2. Стадія серцевої недостатності

Ознаки застою у малому і великому колі кровообігу виражені макси­мально - анасарка, асцит, гідроторакс, гідроперикард, є тяжкі дистрофічні зміни різних тканин, загальне виснаження хворого, яке частково маскуєть­ся набряками. Різко змінені параметри системної гемодинаміки. Артеріаль­ний тиск знижений, венозний підвищений. Різко уповільнена швидкість кро­вообігу. Порушена функція дихання - значно зменшена життєва ємність легень, знижена величина легеневої вентиляції, поглинання кисню з повітря, яке вдихається, знижене насичення киснем артеріальної і венозної крові та споживання кисню у спокої. Виснаження компенсаторних можливостей ди­хальної системи проявляється пригніченням дихального центру, нерідко з’ яв­ляється періодичне дихання.

Виражені порушення обмінних процесів. Знижений загальний білок си­роватки крові, підвищений рівень азотовмісних речовин, ацидоз. Підвище­ний рівень натрію і хлоридів, знижений вміст калію в тканинах.

Залежно від варіантів дисфункції шлуночків виділяють:

• систолічний варіант СН, що зумовлений недостатністю систолічної функції лівого шлуночка.

Основний критерій - величина фракції викиду лівого шлуночка < 40 %;

• діастолічний варіант СН, що зумовлений порушенням діастолічного наповнення лівого (чи правого) шлуночків.

Основні критерії - наявність застійних ознак в малому колі кровообігу (або в малому, у великому колах) при збереженій фракції викиду (>50 %) недилятованого лівого шлуночка;

• невизначений - коли при наявності клінічних ознак СН фракція вики­ду лівого шлуночка у межах 40-50 %.

Для визначення функціональної активності хворих користуються кла­сифікацією кардіологічних хворих за функціональними класами. Виділя­ють чотири функціональних класи (ФК):

1. ФК - пацієнти із захворюванням серця, у яких звичайні фізичні наван­таження не викликають втоми, задишки, серцебиття.

2. ФК - пацієнти із захворюванням серця, у яких при виконанні звичай­них фізичних навантажень спостерігається задишка, серцебиття, швидка втома.

3. ФК - пацієнти із захворюванням серця, у яких немає скарг у спокої, але виконання навіть незначних фізичних навантажень супроводжується задишкою і серцебиттям.

4. ФК - пацієнти із захворюванням серця, у яких навіть у спокої вини­кають задишка і серцебиття.

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ

Правильно призначене лікування дозволяє продовжити життя хворих. Основними напрямками лікування є:

• зменшення ризику нових уражень міокарда (зміна способу життя, що передбачає нормалізацію маси тіла, припинення куріння і вживання алко­голю, зниження рівня АТ і контроль рівня цукру в крові);

• контроль водного балансу хворого (обмеження вживання кухонної солі < 5г/день, рідини до 1л/добу);

• помірні тренувальні фізичні навантаження.

Медикаментозне лікування

Препаратами вибору для усіх хворих з систолічною дисфункцією ліво­го шлуночка є інгібітори ангіотензинперетворюючого фермента (ІАПФ) під контролем АТ ІАПФ призначають з поступовим збільшенням дози (ка- поприл 6,26 до 150 мг/денно, еналаприл 2,5 - 20 мг/денно, раміприл 1,25 - 10 мг/денно).

Побічні ефекти: гіпотензія, кашель, набряк Квінке, погіршення функції нирок.

Серцеві глікозиди.

Найефективнішим засобом є дигіталіс (наперстянка), який збільшує силу серцевих скорочень, подовжує діастолу, сповільнює серцеву провідність, сприятливо впливає на електролітні й метаболічні процеси в міокарді. Пре­парати дигіталісу призначають усередину. Дигоксин по 0,0025 г 2-3 рази на добу, ізоланід по 0,00025 г 3 рази на добу, дигітоксин по 0,0001 г 3 рази на добу. У разі неефективності застосування цих препаратів внутрішньо­венно вводять строфантин К або корглікон. Їх вводять повільно протягом 2-4 хв на ізотонічному розчині натрію хлориду, розчині глюкози.

