки потрапили до музею Києво-Печерського заповідника. В результаті проведених робіт відновлено мур між двома вежами, а на північно-західній вежі поставлено дах. На цьому реставрація замку припинилась.

Зараз в Кривче про замок нагадують 2 вежі. Та з них, що розташована біля будинку культури (без даху) 6-гранна, 4-ярусна. Перший ярус розташований нижче від сучасного рівня землі кращому стані північно - західна вежа. Всередині поштукатурена (ще з 20-х рр.), накрита. Висота її 16,7 м. Ширина однієї сторони – 6,8 м. Добре збережені кам‘яні перекриття між ярусами.

Печера кришталева

Особливістю печери є те, що в ній підвищена іонізація повітря і води, абсолютна відсутність патогенних організмів, а недавно виявлено мінеральний болотний мул і воду. Усе це робить «Кришталеву» найперспективнішим об'єктом для лікувальних та рекреаційних цілей. Екскурсійний маршрут печери має електричне освітлення і досить зручний. Для його проходження не потрібно спеціального спорядження та одягу. Але деякі позамаршрутні ділянки печери закриті для туристів з метою запобігання порушенню мікроклімату печери та негативному впливові на ріст і збереження кристалів.

Перед гостями печери – два з половиною кілометри екскурсійної траси, півтори години шляху у світі казки. Перші 480 м Вхідного коридору спочатку насторожують кожного відвідувача. Під ногами кольоровими плямами жевріють тьмяні відблиски світильників. Склепіння та стінки вилискують крупнокристалічними темно-коричневим гіпсом, гладенько відшліфованим древніми водами. Ліворуч і праворуч зачаївся морок, ховаючи напівзасипані отвори бічних відгалужень.

Усе далі й далі йдуть кам’яні тунелі, що тягнуться у різні боки з Вузлового коридору, і здається, що немає кінця-краю їх запаморочливим сплетінням. Кожен хід, зал, коридор по-своєму вражає різноманітністю форм, розмірів, химерною неповторною красою.

Борщів

Борщів — місто, районний центр Тернопільської області. Розташоване на південному сході області, на лівому березі річки Нічлава — притоки Дністра.

Походження назви

Назва, можливо походить від слова «борщівник» — високої трав'янистої рослини родини зонтичних, молоде листя і стебла якої вживають у їжу (до зелених борщів, салатів, юшок, щів) як приправу.

Історія

На місці Борщева існувало давньоруське укріплення. З 1199 поселення належало Галицько-Волинському князівству. Після 14 століття належало Перша писемна згадка — 1456 як власність шляхтичів Дудинських.

У 1629 році Борщів одержав магдебурзьке право на самоврядування. Місто отримало свій герб — золотий сніп на тлі поздовжніх кольорових смуг. Тут часто проводилися ярмарки.

Пам’ятки

Борщівський краєзнавчий музей — краєзнавчий музей, культурно-освітній заклад у місті Борщів Тернопільської області.

Створений 1976 року на громадських засадах. 1979 отримав статус державного, 2003 — обласного музею.

Діють відділи:

історико-краєзнавчий,

музей Т. Шевченка,

картинна галерея,

печера-музей «Вертеба».

Борщівські сорочки з експозиції музею.

Загальна кількість фондів — понад 12 тис. предметів.

Зберігаються археологічні колекції (зокрема трипільської кераміки), колекція вишитих сорочок (так звана «борщівська сорочка»), колекція творів українських художників (зокрема роботи Я. Гніздовського і Л. Левицького). Представлено експонати з історії Борщівщини від найдавніших часів, предмети побуту й етнографії.

В музеї відбулися конференції до 90-річчя О. Кандиби-Ольжича (1997), міжнародна археологічна з питань трипільської культури (1999) та інші. Від 1990 працює археологічна експедиція.

Музей видає науково-краєзнавчий збірник «Літопис Борщівщини».