Слід пам’ятати про можливе передозування серцевих глікозидів (інток­сикацію). Першими ознаками інтоксикації є нудота, блювання, зниження добового діурезу, екстрасистолія. У разі виникнення перелічених ознак ці препарати треба відмінити і призначити солі калію.

Важливе значення у боротьбі з серцевою недостатністю мають сечогінні препарати. Призначають по 50-100 мг гіпотіазиду, 80-120 мг лазиксу.

Застосовують антиагреганти, препарати, які поліпшують обмін у міо­карді - анаболічні стероїди, АТФ, рибоксин, вітаміни групи В, С. За наяв­ності ціанозу проводять оксигенотерапію.

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

При хронічній недостатності кровообігу рекомендуються лікувальні дієти №10 і №10А. Харчування повинно бути роздрібненим, 5-6 разів на добу, калорійність дещо знижена. Дієта №10 сприяє збільшенню діурезу, легко засвоюється, достатня за вмістом білків та вітамінів. Обмежуються вода й кухонна сіль, у підвищених кількостях вводяться солі калію та маг­нію. Виключаються багаті на холестерин продукти, а також екстрактивні речовини, що стимулюють роботу печінки, нирок, збільшують наванта­ження на серцево-судинну систему.

Кулінарна обробка їжі різноманітна - надають перевагу відварюван­ню на воді або на парі, але допускається й смаження чи запікання. Харчі у процесі приготування не досолюють - вживання солі знижене до 1-2 г/добу.

Рекомендується несвіжий пшеничний хліб із висівками, нездобне печи­во. Супи вегетаріанські, молочні, фруктові. Різноманітні страви з нежирної яловичини, телятини, кролика, курки, індички, нежирної риби. У великій кількості рекомендуються овочі у вареному та сирому вигляді - морква, кабачки, гарбуз, буряк, картопля, білокачанна і кольорова капуста, сирі помідори, салат.

При наявності надлишкової ваги призначають розвантажувальні дні - 1 раз на тиждень.

1. Вівсяна дієта - 500 г вівсяної каші та 800 мл фруктового соку.

2. Рисово-компотна - 100 г рисової каші та 5 склянок компоту.

3. Кефірна - 1-1,5 л кефіру або простокваші.

4. Кавунова - 1,5 кг спілого кавуна.

5. Яблучна - 1,5-2 кг печених або протертих яблук.

6. Сирна - 100-150 г домашнього сиру, 60 г сметани.

7. Абрикосова - 1 кг кураги та 1 л чаю.

Дієта Карреля призначається хворим із СН ПБ та ІІІ стадії. Дієта містить велику кількість іонів калію і дуже мало - натрію, підвищує діурез, змен­шує ацидоз. Складається з молока, фруктового соку малими порціями по 100 мл (до 1 л/добу), з доданням 1-2 рази на день 150 г безсольового хліба, 200 г рисової каші, 200 г картопляного пюре, 1 яйця.

Калієва дієта призначається за тими ж показаннями - усуває гіпокалі- ємію, має сечогінну дію, знижує артеріальний тиск. Дієта збагачена калієм (5 - 7 г/добу), містить продукти, багаті калієм та бідні натрієм - курагу, родзинки, шипшину, апельсини, мандарини, персики, аґрус, чорнослив, чор­ну смородину, горіхи, печену картоплю, капусту, рослинну олію, молоко, сир, телятину, ячмінну, вівсяну крупи, пшоно.

Хворим із значно вираженою серцевою недостатністю рекомендується ліжковий режим або перебування у зручному кріслі. Корисна лікувальна гімнастика, особливо дихальна, гімнастика за Бутейко, вправи для ніг. Хворим призначають дієтичне харчування (дієта № 10). Уживання солі об­межується до 2-6 г на добу. Кількість рідини - до фізіологічної потреби - 1­1,5 л на добу, їжу споживають дрібними порціями 5-6 разів на день.

Під час догляду за хворими медична сестра повинна стежити за чисто­тою натільної і постільної білизни хворого. Ліжко повинно бути функціо­нальним. Якщо такого ліжка немає, на сітку звичайного ліжка потрібно поставити підголовник.

Здійснюють систематичний догляд за шкірою хворих і профілактику пролежнів. Стан спокою не повинен тривати довго. Слід часто змінювати положення тіла хворого.

Ефективним є призначення зволоженого кисню у вигляді інгаляцій або кис­невих палаток. Медичній сестрі слід дбати про чистоту і провітрювання палат.

Протипоказане вживання алкогольних напоїв, гострих і смажених страв, куріння.

Медична сестра повинна спостерігати за добовим діурезом хворого і кількістю вживаної рідини.

ПЛАН СЕСТРИНСЬКОГО ДОГЛЯДУ

Проблема. Набряки на ногах.

Причина. Порушення функції серця.

Мета. Зменшити набряки.

Втручання.

1. Пояснити хворому, що надмірне вживання рідини збільшує наванта­ження на серце та збільшує набряки. Хворий свідомо повинен контролюва­ти кількість спожитої рідини (800 мл з врахуванням овочів і фруктів)

2. Стежити за дотриманням хворим призначеного дієтичного режиму (дієта №10) з включенням багатих на калій продуктів (печені яблука, род­зинки, інжир, курага). Обмежити солодощі і м’ясні страви.

3. Вимірювати і реєструвати в історії хвороби величину добового діурезу.

4. Давати хворому призначені сечогінні засоби.

5. Періодично зважувати хворого і реєструвати вагу в історії хвороби.

6. Стежити за щоденними випорожненнями, у разі необхідності стави­ти очисну клізму.

Контрольні питання

1. Анатомія і фізіологія органів серцево-судинної системи.

2. Основні проблеми хворих при захворюваннях серцево-судинної системи.

3. Методи обстеження при захворюваннях серцево-судинної системи.

4. Спеціальні сестринські втручання при захворюваннях органів серцево-судинної системи.

5. Ревматизм: визначення, етіологічні чинники, клінічні прояви ревматичного поліартриту.

6. Клінічні прояви ревматичного ураження серця.

7. Участь медичної сестри в лабораторно-інструментальних методах діагностики ревматизму.

8. Принципи лікування хворого на ревматизм.

9. Особливості догляду за хворими на ревматизм.

10. Участь медичної сестри в диспансеризації хворих на ревматизм.

11. Інфекційний ендокардит: визначення, етіологічні чинники, клінічні прояви.

12. Принципи лікування хворого на інфекційний ендокардит.

13. Особливості догляду за хворими на інфекційний ендокардит.

14. Перикардит: визначення, етіологічні чинники, клінічні прояви.

15. Принципи лікування хворого на перикардит.

16. Особливості догляду на перикардит.

17. Неревматичний ендокардит: визначення, етіологічні чинники, клінічні прояви.

18. Принципи лікування та догляду за хворими на міокардит.

19. Вади серця: визначення, вроджені і набуті вади серця. Поняття компенсації і декомпенсації.

20. Недостатність мітрального клапана: визначення, причини, порушення гемодинаміки.

21. Клінічні прояви недостатності мітрального клапана, інструментальна і лабора­торна діагностика.

22. Стеноз лівого атріовентрикулярного отвору: визначення, етіологія, порушення гемодинаміки.

23. Клінічні прояви стенозу лівого атріовентрикулярного отвору, інструментальна діагностика.

24. Недостатність клапанів аорти: визначення, причини, порушення гемодинаміки.

25. Клінічні прояви недостатності клапанів аорти, інструментальна і лабораторна діагностика.