Бучач

Бучач— місто в Україні, центр Бучацького району Тернопільської області. Розташоване за 72 км на південний захід від обласного центру, на обох берегах Стрипи.

Історія

Назва міста походить від старослов'янського слова «буча» — в значенні «вода напровесні, бистрина і глибінь», що досить точно відображає навколишній ландшафт.

Про час заснування Бучача існують розбіжні думки науковців: 1260 або 1397 роки. На території міста знаходилося давнє слов'янське поселення, що до 1340 року входило до складу Галицько-Волинського князівства.

1515 року місто отримало Магдебурзьке право.

З 1558 р. тут двічі на рік проводилися ярмарки, а щотижня в четвер — торги.

Пам’ятки

Міська ратуша

Василіанський монастир

Замок

Міська ратуша

Ратуша знаходиться у нижній частині Бучача. Приваблює туристів досконалістю архітектурних форм і пропорцій, і дивовижною гармонією з навколишнім ландшафтом.

Фасад Бучацької ратуші прикрашають унікальні скульптури у вигляді міфологічних композицій. Спочатку їх було дванадцять, але під час великої міської пожежі 1859 вони були частково зруйновані, тепер залишилося тільки сім скульптур.

Потужні стіни будівлі ратуші служать підставою для двох'ярусної вежі, яку колись вінчав шпиль заввишки 18 метрів, але після пожежі 1811 року він так і не був відновлений. Бучацька ратуша є унікальною і неповторною в архітектурі 18 століття. Фасади будівлі прикрашені корінфським ордером і великою кількістю скульптур і композицій, заснованих на сюжетах з Біблії та античної міфології, і висічених з монолітного каменю-вапняку. На фронтоні головного фасаду поміщений картуш із родинним гербом «Пилява» роду Потоцьких. П'ять балконів західного фасаду підтримують каріатиди. Будівля ратуші прикрашають скульптурні композиції висотою до 2 метрів: «Геракл, що роздирає пащу леву Немейського», «Геракл вбиває Лернейська гідру», монументальні статуї бога морів Посейдона і юнаки Давида - переможця велетня Голіафа і ін.. В даний час група львівських скульпторів працює над копіями цих статуй, які помістять на ратушу, а їхні оригінали будуть зберігатися в музеї. Також відновлено годинник, які були на верхньому ярусі башти.

Василіанський мнастир

Загальний вигляд василіанського монастиря в Бучачі, розташованого на схилах гори Федір, на місці, де колись стояв костел Чесного Хреста. Монахи-василіани з’явилися в Бучачі у 1712 р. на запрошення власника Бучача Стефана Потоцького, який бажав мати у своїх володіннях освічене греко-католицьке духовенство. Центральною спорудою комплексу є церква Чесного і Животворящого Хреста, збудована на місці розібраного костелу у 1752-1761 рр. за проектом архітектора Шильцера у стилі пізнього бароко. До церкви у 1761-1771 роках добудували двоповерхові приміщення монастиря (ліворуч) і навчального корпусу школи (праворуч) за проектом відомого архітектора Гофмана, творця Почаївської Лаври. У 1804 році при монастирі отців василіян заснували гімназію, в якій навчалися відомі українські та польські діячі культури, літератури і мистецтва. Серед її викладачів були поети Юліян Добриловський, Іларіон Грабович, біолог Семен Труш. При монастирі існувала також торгово-реміснича школа. На центральній осі стіни розміщена кам’яна ніша з скульптурним зображенням Св. Онуфрія, знизу на верхній майданчик ведуть симетричні сходи. Нагорі, на платформі, стояла різьблена фігура Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії роботи невідомого скульптора, встановлена в 1818 році. Ліворуч від монастирських приміщень розташована вежа дзвіниці, збудована у 1849-1854 роках.

Комплекс василіанського монастиря, церква, монастир, гімназія, дзвіниця, сходи, скульптура Богородиці, рельєфне зображення св. Онуфрія

Бучацький замок

Бучацький замок — пам'ятка архітектури всеукраїнського значення.