26. Стеноз гирла аорти: визначення, етіологія, порушення гемодинаміки.

27. Стеноз гирла аорти: клінічні прояви, інструментальна і лабораторна діагностика.

28. Принципи диспансерного спостереження хворих з вадами серця.

29. Принципи лікування хворих з вадами серця в стадії компенсації та декомпенсації.

30. Особливості догляду за хворими з вадами серця.

31. Артеріальна гіпертензія: визначення, етіологічна класифікація.

32. Есенціальна артеріальна гіпертензія (гіпертонічна хвороба): визначення, чинники виникнення захворювання, клінічні прояви.

33. Участь медичної сестри в лабораторно-інструментальних методах діагностики есенціальної гіпертензії.

34. Принципи лікування хворого на артеріальну гіпертензію.

35. Клінічні прояви гіпертензивних кризів.

36. Невідкладна допомога хворому з ускладеннями есенціальної артеріальної гіпертензії.

37. Особливості догляду за хворими з артеріальною гіпертензією.

38. Участь медичної сестри у виявленні і диспансерному спостереженні хворих з артеріальною гіпертензією.

39. Атеросклероз: визначення, чинники розвитку захворювання, основні клінічні форми.

40. Принцип лікування і профілактика атеросклерозу.

41. ІХС: визначення, чинники ризику, клінічні форми.

42. Стенокардія: визначення, чинники ризику, клініка нападу стенокардії.

43. Діагностика стенокардії позасерцевим нападом, участь медичної сестри у функці­ональних методах обстеження.

44. Невідкладна допомога і особливості догляду за хворими при нападі стенокардії.

45. Принципи лікування стенокардії.

46. Участь медичної сестри у виявленні і диспансерному спостереженні хворих на стенокардію.

47. Інфаркт міокарда: визначення, чинники розвитку захворювання, паталогоана- томічні зміни.

48. Клінічні прояви початкової стадії інфаркту міокарда.

49. Прояви резорбтивно-некротичного синдрому у хворих на інфаркт міокарда.

50. Лабораторно-інструментальна діагностика інфаркту міокарда.

51. Невідкладна допомога хворому при інфаркті міокарда.

52. Особливості догляду за хворими на інфаркт міокарда.

53. Принципи лікування і реабілітація хворих на інфаркт міокарда.

54. Участь медичної сестри у виявленні і диспансеризації хворих на інфаркт міокарда.

55. Гостра судинна недостатність: визначення, етіологія. Клінічні прояви непритом­ності та колапсу.

56. Шок: визначення, етіологічні чинники, клінічні прояви.

57. Невідкладна допомога і особливості догляду за хворими при непритомності, колапсі, шоці.

58. Гостра лівошлуночкова недостатність: серцева астма та набряк легень. Визначен­ня, етіологічні чинники, клінічні прояви.

59. Невідкладна допомога при гострій лівошлуночковій недостатності.

60. Особливості догляду за хворими при серцевій астмі та набряку легень.

61. Хронічна серцева недостатність: визначення, етіологічні чинники, клінічні прояви.

62. Клінічні прояви хронічної серцевої недостатності залежно від стадії.

63. Принципи лікування хворих з хронічною серцевою недостатністю.

64. Особливості догляду за хворими на хронічну серцеву недостатність.

3.3. ЗАХВОРЮВАННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

1. Короткі анатомо-фізіологічні дані

Травна система складається з ротової порожнини, глотки, стравохода, шлунка, тонкої і товстої кишок та великих травних залоз.

Ротова порожнина ділиться на два відділи: присінок рота і власне по­рожнину рота. Присінок рота - щілиноподібний простір, розміщений між губами і щоками зовні та зубами і яснами зсередини. Порожнина рота зай­має простір від зубів до входу в глотку. На її нижній поверхні розташова­ний язик. Під язиком відкриваються протоки піднижньощелепної та під’я­зикової слинних залоз.