На сьогодні з часів 14-15 ст. в замку залишилися знайдені в розкопках готичні фрагменти архітектури, можливо, церковної. Решту збережених стін і башт датують ХVІ ст. Стіни (до 3,5 м. товщиною) мають 3 яруси обходів з бійницями для вогнепальної зброї. Найміцніша півкругла стіна з двома вежами по боках виходить в бік міста, на вулицю Замкову. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, зведена з червоного та світлого пісковику з вапном. Дослідники вважають, що ця стіна збереглася ще з останньої чверті ХІV ст., на що вказують товсті і колись досить високі оборонні мури. На території фортеці також був палац в стилі Ренесансу, можливо, збудований на місці більш давньої житлової споруди, залишки стін якої з‘єднані з збереженими двома ярусами східної вежі замку. До палацу вела в‘їзна брама на першому поверсі та підйомний міст, перекинутий через рів. Палац прикрашали галереї з аркадами. Посеред двору був фонтан.

День 3. Рукомиш

Руко́миш — село в Бучацькому районі Тернопільської області (Україна). Розташоване на правому березі р. Стрипа, за 5 км від райцентру і за 7 км від найближчої залізничної ст. Бучач.

Історія

Перша писемна згадка про село датується 1379 роком. Кількість населення становить 430 чол. В селі є церква св.Онуфрія середина XV ст., фігура св. Онуфрія (кінець 1750 –тих років) робота скульптора Пінзеля, залишки скельного монастиря св. Онуфрія, джерело його імені, травертинові скелі.

Землі Бучаччини в південній і західній частині покраяні глибокими жолобами річок, потічків із скелястими берегами, приховують кілька невеликих, але дуже оригінальних печер поблизу сіл Рукомиш, які є справжнім дивом природи в Бучацькому районі. Виникли вони переважно в результаті співпраці людини з природою. Вода розмила і вивільнила від мінеральних порід порожнечі, а людська рука відповідно впорядкувала їх: розширила проходи, вирівняла стіни і долівку.

На думку дослідників, такі печери є найдавнішими пам’ятками християнства в нашому краї. У них, напевно, перебували перші монахи-місіонери, проповідуючи Христову віру.

В одній із таких печер аж до XVIII століття був печерний храм і келії монахів. Вони з ’явились тут, зрештою, як і скрізь у нашому краї, у XIII столітті, як Батий зруйнував Київ. За переказами, ченці поселились в цьому благодатному краї у XIII столітті, і ймовірно прийшли сюди з Києва. Вони на північному горбку, з правого берега річки Стрипи побудували дві печери. Одну використовували для молитви, а другу – для помешкання.

З часом на цьому місці, чи то з волі християн, чи за допомогою якогось заможного фундатора, тут виріс монастир, де спочатку перебувало двоє ченців. Згодом їх кількість зросла до восьми. В ньому щорічно проводились відпусти на св. Онуфрія, св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста. Монастир мав дві церкви: святого Онуфрія та Бориса і Гліба, яка в цей час служила як парафіяльна.

З 1712 року в цьому монастирі замешкали три ченці Василіяни з Бучача.Але, коли в 1754 році Микола Потоцький відкрив при Бучацькому монастирі гімназію і розширив помешкання для ченців, то наказав, щоб всі Отці Василіяни із околиць переїхали в Бучацький монастир св. Хреста.

Пам'ятки архітектури та природи

• Храм колишнього печерного монастиря

• Рукомиський явір, скелі.

Рукомиський печерний храм — святилище, культова споруда у травертиновій скелі. Розташований на крутому правому березі річки Стрипа у селі Рукомиш Бучацького району Тернопільської області.

Це — зал площею близько 25 м². На стінах і стелі видно сліди від вирубування каменю. Вхід — заввишки 1,5 м і завширшки до 1 м — з півд. боку. На північ від храму є ряд менших ґротів, вирубаних у скелі, які, очевидно, були келіями ченців. Неподалік входу — залишки стародавнього муру.