Язик - м’язовий орган. У слизовій оболонці язика є п’ять видів сосочків: ниткоподібні - виконують механічну функцію (перешкоджають ковзанню їжі) та дотикову; конічні - затримують маленькі часточки їжі, а також сприй­мають дотик і біль; грибоподібні сочевицеподібні - сприймають смакові відчуття; листоподібні - також сприймають смакові відчуття.

Під слизовою оболонкою порожнини рота є багато невеликих слизових та серозних залоз, які залежно від розміщення називають губними, щічни­ми, кутніми, піднебінними та язиковими. Вони утворюють групу малих слинних залоз. Крім цих залоз, виділяють ще групу великих слинних залоз. Всі ці залози парні. До них відносяться: привушна залоза, яка розміщена на боковій поверхні обличчя, спереду і дещо нижче вушної раковини, її вивід­на протока відкривається - проти другого верхнього великого кутнього зуба; піднижньощелепна залоза, що розміщена в підщелепній ямці, вивідна протока відкривається на сосочку під язиком; під’язикова залоза - розта­шована на дні ротової порожнини під слизовою оболонкою, її вивідні про­токи відкриваються в ротовій порожнині за ходом під’язикової складки.

В ротовій порожнині відбувається подрібнення і змочування їжі сли­ною, часткове розщеплення вуглеводів та формування харчової грудки.

Слина - безбарвна в’язка рідина, якої за добу виділяється 1000-1200 мл, складається з 95-99 % води, решта - органічні та неорганічні речовини. У ній міститься два ферменти - амілаза і мальтаза, які розщеплюють вуг­леводи.

Харчова грудка рухами язика та щік пересувається у глотку, а далі - у стравохід. Тверда їжа проходить по стравоходу за 8 - 12 с, а рідка швид­ше - 1-2 с.

Глотка - з’єднує порожнину рота із стравоходом. Глотка ділиться на три частини: верхня - носоглотка, середня - ротоглотка, нижня - гортан­на. У ротовій частині глотки перехрещуються дихальний і травний шляхи. Через порожнину носа повітря проходить у гортань, при цьому м’яке підне­біння опускається, а надгортанник піднімається. М’ язи порожнини рота ско­рочуються, і їжа потрапляє на корінь язика. Далі м’ яке піднебіння піднімаєть­ся і щільно закриває знизу вхід у носову частину глотки. Харчова грудка проштовхується в глотку, а надгортанник закриває вхід до гортані. М’язи глотки послідовно скорочуються і проштовхують їжу у стравохід.

Стравохід - вузька м’язова трубка (22 - 26 см), яка з’єднує глотку з шлунком. У стравоході виділяють шийну, грудну та черевну частини. Він має три звуження. Перше розміщене на його початку, друге - на рівні роз­двоєння трахеї, третє в місці, де стравохід проходить через діафрагму. Ве­лике практичне значення має те, що стравохід межує з важливими органа­ми: аортою, лімфатичними судинами, медіастинальною плеврою, лівим бронхом, бронхіальними залозами, перикардом і з важливими нервами. В нижній частині стравоходу венозна сітка з’ єднується з веною шлунка і че­рез неї з печінковим кровообігом.

Шлунок - це порожнистий м’язовий орган, який розміщений у верхній частині черевної порожнини. Має передню та задню стінки, малу та вели­ку кривизну. У шлунку виділяють такі частини: вхідну, яка розміщена біля кінця стравоходу; дно - випукла догори частина, яка прилягає до лівої по­ловини діафрагми; тіло - наймасивніша частина; пілорус або воротар - нижня частина шлунка.

На слизовій оболонці шлунка відкривається велика кількість проток травних залоз, які виділяють шлунковий сік. Шлункові залози виробляють пепсин - фермент, який сприяє перетравленню м’яса та інших речовин, що містять білки. Шлунковий сік розщеплює не тільки білки, а й жири, завдяки наявності у ньому ферментів протеаз (пепсин, гастриксин, хімозин - роз­щеплюють білки тільки при кислій реакції) і ліпаз. Шлунковий сік - безбар­вна рідина кислої реакції (в нормі 0,4-0,5 %). рН чистого шлункового соку - 0,9 - 1,5. Крім соляної кислоти, містить ферменти і слиз. Останній захи­щає стінки від механічних ушкоджень. Соляна кислота вбиває бактерії й активізує ферменти.

Діяльність шлункових залоз регулюється нервовими впливами. На травлення впливає емоційний стан та умови приймання їжі. Кількісний та якісний склад їжі є тими факторами, які збуджують або пригнічують виді­лення травного соку. У шлунок надходить різний об’єм їжі. Там вона зна­ходиться протягом декількох годин.

Тонка кишка розпочинається з воротаря на рівні І поперекового хреб­ця і закінчується в здухвинній ямці, де вона переходить у сліпу кишку. Ділиться на три частини: дванадцятипалу, порожню, клубову. Дванадця­типала кишка становить початковий відділ тонкої кишки. У ній відбуваєть­ся нейтралізація кислого хімусу, який потрапляє із шлунка, під впливом ферментів травного соку розщеплюються білки, жири й вуглеводи.

На всьому протязі тонкої кишки, крім кінця клубової, слизова оболон­ка утворює циркулярні складки, які значно збільшують поверхню всмоктування. Слизова вкрита ворсинками, які значно збільшують всмок­тувальну та видільну поверхні тонкої кишки.

Дванадцятипала кишка та великі травні залози (підшлункова залоза і печінка) забезпечують функцію травлення. У кишці сік підшлункової зало­зи розщеплює білки, жири, вуглеводи. Жовч сприяє перетравленню і всмок­туванню жирних кислот, підвищує тонус кишок, їх перистальтику й бере участь у пристінковому травленні.

Є два основних види травлення у тонкій кишці: порожнинне - фермен­тативне розщеплення речовин відбувається у просвіті травного каналу, здійснюється початковий процес розщеплення білків, жирів і крохмалю; пристінкове - здійснюється ферментами, розміщеними на мембранах клітин.

Товста кишка - поділяється на такі частини: сліпа, висхідна ободова, поперечно ободова, низхідна ободова, сигмоподібна, пряма кишка, задньо- прохідний анальний канал. Загальна довжина товстої кишки - 1,5-2,0 м. Товста кишка відрізняється від тонкої не тільки більшим діаметром, але й наявністю поздовжніх м’язових стрічок на поверхні, здуттів. Сліпа кишка знаходиться у правій здухвинній ямці, її довжина - близько 6 см. Від внут- рішньозадньої поверхні сліпої кишки відходить червоподібний відросток. Низхідна ободова кишка прямує вниз і на рівні гребеня клубової кістки переходить у сигмоподібну. Сигмоподібна кишка простягається до рівня III крижового хребця, де вона переходить у пряму кишку. Пряма кишка є кінцевим відділом товстої кишки, що розміщується в малому тазі. Кінцева частина її проходить тазове дно і закінчується заднім проходом.

У товсту кишку їжа надходить майже перетравленою, за винятком не­великої кількості білків, жирів, вуглеводів. Неперетравленою залишається лише рослинна клітковина. У цьому відділі травного тракту всмоктується вода, а виділяється сік, багатий на слиз, але без ферментів. Залишки їжі склеюються слизом і формуються калові маси. Рослинна клітковина піддається бродінню і розщеплюється до вуглеводів. Ці процеси відбува­ються під впливом великої кількості мікроорганізмів, що знаходяться у товстій кишці, зокрема гнильні бактерії розкладають білок, утворюються токсичні речовини (індол, фенол тощо), які надходять у кров і знешкоджу­ються печінкою. Переміщення калових мас сприяють маятникоподібні і пе- ристальтатичні рухи товстої кишки. Весь процес травлення займає при­близно 2 доби.