Рукомиський явір та скелі— дерево, ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Зростає неподалік від церкви, біля травертинових скель. Перебуває у віданні місцевого селянського господарствава. Площа 0,03 га. Під охороною — клен-явір віком 370 років, діаметром 176 см, має науково-пізнавальну, історичну та естетичну цінність.

Скелі— геоморфологічне утворення, геологічна пам'ятка природи місцевого значення. Розташовані біля села на правому схилі р. Стрипа, вище від церкви.. Перебувають у віданні місцевого селянського господарствава. Площа 1 га. Під охороною — мальовничі травертинові скелі, в карстових порожнинах яких знайдено кістки багатьох видів дрібних голоценових тварин.

Івано-Франківськ

 Іва́но-Франкі́вськ — обласний центр Івано-Франківської області, економічний і культурний центр Прикарпаття. Івано-Франківськ розташований на Покутській рівнинній території південного заходу України у межиріччі Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської. Територія міста становить 3,89 тис. га (0,3% території області). У підпорядкуванні Івано-Франківської міської ради знаходяться 5 навколишніх сіл: Вовчинець, Угорники, Микитинці, Крихівці, Хриплин.

Історія

Місто утворилося на місці двох сіл: Заболоття (1437 р.) і Княгинин (1449 р.).

Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо , що у 1662 році Станиславів отримав магдебурзьке право. Ця дата і вважається офіційною датою заснування міста.

У 1654 році краківський воєвода і великий коронний гетьман Станіслав Ревера Потоцький викупив землі, де лежить нинішнє місто, у заможної родини Жечковських з метою спорудження тут фортеці для захисту від набігів кримських татар та як свій опорний пункт на галицькій землі.1645 київський воєвода Станіслав Ревера Потоцький поселення Заболоття почав переробляти на місто.Його іменем і назвали місто.Його син Андрій обніс місто валами та муром.Він запросив в місто вірменських купців з Молдавії і Угорщини,щоб сприяти розвитку торгівлі.

Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франціско Корассіні з Авіньйону у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. На вістрях шестикутника розташовувались бастіони - зовнішні додаткові п'ятикутні укріплення, що дозволяли здійснювати флангуючий мушкетний обстріл вздовш стін. Поперечний розріз стін складав земляний вал (насип) завширки 20-30 метрів зміцненний ззовні дубованими колодами.

Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станиславів дві потужні в'їзні брами: кам'яні Галицька та Тисменицька брами. Називались брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на Галич, з другої на Тисменицю.

Пам'ятки архітектури

• Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії

• Костел Єзуїтів (Собор Святого Воскресіння)

Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії

Точна дата зведення костелу невідома. Відомо, що засновник міста Андрій Потоцький, розпочавши зводити фортечні мури довкола міста, одночасно взявся за спорудження римо-католицького парафіяльного костелу. Допомагав і радив йому в цьому його старий приятель, пастор і капелан Войцєх Бялачевскі. Дерев'яна святиня постала досить швидко. Мабуть, на час надання місту Магдебурзького права уже існував зародок парафії, адже з 1662 року збереглася метрика хрещення сина галицького віце-старости Юрія. Новозбудований костел носив ім'я Пресвятої Діви Марії, святого Андрія і святого Станіслава (єпископа краківського і мученика, патрона Станіслава Ревери, батька Андрія), а також святої Анни (патронеси дружини Андрія Анни з роду Рисіньських).

14 червня 1669 р. Андрій Потоцький добився піднесення дерев'яного костелу до рангу колегіати. Церемонію провів архієпископ львівський Ян Тарновський. Капітул колегіати складався з прелатів, каноніків і вікаріїв.

При колегіаті фундатор відкрив публічну школу — так звану «Колонію університету Ягеллонського»,— філію Ягеллонського університету (Краків). Тут діяла навчальна програма зразка західноєвропейських шкіл такого типу.