Підшлункова залоза - розміщена на задній черевній стінці за шлунком, довжина - 16-20 см, ширина близько 4 см, маса 70-80 г. Має три частини: головку, тіло, хвіст. Вздовж підшлункової залози проходить вивідна про­тока, в яку відкриваються протоки часточок залози. Протока підшлунко­вої залози відкривається разом із загальною жовчною протокою на велико­му сосочку дванадцятипалої кишки.

Підшлункова залоза виділяє сік, який складається з двох компонентів: перший - містить воду, електроліти та гідрокарбонат; другий - ферменти (трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу), які розщеплюють білки, жири і вугле­води. Ця функція називається екзокринною.

Ендокринну функцію підшлункової залози забезпечують залозисті клітини (острівці Лангерганса), що продукують інсулін, глюкагон, сома- тостатин, які забезпечують гуморальну регуляцію процесів травлення.

Печінка - це один з найважливіших органів людського тіла. Розміщена безпосередньо під діафрагмою у правій верхній частині черевної порожни­ни. Маса печінки людини - 1300-1800 г. В основі сучасного анатомо-функ- ціонального поділу лежить вчення про сегментарну будову печінки.

Печінка має унікальну систему кровообігу - отримує кров із двох су­динних систем: ворітної вени і печінкової артерії. Відтік крові здійснюється через печінкові вени, які з’єднані з нижньою порожнистою веною. Через ворітну вену в печінку надходить основна маса крові від органів черевної порожнини.

Печінка продукує близько 1,5 л жовчі за добу. Жовч виділяється через складну систему жовчних ходів усередині печінки. Ліва і права жовчні про­токи з’ єднуються й утворюють загальну печінкову протоку, яка зливаю­чись з міхуровою протокою, впадає у загальну жовчну протоку. Загальна жовчна протока, прилягає ззаду до голівки підшлункової залози, відкри­вається у просвіт дванадцятипалої кишки в ділянці великого дуоденально­го сосочка, де розташований кільцеподібний м’ язовий замикач - сфінктер Одді. Жовчний міхур має форму груші, довжина його - 8 - 10 см, об’єм - 30-70 мл. Верхньою своєю поверхнею жовчний міхур прилягає до печінки, заокруглене його дно трохи виступає за її край, а тіло лежить на попереч­но- ободовій і дванадцятипалій кишках. Регуляція функції жовчновиділь- ної системи здійснюється гуморальним і нервово-рефлекторним шляхами.

Майже всі найважливіші процеси обміну речовин тією чи іншою мірою залежать від печінки. До основних функцій печінки належать обмін білків, вуглеводів, ліпідів, ферментів, вітамінів; водний, мінеральний, пігментний обміни, секреція жовчі, дезінтоксикаційна функція.

Печінка синтезує альбуміни, фібриноген, протромбін, проконвертин, а- глобуліни, значну частину в-глобулінів, гепарину. Роль печінки в пігмент­ному обміні зумовлена: захопленням білірубіну з крові, зв’язування біліру­біну з глюкуроновою кислотою і виділення зв’язаного білірубіну з печінко­вих клітин у жовчні капіляри. Участь печінки в обміні вуглеводів зумовлена перетворенням галактози в глюкозу, фруктози в глюкозу, синтезом і роз­падом глікогену, глюконеогенезом, окисленням глюкози, утворенням глю- куронової кислоти. Печінка синтезує жовч, яка бере активну участь в роз­щепленні жирів. В печінці накопичуються жиророзчинні вітаміни А, Д, Е, К. Печінка бере участь у знешкодженні токсичних речовин, як ендогенного так і екзогенного походження.

Усі ці численні функції тісно пов’ язані між собою і тому печінка є жит­тєво важливим органом, ,,хімічною лабораторією” організму, порушення роботи якої позначається на обміні речовин.